28 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 300/940/21 пров. № А/857/13035/21
Восьмий апеляційний адміністративний суду складі колегії суддів:
головуючого судді Кузьмича С. М.,
суддів Глушка І.В., Шавеля Р.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 травня 2021 року (ухвалене головуючим - суддею Чуприна О.В. у м. Івано-Франківськ) у справі № 300/940/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 червня 2019 року по день фактичної виплати 16 лютого 2021 року терміном 635 днів, виходячи із середньоденного грошового забезпечення, в розмірі 377888, 50 грн, без урахування обов'язкових податків та зборів,
Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2019 по день фактичної виплати 16.02.2021 терміном 635 днів, виходячи із середньоденного грошового забезпечення, в розмірі 377888, 50 грн, без урахування обов'язкових податків та зборів.
В обґрунтування позовних вимог вказував на те, що при звільненні з військової служби відповідач протиправно не провів з ним повний розрахунок, зокрема, не виплатив грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 21160, 24 грн, що встановлено рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 в адміністративній справі № 300/2967/20. Як зазначив позивач, розрахунок в сумі 20842, 84 грн проведено відповідачем лише 16.02.2021. Вважає, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України, Кодекс), в даному випадку необхідно застосувати норму статті 117 такого Кодексу щодо виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником в день звільнення з роботи. А тому, у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні підлягає стягненню середній заробіток за період з 20.06.2019 по 16.02.2021 в розмірі 377888, 50 грн як добуток, визначений шляхом множення 635 днів затримки на 595, 10 грн середньоденного грошового забезпечення позивача.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31.05.2021 адміністративний позов задоволено частково. Стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (ідентифікаційний код юридичної особи НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 21.06.2019 по 16.02.2021 в розмірі 11204 грн 32 копійки. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку
Суд першої інстанції також зазначив, що враховуючи заявлену до стягнення суму середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості (несвоєчасно виплаченої компенсації), характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, наведену вище правову позицію Великої Палати Верховного Суду, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат, розмір компенсації у сумі 11204,32 грн.
Крім цього, вказав, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників (пункти 94.5, 94.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц; пункт 43 постанови від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц).
Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив позивач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права, з неповним з'ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити, а саме стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20.06.2019 по 16.02.2021 в розмірі 241707 грн 40 коп. без урахування обов'язкових податків і зборів.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, з наступних підстав.
З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_1 в період з 20.06.2006 по 20.06.2019 проходив службу у Військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України, свідченням чого є відповідні записи у військовому квитку позивача серії НОМЕР_4 від 23.09.2005, копія якого наявна в матеріалах справи (а.с.10-15).
Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України №143 від 20.06.2019, прапорщика ОСОБА_1 (Г-014906), який здав справи і обов'язки за посадою начальника військового наряду (командира 2-го відділення) 3-го взводу 2-ї патрульної роти патрульного батальйону та звільненого відповідно до підпункту «а» пункту 2 частини 5 статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з військової служби наказом начальника Західного територіального управління Національної гвардії України від 13.06.2019 №46 о/с у запас, у зв'язку із закінченням строку контракту, 20.06.2019 виключено зі списків особового складу (а.с.50).
12.12.2019 ОСОБА_1 звернувся до Військова частина НОМЕР_1 Національної Гвардії України із заявою про виплату грошової компенсації за неотримане речове майно.
У відповідь, 11.02.2020, Військова частина НОМЕР_1 Національної Гвардії України листом №50/41-256 повідомила позивача нарахування грошової компенсації за неотримане речове майно ОСОБА_1 після надходження відповідних коштів та одночасно надано довідку-розрахунок №4 від 07.02.2020 про вартість речового майна, що належить до видачі позивачу, на загальну суму 21160, 24 грн.
Коментовані обставини встановлені рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 у справі №300/2967/20, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України щодо невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за неотримане речове майно. Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 Національної Гвардії України виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за неотримане речове майно в розмірі 21160, 24 грн згідно довідки-розрахунку про вартість речового майна, що належить до видачі ОСОБА_1 , за №4 від 07.02.2020. Відмовлено в задоволенні позову в частині вимоги про зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 Національної Гвардії України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячне грошове забезпечення військовослужбовця з 20.06.2019 по день виплати грошової компенсації за неотримане речове майно в сумі 21160, 24 грн з урахуванням індексації за цей період (а.с.17-23).
Рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 у справі №300/2967/20 набрало законної сили 01.03.2021 (http://reestr.court.gov.ua/Review/94126312).
За змістом ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Згідно позовних вимог, рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 14.01.2021 відповідачем виконано, на підтвердження чого ОСОБА_1 долучено до матеріалів позовної заяви копію виписки Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» від 16.02.2021 про надходження на банківський рахунок позивача коштів в сумі 20842, 84 грн із призначенням платежу: «Заробітна плата, Військова частина НОМЕР_1 » (а.с.24).
Позивач, вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо несвоєчасного розрахунку при звільненні з військової служби, звернувся до суду з відповідними позовними вимогами.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
Згідно ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 116 КЗпП України визначає строки розрахунку при звільненні, згідно якої при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні визначає ст. 117 КЗпП України, відповідно до якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У пункті 2.2 Рішення Конституційного Суду України від 22.02.2012 в справі № 4-рп/2012 визначено, що всі суми, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в ст. 116 Кодексу законів про працю України, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В постановах Великої Палати Верховного Суду від 13.05.2020 в справі № 810/451/17 та від 26.02.2020 в справі № 821/1083/17 викладена правова позиція відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Таким чином, з моменту звільнення у роботодавця виникає обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити працівникові всі суми, що йому належать. Якщо роботодавець не виконує цей обов'язок, він вчиняє триваюче правопорушення, відповідальність за яке визначена статтею 117 Кодексу законів про працю України. Припиненням такого правопорушення є проведення фактичного розрахунку, тобто, реальне виконання цього обов'язку (виплата всіх сум, що належать звільненому працівникові).
Як встановив суд, позивача з 20.06.2019 звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу, тоді, як фактичний розрахунок щодо виплати грошової компенсації за неотримане речове майно проведено 16.02.2021.
Таким чином, оскільки відповідачем не було проведено з позивачем під час звільнення з військової служби остаточний розрахунок, зокрема, своєчасно не виплачено грошову компенсацію за неотримане речове майно, тому позивач має право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.
Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 зазначеного Порядку).
Зі змісту ст. 117 КЗпП України є підстави для висновку про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів ч. 1 ст. 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто, залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Така правова позиція висловлена Верховним Судому у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у справі за № 480/3105/19, провадження №К/9901/5696/20 та застосовна в даній адміністративній справі.
З урахуванням наведеного вірним є висновок суду про необхідність застосування критерію зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України та визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в розмірі компенсації 11204,32 грн.
Крім цього суд першої інстанції вірно вказав, що зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників (пункти 94.5, 94.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі № 761/9584/15-ц; пункт 43 постанови від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц).
Таким чином, суд вважає, що доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об'єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи.
Також згідно позиції Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було правильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Доводи апеляційної скарги не спростовують рішення суду першої інстанції.
Щодо розподілу судових витрат, то такий у відповідності до ст.139 КАС України не здійснюється.
Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 травня 2021 року у справі № 300/940/21 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя С. М. Кузьмич
судді І. В. Глушко
Р. М. Шавель
Повне судове рішення складено 29 вересня 2021 року