29.10.21
22-ц/812/1420/21
Провадження № 22-ц/812/1420/21
26 жовтня 2021 року м. Миколаїв
справа № 487/1585/19
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого Тищук Н. О.,
суддів Лівінського І. В., Шаманської Н.О.,
із секретарем Лівшенком О.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
заступника прокурора Миколаївської області
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухвалене 18 березня 2020 року суддею Нікітіним Д.Г. в приміщенні цього ж суду, (дата складання повного рішення не зазначена), у цивільній справі за позовом
першого заступника прокурора Миколаївської області
в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради
до ОСОБА_1
за участі третьої особи, що не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача - Міської лікарні № 4 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно,
У лютому 2019 року перший заступник прокурора Миколаївської області звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно.
Позивач зазначав, що рішенням виконкому міської ради № 1239 від 22 листопада 2011 року за ОСОБА_1 оформлено право власності на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг за літ. Б5 площею 86,3 кв.м., яка розташована по АДРЕСА_1 (раніше АДРЕСА_1 ). 02 грудня 2011 року ОСОБА_1 отримав свідоцтво про право власності на це приміщення. Рішення органу місцевого самоврядування щодо оформлення на ім'я ОСОБА_2 права власності на самовільно збудоване нерухоме майно - бюро ритуальних послуг, на території Миколаївської міської лікарні № 4, та свідоцтво про право власності на це майно прокурор вважає незаконними у зв'язку з їх невідповідністю вимогам статті 26 ЗУ «Про регулювання містобудівної документації» та Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно», діючого на час виникнення спірних правовідносин. Цими нормами оформлення права власності на новозбудовані об'єкти нерухомого майна передбачено, лише за наявності документа, що посвідчує право на земельну ділянку.
З метою незаконного оформлення права власності на нерухоме майно ОСОБА_2 подав до виконкому міської ради відповідну заяву, договір про оренду комунального майна №112 від 11 листопада 2009 року та декларацію про готовність об'єкта до експлуатації від 02 листопада 2011 року МК 14211068985. При цьому, будь-яких правовстановлюючих документів на земельну ділянку по АДРЕСА_1 ОСОБА_1 до заяви не долучено. За інформацією міської ради від 12 грудня 2018 року ОСОБА_1 , як суб'єкту господарювання чи фізичній особі земельна ділянка по АДРЕСА_2 для будівництва приміщення бюро ритуальних послуг не надавалась. Будівництво здійснено на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні лікарні на підставі Державного акту №000435 II - МК. За інформацією від 26 жовтня 2018 року, адміністрація міської лікарні ОСОБА_1 згоди на вилучення з користування земельної ділянки для здійснення будівництва відповідної прибудови не надавала.
Посилаючись на викладене вище, прокурор вказував на незаконне прийняття виконкомом міської ради рішення про оформлення за ОСОБА_1 права власності на спірне збудоване майно, внаслідок чого відповідачем незаконно отримано свідоцтво про право власності на це майно.
В подальшому факт незаконного оформлення права власності підтверджено рішенням виконкому Миколаївської міської ради № 864 від 20 серпня 2012 року, яким попереднє рішення цього ж органу від 21 листопада 2011 року № 1239 в частині п. 298 про оформлення за ОСОБА_1 права власності на нежитлову будівлю виключено з тих підстав, що збудована будівля - літ. Б5 є прибудовою до будівлі літ. Б по АДРЕСА_1 , яка належить до об'єктів комунальної власності та перебуває в управлінні Міської лікарні № 4 та фактично бюро ритуальних послуг передано Міською лікарнею №4 Смирнову Д.В. в оренду згідно договору № 112 від 11 листопада 2009 року. Цим же рішенням Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради та Комунальному підприємству «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» доручено здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису у реєстрі прав власності на вказане нерухоме майно.
Проте, користуючись бездіяльністю органів місцевого самоврядування ОСОБА_1 02 листопада 2016 року зареєстрував своє право власності на підставі незаконного свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг за вказаним адресом в Державному реєстрі прав та їх обтяжень.
Прокурор, обґрунтовуючи підстави звернення до суду з даним позовом, посилався на те, що не зважаючи на протиправне оформлення за фізичною особою права власності на вказане майно, міською радою, її виконавчим комітетом та його структурними підрозділами, не вчинялось будь-яких дій щодо визнання недійсним та скасування свідоцтва на майно, що свідчить про неналежне виконання міською радою, як уповноваженим органом своїх обов'язків у сфері управління власністю територіальної громади міста.
У зв'язку з цим, прокурор просив визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності, серії НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно по АДРЕСА_3 .
До участі в справі в якості третьої особи залучено Миколаївську міську лікарню № 4.
Представник Миколаївської міської ради участі у судових засіданнях не приймав, своєї думки стосовно позову не висловлював.
Відповідач ОСОБА_1 , діючи через свого представника ОСОБА_3 , позов не визнав, посилаючись на те, що вчиняв дії, спрямовані на приведення у відповідність до норм чинного законодавства своєї підприємницької діяльності, проте дії головного лікаря міської лікарні № 4 та співробітників ТОВ «Агенція безпеки «Альфа-Щит», перешкоджають йому у цьому. Також просив застосувати наслідки спливу позовної давності, посилаючись на набуття права власності у 2011 році, тоді як позов пред'явлено тільки у лютому 2019 року.
Представник третьої особи у судовому засіданні просила про задоволення позовних вимог.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 жовтня 2020 року апеляційну скаргу заступника прокурора Миколаївської області задоволено. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. Позов першого заступника прокурора Миколаївської області до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності на майно задоволено. Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності, серія НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг, розташовану на по АДРЕСА_3 .
Постановою Верховного Суду від 26 травня 2021 року задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову Миколаївського апеляційного суд від 21 жовтня 2020 року з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В апеляційній скарзі прокурор посилався на те, що суд не врахував незаконність оформлення права власності на спірну нежитлову будівлю, що призвело до порушення інтересів держави на вільне використання вказаної земельної ділянки, саме в особі територіальної громади м. Миколаєва; на помилковість висновку суду про застосування позовної давності, оскільки висновок суду про неналежність позивача, виключає можливість застосування позовної давності. Крім цього прокурор посилався на те, що позов є негаторним, а тому позовна давність до спірних правовідносин не може бути застосована. Також зазначав, що право Миколаївської міської лікарні № 4 на спірну нежитлову будівлю ОСОБА_1 не оспорювалось.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 зазначав, що Миколаївська міська лікарня № 4 є юридичною особою та має можливість самостійно звертатися до суду за захистом своїх прав. Вважав, що позов не є негаторним, оскільки Миколаївська міська Рада, хоча і є власником, проте не є володільцем земельної ділянки та спірного майна. Зміст заявлених вимог не відповідає вимогам негаторного позову, оскільки не містить вимоги про усунення перешкод у користуванні спірним майном. Також вважав, що прокурор безпідставно посилається на використання ним спірної будівлі на підставі договору оренди, тоді як бюро ритуальних послуг є окремою будівлею, яка збудована ним особисто та договір оренди на неї не розповсюджується.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи та перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що прокурор неправильно визначив особу, інтереси якої порушено, та особу, уповноважену на звернення до суду в цих правовідносинах. Крім цього, суд вважав пропущеною позовну давність, оскільки позивачу було відомо про наявність спірного свідоцтва ще у 2012 році з листа ОСОБА_1 .
Проте колегія суддів не може погодитись з зазначеними висновками.
З матеріалів справи вбачається, що Миколаївська міська лікарня № 4 зареєстрована в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як юридична особа та діє згідно Статуту, затвердженого розпорядженням Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради від 13 травня 2010 року, який було перереєстровано в новій редакції 22 грудня 2016 року (а.с. 46- 48, 132- 148 том І).
Пунктом 1.2 Статуту визначено, що власником Установи є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.
Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 431 виданого 10 липня 2001 року, Миколаївській міській лікарні № 4 Миколаївською міською радою надано у постійне користування земельну ділянку площею 2, 0896 гектарів та у спільне сумісне постійне користування - 1015 кв.м. в межах згідно з планом землекористування для обслуговування міської лікарні № 4 по АДРЕСА_1 , відповідно до рішення Миколаївської міської ради від 28 лютого 2001 року за № 28/7 (а.с. 40-42 том І).
29 липня 2009 року до ФОП ОСОБА_1 звернувся головний лікар Миколаївської міської лікарні № 4 з листом, в якому зазначено, що: «За проханням рідних та близьких померлих в лікарні виділити окреме приміщення для прощання з померлими, просимо Вас надати благодійну допомогу з будування такого приміщення на території лікарні» (а.с. 25 том ІІ).
11 листопада 2009 року між ФОП ОСОБА_1 та Міською лікарнею № 4, в особі головного лікаря Гунченка В.К. укладено договір оренди № 112, згідно пункту 1.1. якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нежиле приміщення, розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу міської лікарні № 4 зі збільшеною площею до 105,9 кв.м. на підставі розпорядження Управління з використання та розвитку комунальної власності міської ради № 465-р від 11 листопада 2009 року з адресом: АДРЕСА_1 (а.с.14-15 том І).
Строк дії вказаного договору оренди неодноразово було продовжено додатковими угодами, останньою додатковою угодою від 13 січня 2017 року строк дії Договору оренди №112 від 11 листопада 2010 року продовжено на один рік з 13 січня 2017 року по 13 січня 2018 року (а.с. 14 том І).
11 листопада 2010 року згідно акту приймання-передачі нерухомого майна міська лікарня № 4 в особі головного лікаря ОСОБА_4 передала ПП ОСОБА_5 в особі ОСОБА_1 нерухоме майно площею 86.7 кв.м (яке за договором оренди № 112 зі змінами від 11 листопада 2010 року загальною площею є 105,9 кв.м) для обладнання приміщення по наданню ритуальних послуг, що розташоване у будівлі харчоблоку із котельною та наземною частиною переходу міської лікарні № 4 (а.с. 16-зворот том І).
Отже з наведеного слідує, що в оренду ОСОБА_1 було передано як частина приміщень Міської лікарні № 4 так і приміщення у збільшеній частині (договір підряду між ОСОБА_1 та TOB «СК «Модуль-Миколаїв») за рахунок внесків ОСОБА_1 , як благодійних, про що його просив головний лікар в наведеному листі від 29 липня 2009 року.
В той же час, 05 березня 2010 року між ОСОБА_1 та TOB «СК «Модуль-Миколаїв» було укладено Договір генерального підряду № 05/03-10 на виконання будівельних робіт.
Пунктом 1.1. вказаного Договору визначено, що замовник, в особі ОСОБА_1 отримує, а підрядник приймає на себе обов'язок з будівництва бюро ритуальних послуг за адресом: АДРЕСА_1 ; територія 4-ої міської лікарні (а.с.18 том ІІ).
Наступного року інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю в Миколаївській області зареєстровано Декларацію про початок виконання будівельних робіт від 12 жовтня 2011 року за № МК 08211059371 «Розміщення бюро ритуальних послуг на території міської лікарні № 4» за адресом АДРЕСА_1 (а.с. 19-21 том ІІ).
У розділі 14. Декларації зазначено місце розташування об'єкту - АДРЕСА_1 , форма власності або користування земельною ділянкою на якій здійснювались будівельні роботи - «постійне користування», а документ, що посвідчує право замовника на земельну ділянку - державний акт на право постійного користування землею від 10 липня 2001 року за № 431, виданий Миколаївською міською радою, замовником робіт визначено ОСОБА_1 . Однак, у судовому засіданні встановлено, що вказаний Державний акт на землю видано Миколаївській міській лікарні № 4, а ОСОБА_1 такого правовстановлюючого документу не отримував (а.с. 40-42 том І).
Не зважаючи на наведені розбіжності в Декларації про початок виконання будівельних робіт, через декілька днів, 28 жовтня 2011 року рішенням виконкому Миколаївської міської ради № 1122 нежитловій будівлі по АДРЕСА_4 , 2, 3 заг. площ. 86,3 кв.м.), як такій, що належить громадянину ОСОБА_1 , надано новий адрес: АДРЕСА_1 (а.с. 16-зворот том І).
На якій підставі виконком Миколаївської міської ради дійшов висновку, що вказані приміщення належать ОСОБА_1 на час прийняття вказаного рішення - не зазначено.
22 листопада 2011 року рішенням виконкому Миколаївської міської ради № 1239 за ОСОБА_1 визнано право власності на нежитлову будівлю бюро ритуальних послуг, із зазначенням нової адреси цієї будівлі, а саме АДРЕСА_3 (а.с. 28 том І).
У зазначеному рішенні міститься посилання на договір оренди від 11 листопада 2009 року, що вказує на належність цих приміщень саме Миколаївській міській лікарні № 4, які вона передала в оренду, а не у власність відповідачу, натомість відповідно до декларації про готовність об'єкту до експлуатації вказаний об'єкт зазначено, як такий, що належить ОСОБА_1 , проте даних щодо власника цієї земельної ділянки, дане рішення не містить.
Рішенням виконкому Миколаївської міської ради від 02 грудня 2011 року ОСОБА_1 видано свідоцтво про право власності на нежитлову будівлю (а.с. 31 том ІІ).
Згідно витягу про державну реєстрацію прав № 32456889 від 13 грудня 2011 року право власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю було зареєстровано Миколаївським міжміським бюро технічної інвентаризації на підставі вказаного свідоцтва про право власності (а.с. 30 том ІІ).
Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864 виключено пункт рішення від 22 листопада 2011 року №1239 про оформлення права власності за ОСОБА_1 . Цим же рішенням Управлінню з використання та розвитку комунальної власності міської ради доручено здійснити заходи щодо скасування та внесення змін до запису Реєстрі прав власності на нерухоме майно.
Проте, за даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, право власності на нежитлову будівлю - бюро ритуальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_1 .
Згідно частини 4 статті 263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
За змістом цієї статті законність судового рішення як його властивість передбачає врахування судами висновків Верховного Суду, а їх неврахування може бути підставою для оскарження відповідного судового рішення.
Згідно із частиною четвертою статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.
Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об'єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою вимогою принципу правової визначеності.
Зазначене кореспондується з постановами Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 464/104/16-ц; від 25 травня 2021 року в справі № 461/9578/15-ц.
Під час касаційного перегляду цієї справи, в своїй постанові від 26 травня 2021 року, Верховний Суд зазначив, що під час нового розгляду суду необхідно врахувати висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19.
Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Отже, розглядаючи справу суд має з'ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц.
Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У справі, яка переглядається, позивач обрав спосіб захисту порушеного права у вигляді визнання судом недійсним та скасування свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 02 грудня 2011 року на майно по АДРЕСА_3 , видане ОСОБА_1 .
При цьому прокурор в такий спосіб бажає захистити інтереси держави та територіальної громади, оскільки протиправне оформлення права власності на об'єкт нерухомості нівелює принцип ефективного та законного використання комунальної власності громадою, підриває авторитет держави та органів місцевого самоврядування.
Підставою позову прокурор зазначає незаконне набуття права власності на об'єкт по АДРЕСА_3 ОСОБА_1 в зв'язку з неправомірним оформленням права власності на нерухоме майно, оскільки рішенням виконкому Миколаївської міської ради № 864 від 20 серпня 2012 року з рішення № 1239 від 22 листопада 2011 року виключено пункт про оформлення права власності на нежитлову будівлю та доручено Управлінню з використання та розвитку комунальної власності здійснити заходи з внесення змін до реєстру прав власності на нерухоме майно.
Отже, між учасниками цієї справи фактично існує спір щодо відсутності або наявності права власності на зазначену будівлю, яка, як зазначено в рішенні виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 20 серпня 2012 року №864, є прибудовою до будівлі за літ.Б по АДРЕСА_1 , що належить до об'єктів комунальної власності міста та перебуває в управлінні міської лікарні №4.
За вказаних обставин колегія суддів вважає, що обраний позивачем спосіб захисту у вигляді визнання судом недійсним та скасування свідоцтва про право власності є неефективним для захисту прав позивача.
Натомість відповідно до норм статті 16 ЦК України права та законні інтереси захищаються, у тому числі, шляхом визнання наявності або відсутності прав. За висновками Верховного Суду України, сформульованими в постанові від 21 листопада 2012 року у справі N 6-134цс12, згідно з пунктом 1 частини другої статті 16 ЦК України одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права, що в рівній мірі означає як наявність права, так і його відсутність.
Велика Палата Верховного Суду в своїй постанові від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 погодилась з такими висновками і вважала, що визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов'язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту.
Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі N 910/3009/18 (провадження N 12-204гс19).
Отже, виходячи з обставин цієї справи, належному способу захисту позивача відповідатиме звернення до суду одночасно з вимогами про визнання відсутнім права власності відповідача та про визнання права позивача.
Відповідно до пункту 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" судове рішення про задоволення таких вимог є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про припинення права власності відповідача.
Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі N 925/642/19).
Щодо заяви ОСОБА_1 про застосування позовної давності колегія суддів виходить з наступного.
В матеріалах справи міститься копія заяви ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року, в якій він просить міську раду вважати недійсним свідоцтво про право власності на будівлю бюро ритуальних послуг та передати цю будівлю лікарні № 4 (а.с. 39 том І).
Згідно листа виконавчого комітету Миколаївської міської ради, оригінали заяв, запитів від фізичних та юридичних осіб, які надходять на ім'я міського голови через відповідні підрозділи департаменту забезпечення діяльності виконавчих органів Миколаївської міської ради і що не входить до складу додатків або справ, на підставі яких приймались рішення ради та міськвиконкому, зберігаються 5 років відповідно до ст.ст.22, 23, 82-б Переліку типових документів, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 12 квітня 2012 року №578/5.
Враховуючи викладене, оригінал заяви ОСОБА_1 від 27 грудня 2012 року виконавчий комітет ММР не може надати, у зв'язку із знищенням документу (акт про вилучення для знищення документів, не внесених до Національного архівного фонду від 23 жовтня 2020 року № 20).
Проте, у позові слід відмовити не з підстав застосування наслідків пропуску позовної давності, а саме з підстав обрання позивачем неефективного способу захисту, позаяк суд розглядає питання про застосування позовної давності лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 69-73, 137-139), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (пункти 65-66) від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.28).
Відмова у задоволенні позову через обрання неефективного (неналежного) способу захисту не позбавляє позивача права заявити позов про захист порушеного права у належний спосіб.
Підсумовуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що апеляційну скаргу першого заступника прокурора Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради необхідно задовольнити частково, а рішення суду першої інстанції слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу заступника прокурора Миколаївської області задовольнити частково.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 березня 2020 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постави.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий Н.О.Тищук
Судді: І.В.Лівінський
Н.О.Шаманська
Повну постанову складено 29 жовтня 2021 року