вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"21" жовтня 2021 р. Справа№ 910/5587/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Скрипки І.М.
суддів: Тищенко А.І.
Михальської Ю.Б.
при секретарі судового засідання Линник А.М.
за участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 21.10.2021
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 (повний текст підписано 23.09.2020)
у справі № 910/5587/19 (суддя Грєхова О.А.)
за позовом Публічного акціонерного товариства "Укрнафта"
до Державного агентства резерву України
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору Міністерство фінансів України (третя особа - 1)
Міністерство розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства (третя особа - 2)
про стягнення 19 766 930,07 грн.
В судовому засіданні 21.10.2021 відповідно до ст.ст. 240, 283 ГПК України оголошено вступну та резолютивну частину постанови.
Короткий зміст позовних вимог
Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення 19 766 930,07 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач в порушення норм чинного законодавства України та укладеної між сторонами угоди від 15.01.1999 № 28/2 на постачання у 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства належним чином не виконав взяті на себе зобов'язання з оплати поставленого товару, у зв'язку з чим позивачем нараховано 3 766 518 грн. 42 коп. інфляційних втрат за період з листопада 2018 року по березень 2019 року, 14 769 438 грн. 66 коп. пені за період з 26.10.2018 по 26.04.2019 та 1 230 972 грн. 99 коп. 3 % річних за період з 26.10.2018 по 26.04.2019.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.07.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019, позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Державного агентства резерву України на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" 3% річних у розмірі 1 230 972,99 грн., інфляційні втрати у розмірі 3 766 518,42 грн. та судовий збір у розмірі 74 962,37 грн., в частині стягнення з Державного агентства резерву України на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" пені у розмірі 14 769 438,66 грн. відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 11.03.2020 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" задоволено частково, у задоволенні касаційної скарги Державного агентства резерву України відмовлено, постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 та рішення Господарського суду м. Києва від 08.07.2019 у справі № 910/5587/19 в частині відмови у задоволенні позову про стягнення пені у сумі 14 769 438,66 грн. скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 та рішення Господарського суду м. Києва від 08.07.2019 у справі № 910/5587/19 залишено без змін.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 у справі №910/5587/19 у задоволенні позову про стягнення 14 769 438,66 грн. пені відмовлено повністю. Витрати по сплаті судового збору покладено на позивача.
Відмовляючи у задоволенні позову у справі №910/5587/19, суд першої інстанції, зокрема, посилався на наступні правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 08.07.2019 у справі № 910/4375/18 та від 20.08.2019 у справі №910/14310/18:
«Оскільки Державне агентство резерву є суб'єктом господарювання, яке відноситься до державного сектору економіки, та порушило строки оплати грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї від 29.12.1998, воно несе відповідальність у вигляді сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, що діяла в період, за який сплачується пеня - на підставі п.п. 14, 16 ст. 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Зі змісту ч. 14 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не вбачається встановлення іншого строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, оскільки вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, свідчить лише на визначення порядку її обрахунку, а отже не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 ГК України, у зв'язку з наступним.
У ст. 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
За змістом ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Законом України "Про державний матеріальний резерв" не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях, тощо. Також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Отже, визначення нарахування пені за кожний день прострочення не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 ГК України.»
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач 09.10.2020 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати в частині відмови у стягненні з відповідача на користь позивача 14 769 438,66 грн. пені та прийняти нове рішення про задоволення позову в цій частині, крім того апелянт просить зупинити провадження у справі №910/5587/19 до набрання законної сили постановою Об'єднаної Палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №910/17317/17.
В апеляційній скарзі позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням та вважає його прийнятим з порушенням вимог чинного законодавства України, з неправильним застосуванням частини 6 ст.232 ГК України, неврахуванням висновків Верховного Суду щодо застосування ч.6 ст.232 ГК України і аналогічних справах.
За позицією апелянта, пеня нараховується за весь час прострочення, оскільки частиною чотирнадцятою статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" встановлено інший порядок (пеня нараховується за кожен день прострочення), ніж передбачено частиною шостою статті 232 ГК України.
Апелянтом було викладено клопотання про зупинення провадження у справі, яке обґрунтовано тим, що станом на дату подання апеляційної скарги Об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №910/17317/17 розглядається аналогічний спір про стягнення, серед іншого, пені з Держрезерву на підставі п. 14 ст. 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв» (за період з 29.09.2000 по 06.12.2017).
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті
Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача 27.10.2020 передано на розгляд судді Скрипці І.М., сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Скрипка І.М., судді Тищенко А.І., Михальська Ю.Б.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.11.2020 залишено апеляційну скаргу без руху з огляду на неподання належних доказів сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі. Надано скаржнику строк не більше семи днів з дня отримання копії даної ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги, зазначених у її мотивувальній частині.
09.11.2020 від представника позивача надійшло клопотання, до якого додано платіжне доручення №14005-П20 від 30.10.2020 про сплату 332 312,37 грн. судового збору.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2020 у справі №910/5587/19 відкрито апеляційне провадження, розгляд справи призначено на 28.01.2021.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28.01.2021 зупинено провадження у справі до набрання законної сили постанови Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №910/17317/17 та опублікування повного тексту судового рішення.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.09.2021 поновлено апеляційне провадження, справу призначено до розгляду на 21.10.2021.
До справи під час апеляційного провадження 12.01.2021 від позивача отримано пояснення, в якому викладено позицію на підтримання доводів апеляційної скарги.
Явка представників сторін
Представники відповідача та третьої особи-1 в судовому засіданні апеляційної інстанції 21.10.2021 заперечували проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просили її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Представники позивача та третьої особи-2 в судове засідання апеляційної інстанції 21.10.2021 не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини їх неявки суду не відомі.
Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвал в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень (ч. 3 ст. 120 ГПК України).
Учасники процесу були належним чином повідомлені про час та місце судового засідання, про що свідчать наявні в матеріалах справи докази.
Враховуючи положення ч. 12 ст. 270 ГПК України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представників позивача та третьої особи-2 обов'язковою в судове засідання не визнавалась, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у їх відсутність за наявними у справі матеріалами.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції у даній справі та перевірені судом апеляційної інстанції
29 грудня 1998 року між Міністерством фінансів України (третя особа-1), Відкритим акціонерним товариством "Укрнафта" (правонаступник - Публічне акціонерне товариство "Укрнафта", позивач), Державним комітетом України по матеріальних резервах (правонаступник - Державне агентство резерву України, відповідач у справі) та Міністерством агропромислового комплексу (правонаступник - Міністерство аграрної політики та продовольства України, третя особа-2) укладено Генеральну угоду № 28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї, відповідно до умов якої на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998 № 1953 АТ "Укрнафта" починаючи з січня 1999 року рівномірно щомісяця виділяє до державного резерву 1 500 тис. тонн нафти для переробки її на нафтопереробних підприємствах для державних потреб по ціні 80 доларів США з ПДВ за тонну з перерахуванням у валюту України за курсом Національного банку, що склався на день поставки. Розрахунки за поставлену нафту проводяться МінАПК за рахунок коштів, передбачених в державному бюджеті на фінансування витрат агропромислового комплексу.
15 січня 1999 між ВАТ "Укрнафта" та Державним комітетом України по матеріальних резервах, на виконання Генеральної угоди від 29.12.1998 № 28/552, укладено угоду № 28/2. Ця угода укладена на постачання в 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства для державних потреб на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 10.12.1998 №1953 в обсязі 1 500 000 тонн.
Відповідач в порушення умов договору та норм чинного законодавства належним чином не виконав взяті на себе зобов'язання зі своєчасної та повної оплати поставленої нафти. Так, рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 встановлено факт неналежного виконання відповідачем умов угоди від 15.01.1999 № 28/2 щодо оплати поставленої нафти. Даним рішенням з Державного агентства з управління державним матеріальним резервом на користь Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" стягнуто 130 614 067,93 грн., з яких 109 939 460,27 грн. сума основної заборгованості, 2 638 547,04 грн. 3 % річних за період з 01.02.2000 по 19.11.2000 та 18 036 060,62 грн. інфляційних втрат за лютий - вересень 2000 року.
25.01.2001 на виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160, видано наказ.
Постановою Вищого арбітражного суду України від 18.04.2001 у справі № 8/160 рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 залишено без змін.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 у справі №34/3-8/160, залишеною без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 19.11.2008 та Вищого господарського суду України від 09.04.2009, заяву ВАТ "Укрнафта" про зміну порядку та способу виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 по справі № 8/160 задоволено, порядок та спосіб виконання рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 по справі № 8/160 змінено. Стягнуто з Державного комітету України з державного матеріального резерву, з усіх рахунків, відкритих Державному комітету України з державного матеріального резерву відповідно до чинного законодавства на користь Відкритого акціонерного товариства "Укрнафта" 102 555 442, 93 грн. заборгованості та 1 700,00 грн. витрат по сплаті державного мита.
На виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 18.09.2008 у справі № 34/3-8/160 видано наказ.
У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем взятих на себе зобов'язань з оплати поставленої нафти, позивач просить суд стягнути з відповідача на свою користь 14 769 438,66 грн. пені за період з 26.10.2018 по 26.04.2019.
Публічне акціонерне товариство "Укрнафта" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Державного агентства резерву України про стягнення 19 766 930,07 грн.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач в порушення норм чинного законодавства України та укладеної між сторонами угоди від 15.01.1999 № 28/2 на постачання у 1999 році нафти на нафтопереробні підприємства належним чином не виконав взяті на себе зобов'язання з оплати поставленого товару, у зв'язку з чим позивачем нараховано 3 766 518 грн. 42 коп. інфляційних втрат за період з листопада 2018 року по березень 2019 року, 14 769 438 грн. 66 коп. пені за період з 26.10.2018 по 26.04.2019 та 1 230 972 грн. 99 коп. 3 % річних за період з 26.10.2018 по 26.04.2019.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.07.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019, позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з Державного агентства резерву України на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" 3% річних у розмірі 1 230 972,99 грн., інфляційні втрати у розмірі 3 766 518,42 грн. та судовий збір у розмірі 74 962,37 грн., в частині стягнення з Державного агентства резерву України на користь Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" пені у розмірі 14 769 438,66 грн. відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 11.03.2020 касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" задоволено частково, у задоволенні касаційної скарги Державного агентства резерву України відмовлено, постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 та рішення Господарського суду м. Києва від 08.07.2019 у справі № 910/5587/19 в частині відмови у задоволенні позову про стягнення пені у сумі 14 769 438,66 грн. скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, в іншій частині постанову Північного апеляційного господарського суду від 11.11.2019 та рішення Господарського суду м. Києва від 08.07.2019 у справі № 910/5587/19 залишено без змін.
Верховний Суд, скасовуючи судові акти попередніх судових інстанцій та скеровуючи справу на новий розгляд, у своїй постанові зазначив:
«Суди попередніх інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення пені, зазначили, що Державне агентство резерву України в межах своїх повноважень має право застосовувати фінансові санкції, передбачені статтею 14 зазначеного Закону, до учасників правовідносин у сфері управління державним резервом (постачальників, виробників, одержувачів, споживачів), а не навпаки.
Поряд з цим судами не встановлено, хто саме є одержувачем за Генеральною угодою від 29.12.1998 № 28/552, угодою на виконання Генеральної угоди від 15.01.1999 № 28/2 у розумінні статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв". При цьому суди не дослідили положення цих угод.
Суди також не встановили правовий статус Державного агентства резерву України відносно положень статті 14 цього Закону та з урахуванням того, що рішенням Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 встановлено факт неналежного виконання відповідачем умов угоди від 15.01.1999 №28/2 щодо оплати поставленої нафти, цим рішенням з Державного агентства з управління державним матеріальним резервом на користь позивача стягнуто суму заборгованості.».
В силу ч. 1 ст. 316 ГПК України вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Порушенням зобов'язання на підставі ст. 610 Цивільного кодексу України є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.
Статтею 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно з частиною 1 статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Відповідно до частини 1 статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
За змістом частини 3 статті 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно пункту 7.2 угоди від 15.01.1999 №28/2, укладеної на виконання Генеральної угоди від 29.12.1998 №28/552, відповідальність сторін, що не передбачена цією угодою регулюється нормативними актами, встановленими діючи законодавством.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі №904/4156/18 наголосила, що розмір пені за порушення грошових зобов'язань встановлюється в договорі за згодою сторін. У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом.
Обґрунтовуючи правову підставу для нарахування пені, позивач послався на положення частини 14 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Згідно із частиною 14 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" у разі несвоєчасної сплати вартості поставленої до державного резерву продукції одержувач сплачує постачальнику (виготовлювачу) пеню із суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
У ч.16 ст.14 Закону зазначено, що розмір пені, передбачений пунктами 7, 8, 9, 10 цієї статті, обчислюється з вартості матеріальних цінностей, а передбачений пунктами 14 і 15, - з суми простроченого платежу, виходячи із подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.
Відповідно до статті 1 Закону державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).
До складу державного резерву входять:
- мобілізаційний резерв - запаси матеріально-технічних та сировинних ресурсів, призначених для забезпечення розгортання виробництва військової та іншої промислової продукції, ремонту військової техніки та майна в особливий період, розгортання у воєнний час робіт по відновленню залізничних та автомобільних шляхів, морських та річкових портів, аеродромів, ліній і споруд зв'язку, газо-, нафтопродуктопроводів, систем енерго- і водопостачання для організації безперебійної роботи промисловості, транспорту і зв'язку, подання медичної допомоги;
-запаси сировинних, матеріально-технічних і продовольчих ресурсів для забезпечення стратегічних потреб держави;
- запаси матеріально-технічних ресурсів для виконання першочергових робіт під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій та для виконання інших заходів, передбачених законодавством.
За змістом абзаців 3, 4 п. 2.1. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Так, нарахування у відповідному відсотковому розмірі від суми простроченого платежу передбачено статтею 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв», статтею 36 Закону України «Про телекомунікації», статтею 1 Закону України «Про відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за спожиті комунальні послуги та утримання прибудинкових територій. У таких випадках нарахування пені здійснюється не за Законом України «Про відповідальність за невиконання грошових зобов'язань», а на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини. Наведене не виключає можливості покладення на боржника також й відповідальності, передбаченої частиною другою статтею 625 ЦК України за невиконання грошового зобов'язання.
Таким чином, з положень частини 14 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" вбачається, що передбачена означеною нормою відповідальність виникає саме у разі прострочення платежу та нараховується, із суми такого платежу, а отже і може бути застосована саме до особи, яка здійснює платежі за отриману продукцію, а не особи, яка є отримувачем такої продукції, проте не є платником за таку продукцію, оскільки покладення відповідальності за несвоєчасні розрахунки на особу, що виконує лише функцію одержувача, та не виконує функції платника, а відповідно і не порушує відсутній у неї обов'язок, суперечитиме самій сутті такого виду забезпечення, як пені, за визначенням якої, наведеним у ч. 3 ст. 549 ЦК України, є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання, а отже визначальною обставиною, для покладення відповідальності, у вигляді пені, право на яку, надано частиною 14 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" є саме порушення зобов'язаною стороною обов'язку щодо здійснення розрахунків.
При цьому, у Рішенні Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160, зокрема, встановлено "Згідно угоди №28/2 від 15.01.2019 позивач поставив у 1999 р. відповідачу 941490,312 т. нафти на суму 249463030,27 грн., розрахунки за продукцію здійснені частково і заборгованість визначена сторонами в акті звірки розрахунків від 01.02.2000 р. в сумі 109939460,27 грн."
У зв'язку з викладеним, суд зазначає, що відповідно до п.41 Доповіді, схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25- 26 березня 2011 року), "Верховенство права" одним з обов'язкових елементів поняття "верховенство права" є юридична визначеність.
Згідно з п.п.44, 46 даної Доповіді:
« 44. Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права. Він є істотно важливим також і для плідності бізнесової діяльності, з тим щоб генерувати розвиток та економічний поступ. Аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним. Вона також зобов'язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю. Передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку.
46. Юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишались передбачуваними. Зворотна дія [юридичних норм] також суперечить принципові юридичної визначеності, принаймні у кримінальному праві (ст. 7 ЄКПЛ), позаяк суб'єкти права повинні знати наслідки своєї поведінки; але це також стосується і цивільного та адміністративного права - тієї мірою, що негативно впливає на права та законні інтереси [особи]. На додаток, юридична визначеність вимагає дотримання принципу res judicata. Остаточні рішення судів національної системи не повинні бути предметом оскарження. Юридична визначеність також вимагає, щоб остаточні рішення судів були виконані. У приватних спорах виконання остаточних судових рішень може потребувати допомоги з боку державних органів, аби уникнути будь-якого ризику «приватного правосуддя», що є несумісним з верховенством права. Системи, де існує можливість скасовувати остаточні рішення, не базуючись при цьому на безспірних підставах публічного інтересу, та які допускають невизначеність у часі, несумісні з принципом юридичної визначеності.»
Відповідно до п.72 рішення Європейського Суду з прав людини від 25.07.2002 у справі "Совтрансавто-Холдинг" проти України" (заява N 48553/99) зазначено:
"Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантований статтею 6 параграфа 1, повинно тлумачитися в світлі преамбули Конвенції ( 995_004 ), яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів."
Посилання, що одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду, міститься і у справах Європейського суду з прав людини "Брумареску проти Румунії", "Салов проти України" та інші.
Відтак, оскільки Державне агентство резерву є суб'єктом господарювання, яке відноситься до державного сектору економіки, та порушило строки оплати грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 про порядок та умови поставки нафти підприємствами АТ "Укрнафта" Державному комітетові України по матеріальних резервах та розрахунки за неї від 29.12.1998 року, воно несе відповідальність у вигляді сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, що діяла в період, за який сплачується пеня - на підставі п.п. 14, 16 ст. 14 Закону України «Про державний матеріальний резерв».
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18.
Разом з тим, відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
При цьому, даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Даний шестимісячний строк визначає максимальний період часу, за який може бути нараховано штрафні санкції, якщо інший період не встановлено законом або договором.
Зі змісту ч. 14 ст.14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не вбачається встановлення іншого строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, оскільки вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, свідчить лише на визначення порядку її обрахунку, а отже не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 ГК України, у зв'язку з наступним.
У ст. 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення; терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
За змістом ст. 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Законом України "Про державний матеріальний резерв" не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях, тощо. Також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою, до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Отже, визначення нарахування пені за кожний день прострочення не є встановленням іншого строку ніж визначено ч. 6 ст. 232 ГК України.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 08.07.2019 у справі № 910/4375/18 та від 20.08.2019 у справі № 910/14310/18.
З огляду на викладене, заявлена позивачем вимога про стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 від 29.12.1998 та Угодою №28/2 від 15.01.1999 за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов'язання мало бути виконано, визнана судом необґрунтованою та у її задоволенні відмовлено.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
У відповідності до ст. 129 Конституції України та ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників апеляційного провадження, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про те, що рішення суду, яке переглядається, підлягає залишенню без змін, виходячи з наступного.
Ухвалою Верховного Суду від 16.06.2020, зокрема, справу №910/17317/17 передано на розгляд об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з мотивів необхідності відступлення від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі №910/14310/18.
Так суд зазначив: «Розглядаючи касаційну скаргу, суд з'ясував, що Верховним Судом у складі колегії суддів судової палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів, корпоративних прав та цінних паперів розглядалася справа № 910/14310/18 за позовом Приватного акціонерного товариства "Укрнафта" до Державного агентства резерву України, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерства фінансів України та Міністерства аграрної політики та продовольства України про стягнення 32 460 703, 73 грн.
Залишаючи без змін прийняті у вказаній справі рішення Господарського суду міста Києва від 07.02.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.05.2019, Верховний Суд виходив з обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій про те, що оскільки Державне агентство резерву є суб'єктом господарювання, яке належить до державного сектору економіки, та порушило строки оплати грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 від 29.12.1998 та Угодою № 28/2 від 15.01.1999 і не виконало рішення Вищого арбітражного суду України від 25.01.2001 у справі № 8/160 про стягнення відповідної заборгованості, то несе відповідальність у вигляді сплати пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми простроченого платежу, що діяла в період, за який сплачується пеня - на підставі пунктів 14, 16 статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв".
Разом з цим, колегія суддів зазначила, що відповідно до частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. За змістом частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не вбачається встановлення іншого строку, ніж визначено наведеним положенням. Водночас вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, не є встановленням іншого строку, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, з огляду на те, що Законом України "Про державний матеріальний резерв" не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях; також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою, до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати відповідно до статей 251, 252 ЦК України. З огляду на це Суд відхилив доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" і частини шостої статті 232 ГК України та дійшов висновку про те, що позивач у цій справі заявив вимогу про стягнення пені за прострочення виконання грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 від 29.12.1998 та Угодою №28/2 від 15.01.1999 за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов'язання мало бути виконано, тому визнав правомірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо існування підстав для відмови у задоволенні позову у цій частині.»
Ухвалою Верховного Суду від 02.07.2020 касаційну скаргу ПАТ «Укрнафта» на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 22.10.2019 у цій справі прийнято до розгляду Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 04.09.2020 зупинено провадження у цій справі до надходження від Науково-консультативної ради при Верховному Суді наукового висновку у цій справі.
19.03.2021 Верховним Судом у складі суддів Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у справі №910/17317/17 прийнято постанову, відповідно до висновків якої вбачається наступне.
«Щодо відповідальності за невиконання державним органом зобов'язання (зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції), присудженого за рішенням суду
7.10.Відповідно до частини чотирнадцятої статті 14 "Відповідальність за операції з матеріальними цінностями державного резерву" Закону України "Про державний матеріальний резерв" у разі несвоєчасної сплати вартості поставленої до державного резерву продукції одержувач сплачує постачальнику (виготовлювачу) пеню із суми простроченого платежу за кожний день прострочення.
Відповідно до статті 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Порядок застосування штрафних санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання врегульований положеннями статті 232 цього Кодексу.
7.11.Отже правовідносини, що виникають за наслідками невиконання грошового зобов'язання зі сплати вартості поставленої до державного резерву продукції (у тому числі сума якого стягнена за рішенням суду), поряд з загальним правовим регулюванням - згідно з частиною другою статті 625 ЦК України (пункти 7.4., 7.5. цієї постанови), мають окреме регулювання - на підставі спеціальних положень статті 14 (частина чотирнадцята тощо) Закону України "Про державний матеріальний резерв", що застосовується з урахуванням відповідних положень ГК України.
7.12.При цьому пеня, визначена нормами частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", з огляду на триваючий характер порушення у спірних правовідносинах та з огляду на період, за який заявлена спірна суми пені - з 29.09.2000 до 06.12.2017, охоплюється правовим регулюванням як згідно зі статтею 204 "Неустойка і збитки" ЦК УРСР (що втратив чинність з 01.01.2004 з набранням чинності з цієї дати ЦК України), так і згідно зі статтею 230 "Штрафні санкції" ГК України (що також набрав чинності з 01.01.2004).
7.13.Що стосується періоду нарахування спірних сум пені до 01.01.2004, то відповідно до частини першої статті 204 ЦК УРСР якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).
Разом з тим, відповідно до частини другої статті 72 ЦК УРСР за позовами про стягнення неустойки (штрафу, пені) встановлювався скорочений строк давності тривалістю в шість місяців, який, в силу статті 75 цього Кодексу, застосовувався судом (арбітражем або третейським судом) незалежно від заяви сторін.
Отже, оскільки невиконання боржником (Відповідачем) грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення пені на підставі статті 204 ЦК УРСР виникало у кредитора (Позивача) з моменту порушення грошового зобов'язання і тривало до моменту його усунення, однак обмежувалось би останніми шістьма місяцями, які передували подачі такого позову, якби в період відповідного правопорушення з 01.01.2004 не втратив чинність ЦК УРСР, та не набрали чинності з цієї ж дати ЦК України та ГК України, згідно з якими змінилось правове регулювання як щодо загального порядку нарахування пені, так і щодо порядку застосування позовної давності.
7.14. Так положеннями пунктів 4, 6, 10 Розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України врегульований порядок застосування норм цього Кодексу, відповідно до яких за загальним правилом цей Кодекс застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.
Водночас щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
А тому, до спірних правовідносин сторін в частині вимог про нарахування сум пені, через триваючий характер відповідного правопорушення Відповідача, з 01.01.2004 застосовуються як норми ЦК України, так і норми ГК України, оскільки строк пред'явлення вимог щодо пені, який був встановлений ЦК УРСР (законодавством, що діяло раніше), до набрання чинності вказаними кодексами не сплив в силу встановлених ЦК УРСР особливостей щодо порядку нарахування пені та щодо застосування позовної давності до цих вимог (пункт 7.13. цієї постанови) .
7.15.Відповідно до частини шостої статті 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Зі змісту частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв" не вбачається встановлення іншого строку, ніж визначено наведеним положенням.
Водночас вказівка на те, що пеня нараховується за кожний день прострочення, не є встановленням іншого строку, ніж визначено частиною шостою статті 232 ГК України, з огляду на те, що Законом України "Про державний матеріальний резерв" не визначено строку нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання ані у роках, ані у місяцях; також не встановлено і терміну, що визначався б календарною датою, до якої розраховується пеня або вказівкою на подію, яка має неминуче настати відповідно до статей 251, 252 ЦК України.
При цьому, відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Суд також враховує, що ні норми ЦК України, ні норми інших законодавчих актів не містять винятків або іншого порядку застосування позовної давності за вимогами про стягнення пені, зокрема на підставі частини чотирнадцятої статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", окрім тих, що передбачені пунктом 6 частини першої статті 268 ЦК України (позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву, стосовно виконання зобов'язань, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв"), однак які не поширюються на спірні правовідносини з огляду заявлення позовних вимог господарюючого суб'єкта (Позивача) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного матеріального резерву.
7.16. З урахуванням висновків в пунктах 7.13.-7.15. цієї постанови Суд зазначає, що з втратою чинності з 01.01.2004 ЦК УРСР та з набранням чинності з цієї дати ЦК України та ГК України Позивач не втратив право на нарахування пені за частиною чотирнадцятою статті 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв", однак змінився порядок її нарахування та умови застосування позовної давності в цій частині вимог.
А тому Позивач у спірних правовідносинах мав право нараховувати пеню за період 6 місяців з дня набрання чинності з 01.01.2004 нормами ЦК України та ГК України, однак щодо цього періоду Позивач допустив пропуск спеціальної позовної давності в один рік (про застосування якої заявив Відповідач - пункт 1.3.), звернувшись з позовом у цій справі у 2017 році.
7.17. Щодо іншого періоду, за який Позивач нарахував та заявив частину спірної суми пені, то вимоги в цій частині не відповідають зазначеним висновкам, оскільки Позивач всупереч вимогам в частині шостій статті 232 ГК України заявив вимоги щодо стягнення відповідної суми пені за прострочення виконання грошового зобов'язання за Генеральною угодою та Угодою за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов'язання мало бути виконано.
7.18. З огляду на викладене Суд погоджується з мотивами в оскаржуваних судових рішеннях щодо відмови у задоволенні вимог Позивача про стягнення суми пені за прострочення виконання грошового зобов'язання за Генеральною угодою та Угодою, а тому визнає правомірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо існування підстав для відмови у задоволенні позову у цій частині.
Дійшовши цього висновку, Верховний Суд зазначив про відсутність підстав для відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у постанові Верховного Суду від 20.08.2019 у справі №910/14310/18.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення вимоги позивача про стягнення 14 769 438 грн. 66 коп. пені за період з 26.10.2018 по 26.04.2019 за прострочення виконання грошового зобов'язання за Генеральною угодою №28/552 від 29.12.1998 та Угодою №28/2 від 15.01.1999 за період, що перевищує шість місяців з дня, коли таке зобов'язання мало бути виконано.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно з ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.
Відповідно до п.58 рішення ЄСПЛ Справа «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994, серія А, №303-А, п.29).
За таких обставин решту аргументів позивача (апелянта) суд визнає такими, що не мають суттєвого впливу на прийняття рішення у даній справі та не спростовують правильних висновків суду про відмову в позові у вказаній частині.
Таким чином, застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права відповідає встановленим обставинам справи, що свідчить про відсутність підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів не вбачає правових підстав для задоволення апеляційної скарги Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 у справі № 910/5587/19.
У відповідності до ст. 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, ст.ст. 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Укрнафта" на рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 у справі № 910/5587/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 14.09.2020 у справі № 910/5587/19 залишити без змін.
3. Витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Публічне акціонерне товариство "Укрнафта".
4. Матеріали справи №910/5587/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.
Повний текст постанови підписано 24.11.2021 після виходу суддів Тищенко А.І. та Скрипки І.М. з лікрнаняного та відпусток.
Головуючий суддя І.М. Скрипка
Судді А.І. Тищенко
Ю.Б. Михальська