№ справи: 757/31111/20-ц
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/9489/2021
Головуючий у суді першої інстанції: Вовк С.В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
16 вересня 2021 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:
головуючий - Немировська О.В.,
судді - Махлай Л.Д., Ящук Т.І.
секретар - Лащевська Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики,
та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання договорів позики недійсними,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року,
встановив:
у січні 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням уточнень просив стягнути з відповідача на його користь пеню за прострочення виконання зобов'язань за договорами позики в розмірі 76 500 дол. США.
ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, в якому просила визнати недійсними договори позики № 1 та №2, укладені між нею та відповідачем 14 вересня 2018 року.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року позов ОСОБА_1 було задоволено - стягнуто з відповідача на його користь заборгованість в розмірі 76 500 дол. США, що станом на 23 березня 2021 року становить 2 118 063 грн. В задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням представник відповідача - ОСОБА_3 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та задовольнити зустрічний позов, стягнути з ОСОБА_1 витрати на оплату судового збору та на професійну правничу допомогу, посилаючись на допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представників ОСОБА_2 - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що 14 вересня 2018 між ним та ОСОБА_2 було укладено Договори позики грошових коштів №1 та №2, відповідно до умов яких відповідач отримала в позику від позивача грошові кошти в розмірі 275 000 дол. США та 235 000 дол. США строком до 31 грудня 2019 року.
Зазначав, що станом на день звернення до суду з позовом 22 січня 2020 року грошові кошти повернуті не були, у зв'язку з чим просив стягнути на його користь основну заборгованість в розмірі 510 000 дол. США та пеню в розмірі 53 550 дол. США.
У лютому 2020 року відповідач подала до суду копії звернень щодо надання реквізитів банківського рахунку з метою повернення позики та квитанції на підтвердження виконання зобов'язань за договорами позики шляхом перерахування коштів на депозит приватного нотаріуса Суляєвої А.Р. Зазначала, що нею були вчинені дії, спрямовані на виконання своїх зобов'язань, однак позивачем не було надано їй реквізитів банківського рахунка для перерахування суми позики, у зв'язку з чим вона була вимушена перерахувати кошти на депозит нотаріуса.
У травні 2020 року позивач звернувся до суду із заявою про зменшення позовних вимог. Зазначав, що сума позики була перерахована на депозит нотаріуса 30 січня 2020 року, однак з порушенням строку виконання зобов'язань, у зв'язку з чим просив стягнути пеню з 01 січня 2020 року по 30 січня 2020 року в розмірі 76 500 дол. США.
У липні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом, у якому просила визнати недійсними п.10 Договору позики №1 та п.10 Договору позики №2, укладених між нею та ОСОБА_1 14 вересня 2018 року. В обґрунтування вимог зазначала, що встановлення у договорах пені в розмірі 0,5% за кожен день прострочення є невиправдано високим та не є способом спонукання боржника до виконання зобов'язання, а є способом отримання безпідставного прибутку.
У вересні 2020 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про збільшення позовних вимог, у якій просила визнати укладені з позивачем договори позики недійсними в цілому, посилаючись на те, що передача грошових коштів за договорами здійснювалась в готівковій формі у розмірах, що перевищували дозволені Постановою правління НБУ №148 від 29 грудня 2017 року. У грудні 2020 року ОСОБА_2 доповнила підстави зустрічного позову та зазначала, що договори позики не містять обов'язкових умов, а саме порядку повернення позики.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року позов ОСОБА_1 було задоволено - стягнуто з відповідача на його користь заборгованість в розмірі 76 500 дол. США, що станом на 23 березня 2021 року становить 2 118 063 грн. В задоволенні зустрічних позовних вимог - відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідач прострочила виконання зобов'язання за договорами позики, у зв'язку з нею має бути стягнуто неустойку в розмірі, встановленому умовами договору.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних вимог про визнання договорів позики недійсними, суд виходив з того, що ОСОБА_2 не було доведено наявність підстав для визнання відповідних правочинів недійсними в цілому або частково.
Такий висновок суду є законним та відповідає встановленим у справі обставинам.
У своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на те, що судом першої інстанції не було враховано те, що нею були виконані зобов'язання за договором позики. Зазначала, що вона неодноразово намагалась отримати від позивача реквізити банківського рахунку для перерахування коштів, однак позивач на зв'язок не виходив, що на її думку свідчить про ухилення від прийняття виконання зобов'язання. Також апелянт зазначала, що нею було направлено запити щодо отримання реквізитів банківського рахунка на адресу позивача 30 грудня 2021 року, однак відповіді від ОСОБА_1 отримано не біло, у зв'язку з чим вона була вимушена здійснити виконання зобов'язання шляхом перерахування коштів на депозит нотаріуса. Вказані доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Положеннями ст. 1046 ЦК України визначено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Як вбачається з матеріалів справи, 14 вересня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір позики грошових коштів, відповідно до умов якого відповідач отримала від позивача в позику грошові кошти в розмірі 7 734 880 грн. 73 коп, що становило 275 000 дол. США, строком до 31 грудня 2019 року.
Пунктом 7 вказаного Договору сторони погодили, що повернення позики має бути здійснено в м.Києві за місцем проживання позикодавця. Пунктом 9 сторони передбачили можливість повернення позики шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок позикодавця, реквізити якого він зобов'язаний надати позичальнику протягом п'яти робочих днів з моменту отримання відповідного звернення позичальника.
14 вересня 2018 року між сторонами також було укладено Договір позики грошових коштів №2, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримала від ОСОБА_1 грошові кошти в розмірі 6 609 798 грн., що становило 235 000 дол. США, строком до 31 грудня 2019 року. Положеннями цього договору сторони також погодили, що повернення позики має бути здійснено в м.Києві за місцем проживання позикодавця або шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок позикодавця, реквізити якого він зобов'язаний надати позичальнику протягом п'яти робочих днів з моменту отримання відповідного звернення позичальника.
Пунктом 10 зазначених договорів позики сторони встановили обов'язок позичальника в разі прострочення виконання зобов'язання сплатити пеню в розмірі 0,5% від простроченої суми за кожен день прострочення.
Матеріали справи містять копії звернень ОСОБА_2 до позикодавця щодо надання реквізитів банківського рахунку для перерахування суми позики, датованих 30 грудня 2019 року, тобто за день до настання строку виконання зобов'язань. Твердження скаржника про те, що вона намагалась отримати від позикодавця дані його банківського рахунку, однак він не виходив на зв'язок та ухилявся від отримання виконання зобов'язання, не підтверджені належними доказами, а тому є припущеннями.
Доводів про те, у зв'язку з чим ОСОБА_2 була позбавлена можливості письмово звернутись до ОСОБА_1 за отриманням реквізитів рахунку завчасно до настання строку виконання зобов'язання, в тому числі з урахуванням строку у п'ять робочих днів для надання відповідної відповіді відповідно до умов договорів, апеляційна скарга не містить. Також апеляційна скарга не містить і обґрунтованих та належними доказами підтверджених доводів про те, у зв'язку з чим у випадку відсутності у ОСОБА_2 реквізитів рахунку для повернення позики, вона була позбавлена можливості виконати свої зобов'язання шляхом перерахування коштів на депозит нотаріуса у встановлений договорами позики строк.
За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 прострочила виконання зобов'язань за договорами позики, у зв'язку з чим з неї на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню пеня, відповідає встановленим у справі обставинам.
Доводи апелянта про невиправдано високу ставку пені та значного перевищення її розміру сумі можливих збитків позивача також не можуть бути підставою для скасування рішення суду, оскільки матеріали справи свідчать про те, що грошові кошти були надані відповідачу у безвідсоткову позику, розмір пені був обрахований позивачем на підставі умов договорів позики, які були погоджені між сторонами, а тому підстави для зменшення розміру неустойки відсутні. З цих же підстав не можуть відповідні доводи ОСОБА_2 бути задоволені вимоги зустрічного позову про визнання недійсними пунктів договорів про встановлення розміру пені за прострочення виконання зобов'язань.
Загальні вимоги до змісту правочину визначені ст. 203 ЦК України. Відповідно до положень даної статті зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з положеннями ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 1. ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Відповідно до ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За положеннями ст. 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Погодження сторонами договорів позики пеню в розмірі 0,5% від простроченої суми позики за кожен день прострочення не суперечить вимогам чинного законодавства та не спрямоване на завдання шкоди позичальникові. Доказів про те, що відповідач при укладенні договорів вчиняла будь-які дії, спрямовані на зміну їх редакції, або заперечувала проти включення в договір умов щодо сплати неустойки, матеріали справи не містять.
Звернення до суду з вимогами про визнання недійсними пунктів договорів про встановлення неустойки та визначення її розміру вже після закінчення строку дії договорів та прострочення виконання зобов'язань за ними може свідчити про намір позичальника уникнути відповідальності, а не захистити свої права, які були порушені договорами під час їх укладення. Відповідного висновку можна дійти і щодо підстав зустрічного позову, викладених ОСОБА_2 у заявах від 08 вересня 2020 року та 09 грудня 2020 року, щодо незаконності передачі їй грошових коштів в готівковій формі, а також відсутності у договорах позики всіх обов'язкових умов. Доводів про те, у зв'язку з чим апелянт не погоджується з рішенням суду про відмову у задоволенні позову з цих заявлених підстав, апеляційна скарга не містить.
У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити суду, та відмінності, які існують у державах-учасницях з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд обов'язок щодо обґрунтування, який випливає зі статті 6 Конвенції, може бути вирішене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява № 63566/00, § 23).
Згідно з чч. 1, 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, рішення було ухвалено судом першої інстанції при дотриманні норм процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 залишити без задоволення, а рішення Печерського районного суду м. Києва від 23 березня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 21 вересня 2021 року.
Головуючий
Судді