Справа № 420/12657/21
24 вересня 2021 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження, за наявними матеріалами, у порядку письмового провадження, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернулась ОСОБА_1 до Головного управління ДМС України в Одеській області про:
визнання протиправним та скасування рішення Головного управління ДМС України в Одеській області №51034300006583 від 03.02.2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну;
зобов'язання Головного управління ДМС України в Одеській області надати дозвіл на імміграцію в Україну.
Адміністративний позов мотивовано наступним.
Вагабзаде ОСОБА_2 зазначено, що для отримання дозволу на імміграцію в Україну, нею були подані всі необхідні, правдиві та достовірні документи, визначені статтею 9 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 року, а тому, відмова Головного управління ДМС України в Одеській області у наданні такого дозволу з посиланням на пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 року (зазначення свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів) є протиправною.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26 липня 2021 року, вищевказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито спрощене позовне провадження по справі без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до частини 5 статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином, що підтверджується наявними у матеріалах справи доказами.
У встановлений судом строк, відповідач надав відзив (вх.№47073/21 від 30.08.2021р.) на позовну заяву (а.с.24-27).
Відзив обґрунтований наступним.
Громадянка Республіки Азербайджан ОСОБА_1 звернулась до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», оскільки перебуває у шлюбі понад два роки з громадянином України ОСОБА_3 .
Рішенням ВГІРФО ОМУ УМВС України в Одеській області від 23.07.2004 року, ОСОБА_3 набув громадянство України разом з матір'ю, ОСОБА_4 , на підставі частини 1 статті 8 Закону України «Про громадянство України» та був документований довідкою про реєстрацію особи громадянином України №286469.
З метою підтвердження набуття громадянства України ОСОБА_3 , було направлено службову записку №5100.5.3/1963-21 від 27.01.2021 року до відділу громадянства та отримано відповідь, що при перевірці особової справи №286469 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_4 та її неповнолітнього сина ОСОБА_3 , виявлено недоліки, а саме - у особовій справі відсутній переклад свідоцтва про народження ОСОБА_3 , належним чином завіреного.
На момент звернення громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 із заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, ОСОБА_3 , зазначені недоліки не усунуті, у зв'язку з чим неможливо підтвердити законність набуття ним громадянства України.
З огляду на вищевикладене, Головним управлінням ДМС України в Одеській області було прийнято рішення про відмову громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну, на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 року.
Станом на 24 вересня 2021 року, інших заяв по суті справи від сторін на адресу суду не надходило.
Згідно свідоцтва про шлюб Серії НОМЕР_1 від 30.03.2017 року, між громадянином України ОСОБА_3 та громадянкою Республіки Азербайджан ОСОБА_1 укладено шлюб (а.с.52).
03.02.2020 року, громадянка Республіки Азербайджан ОСОБА_1 , звернулась до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 року (а.с.32-33).
03.02.2021 року, Головним управлінням ДМС України в Одеській області прийнято рішення №51034300006583 про відмову громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію» №2491-ІІІ від 07.06.2001 року (а.с.79).
Вважаючи рішення міграційного органу протиправним та таким, що прийнято без урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, не пропорційно, без дотримання необхідного балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача, громадянка Республіки Азербайджан ОСОБА_1 звернулась до суду з даною позовною заявою.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною 1 статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» № 3773-VI від 22 вересня 2011 року (далі - Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства») надано визначення термінів, зокрема:
іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;
іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;
Частиною 1 статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» №2491-III від 07.06.2001 року (далі - Закон України «Про імміграцію») іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Положеннями статті 1 Закону України «Про імміграцію» визначені наступні дефініції термінів:
імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів.
Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, дітям і батькам громадян України.
У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України «Про імміграцію».
Зокрема, заяви про надання дозволу на імміграцію подаються: 1) особами, які постійно проживають за межами України, - до дипломатичних представництв та консульських установ України за кордоном за місцем їх постійного проживання; 2) особами, які перебувають в Україні на законних підставах, - до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.
Заяву про надання дозволу на імміграцію заявник подає особисто до відповідного органу державної влади. За наявності поважних причин (хвороба заявника, стихійне лихо тощо) заява може надсилатися поштою або за дорученням заявника, посвідченим нотаріально, подаватися іншою особою.
Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: три фотокартки; копія документа, що посвідчує особу; документ про місце проживання особи; відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 4 частини другої та у пункті 1 частини третьої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з громадянином України.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу вищенаведених норм Закону України «Про імміграцію» вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №1983 від 26.12.2002 року (далі - Порядок №1983).
У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку №1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: осіб, які є повнорідними братом чи сестрою, дідом чи бабою, онуком чи онукою громадян України.
Згідно пункту 12 Порядку №1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у підпунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці 2 пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (пункт 16 Порядку).
Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.
Підстави для відмови у наданні дозволу на імміграцію визначені статтею 10 Закону України «Про імміграцію», відповідно до якої дозвіл на імміграцію не надається, зокрема, особам, які в заявах про надання дозволу на імміграцію зазначили свідомо неправдиві відомості чи подали підроблені документи.
Суд зауважує, що Законом України «Про імміграцію» встановлений вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу, які пов'язані, у першу чергу, саме з винними діями іммігранта.
Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 03.02.2020 року, громадянка Республіки Азербайджан ОСОБА_1 , звернулась до Головного управління ДМС України в Одеській області з заявою про надання дозволу на імміграцію в Україну, відповідно до пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», як дружина громадянина України, з яким вона перебуває у шлюбі понад два роки (а.с.32-33).
У свою чергу, 03.02.2021 року, тобто через рік після звернення, Головним управлінням ДМС України в Одеській області прийнято рішення №51034300006583 про відмову громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 у наданні дозволу на імміграцію в Україну на підставі пункту 4 частини 1 статті 10 Закону України «Про імміграцію», тобто, у зв'язку з тим, що у заяві про надання дозволу на імміграцію зазначено свідомо неправдиві відомості чи подано підроблені документи (а.с.79).
Під час судового розгляду справи судом встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення слугувала службова записка відділу з питань громадянства Управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації №5100.4.5/2076-21 від 28.01.2021 року, відповідно до якої, під час перевірки справи №286469 про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_4 та її неповнолітнім сином ОСОБА_3 , виявлено недоліки, а саме, у справі відсутній переклад свідоцтва про народження ОСОБА_3 , завірений належним чином. Для усунення недоліків відділ з питань громадянства Управління з питань громадянства, паспортизації та реєстрації просив повідомити ОСОБА_3 (а.с.77).
Суд зазначає, що пунктом 11 Порядку №1983 передбачено, що у разі необхідності відповідні територіальні органи і підрозділи, які забезпечують провадження у справах з питань імміграції, можуть затребувати інші документи, що уточнюють наявність підстав для надання дозволу на імміграцію, якщо це не суперечить Закону України «Про імміграцію», а також запросити для бесіди заявників чи інших осіб.
Разом з тим, відповідачем у порушення вказаних норм до суду не надано будь-яких доказів запрошення позивача чи чоловіка позивача для надання пояснень до моменту прийняття оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим було порушено їх право «бути почутими».
Суд зауважує, що перевірка адміністративними судами дотримання суб'єктами владних повноважень права особи «бути почутою» є обов'язковою, що безпосередньо закріплено у пункті 9 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
Крім того, з матеріалів особової справи громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 судом встановлено, що під час звернення до міграційного органу з заявою про надання дозволу на імміграцію, свідоцтво про народження її чоловіка ОСОБА_3 позивачем - не надавалося, а тому, суд вважає посилання Головного управління ДМС України в Одеській області на зазначення у заяві про надання дозволу на імміграцію свідомо неправдивих відомостей чи подання підроблених документів - необґрунтованим.
Суд зауважує, що підроблення офіційних документів передбачає часткову чи повну зміну змісту вже оформлених офіційних документів, підроблення підпису або відбитку печатки, переправлення букв і цифр, їх затирання, використання схожого кольору, тощо. Внесення ж до документів неправдивих відомостей, означає включення до офіційного документа інформації, яка повністю або частково не відповідає дійсності.
У свою чергу, з висновку Головного управління ДМС України в Одеській області про відмову у наданні дозволу на імміграцію громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 вбачається, що позивачкою неправдиві відомості не надавалися, а лише у особовій справі її чоловіка відсутній переклад його свідоцтва про народження засвідчений належним чином (а.с.78).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №51034300006583 від 03.02.2021 року було прийнято за відсутності визначеної Законом України «Про імміграцію» підстави для його прийняття, відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі «Курочкін проти України» (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому, за умови неналежного оформлення особової справи чоловіка позивачки ОСОБА_3 , ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання Головного управління ДМС в Одеській області надати дозвіл на імміграцію в Україну, суд зазначає наступне.
Адміністративний суд, перевіряючи правомірність рішень, дій чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.
Під дискреційним повноваженням розуміють такі повноваження, які надають певний ступінь свободи адміністративному органу при прийнятті рішення, тобто, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибрати один з кількох варіантів рішення.
Законом України «Про імміграцію», зокрема, підпунктом 3 частини 1 статті 6 визначено, що центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються.
Отже, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які, на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації та матеріалів справи, приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу.
У свою чергу, згідно з частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод і інтересів який забезпечує ефективний спосіб захисту позивача.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що для ефективного захисту прав позивача, існує необхідність зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 від 03.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в України на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію», з урахуванням висновків суду.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Відповідно до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідачем, у свою чергу, не доведено правомірність оскаржуваного позивачем рішення про відмову у наданні дозволу на імміграцію.
Згідно статті 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
Так, у п.29 Рішення Європейського суду з прав людини від 09.12.1994 року (справа «РуїзТоріха проти Іспанії») Суд повторює, що згідно з його установленою практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтованості рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Таким чином, на підставі статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з'ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню частково.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що принцип пропорційності при стягненні судового збору у разі часткового задоволення позову щодо позовних вимог немайнового характеру не застосовується.
Судом встановлено, що під час подання позовної заяви ОСОБА_1 сплачено судовий збір у розмірі 1816,00 гривень, який з урахуванням кількості заявлених позовних вимог немайнового характеру (одна основна та одна похідна) підлягає відшкодуванню у розмірі 908,00 гривень.
Суд зауважує, що позивач не позбавлена можливості звернутися до суду з клопотанням про повернення надміру сплаченого судового збору.
Керуючись статтями 2, 6-10, 77, 90, 139, 250, 251, 255, 257-262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління ДМС України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування рішення Головного управління ДМС в Одеській області №51034300006583 від 03.02.2021 року про відмову у наданні дозволу на імміграцію в Україну; зобов'язання Головного управління ДМС в Одеській області надати дозвіл на імміграцію в Україну - задовольнити частково.
Рішення Головного управління ДМС України в Одеській області №51034300006583 від 03.02.2021 року про відмову у наданні громадянці Республіки Азербайджан ОСОБА_1 дозволу на імміграцію в Україну - визнати протиправним та скасувати.
Зобов'язати Головне управління ДМС України в Одеській області (37811384) повторно розглянути заяву громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) від 03.02.2020 року про надання дозволу на імміграцію в України на підставі пункту 1 частини 3 статті 4 Закону України «Про імміграцію» №2491-III від 07.06.2001 року, з урахуванням висновків суду.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДМС України в Одеській області (37811384) на користь громадянки Республіки Азербайджан ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) понесені судові витрати за сплати судового збору у розмірі 908,00 (дев'ятсот вісім) гривень.
Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя Балан Я.В.