Постанова
Іменем України
17 листопада 2021 року
м. Київ
справа № 418/472/20
провадження № 61-4459св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Міловська районна державна адміністрація Луганської області, Зориківська сільська рада Міловського району Луганської області, Головне управління Держгеокадастру у Луганської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року у складі судді Гуцола М. П. та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року у складі колегії суддів: Карташова О. Ю., Лозко Ю. П., Луганської В. М.,
Короткий зміст позовних вимог, відзиву на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.
У лютому 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Міловської районної державної адміністрації Луганської області, Зориківської сільської ради Міловського району Луганської області, Головного управління Держгеокадастру у Луганської області (далі - ГУ Держгеокадастру у Луганської області) про визнання права на земельну частку (пай), посилаючись на те, що з 1981 року по 2000 рік він працював у колгоспі «Дружба» на різних посадах. При розпаюванні сільськогосподарських угідь він як член колгоспу був внесений до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай). В цьому списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ № 3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою по Колективному сільськогосподарському підприємству «Дружба» (далі - КСП «Дружба»), він значиться під № 254. Однак йому не видавався відповідний сертифікат, про що свідчить інформаційна довідка ГУ Держгеокадастру у Луганської області від 08 серпня 2019 року № 31-12-0.31-6336/2-19. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним право на земельну частку (пай) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель резерву чи запасу Міловського району Луганської області, на яку він має право при розпаюванні земель КСП «Дружба» села Зориківка Міловського району Луганської області.
У відзиві на позовну заяву ГУ Держгеокадастру у Луганської області заперечило проти позову та просило відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що ОСОБА_1 вже отримав сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ЛГ № 0048312 від 15 листопада 2000 року за № 194 та державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ № 024698 від 23 травня 2002 року за № 474.
Рішенням Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 значиться в списку громадян-членів КСП «Дружба», який додається до державного акта на право колективної власності на землю, за № 254 на отримання права на земельну частку (пай). Допитаний в судовому засіданні як свідок ОСОБА_1 , прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ № 024698 від 23 травня 2002 року за № 474. Разом з тим паювання земель КСП «Дружба» мало місце у 1995-1996 роках, а тому спірні правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР). Оскільки право на цей позов у ОСОБА_1 виникло ще в 1995 році при неотриманні ним сертифіката на земельну частку (пай), то трирічна позовна давність спливла в 1998 році, тобто до набрання чинності Цивільним кодексом України 2004 року (далі - ЦК України). Таким чином, звернувшись до суду з цим позовом лише у 2020 році, ОСОБА_1 пропустив позовну давність та не надав доказів на підтвердження поважності причин її пропуску. Посилання позивача на його юридичну необізнаність як на підставу поважності причин пропуску строку звернення до суду, не заслуговують на увагу, оскільки право на позов у нього виникло ще в 1995 році (коли почалося розпаювання земель колишніх колгоспників), що є загальновідомим фактом. Тому позивач як член КСП повинен був дізнатися про порушення свого права на земельну частку (пай) з часу видачі КСП «Дружба» державного акта на право колективної власності на землю (28 грудня 1995 року). Однак у передбачений законом строк ОСОБА_1 не звернувся до суду, що є підставою для відмови в задоволенні позову.
Постановою Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги про те, що право особи на земельну частку (пай) виникає з моменту отримання сільськогосподарським підприємством державного акта на право колективної власності, в якому ця особа вказана як така, що має право на земельну частку (пай), та це право є непорушним і підлягає захисту без обмеження позовною давністю, не заслуговують на увагу. За змістом пункту 6 «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж позовна давність закінчилася до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР. На пред'явлення позову про витребування належного громадянину майна, інших вимог про захист приватної власності поширюється встановлена статтею 50 Закону України «Про власність» і статтею 71 ЦК Української РСР трирічна позовна давність, яка в силу положень статті 75 вказаного Кодексу застосовується судом незалежно від заяви сторін. Право на позов у ОСОБА_1 виникло в 1995 році при неотриманні сертифіката, отже, трирічна позовна давність минула в 1998 році, ще до набрання чинності ЦК України. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові. Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 27 вересня 2019 року у справі № 139/925/18 (провадження № 61-5692св19).
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.
У березні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказав, що суди не врахували правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц. Перш ніж застосувати позовну давність, суди попередніх інстанцій мали з'ясувати та зазначити в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес, за захистом якого він звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, то в задоволенні позову слід було відмовити з підстав його необґрунтованості. І лише якщо було б встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес дійсно порушені, але позовна давність спливла, суди могли відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених ним поважних причин її пропущення. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення судами обставин порушення його права або охоронюваного законом інтересу не відповідає вимогам закону.
У жовтні 2021 року ГУ Держгеокадастру у Луганської області подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.
Рух справи в суді касаційної інстанції.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 22 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Міловського районного суду Луганської області.
06 жовтня 2021 року справа № 418/472/20 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій в повній мірі не відповідають.
Судами встановлено, що з 1981 року по 2000 рік ОСОБА_1 працював в колгоспі «Дружба» на різних посадах, про що свідчить копія трудової книжки позивача № НОМЕР_1 .
Інформація про кількість фактично відпрацьованих позивачем днів у КСП «Дружба» за період з 1990 року по 1996 рік відображена в архівній довідці від 12 червня 2019 року № 272, виданій Комунальною установою «Трудовий архів територіальних громад Міловського району Міловської селищної ради».
Довідкою ГУ Держгеокадастру у Луганській області від 08 серпня 2019 року № 31-12-0.31-6336/2-19 підтверджується, що громадянин ОСОБА_1 значиться у списку громадян-членів КСП «Дружба», який додається до державного акта на право колективної власності на землю серії ЛГ № 3080000006, виданого 28 грудня 1995 року Міловською районною радою, за № 254 на отримання права на земельну частку (пай). У книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) по КСП «Дружба» ОСОБА_1 не значиться.
Допитаний в місцевому суді як свідок ОСОБА_1 , прізвище, ім'я та по батькові якого таке ж, як і в позивача, підтвердив, що саме він отримав державний акт на право приватної власності на землю серії III-ЛГ № 024698 від 23 травня 2002 року за № 474.
Відповідно до частин першої, другої статті 2 Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).
Згідно з пунктом 2 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.
За змістом статей 22, 23 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) особа набуває право на земельний пай за наявності трьох умов: 1) перебування в членах колективного сільськогосподарського підприємства на час паювання; 2) включення до списку осіб, доданого до державного акта на право колективної власності на землю; 3) одержання колективним сільськогосподарським підприємством цього акта.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 24 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність. Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП, сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація, яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної частки (паю) в натурі, тощо.
Особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
За змістом пункту 6 «Прикінцеві і перехідні положення» ЦК України правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК Української РСР.
Згідно із статтею 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Відповідно до статей 75, 76 ЦК Української РСР позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін. Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Статтею 80 ЦК Української РСР передбачено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.
Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття «позовна» має на увазі форму захисту - шляхом пред'явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред'явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту). Питання про об'єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії «право на позов у матеріальному сенсі» (право на захист) у контексті її співвідношення із суб'єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов'язане з порушенням суб'єктивного матеріального цивільного права. Суб'єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.
Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об'єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб'єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.
В постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16, на яку послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, вказано, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»). Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися» дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
В постанові Великої палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18), на яку також послався заявник в касаційній скарзі, зазначено, що позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем. Таким чином, відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.
Відмовляючи в задоволенні позову у зв'язку з пропуском позовної давності, суди попередніх інстанцій не з'ясували та не зазначили в судових рішеннях, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся до суду, з огляду на те, що член КСП, включений до списку, який додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, не навели своїх висновків по суті заявлених позовних вимог та не дали оцінки обставинам, на які посилався ОСОБА_1 в позовній заяві, а отже, не врахували, що позовна давність може бути застосована лише до позовних вимог, які є обґрунтованими та доведеними.
Таким чином, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у вищезгаданій постанові, на яку послався заявник у касаційній скарзі, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою те, що відмова в задоволенні позову у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення порушення права або охоронюваного законом інтересу позивача не відповідає вимогам закону.
З огляду на викладене Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
Суди попередніх інстанцій не сприяли всебічному і повному з'ясуванню обставин справи та не встановили фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв'язку з чим дійшли передчасного висновку про наявність правових підстав для відмови в задоволенні позову через сплив позовної давності.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій в достатній мірі не виклали мотиви, на яких вони базуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).
В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що судами обох попередніх інстанцій не досліджені належним чином зібрані докази, внаслідок чого не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
При цьому у випадку встановлення обґрунтованості та доведеності пред'явлених ОСОБА_1 позовних вимог суду також слід взяти до уваги правовий висновок Верховного Суду, наведений у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 181/257/19 (провадження № 61-19430св20), який стосується питання застосування позовної давності при вирішенні спору щодо визнання права на земельну частку (пай) за особою, яка, як і позивач в цій справі, була включена до списку, що додавався до державного акта на право колективної власності на землю.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Міловського районного суду Луганської області від 07 квітня 2020 року та постанову Луганського апеляційного суду від 08 лютого 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв
В. А. Стрільчук