ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
місто Київ
22 вересня 2021 року справа №640/18588/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Кузьменка В.А., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу
за позовомОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 )
доФінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України (далі по тексту - відповідач)
про1) визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні; 2) зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом на дату звільнення - 08 лютого 2019 року, обчисленого відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100
Позивач звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва, зазначаючи, що відповідач протиправно не виплатив в день звільнення позивача з військової служби всі суми, передбачені законодавством, відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України, зокрема, компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік.
На думку позивача з відповідача слід стягнути на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні відповідно до вимог статті 117 Кодексу законів про працю України, оскільки в день виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем протиправно не було проведено усіх необхідних розрахунків.
Ухвалою від 06 липня 2021 року Окружний адміністративний суд міста Києва відкрив провадження в адміністративній справі №640/18588/21 в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін та проведення судового засідання.
Відповідач подав відзив на адміністративний позов, в якому заперечує проти задоволення позовних вимог та зазначає, що передбачені законодавством про працю норми щодо оплати і порядку вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб; спір про нарахування компенсації не є спором про нараховані/ненараховані суми під час звільнення, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу сум, належних при звільненні, був відсутній спор щодо їх розміру, а тому підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 117 Кодексу законів про працю України відсутні та посилається на судову практику.
Дослідивши наявні у справі докази, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив такі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи.
ОСОБА_1 проходив військову службу в Головному управлінні підготовки Збройних Сил України.
Нарахування та виплата грошового забезпечення позивача здійснювалася Фінансовим управлінням Генерального штабу Збройних Сил України.
Відповідно до витягу із наказу начальника Головного управління підготовки Збройних Сил України - заступника начальника Генерального штабу Збройних Сил України (по стройовій частині) від 08 лютого 2019 року №34 полковник ОСОБА_1 звільнений з військової служби у запас за підпунктом «б» (стан здоров'я) пункту другого частини п'ятої статті 26 виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
Відповідно до рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 квітня 2021 року у справі №640/18490/19, позов ОСОБА_1 до Головного управління підготовки Збройних Сил України задоволено, визнано протиправною бездіяльність Головного управління підготовки Збройних Сил України щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби, зобов'язано Головне управління підготовки Збройних Сил України нарахувати та виплатити через Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення на день звільнення з військової служби.
Відповідно до наявної у справі копії витягу АТ «Ощадбанк» по картковому рахунку позивача зарахування грошова компенсація відбулося 24 червня 2021 року.
Окружний адміністративний суд міста Києва, вирішуючи спір по суті позовних вимог, керується такими мотивами.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Частиною шостою цієї ж статті передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Спеціальним законом, який регулює правовідносини у сфері соціального захисту військовослужбовців, є, зокрема, Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Відповідно до частин другої-четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України. До складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Згідно із частиною другою статті 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Абзацом третім пункту 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 затверджений Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі по тексту - Порядок №260), відповідно до пункту 3 розділу ХХХІ якого, у рік звільнення військовослужбовцям, звільненим з військової служби, зокрема, за станом здоров'я виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, спеціальним законодавством врегульований склад грошового забезпечення та порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям звільненим з військової служби, проте, питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні з військової служби не врегульовані.
Верховний Суд України у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15 зазначив, що за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Верховний Суд у постанові від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначив, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу Законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Отже, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Предметом розгляду у цій справі є невиплата відповідачем середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Законом України «Про військовий обов'язок і військову службу», Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та Порядком №260 питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні осіб з військової служби не врегульовані, а тому, суд при вирішенні цього питання застосовує норми Кодексу законів про працю України.
Відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Поряд з цим, статтею 117 Кодексу законів про працю України встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15 дійшов висновку, що передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені статтею 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, як зазначає Верховний Суд України, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Разом з цим, Конституційний Суд України в рішенні №4-рп/2012 від 22 лютого 2012 року щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237 цього Кодексу роз'яснив, що згідно зі статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто, передбачений частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу законів про працю України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При цьому, суд враховує висновки Пленуму Верховного Суду України, викладені в його постанові від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», у якій, зокрема, зазначено, що установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе, що в цьому немає його вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
У разі не проведення розрахунку у зв'язку із виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. При частковому задоволенні позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила у заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.
З вказаного слідує, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Крім того, стаття 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Враховуючи викладене, в контексті приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України суд дійшов висновку, що останні спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 08 лютого 2018 року по справі №805/977/16-а.
При розгляді справи 640/18490/19 Окружним адміністративним суд міста Києва встановлено, що позивачу протиправно ненарахована та не виплачена компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2019 рік.
Як встановив суд, позивач звільнений з військової служби в Збройних Силах України з 08 лютого 2019 року, а грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік виплачена йому 24 червня 2021року, тобто, остаточний розрахунок відповідачем здійснений не в день звільнення позивача, а з порушенням строків встановлених статтею 116 Кодексу законів про працю України - 24 червня 2021 року.
Отже, затримка остаточного розрахунку з позивачем становить 865 календарних днів - з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні).
Суд вважає помилковим твердження позивача, що в даному випадку спірним є питання права позивача на отримання компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки у зв'язку з припиненням на час дії особливого періоду надання військовослужбовцям, зокрема, додаткових відпусток як учасникам бойових дій, а не питання розміру такої компенсації, оскільки Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» не обмежує та не припиняє ні прав учасників бойових дій на додаткову відпустку, ні прав на отримання учасниками бойових дій грошової компенсації за всі невикористані ними дні такої відпустки, навіть якщо вона не надавалася, а, право позивача, як учасника бойових дій, на додаткову відпустку не оспорювалося.
Суд також не приймає посилання відповідача на висновки, викладені в постановах Третього апеляційного адміністративного суду від 26 серпня 2020 року у справі №340/134/20 та від 21 жовтня 2020 року у справі №340/1384/20, оскільки висновки, що викладені в судових рішеннях першої інстанції та апеляційної інстанції за участі інших учасників не є обов'язковими для застосування.
Крім того, суд звертає увагу, що відповідачем не заперечується факт не виплати позивачу компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки у день звільнення.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що відповідачем допущена протиправна бездіяльність щодо не виплати всіх сум належних позивачу у день звільнення з військової служби та наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в цій частині.
Щодо суми зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом на дату звільнення - 08 лютого 2019 року, обчисленого відповідно до порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, суд зазначає таке.
Як вже зазначено судом, порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям станом на час виникнення спірних правовідносин визначені Законом України «Про військову службу і військовий обов'язок» та Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Проте, наведені нормативно - правові акти не містять в собі положень, які б врегульовували порядок обчислення грошового забезпечення військовослужбовцям за час затримки остаточного розрахунку при звільненні.
З огляду на вказане, суд до спірних правовідносин має бути застосована постанова Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі по тексту - Порядок №100) при визначенні середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку.
Відповідно до абзацу першого пункту два Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з пунктом 2 Порядку №100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно до пункту 5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
За змістом абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
При цьому, пунктом 7 розділу І Порядку №260, серед іншого, визначено, що середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
З системного аналізу вищенаведених норм Порядку №100 та Порядку №260 можна дійти висновку, що згідно з чинним законодавством забезпеченням середньоденне грошове забезпечення військовослужбовця обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню, та визначається діленням грошового забезпечення за фактично відпрацьовані протягом цих двох місяців календарні дні на число календарних днів за цей період.
Отже, середньоденне грошове забезпечення обчислюється не з урахуванням грошового забезпечення станом на дату звільнення, а з урахуванням грошового забезпечення за останні два місяці служби.
Таким чином, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивача повинен бути розрахований починаючи з 09 лютого 2019 року та закінчуючи 23 червня 2021 року, з урахуванням середньоденного грошового забезпечення, обчисленого відповідно до Порядку №100 та Порядку №260.
При цьому, суд звертає увагу на необґрунтованість доводів відповідача про непоширення на військовослужбовців Кодексу законів про працю України, оскільки спеціальним законодавством України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця, а, отже, застосуванню підлягає трудове законодавство.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 825/598/17.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про наявність підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), з урахуванням середньоденного грошового забезпечення, обчисленого відповідно до Порядку №100 та Порядку №260.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін стосовно заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не проведення повного розрахунку з позивачем при звільненні та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), з урахуванням середньоденного грошового забезпечення, обчисленого відповідно до Порядку №100 та Порядку №260.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем не доведено правомірність своєї поведінки з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
В частині розподілу судових витрат, суд звертає увагу на таке.
Статтею 132 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з частиною третьою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
Пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, особи з інвалідністю II групи.
В матеріалах справи міститься копія посвідчення від 11 лютого 2020 року серії НОМЕР_1 , виданого Управлінням праці та соціального захисту населення Солом'янської районної в м. Києві державної адміністрації, відповідно до якого ОСОБА_1 є особою з ІІ групою інвалідності.
Таким чином, позивач звільнений від сплати судового збору.
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Отже, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати зі сплати судового збору відшкодуванню не підлягають.
В частині питання щодо стягнення витрат на правничу допомогу суд виходить із такого.
Згідно з частиною другою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.
Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має з'ясувати, зокрема, склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі №826/1216/16 та від 22 грудня 2018 року у справі №826/856/18.
Суд встановив, що на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу представник позивача надав суду такі документи:
- копію договору №146-21 про надання правничої допомоги від 25 червня 2021 року,
- копію Додатку 1 Узгоджений перелік правових послуг та їх вартості в рамках договору про надання правничої допомоги від 25 червня 2021 року №146-21;
- копію акта виконаних робіт від 01 липня 2021 року,
- довідка про проведення готівкової оплати від 01 липня 2021 року,
- ордер на надання правової допомоги серії ВС №1081045 від 25 червня 2021 року.
Зі змісту акта виконаних робіт вбачається, що адвокат Хлопецький О.О. надано послуг на загальну суму 3 000,00 грн. за 2 годин 30 хвилин роботи, пов'язаної із оспорюванням прав ОСОБА_1 на отримання середнього заробітку у Фінансовому управлінні Генерального штабу Збройних Сил України, зокрема, за усну консультацію, аналіз правовідносин 500,00 грн. за 30 хвилин, вивчення (актуальної) судової практики у подібних справах - 500,00 грн. за 60 хвилин та написання позовної заяви та формування повного пакету документів для подачі до суду - 2 000,00 грн. за 1 годину.
Витрати на виконання договору про надання правничої допомоги від 25 червня 2021 року підтверджуються довідкою про проведення готівкової оплати від 01 липня 2021 року, відносяться до витрат на професійну правничу допомогу та відповідно до приписів статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України є судовими витратами позивача.
Частинами п'ятою, шостою та сьомою статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідач у відзиві на адміністративний позов зазначає, дана справа віднесена до справ незначної складності, по якій сформована судова практика, що не потребує від адвоката витрачання значного обсягу часу, довготривалого вивчення нормативно-правових актів, що регулюють спірні відносини, а тому, заявлені позивачем витрати на правничу допомогу є необґрунтованими.
Оцінюючи співмірність витрат позивача на правничу допомогу із складністю предмету позову, обсягом виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), підтверджених документально та, враховуючи витрачений адвокатом час, суд зазначає, що розмір понесених позивачем витрат на правничу допомогу є співмірним.
З урахуванням вимог позивача стосовно стягнення витрат на правничу допомогу в розмірі 3 000,00 грн. та часткового задоволення позовних вимог, суд вважає за можливе частково задовольнити вимоги позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та присудити на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500,00 грн. за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 139, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
2. Визнати протиправною бездіяльність Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України щодо не проведення повного розрахунку з ОСОБА_1 при звільненні.
3. Зобов'язати Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 09 лютого 2019 року (наступний день після дня виключення зі списків особового складу) по 23 червня 2021 року (день, що передував остаточному розрахунку при звільненні), з урахуванням середньоденного грошового забезпечення станом, обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 «Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати» та Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260.
4. Відмовити в іншій частині адміністративного позову.
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені ним витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 500,00 грн. (дві тисячі п'ятсот гривень) за рахунок бюджетних асигнувань Фінансового управління Генерального штабу Збройних Сил України.
Згідно з частиною першою статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Відповідно до частини другої статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Частина перша статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України встановлює, що апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п'ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 );
Фінансове управління Генерального штабу Збройних Сил України (03168, м. Київ, проспект Повітрофлотський, буд. 6; ідентифікаційний код 22990368).
Суддя В.А. Кузьменко