28 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/5407/20 пров. № А/857/12103/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.,
суддів: Ніколіна В.В., Пліша М.А.,
розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 березня 2021 року (головуючий суддя: Дудар О.М. місце ухвалення - м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинення певних дій, -
встановив:
ОСОБА_1 , 23.07.2020, звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій з 2015 року по 2018 рік та основної відпустки за період з 07.11.2015 по 31.12.2015;
- зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій з 2015 року по 2018 рік та основної відпустки за період з 07.11.2015 по 31.12.2015.
Обґрунтовує позов тим, що відповідачем протиправно не виплачено позивачу грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2015-2018 роки та основної відпустки за період з 07.11.2015 по 31.12.2015. Позивач вважає таку бездіяльність відповідача протиправною, такою, що порушує його конституційні права та гарантії на належний соціальний захист.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 26 березня 2021 року позов задоволено. Визнано протиправною бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік та основну відпустку за період з 07.11.2015 по 31.12.2015. Зобов'язано Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2018 рік та основну відпустку за період з 07.11.2015 по 31.12.2015. Стягнуто на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, Департаменту внутрішньої безпеки національної поліції України, витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5500,00 грн.
Із цим рішенням суду першої інстанції не погодився відповідач та оскаржив в апеляційному порядку. Вважає його таким, що прийняте з порушенням норм матеріального права, а тому просить скасувати судове рішення та постановити нове, яким в позові відмовити повністю.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, апелянт вказує, що грошова компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена, а встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року. Додаткова відпустка учасникам бойових дій не належить до щорічної відпустки, а має бути використана протягом року і не замінюється грошовою компенсацією. Також, на позивача не поширюються вимоги Закону України «Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», як працівника Національної поліції. Щодо компенсації основної відпустки за період з 07.11.2015 до 31.12.2015 відповідач зазначив, що грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання у році звільнення. В свою чергу, компенсація за невикористану відпустку за попередні роки не передбачена. Відповідач зазначив, що позивач порушив строки звернення до суду з цим позовом.
Крім цього, вказує, що Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України не є належним відповідачем по справі, оскільки позивач при звільненні зі служби в Департаменті внутрішньої безпеки Національної поліції України, переведений для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Рівненській області. Відтак, відсутні підстави для задоволення позовних вимог.
Згідно п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Враховуючи те, що апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга задоволеною бути не може з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - учасників бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 07.05.2015.
Згідно з наказом Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 16.09.2019 № 177 о/с (по особовому складу) підполковника поліції ОСОБА_1 переведено до Головного управління Національної поліції в Рівненській області, звільнивши його з посади заступника начальника відділу моніторингу та зонального контролю Рівненського управління з 16.09.2019.
На адвокатський запит від 13.03.2020 вих.№22/2020 відповідач листом від 08.04.2020 № 13оз/42-02/03-20 повідомив про те, що невикористана частина щорічної чергової оплачуваної відпустки ОСОБА_1 в період з 07.11.2015 по 31.12.2015 становить 3 доби. У період з 01.01.2016 по 31.12.2018 щорічні оплачувані відпустки використані в повному обсязі. У зв'язку з переведенням до Головного управління Національної поліції в Рівненській області право на використання щорічної оплачуваної відпустки у 2019 році ОСОБА_1 мав безпосередньо у вказаному органі. У період з 07.05.2015 до 15.09.2019 з рапортом про надання додаткової відпустки як учаснику бойових дій ОСОБА_1 не звертався.
Позивач, 23.04.2020 звернувся до відповідача із вимогою щодо проведення грошової компенсації за невикористану основну та додаткову відпустки.
Листом від 18.05.2020 № К-957/42-05ЦА/04-2020 відповідач повідомив позивача про те, що згідно з п. 10 ст. 93 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським, які звільняються з поліції виплачується грошова компенсація за невикористану в році звільнення відпустку відповідно до закону. Компенсація за невикористані поліцейським дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, законодавством не передбачена. Відтак, підстави для виплати грошової компенсації за невикористані дні відпустки відсутні.
Відповідно до довідки Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 25.09.2020 № 313, невикористана частина щорічної оплачуваної відпустки у період з 07.11.2015 по 31.12.2015 становить 3 доби. У період з 07.11.2015 по 15.09.2019 ОСОБА_1 до керівництва Департаменту з рапортом про надання додаткової відпустки не звертався. Кількість такої невикористаної відпустки становить 56 діб, а саме: за 2015 рік - 14 діб, за 2016 рік - 14 діб, за 2017 рік - 14 діб, за 2018 рік - 14 діб.
Вважаючи, що відповідач протиправно не нарахував та не виплатив грошову компенсацію за невикористані дні відпустки, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час звільнення зі служби з позивачем повинен бути повністю проведений розрахунок, в тому числі, з нарахуванням грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та основну відпустку, однак такий розрахунок проведений не був, що свідчить про протиправну бездіяльність відповідача.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно п. 12 ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22.10.1993 № 3551-ХІІ (далі - Закон № 3551-ХІІ), учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» від 05.11.1996 № 504/96-ВР (далі - Закон № 504/96-ВР) передбачено, що такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст. 16-2 Закону № 504/96-ВР, учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Частиною 1 ст. 92 Закону України «Про Національну поліцію» № 580-VIII від 02.07.2015 (далі - Закон № 580-VIII) передбачено, що поліцейським надаються щорічні чергові оплачувані відпустки в порядку та тривалістю, визначених цим Законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 92 Закону № 580-VIII, поліцейському надаються також додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки, соціальні відпустки, відпустки без збереження заробітної плати (грошового забезпечення) та інші види відпусток відповідно до законодавства про відпустки.
Частиною 10 ст. 93 Закону № 580-VIII передбачено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до закону.
За бажанням поліцейського невикористана частина відпустки може бути приєднана до чергової відпустки на наступний рік (ч. 11 ст. 93 Закону № 580-VIII).
Пунктом 8 розділу ІІІ Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та курсантам вищих навчальних закладів МВС із специфічними умовами навчання, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06.04.2016 № 260, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29.04.2016 за № 669/28799 (далі - Порядок № 260), встановлено, що за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства.
Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення зі служби. При цьому одноденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення розміру грошового забезпечення за 30 календарних днів. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.
Системний аналіз зазначених норм свідчить про те, що ні Законом № 504/96-ВР, ні Законом № 580-VIII, ні Законом № 3551-ХІІ, не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки чи основної відпустки, право на яку позивач набув за періоди проходження служби в органах Національної поліції. Крім цього, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски та основної відпустки протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка та основна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає безпідставними покликання скаржника на те, що виплата поліцейським, які звільняються з поліції, грошової компенсації за невикористані відпустки за минулі роки не передбачена чинним законодавством.
Таким чином, у випадку звільнення працівника поліції зі служби, йому виплачується компенсація за всі невикористані ними дні відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 162 Закону № 504/96-ВР та пунктом 12 частини першої статті 12 Закону № 3551-ХІІ.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до довідки Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 25.09.2020 № 313 (а. с. 31), невикористана частина щорічної оплачуваної відпустки у період з 07.11.2015 по 31.12.2015 становить 3 доби. У період з 07.11.2015 по 15.09.2019 ОСОБА_1 до керівництва Департаменту з рапортом про надання додаткової відпустки не звертався. Кількість такої невикористаної відпустки становить 56 діб, а саме: за 2015 рік - 14 діб, за 2016 рік - 14 діб, за 2017 рік - 14 діб, за 2018 рік - 14 діб.
Тобто, на момент звільнення позивача з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (наказ від 16.09.2019 № 177 о/с), відповідач не провів з ним розрахунку щодо нарахування та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій з 2015 року по 2018 рік та основної відпустки за період з 07.11.2015 по 31.12.2015.
Щодо покликання позивача, що Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України не є належним відповідачем по справі, оскільки позивач при звільненні зі служби з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, переведений для подальшого проходження служби до Головного управління Національної поліції в Рівненській області, то суд апеляційної інстанції вважає такі безпідставними. Оскільки, відповідно до довідки від 13.05.2020 № 74, Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України виплачено грошове забезпечення ОСОБА_1 по 15.09.2019. Отже, під час звільнення зі служби з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, саме цей орган Національної поліції, повинен з позивачем повністю провести розрахунок, в тому числі, з нарахуванням грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та основної відпустки.
Стосовно покликання скаржника на порушення строків звернення до суду з цим позовом, то суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною третьою статті 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною п'ятою статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Тобто, у цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Однак, суд апеляційної інстанції зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Статтею 116 КЗпП України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком (ч. 2 ст. 233 КЗпП України).
У Рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного Рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду, з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що перебування позивача на публічній службі, зокрема, на службі в органах Національної поліції, є однією із форм реалізації закріпленого в статті 43 Конституції України права на працю.
Також, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що згідно позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Отже, аналіз наведених норм чинного законодавства з урахуванням положень Рішення Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 та правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що позивач не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством, зокрема й компенсації за невикористані дні відпустки.
Таким чином, за встановлених обставин справи, в аспекті спірних правовідносин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що покликання скаржника на порушення строків звернення до суду з цим позовом є безпідставними.
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що позов необхідно задовольнити, оскільки, на момент звільнення позивач не використав додаткову відпустку як учасник бойових дій з 2015 року по 2018 рік та основну відпустку за період з 07.11.2015 по 31.12.2015, а тому набув право на отримання грошової компенсації за такі відпустки у зв'язку з звільненням з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України
Щодо стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 5500 грн, то суд апеляційної інстанції вважає за необхідне заначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 134 КАС України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 3 ст. 134 КАС України передбачено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
Відповідно до ч. ч. 1, 7 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Згідно ч. 9 ст. 139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз наведених положень законодавства, дає підстави суду апеляційної інстанції для висновку, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
Крім цього, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди досліджують на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 17.09.2019 у справі № 810/3806/18.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що на підтвердження витрат на правничу допомогу подано, зокрема: договір про надання професійної правничої допомоги від 13.03.2020 укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Бідюк Т.В., акт надання послуг від 04.06.2020 № 1 з описом наданої допомоги та розрахунком витраченого часу, квитанція до прибуткового касового ордера від 12.06.2020 № 4 на підставі договору про надання правничої допомоги від 13.03.2020, сума оплачених послуг становить 5500,00грн.
Згідно акту надання послуг від 04.06.2020 № 1, адвокатом надано наступні послуги з правої допомоги: попередня консультація щодо характеру спірних правовідносин, підготовка адвокатських запитів у кількості 2 шт., підготовка вимоги про проведення Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України грошової компенсації за невикористану основну та додаткову відпустку, підготовка позовної заяви.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені, договором на правову допомогу, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документи про оплату таких послуг та розрахунком таких витрат.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що в матеріалах цієї справи наявний належним чином складений договір про надання правової допомоги, оформлені та підписані документи, які містять детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та документи, які свідчать про оплату позивачем послуг адвоката, а тому суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України понесених витрат на правничу допомогу в сумі 5500 грн.
Таким чином, апеляційна скарга Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Керуючись ст. ст. 311, 316, 321, 322, 325, 328, КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 26 березня 2021 року у справі № 460/5467/20 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. М. Гінда
судді В. В. Ніколін
М. А. Пліш