Справа № 201/3054/21
Провадження № 2/201/1952/2021
14 вересня 2021 року м. Дніпро
Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючого судді Демидової С.О.,
з секретарем судового засідання Шумейко А.С.
за участі:
представника позивача ОСОБА_1
представника відповідача ОСОБА_2
відповідача ОСОБА_3
відповідача ОСОБА_4
відповідача ОСОБА_5
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення,-
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідачів
В березні 2021 року ОСОБА_6 звернулася до суду із вищенаведеним позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення.
В обґрунтування доводів позову позивач посилається на те, що 23 грудня 2020 року її батько подарував їй 22/100 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 . Спірне домоволодіння було збудоване її батьками, згодом батько одружився вдруге та проживав там зі своєю другою дружиною та дітьми від другого шлюбу. В 1993 році відповідачі вигнали її батька зі спірного домоволодіння, а самі залишилися там проживати. Оскільки відповідачі проживають у спірному домоволодінні як члени сім'ї колишнього власника позивач просила суд усунутии їй перешкоди у користуванні її власністю та виселити ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з домоволодіння АДРЕСА_1 (а.с. 2-4, 58-59).
30 червня 2021 року на адресу суду надійшов відзив представника відповідачів в якому останній заперечував проти задоволення позовних вимог, пославшись на те, що відповідачі як члени колишнього власника тривалий час, а саме близько двадцяти років, проживають в спірному домоволодінні, а тому їх виселення з житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла. Позивач зареєстрована та проживає за іншою адресою натомість у відповідачів це єдине житло, про яке вони піклуються та сплачують комунальні послуги. При отриманні будинку в дар позивач знала що в ньому проживають та зареєстровані відповідачі, а тому могла передбачити характер та вагу обтяження її майбутньої нерухомості при прийняття подарунку. Окрім того зазначив, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену п.2 ст. 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві (а.с. 30-34).
Заяви, клопотання, інші процесуальні дії у справі
Згідно із протоколом автоматизованого розподілу справ між суддями від 25 березня 2021 року указана позовна заява передана для розгляду судді Демидовій С.О. (а.с.13).
Згідно із вимогами ч. 6 ст. 187 ЦПК України суддя звернувся до відділу адресно-довідкової роботи ГУ ДМС України в Дніпропетровській області щодо надання інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання відповідача (а.с. 14-19).
До суду 25 травня 2021 року надійшла інформація про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) відповідачів (а.с.20-22).
Ухвалою судді від 25 травня 2021 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення (а.с.23-24).
04 серпня 2021 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та справу призначено до судового розгляду (а.с. 66-67).
Представник позивач в судовому засіданні підтримала заявлені позовні вимоги та наполягала на їх задоволенні.
Відповідача та їх представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог в повному обсязі та пояснили, що вони тривалий час проживають у спірному домоволодінні як члени сім'ї колишнього власника, іншого житла не мають та жодним чином не перешкоджають позивачу в доступі та користуванні її власністю.
Фактичні обставини встановленні судом
23 грудня 2020 року відповідно до договору дарування ОСОБА_7 подарував, а ОСОБА_6 приняла в дар 22/100 часток домоволодіння за адресою АДРЕСА_1 (а.с. 5-6).
Позивач є власником 22/100 спірного домоволодіння (а.с. 7).
Відповідно до довідки № 5251 від 23 червня 2020 року в домоволодінні АДРЕСА_1 зареєстровані ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , та ОСОБА_4 (а.с. 8).
Згідно наданої відповідачі КП «ДМБТІ» від 24 листопад 2020 року станом на 31 грудня 2012 рік в інвентаризаційній справі за адресою АДРЕСА_1 містяться відомості про право власності за гр. ОСОБА_7 22/100, за гр. ОСОБА_8 45/100, за гр. ОСОБА_9 33/100 (а.с. 9).
Мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного представником позивача, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову. Норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Частиною першою статті 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України" ("Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine", заява № 30856/03) поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" ЄСПЛ зазначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання "житлом", що спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Згідно зі статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) дійшла таких висновків.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 61-33530св18) сформулювала правові висновки, що виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Суд вважає, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
Крім того, суд вважає, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту, і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, а й таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача.
Згідно наданої позивачем довідки відповідачі більше п'ятнадцяти років зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 . При укладенні договору дарування позивач була обізнана, що в спірному будинку проживають та зареєстровані члени сім'ї її батька.
Спірне домоволодіння це єдине житло відповідачів, про яке вони піклуються та сплачують комунальні послуги. Натомість позивач зареєстрована та проживає за іншою адресою.
В судовому засіданні відповідачі пояснили, що позивач не зверталася до них з проханням звільнити спірне домоволодіння, та вони жодним чином не перешкоджають їй у користуванні її власністю.
Зазначені обставини та відсутність доказів наявності у відповідачів іншого житла, проживання позивача у іншому місці, підтверджує існування достатніх та тривалих зв'язків відповідачів з конкретним спірним житлом, втрата якого буде крайньою формою втручання у право на житло.
Позивачем не надано належних доказів на порушення її прав, як власника домоволодіння, оскільки у цій справі право власності позивача лише певним чином обмежене законним правом проживання відповідачів, проте позивач на захист такого обмеження вимагає саме позбавлення права відповідачів на житло, що не є пропорційним втручанням та не свідчить про легітимність мети позову.
Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об'єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню повністю.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Судові витрати розподілити відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 141, 259, 263-265 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення відмовити в повному обсязі.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Повний текст рішення виготовлено 23 вересня 2021 року
Суддя С.О. Демидова