23 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 460/8633/20 пров. № А/857/13556/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді: Кухтея Р.В.
суддів: Шевчук С.М., Шинкар Т.І.
з участю секретаря судового засідання: Смолинця А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 20травня 2021 року (ухвалене головуючою-суддею Нор У.М., час ухвалення судового рішення 11 год 16 хв у м. Рівне, дата складання повного тексту судового рішення 02 червня 2021 року) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди,
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася в суд із зазначеним позовом, в якому просила зобов'язати відповідача внести зміни у пункт 1 наказу №920/03/к від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 », вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно до п.1 ст.40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), замість п.11 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIIIвід 10.12.2015 (далі - Закон №889-VIII), зобов'язати відповідача внести зміни до запису №22 від 26.12.2019 її трудової книжки, замінивши вказану підставу звільнення, зобов'язати нарахувати та виплатити їй вихідну допомогу у розмірі 16010,86 грн та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а також стягнути моральну шкоду в розмірі 20000 грн.
Позов мотивований тим, що застосування такої підстави звільнення позбавило її права на виплату вихідної допомоги, встановленої статтею 44 КЗпП України. Вважає, що застосування у даному випадку положень Закону №889-VIIIпогіршує її права як працівника.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 20.05.2021 позовні вимоги були задоволені частково. Зобов'язано відповідача внести зміни у п.1 наказу №920/03/к від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 », вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно до п.1 ст.40 КЗпП України, замість п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII, зобов'язано внести зміни до запису №22 від 26.12.2019 трудової книжки позивача, замінивши вказану підставу звільнення, зобов'язано нарахувати та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі 16010,86 грн та середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Додатковим рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 02.06.2021 було стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача сплачений судовий збір у розмірі 3363,20 грн.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) подало апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог повністю.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції невірно застосовано до спірних правовідносин положення статті 233 КЗпП України, оскільки в даному випадку має місце публічно-правовий спір з приводу звільнення із публічної служби. Відповідно судом не було застосовано положення ч.5 ст.122 КАС України щодо строку звернення до суду із даним позовом. При цьому, судом першої інстанції в порушення норм процесуального права не було вирішено клопотання про залишення позову без розгляду. З цих підстав скаржник висловлює свої заперечення про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження в адміністративній справі. Щодо необґрунтованого висновку суду першої інстанції про зміну формулювання причини звільнення скаржник зазначає, що до спірних правовідносин повинен бути застосований Закон №889-VIII, який повністю врегульовує спірні правовідносини в усіх заявлених аспектах, а не КЗпП України, оскільки на момент прийняття наказу та звільнення, позивач була державним службовцем. Крім того, скаржник вважає безпідставною зміну судом першої інстанції формулювання причини звільнення позивача зі спеціального Закону, який ґрунтується також на тому, що у Головному територіальному управлінні юстиції у Рівненській області (далі - ГТУЮ у Рівненській області) фактично відбулася не ліквідація, а реорганізація, оскільки така ліквідація була передбачена постановою Кабінету Міністрів України №870 від 09.10.2019 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» (далі - Постанова №870), яка є чинною, не скасованою та обов'язковою до виконання. Щодо неправильного застосування судом першої інстанції до спірних правовідносин положень КЗпП України як підставу виплати вихідної допомоги, скаржник зазначає, що спеціальним Законом №889-VIII (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено виплату вихідної допомоги у випадку звільнення на підставі п.1 ч.1 ст.87 цього Закону (у разі реорганізації, а не ліквідації державного органу). Разом з тим, позивача звільнено на підставі п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII, яка не передбачає здійснення такої виплати. За цих же обставин відсутні підстави для нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку.
У письмовому відзиві на апеляційну скаргу позивач просить залишити її залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача Вороновську М.А., яка підтримала апеляційну скаргу, позивача ОСОБА_1 в режимі відеоконференції, яка просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково, виходячи з наступного.
З матеріалів справи видно, що наказом ГТУЮ у Рівненській області №920/03/к від 24.12.2019 позивача було звільнено з посади головного спеціаліста відділу розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Управління державної реєстрації ГТУЮ у Рівненській області 26.12.2019, відповідно п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII у зв'язку з ліквідацією ГТУЮ у Рівненській області, з припиненням державної служби.
Цим же наказом Управлінню фінансового та матеріально-технічного забезпечення ГТУЮ у Рівненській області було зобов'язано провести остаточний розрахунок з ОСОБА_1 та виплатити їй компенсацію за невикористану щорічну основну відпустку за період роботи з 23.03.2019 по 26.12.2019 в кількості 03 календарних дні.
Позивач вважаючи, що на день звільнення відповідачем протиправно не виплачено вихідну допомогу, передбачену ст.44 КЗпП України, звернулася з даним позовом до суду про зміну формулювання причини звільнення та стягнення коштів.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми КЗпП України, оскільки спеціальним Законом питання виплати вихідної допомоги не врегульовано. Суд першої інстанції також відхилив доводи відповідача про те, що у спірних правовідносинах відбулася ліквідація ГТУЮ у Рівненській області та вказав, що у Постанові №870 не наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій вказаного державного органу, а відтак у спірному випадку відбулася реорганізація.
Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права, виходячи з наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях, регламентовані Законом №889-VIII.
Відповідно до ч.2 ст.5 Закону №889-VIII, відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом (ч.3 ст.5 Закону №889-VIII).
Згідно ч.1 ст.87 Закону №889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
11) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
Як зазначалось вище, позивача було звільнено на підставі п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII.
Постановою №870 було вирішено ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції, в тому числі ГТУЮ у Рівненській області та утворити Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) як юридичну особу публічного права.
З приводу висновків суду першої інстанції, що у спірному випадку відбулася не ліквідація державного органу, а його реорганізація, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції в цій частині та зазначає наступне.
Згідно ч.1 ст.80 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Відповідно до ч.2 ст.81 ЦК України, юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються Конституцією України та законом (ч.3 ст.81 ЦК України).
Відповідно до ч.1 ст.104 ЦК України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов'язки переходять до правонаступників.
Згідно п.1 ч.1 ст.110 ЦК України, юридична особа ліквідується за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших випадках, передбачених установчими документами.
Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» №3166-VI від 17.03.2011 (далі - Закон №3166-VI) визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України.
Частиною першою статті 5 Закону №3166-VI передбачено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.
Відповідно до ч.1 ст.13 Закону №3166-VI,територіальні органи міністерства утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і коштів, передбачених на утримання міністерства, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра Кабінетом Міністрів України.
Суд зазначає, що ліквідація юридичної особи публічного права здійснюється розпорядчим актом органу державної влади, органу місцевого самоврядування або уповноваженою на це особою. У цьому акті має бути наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи або їх передачі іншим органам виконавчої влади. Якщо таке обґрунтування наведене, то у такому випадку має місце ліквідація юридичної особи публічного права, а якщо ні, то саме посилання на те, що особа ліквідується, є недостатнім.
Так, Постановою №870 не було здійснено відмову від здійснення завдань і функцій територіальних органів юстиції та не наведено жодного обґрунтування для цього.
Натомість пунктом 3 вказаної постанови Уряду установлено, щотериторіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції, здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції;
Міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 Постанови №870, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) - ГТУЮ у Волинській, Львівській та Рівненській областях.
Згідно п.3 Положення про ГТУЮ Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1707/5 від 23.06.2011, основними завданнями ГТУЮ є :реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об'єднань, суб'єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
Пунктом 3 Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1707/5 від 23.06.2011 визначено, що основними завданнями міжрегіонального управління є: реалізація державної правової політики, державної політики з питань банкрутства, у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, державної реєстрації юридичних осіб, громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців, державної реєстрації статутів територіальних громад сіл, селищ, міст, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації; забезпечення реалізації державної політики у сферах організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб); внесення на розгляд Мін'юсту пропозицій щодо формування та реалізації політики у зазначених сферах; забезпечення роботи нотаріату; експертне забезпечення правосуддя; протидія легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (щодо нотаріусів, адвокатів, адвокатських бюро та об'єднань, суб'єктів господарювання, що надають юридичні послуги (крім осіб, що надають послуги в рамках трудових відносин)); здійснення в межах повноважень міжнародно-правового співробітництва.
Наказом Міністерства юстиції України №4366/5 від 28.12.2019 «Про можливість забезпечення здійснення повноважень та виконання функцій» вирішено погодитись із пропозицією Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) щодо можливості забезпечення здійснення ним повноважень та виконання функцій, визначених Положенням про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України, затвердженим наказом Міністерства юстиції України №1707/5від 23.06.2011, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 23.06.2011 за №759/1949 та іншими нормативно-правовими актами, з 28.12.2019. У зв'язку з цим ГТУЮ у Волинській, Рівненській та Львівській областях припинити з 28.12.2019 здійснення повноважень та виконання функцій з реалізації державної політики у відповідних сферах.
Таким чином, завдання та функції Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) та ГТУЮ у Рівненській області є аналогічними.
Наведені вище обставини вказують на те, що в даному випадку мала місце не ліквідація територіального органу Міністерства юстиції України - ГТУЮ у Рівненській області, а його реорганізація.
Верховний Суд України у постановах від 04.03.2014 по справі №21-8а14, від 27.05.2014 по справі №21-108а14, від 28.10.2014 по справі №21-484а14 сформулював правову позицію, відповідно до якої ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Аналогічна правова позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 12.12.2018 по справі №826/25887/15, від 17.07.2019 по справі №820/2932/16, від 04.07.2019 по справі №2а-108/12/2670, яка в силу положень ч.5 ст.242 КАС України має бути врахована при розгляді цієї справи.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що у даному випадку мала місце реорганізація державного органу.
Як зазначалось вище, наказом ГТУЮ у Рівненській області №920/03/к від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача було звільнено з посади головного спеціаліста відділу розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Управління державної реєстрації ГТУЮ у Рівненській області 26.12.2019, відповідно п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII у зв'язку з ліквідацією ГТУЮ у Рівненській області, з припиненням державної служби.
Отже, враховуючи ту обставину, що суд дійшов висновку про наявність реорганізації державного органу, колегія суддів вважає некоректним зазначення у вищевказаному наказі ГТУЮ у Рівненській області та записі №22 від 26.12.2019 трудової книжки позивача в частині формулювання причин звільнення з посади головного спеціаліста відділу розгляду звернень та забезпечення діяльності комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації Управління державної реєстрації ГТУЮ у Рівненській області «відповідно до п.11 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII.
Частиною третьою статті 235 КЗпП України передбачено, що у разі визнання формулювання причини звільнення неправильним або таким, що не відповідає чинному законодавству, у випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язаний змінити формулювання і вказати в рішенні причину звільнення у точній відповідності з формулюванням чинного законодавства та з посиланням на відповідну статтю (пункт) закону.
Відповідно до ч.2 ст.9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З урахуванням встановлених судом обставин, колегія суддів вважає, що належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача внести зміни у п.1 наказу №920/03/к від 24.12.2019 «Про звільнення ОСОБА_1 », вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII, замість п.11 ч.1 ст.87 цього Закону та зобов'язання внести відповідні зміни до трудової книжки позивача.
Стосовно доводів позивача з покликанням на можливість застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України, з якими погодився суд першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу на те, що в контексті положень ч.3 ст.5 Закону №889-VIII,застосування норм законодавства про працю у відносинах, пов'язаних із вступом, проходженням та припиненням державної служби, можливе лише за умови, якщо такі не врегульовані спеціальним Законом.
Також, слід зазначити, що відповідно до ч.3 ст.40 КЗпП України, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
У розглядуваному випадку сторонами не заперечується, що даний спір стосується припинення державної служби (ст.87 Закону№889-VIII).
Стосовно стягнення вихідної допомоги, колегія суддів зазначає наступне.
Підстави припинення державної служби визначені статтею 83 Закону №889-VIII, відповідно до пункту 4 частини 1 якої, державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 871 цього Закону).
Частиною третьою статті 83 Закону №889-VIII передбачено, що у разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 6 і 7 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі середньої місячної заробітної плати.
Крім того, виплата державному службовцю вихідної допомоги у розмірі середньої місячної заробітної плати також передбачена ч.4 ст.87 Закону 889-VIII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі звільнення з державної служби на підставі пункту 1 частини першої цієї статті.
Таким чином, враховуючи зміну підстави формулювання причини звільнення позивача з п.11 нап.1 ч.1 ст.87 Закону №889-VIII, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для виплати ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі середнього місячного заробітку на підставі ч.4 ст.87 Закону 889-VIII.
Постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100), пунктом першим якого передбачено його застосування у випадку виплати вихідної допомоги.
Відповідно до п.2 Порядку №100, середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно абз.3 п.3 Порядку №100, усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно наявної в матеріалах справи наданої позивачем довідки, сформованої 16.02.2020 за допомогою реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, її середня заробітна плата на момент звільнення (26.12.2019) становила 16010,86 грн, яку слід стягнути з відповідача.
Стосовно вимоги позивача про нарахування та виплату ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
При цьому, ч.2 ст.117 КЗпП України покладено обов'язок на роботодавця сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника.
У спірних правовідносинах, судом апеляційної інстанції встановлено право позивача на отримання вихідної допомоги при звільненні.
Проте, не встановлено вини відповідача щодо невиплати вихідної допомоги при звільненні, оскільки останній вважав, що така допомога позивачу не належить в силу вірного формулювання причини звільнення, через що і не здійснив виплату такої.
Разом з тим, юридично значимими обставинами в межах спірних правовідносин є невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення (виплати) з ним остаточного розрахунку.
Однак, на момент розгляду цієї справи, відсутні підстави вважати, що відповідачем при виплаті позивачу вихідної допомоги за рішенням суду апеляційної інстанції не буде виплачено середній заробіток за весь час затримки розрахунку, а тому право позивача не є порушеним.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги у цій частині є передчасними та задоволенню не підлягають.
Щодо пропуску позивачем строку звернення до суду з даним позовом, колегія суддів зазначає наступне.
18.02.2020 позивач звернулась до Рівненського міського суду, проте ухвалою від 01.10.2020провадження по справі №569/2715/20 було закрито на підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України та роз'яснено позивачу право на звернення з адміністративним позовом до адміністративного суду. Вказана ухвала була отримана позивачем 24.11.2020.
25.11.2020 позивач звернулася до Рівненського окружного адміністративного суду із аналогічними позовними вимогами.
За змістом частин першої, другої статті 122 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Згідно ч.2 ст.233 КЗпП України, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частиною другою статті 233 КЗпП України.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 № 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, ст.ст.1, 12 Закону України «Про оплату праці» зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другої статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Відповідно до статті 69 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Отже, аналіз наведених правових норм, з урахуванням рішення Конституційного Суду України, дає підстави для висновку, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Рішенню суду першої інстанції, що не оскаржено сторонами, суд апеляційної інстанції відповідно до ч.1 ст.308 КАС України правової оцінки не надає та не вбачає підстав для застосування положень частини другої цієї статті.
Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), а ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно позиції ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформованої, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції невірно застосував до спірних правовідносин норми матеріального права, у зв'язку з чим відповідно до п.4 ч.1 ст.317 КАС України оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям постанови про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 308, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) задовольнити частково.
Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 20травня 2021 року по справі №460/8633/20 скасувати та прийняти постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) про зобов'язання вчинити певні дії та стягнення моральної шкоди задовольнити частково.
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) внести зміни у пункт 1 наказу №920/03/к від 24 грудня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_1 », вказавши підставу формулювання звільнення - відповідно до п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року, замість п.11 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року.
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) внести зміни до запису №22 від 26 грудня 2019 року трудової книжки ОСОБА_1 , замінивши підставу звільнення на п.1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року, замість п.11 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року.
Зобов'язати Західне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Львів) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вихідну допомогу у розмірі 16010 (шістнадцять тисяч десять) гривень 86 копійок відповідно до ч.4 ст.87 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10 грудня 2015 року.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий суддя Р. В. Кухтей
судді С. М. Шевчук
Т. І. Шинкар
Повне судове рішення складено 29.09.2021.