Справа № 420/12830/21
27 вересня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Білостоцького О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, визначеного ч. 5 ст. 262 КАС України, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №128 від 09.07.2021 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що він 17.06.2021 звернувся до управління у справах біженців Головного управління ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні, однак відповідач наказом №128 від 09.07.2021 року відмовив йому в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач вважає вищезазначений наказ необґрунтованим та безпідставним, оскільки він приймався без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються позивача. Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що він не може повернутись до країни походження у зв'язку із наявністю загрози життю та свободі з боку угруповання «Хамас», оскільки позивач висловлював свою негативну думку проти зазначеного угрупування.
Зазначені обставини, на думку позивача, беззаперечно свідчать про наявність підстав для надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а отже рішення органу міграційної служби про відмову у наданні йому цього статусу суперечить вимогам Закону та підлягає скасуванню.
Ухвалою суду від 27.07.2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області було прийнято до розгляду, у справі було відкрито спрощене позовне провадження без виклику сторін. Обраний судом спосіб розгляду адміністративної справи №420/12830/21 обумовлений процесуальними положеннями КАС України, а також тим, що на всій території України запроваджено карантин.
10.09.2021 року через канцелярію суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, з якого вбачається, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області позов не визнає та зазначає, що повторне звернення ОСОБА_1 із заявою про звернення за захистом в Україні не містить жодних нових належних обґрунтувань та аргументів для надання йому такого захисту, містить низку суперечливостей та невідповідностей. Крім того у міграційного органу відсутні будь-які підстави вважати, що позивач має реальні побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а тому позивачу обґрунтовано відмовлено у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. На думку представника Головного управління ДМС України в Одеській області, звернення позивача із заявою про звернення за захистом в Україні має на меті лише легалізацію на території України, що свідчить про зловживання процедурою звернення за захистом.
Відповідачем разом з адміністративним позовом було надано до суду належним чином засвідчені матеріалі особової справи позивача.
Відповіді на відзив та, відповідно, заперечень на неї, сторонами до суду надано не було.
Відповідно до ст. 258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Згідно частини 2 ст. 262 КАС України розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Судом під час розгляду справи встановлено наступне.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином ОБГ (Палестина), уродженець м. Хан-Юніс (Палестина).
За національністю араб, за віросповіданням мусульман-суніт. Рідна мова арабська, володіє російською мовою. За сімейним станом неодружений, дітей не має.
Середню освіту позивач здобув на території Палестини протягом 1996 року - 2008 року в школах «Абдул Азіз», «Абу Бакер», «Амар Бен Ясер» та «Халед Алсахан».
Невійськовозобов'язаний, не проходив військову службу в жодних угрупованнях.
Позивач ніколи не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних чи інших організацій.
26.08.2015 року ОСОБА_1 прибув на територію України легально, на підставі проїзного документу серії №3596325 від 17.11.2014 року та оформленою візою типу «Д» серії Y01834751 від 25.08.2015 року (строком дії до 08.10.2015 року). Так зокрема позивач 19.08.2015 року виїхав автобусом Сектор Газа (Палестина) - Каїр (Єгипет), а потім авіарейсом Каїр (Єгипет) - Стамбул (Туреччина) - Бориспіль (Україна). На території Каїр (Єгипет) перебував 6 днів в аеропорту, на території Стамбул (Туреччина) перебував 8 годин.
В Україні ОСОБА_1 у період з 2016 року по 2019 рік навчався в Українській медичній стоматологічній академії (м. Полтава). Навчання позивач не закінчив у зв'язку із не складанням іспиту.
28.05.2015 року позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_1 (а.с. 11) строком дії до 15.09.2016 року, з подальшим продовженням до 01.08.2021 року. Водночас 20.08.2019 року Управлінням ДМС в Полтавській області було прийнято рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання.
17.06.2021 року позивач вперше звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутися на Батьківщину у зв'язку із наявністю загрози життю та свободі з боку угруповання «Хамас». Так ОСОБА_1 вказує, що в 2005 році в його країні з'явилось терористичне угруповання «Хамас», яке мало намір очолити державні посади, щоб в подальшому керувати Сектором Газу. Зазначені обставини призведи до державного перевороту. В 2006 році позивач запросив інших людей, які були проти зазначеного угруповання до будівлі поліції (зазначену будівлю займало угруповання «Хамас») і вигукував разом з ними про незаконність та терористичність зазначеної організації. Зазначені обставини, як стверджує позивач, призвели до його неодноразового незаконного затримання та застосування фізичної сили (побиття).
Водночас позивач також зазначив, що він виїхав з ОБГ (Палестина) і приїхав до України саме на навчання у вищому навчальному закладі. Так в Палестині вважається, що диплом отриманий на території України є престижним. Крім того, на території України дуже добре жити та навчатися.
09.07.2021 року відповідачем було складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або додаткового захисту. Зазначено, що за результатом розгляду заяви позивача Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшло висновку, що заява є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, визначених п.п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с. 159-175).
При цьому міграційним органом зазначено, що твердження шукача захисту носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, заязник не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості його повернення до країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково особа не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину. Крім того, у висновку зазначено, що звернення позивача із заявою про звернення за захистом в Україні має на меті лише легалізацію на території України.
На підставі вищезазначеного висновку, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №128 від 09.97.2021 року позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.176).
Не погоджуючись із даним наказом відповідача та вважаючи його протиправним, ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом у справі №420/12830/21.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Дослідивши під час судового розгляду справи адміністративний позов ОСОБА_1 , відзив Головного управління ДМС в Одеській області, особову справу позивача та інші письмові докази, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному і об'єктивному дослідженні, проаналізувавши положення чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини та судову практику, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.
Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частинами 1 та 7 статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку" видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень, точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Разом з тим судом було встановлено, що матеріали особової справи позивача, а саме: заяви, заяви-анкети, протоколи співбесід, містять багато протиріч, суттєвих розбіжностей, які піддаються сумніву та вказують на неправдивість вказаної історії виїзду з країни постійного проживання. У зверненні позивача до міграційною служби прослідковуються наявні ознаки зловживання процедурою набуття міжнародного захисту з метою фактичної легалізації на території України, і на це вказують наступні факти.
Так в заяві-анкеті від 17.06.2021 року позивач зазначає, що 2006 році він зібрав та запросив інших людей, які були проти угруповання «Хамас», до будівлі поліції (зазначену будівлю займало угруповання «Хамас») задля вигукування лозунгів про незаконність та терористичність зазначеної організації (а.с. 98).
Водночас в протоколі співбесіди від 02.07.2021 року ОСОБА_1 вказує, що він ніколи не брав участь у мітингах, протестах, демонстраціях в Палестині, та не був активістом та організатором таких зборів (а.с. 134).
Під час анкетування від 30.06.2021 року та співбесіди від 02.07.2021 року позивач вказує про відсутність застосування до нього адміністративних санкцій у вигляді арештів та затримань (а.с. 98, 132). Однак, під час додаткового протоколу співбесіди від 09.07.2021 року, шукач захисту вказав на неодноразові арешти угрупуванням Хамас, а саме 2006, 2008, 2012 та 2014 роках.
Також у протоколі співбесіди від 02.07.2021 року ОСОБА_1 зазначає, що в 2006 році в центрі міста Хан-Юніс, він йшов додому по вулиці та до нього підійшли невідомі особи (4 людини), представились і почали запитувати позивача, чого у нього склалось неприязливе ставлення до угруповання «Хамас», а потім його почали бити палицею та руками. ОСОБА_1 після побиття піднявся і пішов додому. Також позивач зазначив, що у 2008 році до нього на вулиці підійшли невідомі особи (2 чоловіки), представились що вони з угруповання « ОСОБА_2 » та побили його палицею та руками. Позивач втратив свідомість і люди його відвезли до лікарні, де йому зробили операцію (а.с. 133).
Водночас під час додаткового протоколу співбесіди від 09.07.2021 року, шукач захисту вказав, що у 2006 році та у 2008 році після побиття його на вулиці його забирали до поліції і продовжували бити у відділку (а.с. 146).
Заявник зазначив, що будь-яких підтверджень арештів та побиття надати не може, так як ці арешти були не офіційні, будь-яких протоколів не складалось, документи на нього не оформлювалися, а було лише попередження про недоцільність прийняття участі в подальшому у демонстраціях.
Також позивачем не надано жодних доказів отримання погроз з боку сторонніх осіб. При цьому вказана позивачем інформація є загальною. Заявник не надав точної інформації щодо кількості скоєних на нього нападів, не назвав точну дату та час нападів, кількість осіб, які здійснили цей напад. Заявник плутається у власних твердженнях, називаючи різну кількість осіб, які нібито його побили (від двох до п'яти осіб). Заявник не надав чіткої відповіді щодо знаряддя, яким було скоєно напад, зазначивши, що то були палиці, то зброя, то взагалі тілесні ушкодженню наносилось руками та ногами.
Більш того, з матеріалів справи вбачається, що не дивлячись на елемент переслідування (за твердженням заявника) з боку угрупування «Хамас» та підання його фізичному насиллю, позивач продовжував безперешкодно проживати та брати участь у демонстраціях на території країни громадянської належності, продовжував навчання в школі без жодних проблем, а також мав загальні права та виконував обов'язки, спільні для усіх громадян Палестини.
При цьому суд критично ставиться до наданих позивачем копій документів, які нібито свідчать про переслідування його в країні громадського походження, а саме що його розшукують члени угрупування «Хамас» та викликають на допит у поліцію з метою арешту, з огляду наступне.
Так із зазначених документів не вбачається, що саме угрупування «Хамас» здійснює виклик позивача до поліції. Також такі документи не містять жодних посилань на те, що виклик будь-яким чином стосується викладеної позивачем міграційному органу історії відносно угрупування «Хамас», не містять ані номеру кримінальної справи, ані зазначення в якості кого позивач викликається до поліції (свідка, підозрюваного, потерпілого). Також суд зауважує, що такі документи надані суду не в оригіналі, а в дуже поганій якості. Переклад таких документів здійснено не у спосіб, передбачений чинним законодавством, засвідченні вірності перекладу до суду також не надано.
Більш того, перекладачем, який здійснював переклад документів, також зазначається про неможливість здійснити переклад певних слів у зв'язку із нерозбірливим їх написанням.
Суд зауважує, що ОСОБА_1 підтримує зв'язок з членами своєї родини, які проживають на території Палестини, його рідним нічого не загрожує на Батьківщині, члени сім'ї повідомляли йому про нормальну ситуацію як в країні громадянської належності в цілому, так і в місті, в якому вони проживають, зокрема.
Ніхто з членів родини позивача ніколи не переслідувався та не переслідуються на Батьківщині за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Заявника також не звинувачували на території Палестини у порушенні соціальних або моральних норм, позивач ніколи публічно та/або через ЗМІ не висловлював власну позицію з приводу тих або інших актуальних питань розвитку країни громадянської належності.
ОСОБА_1 мав безперешкодний доступ до будь-яких адміністративних послуг, що надаються державою. За матеріалами особової справи, проведеного аналізу тверджень заявника відсутня інформація, у відповідності до якої шукачу захисту було б необґрунтовано відмовлено у наданні передбачених державних послуг у зв'язку з його національністю, на що, зокрема, вказує обставина оформлення проїзного документу.
На території країни громадянської належності не було порушено право заявника на освіту та гідне працевлаштування, що свідчить про відсутність спроб його утисків або дискримінаційних обмежень на території країни громадянської належності.
ОСОБА_1 не притягався до кримінальної відповідальності на території країни громадянської належності, також відсутня інформація щодо порушення кримінальної справи відносно заявника на території країни громадянської належності.
Заявник не є членом відокремленої релігійної групи або етнічної меншості, він також не був учасником міжрелігійних або міжетнічних конфліктів, що зводить до мінімуму загрозу ризику його переслідувань за конвенційними ознаками у випадку повернення на територію країни громадянської належності.
Суд звертає увагу на те, що при звернення до органів Державної міграційної служби України позивачем не було надано інформації, яка могла би бути підставою для висновку про обґрунтованість побоювань заявника стати жертвою переслідувань, а також щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо себе смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання, або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Суд також враховує, що у близьких родичів заявника залишилась рухома та нерухома власність на території країни громадянської належності, що вказує на наявність засобів до проживання та адаптації заявника у випадку повернення на Батьківщину.
Також суд враховує, що 28.05.2015 року позивача було документовано посвідкою на тимчасове проживання НОМЕР_1 (а.с.111) строком дії до 15.09.2016 року, з подальшим продовженням до 01.08.2021 року. Водночас 20.08.2019 року Управлінням ДМС в Полтавській області було прийнято рішення про скасування посвідки на тимчасове проживання.
Водночас звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС відбулось тільки 17.06.2021 року, тобто майже через три роки.
З даного приводу у постанові Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадської належності, прибуття в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Суд зазначає, що з матеріалів особової справи вбачається, що позивач безперешкодно вибув з країни громадянської належності до України у 2015 році з підстав отримання освіти, а не через політичні утиски.
Суд зазначає, що прагнення до кращого життя, а також небажання нелегально проживати на території України, не є підставою для отримання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2019 року по справі №815/3927/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Посилання позивача в адміністративному позові на те, що головним управління ДМС України в Одеській області при прийнятті наказу не було враховано інформацію по країні його громадянської належності, яка свідчить про неможливість його повернення на Батьківщину, суд в якості належного доказу обґрунтованості позовних вимог до уваги не приймає, з огляду на наступне.
Так, як вбачається з наявного в матеріалах справи висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідачем враховувалась небезпека в країні походження позивача, водночас, на думку останнього, зазначена інформація в сукупності з іншими обставинами справи та поведінкою позивача, яка підлягає дослідженню та оцінюванню, не дала відповідачу підстав вважати, що позивач прибув в Україну саме із метою уникнення стати жертвою переслідувань у країні своєї громадянської належності.
Крім того, суд зазначає, що лише інформація по країні походження не може бути єдиною та достатньою підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Так, цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона - психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
З матеріалами особової справи ОСОБА_1 не спостерігаються факти переслідування позивача в країні громадянської належності за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Усні ж твердження з приводу переслідувань є не підтвердженими будь-якими доказами.
Крім того в матеріалах справи відсутні докази того, що позивач належить до певної політичної, релігійної, військової або громадської організації, а навпаки, позивачем підтверджено, що він не належав та не належить до таких груп, що відповідно позбавляє підстав віднесення його до потенційних груп ризику, які можуть зазнати переслідування чи серйозної шкоди у цій країні.
Таким чином суд вважає, що побоювання, які виникли у позивача мають суто суб'єктивний характер, вони не підтвердженні жодними документальними даними, заявник не має речових, письмових або будь-яких інших об'єктивних доказів наявності погроз у його бік, як і не має інших документальних підтверджень власних слів.
Згідно ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З огляду на встановлені судом обставини справи та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №128 від 09.07.2021 року, яким ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи, тобто обґрунтовано, в межах повноважень відповідача та з дотриманням процедури прийняття відповідного рішення, тобто правомірно, а тому позовні вимоги позивача задоволенню не підлягають.
Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію судом останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Щодо розподілу судових витрат суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 5 ст. 139 КАС України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Приймаючи до уваги те, що позивача звільнено від сплати судового збору, а відповідачем судові витрати не понесені, суд вирішує розподіл судових витрат у справі №420/12830/21 не здійснювати.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 5-11, 77, 90, 241-246, 251, 255, 257, 258, 262, 293-295 КАС України, суд, -
В задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м.Одеса, вул. Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Розподіл судових витрат не проводити.
Рішення суду може бути оскаржене до П'ятого апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, встановлені статтями 293, 295 та пп.15.5 п.15 ч.1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Суддя О.В. Білостоцький
.