21 вересня 2021 року м. Київ
Справа № 22-12530 Головуючий у 1-й інстанції: Усатов Д. Д. Унікальний № 369/14388/20 Доповідач - Пікуль А. А.
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Пікуль А. А.
суддів Ратнікової В. М.
Невідомої Т. О.
за участю секретаря Осінчук Н. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 червня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У листопаді 2020 року ОСОБА_2 пред'явила до суду позов до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, в якому просила визнати ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим будинком АДРЕСА_1 (а.с.2-6).
Позовні вимоги були обґрунтовані таким. 14 липня 2007 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було зареєстровано шлюб. Від спільного шлюбу сторони мають доньку ОСОБА_3
23 липня 2010 року позивачем було отримано свідоцтво про право на спадщину за заповітом на житловий будинок, надвірні будівлі та споруди АДРЕСА_1 та зареєстровано право власності на вище вказане домоволодіння після померлого батька, ОСОБА_4
25 вересня 2010 року відповідач ОСОБА_1 за згодою позивача був зареєстрований в будинку АДРЕСА_1 . За вказаною адресою, крім позивача та відповідача по справі зареєстровані та постійно проживають донька ОСОБА_5 та рідна сестра позивача ОСОБА_6 , з якими існує домовленість щодо умов проживання. Відповідач участі в утриманні будинку та сплаті комунальних послуг не брав.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 травня 2019 року шлюб між сторонами було розірвано.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 червня 2021 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням задоволено.
Визнано ОСОБА_1 таким, що втратив право користування житловим приміщенням будинком АДРЕСА_1 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 840 грн 80 коп.
Не погодившись з рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції, просить оскаржуване рішення скасувати, а провадження закрити (а. с. 89-95).
У своєму відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_2 , адвокат Скрицький А. К., вказує, що апеляційна скарга є необґрунтованою, доводи викладені в апеляційній скарзі не відповідають фактичним обставинам справи та спростовуються доказами, що містяться в матеріалах справи. За своїм змістом апеляційна скарга більше схожа на відзив на позовну заяву, викладені в ній доводи не спростовують докази, що містяться в матеріалах справи, а тому вона не підлягає до задоволення. Жоден доказ на який посилається апелянт, не був наданий у порядку, передбаченому ч. ч. 8, 9 ст. 83 ЦПК України, а тому вони не можуть братися до уваги.
Заслухавши доповідь судді Пікуль А. А., пояснення учасників справи: ОСОБА_1 , який підтримав апеляційну скаргу та просив її задовольнити; представника ОСОБА_2 , адвоката Скрицького А. К., який заперечував проти апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія доходить висновку про те, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржуване рішення скасуванню з таких підстав.
При розгляді справи в суді першої інстанції встановлені наступні обставини.
Сторони ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 14 липня 2007 року.
ОСОБА_2 є власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_1 відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом № 5091 від 23 липня 2010 року та інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 11 червня 2019 року шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що зареєстрований 14 липня 2007 року у Лівобережному відділі реєстрації шлюбів м. Києва з державним Центром розвитку сім'ї, актовий запис № 888, розірвано.
Позивач просила визнати відповідача таким, що втратив право користування житловим приміщенням будинком будинок АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що відповідач після фактичного припинення шлюбних відносин, більше 5 років, участі в утриманні будинку та сплаті комунальних послуг не брав, комунальні витрати відповідач ніколи не сплачував, постійно порушував громадський порядок, принижував, поводив себе зухвало. Неодноразово викликалася поліція для вжиття відповідних заходів реагування. Так постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 15 травня 2019 року ОСОБА_1 визнано винним у вчинені адміністративного правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 173-2 КУпАП. Також постановою Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 листопада 2018 року ОСОБА_1 визнано винним у вчинені адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 130 КУпАП.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_2 районний суд виходив з такого. Відповідач тривалий час не проживає у будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_2 на праві приватної власності. Відповідач не несе витрат по утриманню житла, будинком не цікавиться, а отже суд вважає, що він втратив інтерес до даного майна. Будь-яких доказів про те, що у відповідача існують перешкоди у користуванні спірним будинком суду не надано.
При перевірці висновків районного суду у контексті доводів апеляційної скарги та вказівок Верховного Суду, апеляційний суд виходить з наступного.
Згідно з вимогами ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом закріплене у ст. 405 ЦК України. Відповідно до положень указаної норми члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Законом, на який зроблено посилання в ч. 1 ст. 405 ЦК, не може бути Житловий кодекс. Застосування положень Житлового кодексу до цих відносин не виключається. Але переважно перед нормами Житлового кодексу підлягають застосуванню норми, сформульовані в главі 32 Цивільного кодексу. Це обумовлене тим, що для регулювання відносин між власником житла та членами його сім'ї законодавець використав правову конструкцію (сервітут), яка раніше до цих відносин не застосовувалася. Тому хоч положення житлового законодавства і підлягають переважному застосуванню до житлових відносин в силу ст. 3 ЖК, до правовідносин з приводу сервітуту вони можуть застосовуватися лише за аналогією. З урахуванням цього треба визнати, що стосовно права членів сім'ї власника помешкання на користування ним чинним є правило ч. 1 ст. 405 ЦК, що передбачає визначення власником житлових приміщень, які вправі займати члени сім'ї. Положення частини другої ст. 156 ЖК, згідно якого члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником, якщо при вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, не підлягає застосуванню.
Згідно положень ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з роз'ясненнями п. 34 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які виникають між власником та попереднім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла та членами його сім'ї, попередніми членами його сім'ї, а також членами сім'ї попереднього власника житла. Усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням, а саме від вирішення однієї із таких вимог: про позбавлення права власності на жиле приміщення; про позбавлення права користування жилим приміщенням; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Припинення сімейних відносин з власником помешкання не припиняє житлового сервітуту. Але за відсутності згоди про безоплатне користування помешканням колишній член сім'ї повинен вносити плату за користування помешканням за комунальні послуги. Цей висновок відповідає частині четвертій ст. 156 та 162 ЖК.
Водночас за правилом ч. 2 ст. 406 ЦК сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
До таких обставин можна було б віднести: систематичне руйнування чи псування колишніми членами сім'ї власника належного останньому житлового приміщення або використовування житла не за призначенням; систематичне порушення колишніми членами сім'ї власника житлового приміщення правил співжиття та етичних норм, що робить неможливим для власника проживання з ними у одній квартирі чи в одному будинку; невиконання колишніми членами сім'ї власника угоди про плату за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі); необхідність для власника у використанні належного йому жилого приміщення в будинку (квартирі) для проживання членів його сім'ї за умови неможливості спільного проживання з колишніми членами сім'ї.
Ураховуючи наведене, якщо колишній член сім'ї власника житлового приміщення зареєстрований та проживає у цьому житловому приміщенні і внаслідок певних обставин створює власнику перешкоди у здійсненні права власності, права власника можуть бути поновлені шляхом задоволення його позовних вимог про припинення права на користування квартирою/будинком (припинення сервітуту) на підставі ст. 406 ЦК України (за наявності обставин, які мають істотне значення).
Отже у разі доведеності фактів, які можуть бути прийняті у якості підстав для припинення сервітуту, перешкоди власнику у користуванні належною йому квартирою унаслідок неможливості спільного проживання із колишнім членом сім'ї власника можуть бути усунуті шляхом припинення для колишнього члена сім'ї власника права користування квартирою/будинком (припинення сервітуту).
У рамках даної справи вимог про припинення сервітуту з підстав, визначених ст. 406 ЦК України, і, як наслідок, припинення для ОСОБА_1 права користування спірним будинком ОСОБА_2 не заявлено.
У даному випадку матеріали справи свідчать, що будинок АДРЕСА_1 є власністю ОСОБА_7 , а ОСОБА_1 зареєстрований та проживає у вказаному будинку у якості члена сім'ї власника.
Отже між сторонами склались правовідносини житлового сервітуту, які урегулюванні ст.ст. 405, 406 ЦК України.
Положення ст.ст. 71-72 ЖК УРСР та роз'яснення Пленуму ВСУ щодо їх застосування на вказані правовідносини не розповсюджується.
Ураховуючи викладене, рішення районного суду про вирішення заявлених позовних вимог на підставі положень ст. ст. 71-72 ЖК УРСР та роз'яснень Пленуму ВСУ щодо їх застосування ухвалене з порушенням норм матеріального права.
Крім того, при вирішенні позовних вимог районним судом порушено положення ст. 89 ЦПК України щодо оцінки доказів, наданих сторонами.
Відповідно до ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
З наявних у матеріалах справи доказів убачається, що з травня 2019 року ОСОБА_1 чиняться перешкоди у користуванні житлом за адресою АДРЕСА_1 , оскільки позивач найняла охорону і не допускає відповідача у будинок. Це змусило його звертатись до правоохоронних органів (а. с. 50, 65).
Указані письмові докази були долучені до матеріалів справи у судовому засіданні 03.06.2021 року, про що суд постановив відповідну ухвалу (а.с.77, протокол судового засідання, дія № 14), однак не отримали належної оцінки при ухваленні рішення.
Ураховуючи наявність для ОСОБА_1 перешкод у користуванні спірним житловим приміщенням, у суду немає підстав вважати, що відповідач станом на листопад 2020 року (день подачі позову) був відсутній у спірному житловому будинку понад один рік без поважних причин.
Як було вже зазначено вище, вимоги щодо припинення житлового сервітуту з підстав, визначених ст. 406 ЦК України, в рамках даної справи не заявлені.
Відтак правові підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відсутні.
За правилами ч. 1 ст. 376 ЦПК України самостійними підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З огляду на викладене, оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.
Оскільки підстав для закриття провадження у справі не встановлено, апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Керуючись ст. ст. 367-368, 374-376, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 03 червня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 23 вересня 2021 року.
Головуючий А. А. Пікуль
Судді В. М. Ратнікова
Т. О. Невідома