Іменем України
16.06.10 Справа №13/29/10
Колегія суддів Запорізького апеляційного господарського суду у складі:
Головуючий суддя Мойсеєнко Т. В. судді Мойсеєнко Т. В. , Зубкова Т.П. , Кричмаржевський В.А.
при секретарі Лола Н.О.
за участю представників:
позивача -не з'явився,
відповідача -Бєлашков О.А., довіреність № 10/10-138 від 02.03.2010р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи №13/29/10 та апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Руслан-94», м.Запоріжжя
на рішення господарського суду Запорізької області від 24.03.2010р. у справі № 13/29/10
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Руслан-94», м.Запоріжжя
до відповідача Публічного акціонерного товариства «Мета Банк», м.Запоріжжя (далі за текстом-Банк)
про визнання недійсним частини договору
Встановив:
Рішенням господарського суду Запорізької області від 24.03.2010р. у справі № 13/29/10 (суддя Серкіз В.Г.) у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду прийнято з посиланням на ст.551 Цивільного кодексу України, Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»та мотивовано тим, що розмір неустойки, встановлений законом може бути збільшений у договорі, а вказаний закон не встановлює обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачає лише обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Також суд вказав на те, що спірні додаткові угоди позивач схвалював платежами від 28.01.2009р., 17.02.2009р., 26.03.2009р., 16.04.2009р., а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Не погоджуючись з прийнятим у справі судовим рішенням, у апеляційній скарзі позивач просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 24.03.2010р. у справі № 13/29/10 у зв'язку з порушенням і неправильним застосуванням норм матеріального права, а також неповним з'ясуванням обставин справи та прийняте нове рішення про задоволення позову. Доводи апеляційної скарги позивач обґрунтовує тим, що статтею 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»встановлено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня, а також ч.2 ст.343 ГК України згідно якої, платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Відтак, позивач вважає, що пункти 5.3 та п.5.4 кредитного договору не відповідають приписам ст.3 Закону та ч.2 ст.343 ГК України. На думку скаржника, діючим законодавством не встановлено, що розмір пені, за порушення грошового зобов'язання за договором, складає подвійну облікову ставку НБУ. Також, заявник апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції порушив ч.1 ст.41 ГПК України, так як підпис на додаткових угодах № 1 від 01.10.2008р., № 2 від 04.11.2008р., № 3 від 01.12.2008р., № 4 від 08.12.2008р. до кредитного договору № 32-24-08/0025-К від 25.02.2008р., який укладений між сторонами у даній справі не є підписом колишнього керівника ТОВ «Руслан-94»Домолеги Анатолія Івановича.
У відзиві на апеляційну скаргу Банк зазначив, що доводи позивача є безпідставними, а оскаржуване рішення таким, яке винесено у відповідності до норм діючого законодавства. Банк вказує на те, що частиною 2 статті 551 ЦК України встановлено, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом може бути збільшений у договорі. Крім того, положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань»не встановлює обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню. Зазначена позиція відображена у п.49 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008р. № 01-08/211 «Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України». Посилання скаржника на порушення судом ч.1 ст.41 ГПК України є безпідставними, вважає відповідач, так як судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не може замінити інші засоби доказування. Банк вказує на те, що посилання скаржника на статтю 343 ГК України є недоцільним, оскільки дана норма закону стосується лише проведення розрахунків між контрагентами через банківську установу та їх контролю і встановлює відповідальність за порушення строків розрахунків саме у контексті їх здійснення через банківську установу, а тому не може застосовуватися в даному випадку. На підставі викладеного, Банк просить суд апеляційної інстанції оскаржуване рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
Ухвалою Запорізького апеляційного господарського суду від 28 квітня 2010р. у справі № 13/29/10 апеляційна скарга позивача прийнята та призначена до розгляду на 16.06.2010р.
Розпорядженням в.о. голови Запорізького апеляційного господарського суду № 1553 від 16.06.2010р. справу призначено до розгляду у складі колегії -головуючого судді Мойсеєнко Т.В., суддів Зубкова Т.П., Кричмаржевський В.А., якою і прийнято постанову.
Заявник апеляційної скарги у судове засідання, яке відбулося 16.06.2010р. не з'явився, про дату та час розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Відповідно до статті 75 ГПК України апеляційна скарга розглядається за наявними матеріалами у справі.
За заявою представника відповідача судовий процес проводився без застосування технічних засобів фіксації та за його згодою у судовому засіданні 16.06.2010р. оголошено тільки вступну та резолютивну частину постанови.
Відповідно до ст. 99 ГПК України апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції.
Згідно зі ст.101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого суду у повному обсязі.
Колегія суддів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при прийняті оскаржуваного рішення, обговоривши доводи апеляційної скарги та перевіривши матеріали справи знаходить апеляційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Господарським судом Запорізької області встановлено, що 25 лютого 2008р. між ТОВ “Руслан-94” та АБ “Металург”(правонаступником якого є ПАТ “МетаБанк”) було укладено Кредитний договір №32-24-08/0025-К (далі за текстом договір), за умовами п.1.1 якого Банк відкриває Позичальнику відновлювальну кредитну лінію (ліміт кредитування) у розмірі 1 450 000 грн. на термін по 19.08.2009р. включно, у порядку та на умовах, передбачених цим договором.
Згідно п. 5.3 Кредитного договору в разі порушення Позичальником строку погашення кредит, зазначеного у п.3.1.2 цього договору або у письмовому відмовлені Банку згідно п.п. 2.2.1. та 3.1.6. цього договору, Позичальник сплачує Банку пеню в розмірі 0,1 % (нуль цілих та одна десята відсотка) від простроченої суми за кожний день прострочення.
Відповідно до п.5.4. Кредитного договору в разі порушення Позичником строку сплати відсотків, передбачених п.4.2 цього Договору, строків сплати комісій, передбачених п.п. 4.2, 4.З., 4.4., та 4.5. цього договору, Позичальник сплачує Банку пеню в розмірі 0,1 % (нуль цілих та одна десята відсотка) від простроченої суми за кожний день прострочення.
Враховуючи наведене, відносно оскаржених пунктів договору мають застосовуватись положення ст.ст. 203, 215 ЦК України та ч.1 ст. 207 ГК України.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Статтею 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідними для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до частини першої статті 231 ГК України законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.
Крім цього, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно з частиною другою статті 343 ГК України платник грошових коштів сплачує на користь одержувача цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, але не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову щодо визнання п.п. 5.3 та 5.4 кредитного договору №32-24-08/0025-К від 25.02.2008р. недійсними з огляду на таке.
Згідно з частиною другою статті 551 Цивільного кодексу України, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.
Таким чином, відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами у договорі відповідальність за прострочення виконання зобов'язання у більшому розмірі не суперечить матеріальному праву та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.
Крім того, положення Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.
Зазначена позиція повністю підтверджується практикою Вищого господарського суду України, зокрема, п. 49 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 07.04.2008 р. N 01-8/211 “Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України”.
Загальний порядок укладання господарських договорів визначених статтею 181 Господарського кодексу України, відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках.
Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України
Відповідно до ст. 640 ЦК України, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Згідно ч. 2 ст. 642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
З урахуванням підписаних сторонами додаткових угод №1, №2, №3, №4 щодо збільшення процентної ставки ТОВ “Руслан-94” схвалив змінені умови договору шляхом підписання відповідних додаткових угод та сплатою нарахованих процентів після підписання останньої додаткової угоди.
Такі дії щодо схвалення умов договору підтверджуються платежами щодо сплати процентів, які вчинялися 28.01.2009р., 17.02.2009р., 26.03.2009р., 16.04.2009р.
Твердження заявника апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не застосував статтю 343 ГК України є необґрунтованим, так як дана норма закону стосується лише проведення розрахунків між контрагентами через банківську установу та їх контролю і встановлює відповідальність за порушення строків розрахунків саме у контексті їх здійснення через банківську установу, а тому не може застосовуватися в даному випадку.
Посилання скаржника на порушення судом ч.1 ст.41 ГПК України є безпідставними, оскільки судова експертиза повинна призначатися лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не може замінити інші засоби доказування.
Більш того, колегія суддів зазначає, що призначення судової експертизи є правом суду, а не обов'язком.
У відповідності з п. 3.1.12 Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження Умов і правил провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, яка затверджена наказом МВС України від 11 січня 1999р. N 17, у разі крадіжки, втрати печаток чи штампів керівники підприємств, установ і організацій, господарських об'єднань або громадяни зобов'язані вжити заходів задля їх розшуку, а також негайно повідомити про це органи внутрішніх справ.
Дозвіл на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів замість викрадених, загублених видається на загальних підставах після подання заяви про крадіжку, втрату, а також після опублікування в пресі повідомлення про недійсність викрадених, загублених печаток і штампів.
Печатки і штампи, виготовлені замість викрадених, втрачених, повинні мати у відбитку літеру “Д” (дублікат).
Згідно ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторона та іншими учасниками судового процесу.
Позивачем ні суду першої, ні суду апеляційної інстанції не надано жодних доказів того, що на момент підписання оскаржуваних додаткових угод до кредитного договору ним були повідомленні правоохоронні органи про факт втрати або крадіжки печатки підприємства та вживались передбачені чинним законодавством заходи щодо пошуку або виготовлення дубліката печатки.
Відтак, посилання заявника апеляційної скарги про недійсність додаткових угод є необґрунтованим і спростовуються вищенаведеними обставинами.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, заявник апеляційної скарги всупереч статті 33 ГПК України не довів тих обставин, на які він посилається у апеляційній скарзі, у зв'язку з чим, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог.
Колегія суддів зазначає, що рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи заявника, які викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції та не є підставою для зміни або скасування судового рішення.
Відповідно до приписів ст. 49 ГПК України, судові витрати покладаються на заявника апеляційної скарги
Керуючись ст. ст. 49, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Запорізький апеляційний господарський суд -
Постановив:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Руслан-94», м.Запоріжжя залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Запорізької області від 24.03.2010р. у справі № 13/29/10 залишити без змін.
Головуючий суддя Мойсеєнко Т. В.
судді Мойсеєнко Т. В.
Зубкова Т.П. Кричмаржевський В.А.