Справа № 22-2777/2010 Головуючий у 1 інстанції: Галчанський С.В.
Суддя-доповідач: Мануйлов Ю.С.
22 червня 2010 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Запорізької області у складі:
Головуючого: Осоцького І.І.
суддів: Мануйлова Ю.С.
Давискиби Н.Ф.
при секретарі: Черненко А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від
22 березня 2010 року у справі за позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції, треті особи: Шоста Запорізька державна нотаріальна контора, ОСОБА_5, про визнання кредитного договору та договору іпотеки недійсними,
ОСОБА_3 звернувся до суду із вказаним позовом, зазначивши, що 26 лютого 2007 року між ним та відкритого акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» в особі Запорізької обласної дирекції (надалі - ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»), укладено кредитний договір №010/17-12/90. Згідно з умовами договору він отримав у банку кредит у розмірі 80 000 доларів США, що еквівалентно 404 000 грн., зі сплатою 13 % річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення кредиту - 25 лютого 2017 року.
Відповідно до умов, передбачених у додатку № 1 до кредитного договору позичальник зобов'язаний щомісяця до 23 числа кожного місяця здійснювати погашення заборгованості за кредитом.
Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 28 лютого 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» та ОСОБА_5 було укладено договір іпотеки №010/17-12/90/2 відповідно до умов якого банку передано в іпотеку нерухоме майно майнового комплексу, що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Оріхів,
вул. Р.Люксембург,11.
У листопаді 2009 року він дізнався, що укладений кредитний договір з визначенням платежів лише в іноземній валюті є таким, що не відповідає чинному законодавству, бо у предметі договору суму зафіксовано лише в іноземній валюті без посилання на національну валюту. Разом з тим, відповідно до чинного законодавства України єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України є гривня.
З часу укладення кредитного договору він сплатив банку 34 152 долари США. За цей час істотно змінився офіційний курс долара США, зросла інфляція, фактично він має сплатити банку 640 000 грн. Враховуючи офіційний курс гривні до долара США на момент укладення договору.
Вважає, що повинен сплатити банку 45 848 доларів США, що еквівалентно
231 532,40 грн. Оскільки його сім'я перебуває на даний час у скрутному матеріальному
становищі , згоден повернути залишок заборгованості за умови розстрочки платежу на
90 місяців по 2 572 грн. щомісячно.
Пославшись на вказані обставини, просив визнати недійсним кредитний договір №010/17-12/90, укладений 26 лютого 2007 року між ним та відповідачем, визнати недійним договір іпотеки №010/17-12/90/2, укладений 28 лютого 2007 року між відповідачем та ОСОБА_5, розірвати договір поруки № 010/17-12/90/1, укладений між відповідачем та ОСОБА_5, зобов'язати відповідача прийняти від позивача кошти в сумі 231 532 грн. 40 коп. з розстроченням платежів на 90 місяців по 2 572 грн. 58 коп. щомісячно, зобов'язати Шосту Запорізьку державну нотаріальну контору виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження об'єктів нерухомого майна запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна за договором іпотеки №010/17-12/90/2 від
28 лютого 2007 року у вигляді нерухомого майна - майнового комплексу загальною площею 320,2 кв.м., що знаходиться за адресою: Запорізька область, м. Оріхів,
вул. Р.Люксембург,11.
Рішенням Оріхівського районного суду Запорізької області від 22 березня 2010 року у задоволенні позову відмовлено.
ОСОБА_3 в апеляційній скарзі , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить оскаржуване рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.
Вислухавши доповідача, дослідивши обставини справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з наступних підстав.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 307 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції апеляційний суд має право постановити ухвалу про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін.
Згідно ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ст.10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідно до ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Як вбачається з матеріалів справи а таке встановлено судом, 26 лютого 2007 року між ОСОБА_3 та ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» (правонаступником якого за всіма правами та обов'язками є Публічне акціонерне товариство «Райффайзен Банк Аваль», скорочена назва АТ «Райффайзен Банк Аваль») в особі Запорізької обласної дирекції «Райффайзен Банк Аваль» укладено кредитний договір № 010/17-12/90 (надалі - кредитний договір), згідно якого АТ «Райффайзен Банк Аваль»зобов'язався надати позивачу грошові кошти (кредит) у сумі 80 000,00 дол. США зі строком користування до 25 лютого 2017 року, , а позивач взяв на себе зобов'язання повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитом у розмірі 13,0% річних.
28 лютого 2007 року ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» з ОСОБА_5 уклало договір іпотеки № 010/17-12/90/2, за яким іпотекодавець у забезпечення виконання зобов'язань в повному обсязі за кредитним договором передала в іпотеку нерухоме майно майнового комплексу, загальною площею 320,2 кв. м. розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 26 лютого 2007 року між ВАТ «Райффайзен Банк Аваль»та ОСОБА_5 був укладений договір поруки № 010/17-12/90/1. Згідно даного договору поруки поручитель на добровільних засадах взяла на себе зобов'язання перед Банком відповідати по борговим зобов'язанням ОСОБА_3, а саме: повернути кредит, сплатити відсотки за його користування, комісійну винагороду, неустойку (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках,
передбачених кредитним договором, а також відшкодувати можливі збитки та виконати інші умови кредитного договору в повному обсязі.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо визнання кредитного договору недійсним, районний суд виходив з наступного.
Згідно із ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема, статтею
203 ЦК України.
За положеннями ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Тобто, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Як вбачається з позовної заяви, ОСОБА_3 вимагав визнання недійсним кредитного договору з підстав використання іноземної валюти за спірним договором, як засобу платежу, що на його думку, суперечить вимогам чинного законодавства.
Відповідно до ст. ст. 1054, 1055 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитний договір укладається у письмовій формі.
Статтею 638 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Крім того відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Всі умови договору з моменту його укладення стають одинаково обов'язковими для виконання сторонами.
З вищенаведеного випливає, що позивач та відповідач, підписавши кредитний договір встановили факт досягнення згоди між собою, щодо всіх істотних умов кредитного договору.
Доводи апелянта, що зміна курсу валют є істотною зміною обставин, не відповідають вимогам чинного законодавства.
При укладанні кредитного договору позивач не був обмежений у можливості отримати кредит як в іноземній, так і в національній валютах. Валюту кредитування у вигляді долара США позивач обрав на власний розсуд, що підтверджується анкетою-заявою на кредит під комерційну іпотеку від 01 лютого 2007 року. Крім того, позивач укладаючи кредитний договір, гарантував, що умови кредитного договору, у тому числі видача кредиту в доларах США, для нього зрозумілі, відповідають його інтересам, є розумними та справедливими (п. 1.12. Кредитного договору). На думку позивача, вибір валюти кредитування на користь долара США був зроблений ним з огляду на меншу процентну ставку по валютному кредиту.
Протягом строку користування Позивачем кредитними коштами національна валюта України не лише знецінювалась, вона і зміцнювалась.
Так, обмінний курс «5,05» з дати укладення кредитного договору утримувався до середини травня 2008 року. Починаючи ж з середини травня 2008 року, українська гривня почала зміцнюватись, обмінний курс знизився до рівня «4,84 - 4,85» і тримався так аж до кінця жовтня 2008 року. Лише з кінця жовтня 2008 року почалось відчутне послаблення національної валюти.
У зв'язку з послабленням долара США у період з травня по жовтень 2008 року включно банк ніс втрати від знецінення виданої позивачеві іноземної валюти, але позивач цією проблемою банку не переймався і справедливості не вимагав.
Банк же у цей період ніс втрати, але збільшення розміру процентів для компенсації
втрат не вимагав. І навпаки, в період знецінення національної валюти, починаючи з кінця жовтня 2008 року банк, розуміючи становище позивача, проводить реструктуризацію кредитної заборгованості, тим самим зменшуючи кредитне навантаження для позивача (Додаткова угода № 1 від 19 січня 2009 року та Додаткова угода № 2 від 30 вересня 2009 року)
Крім того, відповідно до ст. 36 Закону України «Про Національний банк України», офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється та оприлюднюється Національним банком України.
Згідно з ч. 1 ст. 8 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», валютні курси встановлюються Національним банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Положенням про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого постановою Правління Національного банку України № 496 від 12 листопада 2003 року, визначається, що офіційний курс гривні до іноземних валют, зокрема до долара США, установлюється щоденно
(п. 2 Положення). Для розрахунку курсу гривні до долара США використовується інформація про курс продавців і покупців на міжбанківському валютному ринку України, що склався за попередній робочий день, з можливим відхиленням +/- 2% (п. З Положення). З наведеного можливо зробити висновок, що стабільність курсу гривні до іноземних валют, зокрема до долара США, законодавчо не закріплена.
Таким чином, при укладенні кредитного договору в іноземній валюті (доларах США) та беручи на себе певні обов'язки щодо погашення цього кредиту протягом десяти років, а саме в доларах США, позивач усвідомлював, що курс національної валюти України до долара США не є незмінним протягом цих десяти років (як зазначалося вище, цей курс встановлюється щоденно), та те, що зміна цього курсу можливо настане, а тому повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за цим кредитним договором, тим паче, що банк надавав послуги з кредитування і в національній валюті під значно вищий процент відсотків річних.
Доводи апелянта, що банк не має права здійснювати кредитні операції в іноземній валюті, не можуть прийняті до уваги з огляду на наступне. :
Відповідно до п. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Позивач та Відповідач підписуючи Кредитний договір визначили, що кредитні кошти надаються в іноземній валюті, а саме дол. США.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно зі ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України -гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.
Таким чином, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак в той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 993 року зі змінами та доповненнями (надалі - Декрет).
Відповідно до статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Щодо здійснення кредитних операцій в іноземній валюті, слід виходити з такого. .
Згідно зі ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова
установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит)
позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до положень ст.ст. 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» ( надалі - Закон) банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії. Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника, щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до цієї ж статті кошти - це гроші у національній або іноземній І валюті чи їх еквівалент.
Таким чином, законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити та бути суб'єктом кредитних зобов'язань. Спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.
Одночасно, слід зазначити, що нормативно-правовими актами Національного банку України встановлені вимоги щодо оцінки ризиків за операціями в іноземній валюті, зокрема, Інструкцією про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 368, передбачена вимога покриття капіталом валютного кредитного ризику; Положенням про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 06 липня 2000 року № 279, встановлено підвищені коефіцієнти резервування за кредитними операціями в іноземній валюті.
При цьому, з урахуванням особливостей діяльності банківських установ в умовах фінансової кризи, Національний банк України постановою Правління Національного банку України від 01 грудня 2008 року № 406 «Про затвердження змін до Положення про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» посилив вимоги щодо формування банками спеціальних резервів за кредитами, наданими позичальникам в іноземній валюті.
Щодо ліцензування банків для здійснення операцій з кредитування в іноземній валюті, слід виходити з наступного.
Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність» (надалі - Закон) банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Всі банківські операції, зазначені в ст. 47 Закону Банки здійснюють за відповідним дозвільним режимом їх здійснення, який можна поділити на 2 групи:
- банківські операції, які здійснюються банком на підставі банківської ліцензії;
- операції, які можуть здійснюватися банком за умови отримання письмового дозволу Національного банку України (надалі - НБУ).
Операції з валютними цінностями (п. 1, ч. 2, ст. 47 Закону) здійснюються банками на підставі банківської ліцензії та дозволу на здійснення такого виду операцій (ч. 5, ст. 47 Закону).
Що стосується валютного законодавства, то відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (ст. 1) надання кредитів в іноземній валюті віднесено до валютних операцій.
Згідно ст. 2 Закону, банківська ліцензія - це документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність.
Відповідно до п. 1.2 «Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій», затвердженого постановою НБУ № 275 від 17. липня 2001 року письмовий дозвіл Національного банку
- документ, який видає Національний банк у порядку і на умовах, визначених Законом
України «Про банки і банківську діяльність» та цим Положенням, на підставі якого банки мають право здійснювати окремі операції, передбачені статтею 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Таким чином здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України. На момент укладення Кредитного договору |3ідповідач мав Банківську ліцензію № 10 від 11.10.2006 р. та Дозвіл Національного Банку України :а додаток до дозволу № 10-4 від 11.10.2006 р.
Відповідно до статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія НБУ, наданий у частині 4 цієї статті.
Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Пункт «в» частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії НБУ на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Що стосується необхідності отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України згідно з вимогами п. «г» ч. 4 ст. 5 Декрету, на чому наполягає апелянт, то слід зазначити, що відповідно до цієї статті порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.
Згідно зі ст. 11 Декрету Національний банк України видає в межах, передбачених цим Декретом обов'язкові для виконання нормативні акти, щодо здійснення операцій на валютному ринку України.
Крім цього, відповідно до ст. 44 Закону України «Про Національний банк України» НБУ діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль.
На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене
постановою Правління НБУ від 14 жовтня 2004 року № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09 листопада 2004 року за № 1429/10028.
Відповідно до пункту 1.4. Положення використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) - використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких зобов'язань або оплати товарів що придбаваються.
Разом з тим, у пункті 1.5. Положення визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний
банк видав ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» банківську ліцензію та письмовий дозвіл на
здійснення операцій з валютними цінностями).
Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата
процентів а цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на
використання іноземної валюти як засобу платежу на території України жодною зі
сторін договору.
Такою ж є правова позиція і Національного Банку України, оприлюднена ним у листі від 07 грудня 2009 р. № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті», адресованому територіальним управлінням Національного банку України, | банкам України та їх філіям, Асоціації українських банків.
ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» має банківську ліцензію № 10 від 11 жовтня 2006 року, зареєстровану Національним Банком України 27 березня 1992 року за № 94 на право здійснювати банківські операції, визначені щетиною 1 та пунктами 5-11 частини 2 статті 47 Закону України «Про банки і банківську [діяльність».
Відповідно до дозволу № 10-4 ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» має право здійснювати операції, визначені пунктами 1-4 частини 2 та частини 4 статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», а саме має право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснювати кредитування в іноземній валюті.
Таким чином, слід прийти висновку, що ВАТ «Райффайзен Банк Аваль» має необхідні дозвільні документи для здійснення операцій з валютними цінностями, а відтак, відсутні законні підстави для визнання кредитного договору недійсним як такого, що вчинений банком без відповідного дозволу (ліцензії).
Тим самим, доводи апелянта про незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції не знайшли свого підтвердження доказами, у зв'язку з чим не можуть бути прийняті до уваги.
За таких обставин , судова колегія приходить до висновку, що судом першої інстанції з'ясовані всі обставини справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору, дана належна оцінка письмовим доказам у сукупності з доводами сторін, висновки суду відповідають обставинам справи, доводи . викладені у апеляційній скарзі, не спростовують висновки суду першої інстанції, тому підстав для скасування рішення немає.
Керуючись ст. ст. 307, 308, 314, 317 ЦПК України, колегія суддів.
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Оріхівського районного суду Запорізької області від 22 березня 2010 року у цій справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, проте може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двох місяців шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного суду України.
Головуючий: судді: