23 вересня 2021 року
м. Харків
справа № 953/7761/20
провадження № 22-ц/818/2298/21
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Тичкової О.Ю.,
суддів - Маміної О.В., Пилипчук Н.П.
за участю секретаря судового засідання Сабельніка Б.В.,
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - фізична особа - підприємець ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 9 грудня 2020 року, ухвалене у складі судді Лях М.Ю.,
У травні 2020 року ОСОБА_3 , який діє в інтересах ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовною заявою до фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту трудових відносин та періоду роботи, стягнення заробітної плати.
Позов обґрунтований тим, що з 15.05.2017 ОСОБА_1 працевлаштувалася на роботу до ФОП ОСОБА_2 на посаду швачки, де працювала до 21.02.2020. Нею було надано відповідачу заяву про прийняття на роботу, копію паспорту, ідентифікаційного коду та трудову книжку, після чого вона отримувала заробітну плату за відрядною системою. 21.02.2020 позивач прийшла на роботу, до орендованого приміщення, де знайшла на своєму робочому місці трудову книжку без записів про прийняття на роботу та звільнення, та дізналась від орендодавця, що відповідач розірвав договір оренди приміщення № 314-18 від 30.11.2018. На дзвінки позивача стосовно причин її звільнення, записів у трудову книжку та виплати заробітної плати відповідач не відповідала, у зв'язку з чим позивачка змушена звернутись до суду. З огляду на вищевикладене просить зобов'язати фізичну особу - підприємця ОСОБА_2 внести запис до трудової книжки відповідачки про прийняття на роботу на посаду швачки з 15.05.2017, та запис про звільнення із займаної посади з 21.02.2020 за угодою сторін. Крім того стягнути з відповідача заробітну плату в розмірі не нижче мінімальної заробітної плати встановленої законом України «Про Державний бюджет України» на відповідний рік у період з 15.05.2017 р. по 21.02.2020 р. у розмірі 126 598,00 грн.
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено.
Судове рішення мотивовано тим, що не встановлено факту перебування в трудових відносинах та періоду роботу сторін по справі, у період з 15.05.2017 року по 21.02.2020. Суд, зазначає, що в ході судових засідань позивачем не доведено виконання нею як найманим працівником трудових функцій, підпорядкування її як найманого працівника правилам внутрішнього трудового розпорядку відповідача, наявність у позивача відповідних прав та виконання обумовлених трудовим договором обов'язків, забезпечення її як найманого працівника належними умовами праці та здійснення їх виплати винагороди за виконану роботу, оскільки наведені позивачем доводи в обґрунтування заявлених вимог можуть лише свідчити про існування між сторонами певних усних домовленостей щодо спільного сумісного виконання певної діяльності/робіт на умовах співпраці, протягом певного часу, з використанням власних засобів , устаткування та матеріалів, які не мають на увазі найману працю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити її позовні вимоги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що нею були надані належні докази факту перебування її в трудових відносинах з відповідачем, а саме показання її свідків, довідкою ФО-П ОСОБА_4 від 22.04.2020. Також судом безпідставно та необґрунтовано не прийнято у якості електронних доказів USB - диск з 139 файлами «JPG», 10 відео файлами (MP4) та роздруківку 1S - листування, які не в повному обсязі були досліджені у ході судового розгляду справи. Крім того, на думку апелянта, згідно ч. 7 ст. 81 ЦПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом, отже судом в ході оцінки наданих сторонами доказів повинні були бути витребувані: відомості із Державного реєстру фізичних осіб платників податків про суми виплачених доходів та утриманих податків; відомості з управління з питань праці Головного управління Держпраці у Харківській області, уніфіковані відомості Пенсійного Фонду України, тощо.
На апеляційну скаргу надано відзив ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_2 , в якому вона просить рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що відповідачка, яка допитана у якості свідка у судовому засіданні, пояснила, що питання працевлаштування позивачки швачкою не ставилося нею зовсім, бо вона була обізнана, що ОСОБА_2 зареєстрована ФОП першої групи, які не можуть у своїй господарській діяльності мати найманих працівників згідно положенням пп.1 п.291.4 ст. 291 Податкового кодексу України. Позивачці було запропоновано також зареєструватися підприємцем для спільної праці у рамках закону, однак вона категорично відмовилася. Так, ОСОБА_5 зазначено, що у судовому засіданні позивачка пояснила, що з наказом про працевлаштування її не знайомили, належних доказів факту працевлаштування швачкою позивачкою не надано. Свідки зі сторони відповідачки пояснювали, що не бачили, ОСОБА_1 виконуючою обов'язки швачки. Відповідачці ОСОБА_1 надала в оренду дві швейні машинки, за оренду яких вона сплачувала кошти позивачці, з вимогою мати доступ до цих машинок, тому позивачка мала ключ від орендованого приміщення. ОСОБА_6 також підтвердила факт надання машинок відповідачці у використання, та що рекламувала одяг, приймала участь у зйомках. Зазначила, що позивачка займалася рекламою товару ОСОБА_2 у соціальних мережах, тому, що від цього залежав розмір коштів, які вона отримувала за надання машинок в оренду. Уважає, що позовні вимоги не підтверджуються ніякими доказами, ґрунтуються лише на припущеннях. Відповідач, навпаки, підтвердив свої заперечення проти позовних вимог свідченнями свідків, у тому числі і від позивача, наданням письмових доказів.
Представником ОСОБА_1 , адвокатом Хижняк О.С. надано пояснення на відзив , де він зазначає, що відповідно до Витягу з реєстру платників єдиного податку від 17.05.2017 та виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань від 17.05.2017, перелік видів господарської діяльності згідно з КВЕД, якими має право займатися ФОП ОСОБА_2 це: 14.19 - Виробництво іншого одягу й аксесуарів та 14.13 - Виробництво іншого верхнього одягу. Отже, як вбачається, продаж виготовленого одягу/товару, тощо серед перелічених видів господарської діяльності, якими має право займатися ФОП ОСОБА_2 , відсутнє. Так, згідно п.п. 7 п.п. 298.2.3 п. 298.2 ст. 298 ПКУ платники єдиного податку зобов'язані перейти на сплату інших податків і зборів, визначених цим Кодексом, у таких випадках та в строки: у разі здійснення видів діяльності, не зазначених у реєстрі платників єдиного податку, - з першого числа місяця, наступного за податковим (звітним) періодом, у якому здійснювалися такі види діяльності. Отже, уважає, що підлягає сумніву достовірність та достатність доказів відповідачки, оскільки, з урахуванням викладеного вище, відповідачка здійснювала господарську діяльність з порушенням чинного законодавства в сфері оподаткування. Тож, уважає, що заперечуючи проти предмета позовних вимог відповідач та свідки зі сторони відповідача, ймовірно ввели суд в оману щодо фактичних обставин справи.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд уважає, що апеляційну слід залишити без задоволення з огляду на таке.
Відповідно до частини першої-третьої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч.ч.1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим, має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону рішення суду першої інстанції відповідає.
Судом встановлені наступні обставини по справі.
Зі змісту наявної в матеріалах цивільної справи виписки АТ КБ «ПриватБанк» по надходженням на картку/рахунок, що належить ОСОБА_1 за періоди з 01.01.2016 року по 31.12.2018 року та з 01.01.2019 року по 24.03.2020 року вбачається, що за вказаний період ОСОБА_2 здійснювалися грошові перекази на картку ОСОБА_1 (арк. справи 3-9).
Згідно довідки ФО-П ОСОБА_4 від 22.04.2020 року вбачається, що він орендує приміщення за адресою: АДРЕСА_1 , яке знаходиться в одному під'їзді з ФО-П ОСОБА_7 , в ході здійснення своєї трудової діяльності він неодноразово бачив як вона працювала з ОСОБА_1 .
Допитана в судовому засіданні в суді першої інстанції в якості свідка позивач ОСОБА_1 пояснила, що з ОСОБА_2 познайомилась в 2016 році, коли разом працювали на швейному цеху «Глобус піонер». В 2017 році ОСОБА_2 запропонувала їй роботу, а саме шити одягу для магазину жіночого одягу. У травні місяці 2017 році ОСОБА_1 надала ОСОБА_2 для офіційного працевлаштування копію свого паспорту, ідентифікаційну коду та трудову книжку, а також заяву про прийняття на роботу від 15.05.2017 року. З наказом щодо прийняття її на роботу вона не знайомилась. Зазначає, що працювала у ФОП ОСОБА_2 технологом - швачкою, при цьому вона шила на швейних машинках, дві з яких належали їй, а інші ОСОБА_2 . Графік роботи був встановлений з 09.00 год. до 17.00 год. З травня 2017 року по кінець осені 2017 року її робоче місце було в приміщенні, розташованому за адресою: АДРЕСА_2 , в подальшому вони переїхали до приміщення, яке знаходиться в Палаці Праці, яке орендувала ФОП ОСОБА_2 . Заробітну плату отримувала шляхом переказу на картковий рахунок, щодо утримання з її заробітної плати податків їй не відомо. Свідок зазначила, що ОСОБА_2 не пропонувала їй оформити себе як фізична особа-підприємець. 20.02.2020 року вона дізналась, що ОСОБА_2 розірвала з нею трудовий договір.
Судом першої інстанції була також допитана в якості свідка відповідач ОСОБА_2 пояснила, що вони з ОСОБА_1 працювали разом в якості партнерів, графіку роботи встановлено не було, ОСОБА_1 не працювала з нею як швачка, а лише надавала їй швейні машинки в користування на усній домовленості на умовах сплат 50 відсотків доходу від продажу виготовленого товару, на яких ОСОБА_2 шила самостійно. Також, зазначає, що ОСОБА_1 займалася сторінкою в соціальній мережі - Instagram з приводу продажу їх продукції. Звертає увагу, що неодноразово пропонувала ОСОБА_1 оформити її фізичною особою-підприємцем, однак остання відмовлялась у зв'язку з небажанням сплачувати податки.
Спірні відносини між сторонами виникли з приводу стягнення заробітної плати позивачкою на свою користь з відповідача та заперечення останнім факту існування між ним та позивачкою трудових відносин, з огляду на що заявлено вимогу про встановлення факту перебування у трудових правовідносинах.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказувала, що в період з 15.05.2017 року по 21.02.2020 вона працювала швачкою у ФОП ОСОБА_2 та отримувала заробітну плату за відрядною системою.
Конституцією України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст..43). Право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (ст.. 2 КЗпП України).
Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
Відповідно до статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Посилання позивача на те, шо вона фактично виконувала роботу швачки, не підтверджується належними доказами у справі, а тому не може бути взяла судом до уваги.
Згідност. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
За нормами ч. ч. 1, 2 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Відповідно до ч. 2ст. 78 ЦПК Україниобставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Виходячи зі змісту ст. 21 КЗпП України трудовий договір спрямований на здійснення та забезпечення трудових функцій працівника. Згідно зі ст. 626 ЦК України цивільно-правовий договір є домовленістю двох або більше сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто предметом трудового договору є праця людини, а предметом цивільно-правових відносин результат такої праці.
Судом надано належну оцінку показанням свідків ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , які пояснили, що позивач дійсно працювала продавцем разом з відповідачем та дійшов обґрунтованого висновку що зазначені показання не свідчать про перебування позивача і відповідача саме у трудових відносинах, адже не містять пояснень щодо розпорядку роботи позивачки, оплати її праці, умов роботи.
Суд не може визнати трудовий договір укладеним лише на підставі показань свідків, за відсутності доказів працевлаштування позивачки на роботу до ФОП ОСОБА_2 , а саме направлення на адресу останньої заяви ОСОБА_1 про прийняття на роботу, копію паспорту, ідентифікаційного коду та трудову книжку, видання ФОП ОСОБА_2 наказу чи розпорядження про прийняття позивачки на роботу.
Позивачем на підтвердження своїх вимог про визнання факту існування між нею та відповідачем трудових відносин в період з 15.05.2017 року по 21.02.2020 не надано належних доказів щодо допущення її до роботи, виконання трудової функції та обсягу робіт, ознайомлення її з правилами трудового розпорядку, виплату заробітної плати.
Тому неможливо встановити до яких трудових обов'язків приступила позивачка в якості швачки, яку саме роботу виконувала, який результат цієї роботи, тривалість виконання таких робіт, в той час, як згідно приписів ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У зв'язку наведеним, апеляційний суд погоджується з висновком суду про відсутність належних та допустимих доказів, на підставі яких можливо було б встановити факт наявності між сторонами у справі трудових відносин в період з 15.05.2017 року по 21.02.2020.
Недоведеність факту існування трудових відносин та укладення трудового договору між сторонами унеможливлює задоволення позовних вимог про стягнення заборгованості заробітної плати, оскільки позовні вимоги про стягнення заборгованості по заробітній платі є похідними від вимоги про встановлення факту перебування у трудових відносинах.
За змістом ст.ст. 12, 13, 81 ЦПК України обставини цивільних справ з'ясовуються судом на засадах змагальності, в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Однак, будь-яких доказів, які б спростовували висновки суду першої інстанції, особою, яка подала апеляційну скаргу, не надано. Доводи апеляційної скарги апеляційним судом оцінюються критично, оскільки зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував.
Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що судом першої інстанції були правильно, всебічно і повно встановлені обставини справи, характер правовідносин, які виникли між сторонами та застосовано правові норми, які підлягали застосуванню при вирішенні даного спору, у зв'язку із чим апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 382 384 -ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 09 грудня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складений 28 вересня 2021 року.
Головуючий О.Ю. Тичкова
Судді О.В. Маміна
Н.П. Пилипчук