Ухвала
Іменем України
22 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 25/4229/16-ц
провадження № 61-13223ск21
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В., розглянув касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Сокуренко Наталією Вікторівною, на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року у складі судді: Остапенко Н. Г., та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Лаченкової О. В., у справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпрі ради, про виселення,
У червні 2016 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) звернулося з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпрі ради, про виселення.
Позовна заява мотивована тим, що 23 серпня 2006 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати останній кредит у розмірі 39 000 дол.США строком до 23 серпня 2021 року, а ОСОБА_1 зобов'язалася повернути кредит та сплатити проценти за користування кредитними коштами.
Для забезпечення виконання зобов'язання сторони кредитного договору уклали договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 надала в іпотеку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
Свої зобов'язання за кредитним договором банк виконав у повному обсязі, надавши ОСОБА_1 кредит у розмірі, передбаченому умовами договору. ОСОБА_1 зобов'язання за вказаним договором не виконала.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки. Банком направлено письмову вимогу до відповідачів про виселення з іпотечного майна, однак відповідачі житлове приміщення до теперішнього часу не звільнили.
Банк просив:
виселити ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які зареєстровані та/або проживають у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року в задоволенні позову АТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішення суду першої інстанції вмотивовано тим, що частиною другою статті 109 ЖК УРСР встановлено, що громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Вказаною нормою встановлено загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Аналогічна правова позиція висловлена у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року № 6-1469цс15, 10 лютого 2016 року № 6-2830цс15 та постанові Верховного Суду від 20 травня 2019 року № 61-44514св15. Спірну квартиру не можна вважати такою, що придбана за кредитні кошти. В такому випадку виселення з квартири можливе лише за умови надання особам, які там проживають, іншого житлового приміщення, яке повинно зазначатися у рішенні суду про виселення. Оскільки позивачем не доведено, що іпотечне майно придбане за кредитні кошти, а також це спростовується доказами, наявними в матеріалах справи, крім того, не зазначено житло, яке надається відповідачам при виселенні, у суду відсутні правові підстави для задоволення вимог позивача про виселення відповідачів.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке придбане не за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР. Особам, яких виселяють із житлового будинку (житлового приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного житлового приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення. Виселення громадян з іпотечного майна, придбаного за рахунок кредитних коштів, є підставою для надання цим громадянам жилих приміщень з фондів житла для тимчасового проживання (частина четверта статті 109 ЖК УРСР). Суд послався на висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1049цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Апеляційний суд вказав, що згідно з договором купівлі-продажу від 23 серпня 2006 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_1 , остання купила квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 за 232 300 грн, що еквівалентно 46 000,00 доларів США, у той час коли кредит, наданий для придбання вказаної квартири, становив 39 000,00 доларів США. При цьому походження різниці вартості квартири у розмірі 7 000,00 доларів США не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти. Таким чином, вважати вказану квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення, не можна, відповідно, і виселенню з такої квартири без надання іншого жилого приміщення, відповідачі не підлягають. Подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19).
Апеляційний суд відхилив посилання АТ КБ «ПриватБанк» на неправильність застосування положень статті 109 ЖК УРСР, оскільки при вирішенні питання щодо виселення на підставі частини другої статті 39 Закону України «Про іпотеку» підлягають застосуванню як положення статті 40 цього Закону, так і норми статті 109 ЖК УРСР. Також суд відхилив аргумент апеляційної скарги про те, що суд зобов'язаний був з'ясувати, до компетенції якого органу належить право надавати житло у разі виселення відповідачів, як такий, що не ґрунтується на вимогах закону, оскільки наведене не є обов'язком суду при вирішенні спору.
03 серпня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» засобами поштового зв'язку подало до Верховного Суду касаційну скаргу, яка підписана представником Сокуренко Н. В., на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року.
Ухвалою Верховного Суду від 13 серпня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та встановлено строк для усунення недоліків. Особою, яка подала касаційну скаргу, на виконання ухвали Верховного Суду від 13 серпня 2021 року ці недоліки було усунуто, зокрема подано уточнену касаційну скаргу, у якій АТ КБ «ПриватБанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
У клопотанні про поновлення строку на касаційне оскарження, яке подано на виконання ухвали Верховного суду від 13 серпня 2021 року, АТ КБ «ПриватБанк» просить поновити строк на касаційне оскарження, мотивуючи тим, що копія оскарженої постанови отримана представником АТ КБ «ПриватБанк» наручно в приміщенні суду першої інстанції лише 31 травня 2021 року. На підтвердження недотримання апеляційним судом вимог статті 272 ЦПК України АТ КБ «ПриватБанк» надає копію довідки Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року про те, що постанови від 03 березня 2021 року на юридичну адресу АТ КБ «ПриватБанк» не направлялась. 04 березня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» було направлено касаційну скаргу, яку ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2021 року було залишено без руху та в подальшому ухвалою від 08 липня 2021 року повернуто. АТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що надати довідку апеляційного суду на підтвердження недотримання апеляційним судом вимог, встановлених статтею 272 ЦПК України щодо порядку видачі або направлення копій судових рішень банк не мав можливості, оскільки судом апеляційної інстанції відповідна довідка не надавалась і представнику було повідомлено, що справа знаходиться у суді першої інстанції. Ухвала Верховного Суду від 08 липня 2021 року про повернення касаційної скарги отримана банком 21 липня 2021 року. З урахуванням того, що повернення касаційної скарги не перешкоджає повторному зверненню з нею та практики Європейського суду з прав людини, АТ КБ «ПриватБанк» просить поновити строк на касаційне оскарження. На підтвердження указаних обставин суду надано: копію заяви представника АТ КБ «ПриватБанк» про видачу судового рішення від 26 травня 2021 року з відміткою про його отримання у суді першої інстанції 31 травня 2021 року; копію довідки Дніпровського апеляційного суду від 28 липня 2021 року про те, що 15 березня 2021 року складено повний текст постанови від 03 березня 2021 року та на день надання відповіді згідно інформації автоматизованої системи документообігу суду копія постанови на юридичну адресу АТ КБ «ПриватБанк» не направлялась; копію ухвали Верховного Суду від 08 липня 2021 року із штампом вхідної кореспонденції АТ КБ «ПриватБанк» від 21 липня 2021 року; копію конверту, адресованого Верховним Судом 19 липня 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» із номером штрихкодового ідентифікатора № 0306307093580.
Європейський суд з прав людини вказав, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 3 квітня 2008 року). Внутрішньодержавним судам при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом (SHISHKOV v. RUSSIA, № 26746/05, § 110, ЄСПЛ, від 20 лютого 2014 року).
У частині другій статті 390 ЦПК України передбачено, що учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу (частина третя статті 390 ЦПК України).
Аналіз касаційної скарги та доданих до неї матеріалів свідчить, що строк на касаційне оскарження пропущений з поважних причин. Тому суд, на підставі статті 390 ЦПК України, поновлює його.
Підставою, на якій подається касаційна скарга в уточненій касаційній скарзі АТ КБ «ПриватБанк» зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення судами норм процесуального права, оскільки суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц. Касаційна скарга мотивована тим, що до спірних правовідносин потрібно застосувати принцип заборони суперечливої поведінки, оскільки недобросовісною є поведінка особи, яка спочатку передає своє житло в іпотеку, а потім після звернення стягнення на таке житло, відмовляється її звільняти. Окрім цього, неможливо погодитися з висновками судів про те, що позивачем не доведено придбання нерухомого майна за рахунок кредиту, оскільки ОСОБА_1 було надано кредитні кошти на купівлю квартири, про що зазначено у п. 1.1 кредитного договору. З матеріалів справи взагалі не вбачається, що у відповідачів відсутня інша житлова нерухомість, а у відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування відсутня можливість забезпечити відповідачів житловим приміщенням. Суди не звернули увагу на висновки Великої Палати, викладені у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц та не перевірили наявність іншого житла у відповідачів. Апеляційним судом не ураховано, що АТ КБ «ПриватБанк» не є стороною правовідносин щодо надання іншого постійного житлового приміщення в контексті статті 109 ЖК УРСР. Права власника житлового будинку, квартири визначені статтею 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР, тому саме ці норми підлягають застосуванню до спірних правовідносин. Окрім цього, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є власниками квартири, то їх виселення можливо без надання іншого постійного житла. Суди переклали обов'язок забезпечити відповідачів житловим приміщенням на позивача, що суперечить вимогам законодавства. Окрім цього, апеляційний суд, помилково застосовуючи при вирішенні спору норми статті 109 ЖК України, фактично переклав на позивача обов'язок з'ясувати наявність інших житлових приміщень для проживання відповідача, тобто, забезпечувати їх житлом, що не є обов'язком банку. Законом передбачено, що саме на державу, а не на будь-яких інших осіб (у тому числі і позивача), покладено обов'язок надання житла відповідно до закону. З матеріалів справи взагалі не вбачається, що у відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування відсутня можливість забезпечити відповідачів житловим приміщенням. Відповідно, оскаржена постанова є незаконною, оскільки висновки судів про те, що у відповідачів відсутнє інше житлове приміщення для проживання ґрунтуються на припущеннях.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що 23 серпня 2006 року між ОСОБА_1 та банком укладено кредитний договір № DNC0GK00000039, відповідно до умов якого банк зобов'язався надати ОСОБА_1 кредитні кошти на строк з 23 серпня 2006 року по 23 серпня 2021 року у вигляді не поновлюваної кредитної лінії в розмірі 39 000 дол. США на наступні цілі: купівля квартири, а також у розмірі 5 685 доларів США на сплату страхових платежів. ОСОБА_1 зобов'язалася повернути кредит та сплатити відсотки, винагороду, комісію за користування кредитними коштами. У забезпечення виконання зобов'язання ОСОБА_1 за кредитним договором № DNC0GK00000039, сторони уклали договір іпотеки № DNC0GK00000039, згідно з яким ОСОБА_1 надала в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 квартира належить на підставі договору купівлі-продажу від 23 серпня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Повєткіною Н. М., зареєстрованому в реєстрі за № 1879. Продаж квартири вчинено за 232 000,00 грн.
Зобов'язання за кредитним договором позивач виконав в повному обсязі, а відповідач зобов'язання за вказаним договором не виконала, чим порушила умови кредитного договору.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 березня 2015 року звернуто стягнення на предмет іпотеки, а саме квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 шляхом продажу вказаного предмета іпотеки. Виконання рішення в частині звернення стягнення зупинено на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». У задоволенні позову банку в частині виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.
14 березня 2016 року ОСОБА_1 та 22 квітня 2016 року ОСОБА_2 банком направлені вимоги про добровільне звільнення ними та всіма зареєстрованими та незареєстрованими особами у квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 .
У квартирі, розташованій за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрована ОСОБА_1 та члени її сім'ї: чоловік - ОСОБА_2 , донька - ОСОБА_3 , онук - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суди встановили, що 12 квітня 2019 року позивачем направлено вимогу ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 , про добровільне звільнення у місячний строк квартири АДРЕСА_1 . Квартира відповідачами не звільнена.
Звернення стягнення на переданий в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина перша та друга статті 40 Закону України «Про іпотеку»).
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).
У постанові Верховного Суду України від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 зроблено висновок, що «за змістом частини другої статті 40 Закону «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду. Відповідно до частини другої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР».
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четвертої статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2019 року у справі № 725/5032/18 (провадження № 61-11023св19) зазначено, що «особам яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК Української РСР постійне житло вказується в рішенні суду. Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV,так і норма статті 109 ЖК УРСР. За договором купівлі-продажу від 08 листопада 2006 року, укладеногоміж ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , останньою було придбано квартиру АДРЕСА_1 за 553 210 грн, в той час коли кредит, наданий для придбання вказаної квартири становив 350 000 грн. Походження різниці вартості квартири у розмірі 203 210 грн не має значення для того, щоб встановити факт придбання спірної квартири не повністю за кредитні кошти, надані ОСОБА_1 на підставі договору про іпотечний кредит. Таким чином, вважати вказану спірну квартиру придбаною за рахунок кредиту банку, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення не можна, відповідно і виселенню з даної квартири без надання їм іншого жилого приміщення відповідачі не підлягають».
Суди встановили, що ОСОБА_1 придбала квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_1 , за 232 300,00 грн, що еквівалентно 46 000,00 доларів США, у той час коли кредит, наданий для придбання вказаної квартири, становив 39 000,00 доларів США.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша 81 ЦПК України).
За таких обставин, установивши що, квартира, яка є предметом іпотеки придбана не за рахунок кредитних коштів, іншого постійного житлового приміщення, яке мало бути вказано у судовому рішенні про виселення, позивач не зазначив, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову.
Посилання на висновки, викладені у постановах Верховного Суду: від 06 лютого 2019 року у справі № 570/3689/16-ц; від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17; від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц необґрунтовані, оскільки вони зроблені за інших фактичних обставин.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги та оскарженої постанови апеляційного суду свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Поновити акціонерному товариству комерційний банк «ПриватБанк» строк на касаційне оскарження рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», яка підписана представником Сокуренко Наталією Вікторівною, на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 11 листопада 2020 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 березня 2021 року у справі за позовом акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 , третя особа - орган опіки та піклування Ленінської районної у місті Дніпрі ради, про виселення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: В. І. Крат
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков