11 жовтня 2021 р.Справа № 480/3529/21
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Калиновського В.А.,
Суддів: Кононенко З.О. , Мінаєвої О.М. ,
за участю секретаря судового засідання Ковальчук А.С
представник відповідача Дмитрієва М.С.
представник позивача Мачула А.А.
представник відповідача Непийпа Р.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Сумській області на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.07.2021, головуючий суддя І інстанції: С.М. Глазько, м. Суми, повний текст складено 19.07.21 по справі № 480/3529/21
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Сумській області, Головного управління ДПС у Сумській області як територіального органу, утвореного на правах відокремленого підрозділу
про скасування пункту наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку,
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Сумській області, Головного управління ДПС у Сумській області як територіального органу утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС, в якій просила суд:
- скасувати п. 1 наказу Головного управління ДПС у Сумській області від 04.03.2021 №35-о «Про звільнення» про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області з датою звільнення - 26 березня 2021 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області;
- стягнути з Головного управління ДПС у Сумській області середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 08 липня 2021 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасувати наказ Головного управління ДПС у Сумській області від 04.03.2021 №35-о «Про звільнення».
Поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) з 27.03.2021.
Стягнуто з Головного управління ДПС у Сумській області (вул. Іллінська, 13, м. Суми, Сумська область, 40009, код ЄДРПОУ 43144399) на користь ОСОБА_1 (середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 58381,59 грн. за період з 27.03.2021 по 08.07.2021.
Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення на посаді ОСОБА_1 та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 16076,16 грн.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, Головне управління ДПС у Сумській області подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить суд апеляційної інстанції скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає про те, що у зв'язку з ліквідацією ГУ ДПС у Сумській області, яка відбулася на виконання постанови Кабінету Міністрів України №893 від 30.09.2020 року "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби", позивача правомірно звільнено з посади на підставі пункту 1-1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу". Відповідач стверджує, що у даному випадку відбулася саме ліквідація державної установи з переданням повноважень та функцій з реалізації державної політики іншому новому податковому органу. При звільненні позивача дотримано процедуру, передбачену Законом України "Про державну службу" та Кодексом законів про працю України, а саме за 30 днів до дня звільнення позивача попереджено про наступне звільнення. Відповідно до статей 22, 87 Закону України "Про державну службу" пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби у разі ліквідації державного органу є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не обов'язком. З прийняттям Закону України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" зі статті 87 Закону України "Про державну службу" виключено обов'язок суб'єкта призначення пропонувати державному службовцю іншу рівноцінну посаду державної служби чи іншу роботу у цьому державному органі навіть у випадку реорганізації державного органу.
Апелянт також зазначає про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги підстави звільнення державного службовця за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до ст. 87 Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII, за змістом якої (в редакції чинній на час звільнення), процедура звільнення як у випадку реорганізації, так і у випадку ліквідації державного органу, була однакова, та була дотримана податковим органом під час звільнення позивача.
У відзиві на апеляційну скаргу, позивач зазначив про, те що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з дотримання вимог чинного законодавства, а тому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін
В судовому засіданні представники відповідача апеляційну скаргу підтримали та просили суд апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати.
В судовому засіданні представник позивача проти апеляційної скарги заперечив, вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а апеляційну скаргу безпідставною. Просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які прибули в судове засідання, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що наказом Головного управління ДПС у Сумській області від 31.08.2020 № 108-0 (пункт 153) переведено з 01.09.2020 начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи та правового супроводження діяльності управління правового забезпечення Сумцову Світлану Володимирівну на посаду начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи управління правової роботи Головного управління ДПС у Сумській області, у зв'язку зі змінами в організаційній структурі та штатному розписі. (т. 1 а.с.7)
10.11.2020 Головою Комісії з ліквідації Головного управління ДПС у Сумській області Сумцову Світлану Володимирівну було попереджено про наступне звільнення не раніше, ніж 30 календарних днів з моменту ознайомлення з даним попередженням, з посади на підставі пункту 1-1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», в зв'язку з ліквідацією ГУ ДПС у Сумській області як юридичної особи публічного права відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби», наказу ДПС від 08.10.2020 №556 «Про ліквідацію територіальних органів ДПС». (т. 1 а.с.6)
Наказом Головного управління ДПС у Сумській області №35-о було припинено державну службу та звільнено 26.03.2021 позивача з посади начальника відділу інформаційно-аналітичної роботи управління правової роботи ГУ ДПС у Сумській області у зв'язку з ліквідацією згідно пункту 1-1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Вважаючи звільнення на підставі ст. 87 Закону України "Про державну службу" незаконним, позивач звернулася до суду із даним позовом.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції виходив з того, що фактично відбулася реорганізація, а не ліквідація державного органу, внаслідок якої створене Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469), яке є правонаступником всіх прав та обов'язків ліквідованої юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399), оскільки повноваження ліквідованої установи перейшли до правонаступника, а не припинені взагалі. Провівши системний аналіз доповнень та змін до статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VIII, суд першої інстанції дійшов висновку, що вони суттєво змінили порядок звільнення особи за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, з підстав ліквідації та реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця на продовження служби. Враховуючи те, що суб'єкт призначення, не навів жодного аргументу як підставу для звільнення позивача та не прийняття рішення про його переведення до реорганізованого органу, відсутність скорочення чисельності посад державних службовців, суд першої інстанції застосував положення статті 43 Конституції України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Конституції України, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Частинами 1, 2, 6 статті 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 року №889-VIII (Закон №889-VIII, в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях.
Відповідно до ч. 2 та ч. 3 ст. 5 Закону №889-VІІІ відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Підстави припинення державної служби визначені статтею 83 Закону №889-VІІІ.
Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VІІІ державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
Відповідно до п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VІІІ підставою для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є - ліквідація державного органу.
Частиною 3 ст. 87 Закону № 889-VІІІ встановлено, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Як зазначено вище, 10.11.2020 позивача попереджено про припинення державної служби на підставі п. 1-1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VІІІ, а наказом від 04.03.2021 позивач звільнена із займаної посади з 26.03.2021.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги стосовно питання існування такої підстави припинення державної служби, як ліквідація державного органу, апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до частин другої, третьої статті 81 ЦК України, юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.
Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.
Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом.
Відповідно до частини першої статті 104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Ліквідація - це одна із форм припинення юридичної особи. Ліквідація юридичних осіб здійснюється без переходу прав i обов'язків підприємства, що ліквідується, до інших осіб, тобто без правонаступництва. При ліквідації підприємства його права й обов'язки припиняються.
Зокрема, особливістю ліквідації державного органу як юридичної особи публічного права є те, що одночасно з його ліквідацією припиняється й реалізація державою функцій, покладених на цей орган.
Ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою.
У цьому акті має бути наведене обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їхньої передачі іншим органам виконавчої влади.
Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що для вирішення питання про те, що для з'ясування питання чи мало місце - ліквідація юридичної особи публічного права чи її реорганізація, необхідно надати оцінку правовому акту, який став підставою ліквідації, зокрема, на предмет того, чи припинено виконання функцій ліквідованого органу, чи покладено виконання цих функцій на інший державний орган виконавчої влади, оскільки якщо внаслідок ліквідації державного органу його функції були передані іншому чи новоутвореному державному органу, то в такому випадку має місце не ліквідація, а реорганізація державного органу.
30.09.2020 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову №893 «Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби» (Постанова №893), якою ліквідував як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком та установив, що права та обов'язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи.
До Переліку територіальних органів ДПС, що ліквідуються, згідно із Додатком до Постанови №893 включене, зокрема, Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399).
На виконання Постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 року №893, Державна податкова служба України 08.10.2020 року видала наказ № 556, яким ліквідувала як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної податкової служби за переліком згідно з додатком 1. За змістом Додатку № 1 до наказу - ліквідоване Головне управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43144399).
Наразі зазначено, що відповідач в стані припинення, 30.09.2020 до ЄДР внесений запис про державну реєстрацію створення відокремленого підрозділу юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області (код ЄДРПОУ 43995469).
Відповідно до абзацу 2 пункту 2 Постанови КМУ № 893 від 30.09.2020 року, права та обов'язки територіальних органів Державної податкової служби, що ліквідуються відповідно до пункту 1 цієї постанови, переходять Державній податковій службі та її територіальним органам у межах, визначених положеннями про Державну податкову службу та її територіальні органи
Відповідно до абзацу 4 пункту 3 Постанови КМУ № 893 від 30.09.2020 року Державна податкова служба зобов'язана забезпечити утворення територіальних органів Державної податкової служби відповідно до статті 21-1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади».
Наказом ДПС України № 643 від 12.11.2020 року «Про затвердження положень про територіальні органи ДПС» затверджені положення, зокрема про Головне управління ДПС у Сумській області.
Відповідно до п. 1 наказу ДПС України №755 від 24.12.2020 року «Про початок забезпечення здійснення територіальними органами ДПС повноважень та функцій», враховуючи виконання вимог, визначених абзацом третім пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2020 року № 893 (893-2020-п) "Деякі питання територіальних органів Державної податкової служби", вирішено розпочати з 01.01.2021 здійснення територіальними органами ДПС, утвореними як її відокремлені підрозділи згідно з наказом ДПС від 30.09.2020 № 529 "Про утворення територіальних органів Державної податкової служби", повноважень та функцій територіальних органів ДПС, що ліквідуються відповідно до пункту 1 постанови № 893.
Таким чином, фактично відбулася реорганізація, а не ліквідація державного органу, внаслідок якої створене Головне управління ДПС у Сумській області (відокремлений підрозділ ДПС України без статусу юридичної особи публічного права), яке є правонаступником всіх прав та обов'язків ліквідованої юридичної особи - Головного управління ДПС у Сумській області.
Оскільки Постановою № 893 Кабінет Міністрів України визначив, що всі функції та повноваження ліквідованого органу переходять до новоствореного органу, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що відбулася реорганізація, а не ліквідація, оскільки повноваження ліквідованої установи перейшли до правонаступника, а не припинені взагалі.
При цьому апеляційний суд погоджується із посиланням суду першої інстанції на правові висновки Верховного Суду, викладені у судовому рішення цього суду від 22.04.2021 року у справі №440/395/20, які також викладені і в іншій постанові від 06.08.2020 року у справі № 591/3069/16-а.
За таких обставин апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо ліквідації державного органу, а не його реорганізації.
Перевіряючи висновки суду першої інстанції та доводи апелянта щодо підстав звільнення позивача, апеляційний суд зазначає наступне.
10.12.2015 року прийнятий Закон України «Про державну службу» № 889-VIII, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 якого підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
За змістом ч. 3 Закону № 889-VIII процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення.
Державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини першої цієї статті, у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення має право поворотного прийняття на службу за його заявою, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Таким чином, стаття 87 Закону № 889-VIII на час проходження позивачем державної служби, передбачала чіткий вичерпний перелік підстав припинення державної служби (в тому числі і за ініціативою суб'єкта призначення), і при цьому містила імперативне положення, яке є по своїй суті однією з гарантій того, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Проте, 19.09.2019 року Верховною Радою України прийнятий Закон України №117-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» (Закон №117-IX), який набрав чинності 25.09.2019 року.
Так, Законом №117-IX були внесені зміни до статті 87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII, яка регламентує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Зокрема, у п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону № 889-VIII щодо підстав припинення державної служби: слова «ліквідація державного органу» замінені словами «скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців», а слова «у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі» виключені.
Абзац перший ч. 3 ст. 87 Закону № 889-VIII «Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю» викладений в такій редакції: « Суб'єкт призначення приймає рішення про припинення державної служби з підстав, передбачених пунктами 2 і 3 частини першої цієї статті, у п'ятиденний строк з дня настання або встановлення відповідного факту».
Абзац другий ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII «Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення» - виключений.
В абзаці третьому ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII слова «має право поворотного прийняття на службу за його заявою» замінені словами «за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби».
14.01.2020 року Верховною Радою України прийнятий Закон України №440-IX «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» (надалі - Закон №440-IX), який набрав чинності 13.02.2020 року, яким також були внесені зміни до низки законодавчих актів, в тому числі і до Закону України «Про державну службу» № 889-VIII, зокрема, до статті 87 Закону № 889-VIII.
Так, частина третя статті 87 Закону №889-VIII доповнена новим абзацом першим такого змісту: «Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. У зв'язку з цим абзаци перший - третій вважати відповідно абзацами другим четвертим».
Аналіз прийнятих Верховною Радою України доповнень та змін до статті 87 Закону № 889-VIII дає можливість дійти висновку, що такі зміни та доповнення суттєво змінили порядок звільнення особи за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, з підстав ліквідації та реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця на продовження служби.
Так, скасований обов'язок суб'єкта призначення пропонувати працівнику іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншу роботу (посади державної служби) у цьому державному органі, а також виключене положення п.1 ч. 1 ст. 87 Закону №889-VIII, стосовно того, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
Відповідні зміни були внесені і у КЗпП України Законом України «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України» 12.12.2019 № 378-IX, який набрав чинності 02.02.2020 року.
Зокрема, статтю 49-2 КЗпП України, яка регулює порядок вивільнення працівників, після частини п'ятої було доповнено новою частиною такого змісту: «Вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті».
Отже, доповнення та зміни до ст. 49-2 КЗпПУ, також суттєво змінили порядок звільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу» за ініціативою суб'єкта призначення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 зокрема з підстав реорганізації державного органу в сторону звуження гарантій державного службовця, оскільки: до державних службовців не застосовуються положення частини другої статті 40 КЗпПУ «Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу» та положення частини другої статті 49-2 КЗпПУ «При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством».
Колегія суддів зазначає, що позивачу з моменту попередження і до фактичного звільнення не пропонувалася жодна вакантна посада державної служби у новоствореному ГУ ДПС у Сумській області ВП, хоча такі посади були наявні.
Таким чином, беззаперечно очевидним є те, що наведені формулювання ст. 87 Закону №889-VIII та ст. 49-2 КЗпПУ, звужують гарантії державних службовців на продовження служби у зв'язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами, що є прямим порушенням конституційного права, зокрема позивача, встановленого статтею 24 Основного закону, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Таким чином, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо законності підстави для звільнення позивача, та погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для скасування оскаржуваного наказу та поновлення позивача на роботі.
При цьому апеляційний суд зазначає, що апелянт не зазначив жодних підстав на спростування висновків суду першої інстанції щодо відсутності законних підстав звільнення позивача та відсутності обґрунтованого рішення про переведення позивача до реорганізованого органу.
Апеляційний суд, як і суд першої інстанції зазначає, що у разі реорганізації державного органу, незалежно від скорочення чисельності або штату державних службовців, підставою для припинення відносин державної служби мають бути інші об'єктивні підстави для звільнення державних службовців, та такими причинами не може бути лише одне бажання суб'єкта призначення.
ЄСПЛ у справі "Полях та інші проти України" від 17.02.2020 року (набуло статусу остаточного 24.02.2020 р.) визнав, що звільнення заявників становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя та наголосив, що таке втручання відбулось без жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки.
Суд першої інстанції правильно зазначив, що в цій справі звільненню ОСОБА_1 з посади не передувала будь-яка індивідуальна оцінка її роботи на посаді державного службовця, їй не інкриміновано жодних незаконних дій, прорахунків у роботі чи незадовільної поведінки, яка була б несумісна зі статусом державного службовця.
Також апеляційний суд погоджується і з аналізом штатних розписів, як припиненого органу, так і органу, який з 01.01.2021 року здійснює функції та повноваження припиненого органу, відповідно до яких загальна кількість штатних посад становить 478 штатних одиниць, а тому відсутній факт скорочення чисельності державних службовців. При цьому апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги стосовно того, що порівняння судом першої інстанції штатних розписів не може бути достовірним та достатнім доказом того, що мала місце реорганізація, а не ліквідація державного органу, оскільки такі доводи є довільним трактуванням апелянтом мотивувальної частини рішення суду першої інстанції та є припущенням апелянта.
Апеляційний суд погоджується також і з висновками суду першої інстанції, які не спростовані доводами апеляційної скарги, про те, що звільняючи позивача із посади, суб'єкт призначення не надав оцінку роботі позивача, не зазначив причини звільнення саме позивача, порівняно із іншими службовцями, переведеними до утвореного органу, відтак, обираючи серед працівників особу, яка підлягає звільненню суб'єкт призначення діяв свавільно, тобто без будь-яких обґрунтувань, на власний розсуд, не пояснюючи причини прийнятого рішення.
Як правильно зазначив суд першої інстанції, на державні органи покладений обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії», «Тошкуце та інші проти Румунії») і сприятимуть юридичній визначеності (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини», «Беєлер проти Італії»).
Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків ( рішення у справі «Лелас проти Хорватії»).
Потреба виправити колишню «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в коло правовідносин, на які покладалася особа щодо легітимності добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»).
Іншими словами, свідоме уникнення виконання обов'язків державного органу не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» та у справах «Ґаші проти Хорватії», «Трґо проти Хорватії»).
Апеляційний суд, як і суд першої інстанції, враховує також п. 70 рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України», в якому Суд зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість уникати виконання своїх обов'язків.
Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.
Конституційний Суд України також вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004).
З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об'єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.
Порушення принципу рівності громадян є також ще однією підставою для скасування наказу про звільнення та відновлення порушених прав позивача.
Апеляційний суд вважає слушним посилання суду першої інстанції на те, що 23.02.2021 року ухвалений Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» № 1285-ІХ, яким внесені зміни до Закону України "Про державну службу", зокрема, частину третю статті 87 Закону № 889-VIII викладено в такій редакції:
« 3. Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей. При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю.
Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду».
Не зважаючи на те, що вказані зміни до Закону України "Про державну службу", внесені Законом № 1285-ІХ, набрали чинності 06.03.2021 року, апеляційний суд, як і суд першої інстанції вважає що ухваленням Верховною Радою України Закону № 1285-ІХ, яким внесені зміни до частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, законодавець у такий спосіб скасував дискримінаційні положення цього Закону № 889-VIII, які звужували гарантії державних службовців на продовження служби у зв'язку із реорганізацією державного органу, порівняно із іншими громадянами, чим відновив конституційні права державних службовців на працю.
За таких обставин, апеляційний суд в повному обсязі погоджується із висновком суду першої інстанції про незаконність наказу від від 04.03.2021 №35-о "Про звільнення" та наявність правових підстав, зокрема норм Конституції України, для його скасування.
Відповідно до ст. 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено. Працівник не вправі вимагати поновлення його на роботі на заново утвореному підприємстві, якщо він не був переведений туди в установленому порядку.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом, зокрема у постановах від 28.02.2019 у справі № 817/860/16 та від 03.10.2019 у справі № 826/10460/16.
Скасування наказу про звільнення позивача, передбачає поновлення його на посаді, з якої останній незаконно звільнений.
Також апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції стосовно того, що час вимушеного прогулу позивача становить 69 робочих днів, а тому, відповідно до приписів Порядку, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, правильно стягнутий середній заробіток за увесь час вимушеного прогулу в сумі 58 381,59 грн. (846,11 грн. х 69 р.д.) з відрахуванням обов'язкових платежів.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з оскаржуваним судовим рішенням та не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до статті 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Сумській області залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 08.07.2021 по справі № 480/3529/21 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя В.А. Калиновський
Судді З.О. Кононенко О.М. Мінаєва
Повний текст постанови складено 18.10.2021 року