Провадження № 22-ц/803/7592/21 Справа № 204/7485/20 Суддя у 1-й інстанції - Прихваліхіної А.І. Доповідач - Макаров М. О.
Категорія 81
17 вересня 2021 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.
при секретарі - Керімовій-Бандюковій Л.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за апеляційною скаргою Міністерства оборони Російської Федерації на ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2021 року по справі за клопотанням Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року про стягнення коштів із Державного підприємства «Конструкторське бюро “Південне» ім. М.К. Янгеля”,-
У листопаді 2020 року на адресу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, через Південно-Східне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), надійшло клопотання Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року про стягнення із Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля на користь Міністерства оборони Російської Федерації суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів й, в дохід федерального бюджету державного мита у розмірі 200000 рублів, та зобов'язання вчинити дії (а. с. 1-31).
Мотивуючи свої вимоги, заявник посилався на те, що боржник у добровільному порядку рішення міжнародного комерційного арбітражу не виконує.
13 листопада 2020 року, судом, на виконання вимог ч. 1 ст. 467 ЦПК України, повідомлено боржника - Державне підприємство «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля, про надходження зазначеного клопотання та запропоновано у місячний строк подати можливі заперечення проти нього (а. с. 33), яке отримано ним 14 грудня 2020 року, підтвердженням чого є рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (а. с. 66).
06 січня 2021 року на адресу суду надійшло заперечення боржника проти клопотання (а. с. 37-65). В обґрунтування заперечення зазначено, що дане клопотання є безпідставним, оскільки рішення винесено некомпетентним судом. Як вбачається з рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/17-15-208с, позов Міністерством оборони Російської Федерації пред'явлено лише до Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля, інших відповідачів у справі не має, натомість відповідач - Державне підприємство «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля, з моменту реєстрації і на даний час, мав і має постійне місцезнаходження на території України, за адресою: Дніпропетровська область, м. Дніпро, вул. Криворізька, а тому, відповідно до вимог пп. а) п. 1 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Арбітражний суд міста Москви, є некомпетентним розглядати даний господарський спір. Крім того, Державне підприємство «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля не здійснювало і не здійснює торгову, промислову або іншу господарську діяльність на території Російської Федерації, а також не має на згаданій території представництв, філіалів тощо; не виконувало та/або не мало виконувати будь-які зобов'язання перед Міністерством оборони Російської Федерації на території Російської Федерації, а тому, відповідно до вимог пп. б) та в) п. 1 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Арбітражний суд міста Москви не є компетентним розглядати господарський спір між Міністерством оборони Російської Федерації та Держаним підприємством «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля. Згідно з вимогами пп. г) та д) п. 1 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Арбітражний суд міста Москви не є компетентним розглядати цей господарський спір, з тих підстав, що на території Російської Федерації дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди, місця не мала, а позовні вимоги про захист ділової репутації Міністерством оборони Російської федерації не заявлялися. Також, на території Російської Федерації не знаходиться контрагент-постачальник, підрядник або той, хто надає послуги (виконує роботи), та спір не стосується укладення, зміни і розірвання договорів, а тому на підставі п. є) п. 1 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Арбітражний суд міста Москви не є компетентним розглядати цей господарський спір. Крім того, між Міністерством Російської Федерації та Державним підприємством Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» контракт № 59/92 від 29 серпня 2003 року, на який посилається позивач у своєму позові та яким обґрунтовує свої позовні вимоги, не укладався, а тому на підставі п. 2 ст. 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, Арбітражний суд міста Москви не є компетентним судом для вирішення спірних правовідносин сторін, що були предметом розгляду Арбітражного суду міста Москви по справі № А40-23295/17-15-208с. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, яким є Державне підприємством Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля», на користь юридичної особи держави-агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта, якою (державою-агресором), відповідно до Постанови Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VII якою є Російська Федерація.
Ухвалою Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2021 року клопотання Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року про стягнення із Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля на користь Міністерства оборони Російської Федерації суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів й, в дохід федерального бюджету державного мита у розмірі 200000 рублів, та зобов'язання вчинити дії - залишено без задоволення.
Ухвала суду мотивована тим, що надання дозволу на виконання рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/2017-15-208с про стягнення із Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля на користь Міністерства оборони Російської Федерації суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів та в дохід федерального бюджету державного мита у розмірі 200000 рублів, зобов'язання вчинити дії, використовується Російською Федерацією як засіб гібридної війни, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам України, викладеним у стратегії національної безпеки, що затверджена рішенням РНБО, введеним в дію Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015, зі змінами внесеними Указом Президента України від 14 вересня 2020 року, що підпадає під положення п. 7 ч. 2 ст. 468 ЦПК України, є підставою для відмови у задоволення клопотання Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/2017-15-208с.
В апеляційній скарзі Міністерство оборони Російської Федерації просить ухвалу суду скасувати та задовольнити їх клопотання в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції в повному обсязі не дослідженні обставини справи, у зв'язку з чим ухвалено незаконне та необґрунтоване судове рішення.
Перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Так, судом встановлено, що в провадженні Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації перебувала справа № А40-23295/17-15-208с за позовом Міністерства оборони Російської Федерації до Державного підприємства Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» про розірвання державного контракту №59/92 від 29 серпня 2003 року та стягнення суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів.
Рішенням Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/17-15-208с, у задоволенні клопотання Державного підприємства Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» про залишення позову без розгляду відмовлено, державний контракт від 29 серпня 2003 року № 59/92 укладений між Міністерством оборони Російської Федерації та Державним підприємством Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» розірвано. Стягнуто із Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля на користь Міністерства оборони Російської Федерації суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів, та в дохід федерального бюджету державне мито у розмірі 200000 рублів, та зобов'язано вчинити дії.
24 серпня 2018 року Міністерством оборони Російської Федерації до Арбітражного суду міста Москви подано клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення Арбітражного суду міста Москви від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/17-15-208с.
Відповідно до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83 «Про затвердження переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави», Державне підприємство Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» віднесено до переліку об'єктів оборонно-промислового комплексу державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.
Залишаючи без задоволення клопотання Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року про стягнення коштів із Державного підприємства «Конструкторське бюро “Південне» ім. М.К. Янгеля” районний суд обґрунтовано виходив з того, що надання дозволу на виконання рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/2017-15-208с про стягнення із Державного підприємства «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля на користь Міністерства оборони Російської Федерації суми безпідставного збагачення в розмірі 183600000 рублів, процентів за користування чужими грошовими коштами в розмірі 3162000 рублів, неустойки в розмірі 915646900 рублів та в дохід федерального бюджету державного мита у розмірі 200000 рублів, зобов'язання вчинити дії, використовується Російською Федерацією як засіб гібридної війни, що порушує публічний порядок та суперечить інтересам України, викладеним у стратегії національної безпеки, що затверджена рішенням РНБО, введеним в дію Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015, зі змінами внесеними Указом Президента України від 14 вересня 2020 року, що підпадає під положення п. 7 ч. 2 ст. 468 ЦПК України, є підставою для відмови у задоволення клопотання Міністерства оборони Російської Федерації про визнання і виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року по справі № А40-23295/2017-15-208с.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до вимог ст. 462 ЦПК України, рішення іноземного суду (суду іноземної держави, інших компетентних органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних справ) визнаються та виконуються в Україні, якщо їх визнання та виконання передбачено міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності.
Згідно з вимогами ст. 464 ЦПК України, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника. Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, або його місце проживання (перебування) чи місцезнаходження невідоме, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника.
Розгляд судами клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів є особливою формою взаємної правової допомоги, яка надається Україною та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів.
При вирішенні клопотань про визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів суди повинні виходити з положень ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження», статей 35, 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» і відповідних міжнародних договорів України, що передбачають порядок визнання й виконання рішень іноземних судів та арбітражів, і враховувати, що згідно зі ст. 9 Конституції України, міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, входять до національного законодавства України та відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» такі договори застосовуються в Україні в порядку, передбаченому для норм цього законодавства.
Приписами ст. 9 Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Так, 10 жовтня 1960 року Україною ратифікована Нью-Йоркська Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року, яка набрала чинності для України 08 січня 1961 року Її учасником також є Російська Федерація.
Конвенція застосовується до визнання та виконання арбітражних рішень, ухвалених на території держави іншої, ніж держава, в якій подане клопотання про визнання і виконання таких рішень, у спорах, сторонами в яких можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Вона застосовується також до арбітражних рішень, які не вважаються внутрішніми рішеннями у тій державі, в якій запитується їх визнання і виконання (стаття І).
Згідно з вимогами ст. ІІІ Нью-Йоркської Конвенції, кожна Договірна Держава визнає арбітражні рішення як обов'язкові і виконує їх згідно з процесуальними нормами тієї території, на якій запитується визнання і виконання цих рішень, на умовах, викладених у Конвенції.
Вирішуючи питання про надання дозволу на примусове виконання рішення міжнародного комерційного арбітражу, суд не надає оцінки цьому рішенню по суті, а перевіряє дотримання строків звернення з відповідним клопотанням, дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту цього клопотання та наявність обставин, які можуть бути підставою для відмови в його задоволенні.
Відповідно до вимог ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», арбітражне рішення, незалежно від того, в якій країні воно було винесено, визнається обов'язковим і при поданні до компетентного суду письмового клопотання виконується з урахуванням положень цієї статті та ст. 36 вказаного Закону.
У Нью-Йоркській конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 року передбачено вичерпний, що не підлягає розширеному тлумаченню, перелік підстав, за яких компетентний суд може відмовити у визнанні та виконанні арбітражного рішення.
Цей перелік міститься у ст. V Нью-Йоркської конвенції, а також вони перелічені у ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», у ст. 468 ЦПК України та у ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження».
Так, відповідно до п. «b» ч. 2 ст. V Нью-Йоркської Конвенції, у визнанні та виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено, зокрема, якщо компетентна влада держави, в якій запитується визнання і приведення до виконання, визнає, що визнання та приведення до виконання цього рішення суперечать публічному порядку цієї країни.
Згідно з вимогами ст. 468 ЦПК України клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, такі випадки не передбачено, у задоволенні клопотання може бути відмовлено: 1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили; 2) якщо сторона,стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином і вчасно повідомлено про розгляд справи; 3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України; 4) якщо раніше ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, яка порушена до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді; 5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Кодексом строк пред'явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні; 6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду; 7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України; 8) якщо раніше в Україні було визнано та надано дозвіл на виконання рішення суду іноземної держави у спорі між тими самими сторонами, з того самого предмета і на тих самих підставах, що і рішення, що запитується до виконання; 9) в інших випадках, встановлених законами України.
Приписами ч. 2 ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що в Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 36 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж», у визнанні або у виконанні арбітражного рішення, незалежно від того, в якій державі воно було винесено, може бути відмовлено лише: 1) на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона подасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, доказ того, що: одна із сторін в арбітражній угоді, зазначеній у статті 7, була якоюсь мірою недієздатною; або ця угода є недійсною за законом, якому сторони цю угоду підпорядкували, а в разі відсутності такої вказівки, - за законом держави, де рішення було винесено; або сторону, проти якої винесено рішення, не було належним чином сповіщено про призначення арбітра чи про арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення; або рішення винесено щодо спору, не передбаченого арбітражною угодою, або такого, що не підпадає під її умови, або містить постанови з питань, що виходять за межі арбітражної угоди; проте, якщо постанови з питань, охоплених арбітражною угодою, можуть бути відокремлені від тих, які не охоплюються такою угодою, то та частина арбітражного рішення, яка містить постанови з питань, що охоплені арбітражною угодою, може бути визнана і виконана; або склад третейського суду або арбітражна процедура не відповідали угоді між сторонами або, за відсутності такої, не відповідали закону тієї держави, де мав місце арбітраж; або рішення ще не стало обов'язковим для сторін, або було скасовано, або його виконання зупинено судом держави, в якій або згідно із законом якої воно було прийнято; або 2) якщо суд визнає, що об'єкт спору не може бути предметом арбітражного розгляду за законодавством України; або визнання та виконання цього арбітражного рішення суперечить публічному порядку України.
Приписами ч. 1 ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначено, що в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних провадженнях у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 82 Закону України «Про міжнародне приватне право», в Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта. Визнання та виконання рішень, визначених у статті 81 цього Закону, здійснюється у порядку, встановленому законом України.
Постановою Верховної Ради України від 27 січня 2015 року № 129-VII «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об'єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» визнано Російську Федерацію державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм та блокує діяльність Ради Безпеки ООН, чим ставить під загрозу міжнародний мир і безпеку.
Відповідно до Стратегії Національної безпеки України, затвердженої Указом Президента України від 26 травня 2015 року № 287/2015, зі змінами внесеними Указом Президента України від 14 вересня 2020 року, з-поміж іншого, визначено, що актуальною загрозою національної безпеки України, є Російська Федерація, яка використовує Чорноморсько-Каспійський регіон, окупований Крим як "міст" на Балкани, у Середземномор'я, на Близький Схід і у Північну Африку. Для зміцнення позицій у Європі Російська Федерація застосовує енергетичну та інформаційну "зброю", намагається впливати на внутрішньополітичну ситуацію у європейських державах, підживлює тривалі конфлікти, збільшує військову присутність у Східній Європі. Для відновлення свого впливу в Україні Російська Федерація, продовжуючи гібридну війну, системно застосовує політичні, економічні, інформаційно-психологічні, кібер- і воєнні засоби. Посилюються угруповання збройних сил Російської Федерації та його наступальний потенціал, регулярно проводяться масштабні військові навчання поблизу державного кордону України, що свідчить про збереження загрози військового вторгнення. Зростає мілітаризація територій тимчасово окупованої Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Зберігається загроза з боку Російської Федерації вільному судноплавству у Чорному та Азовському морях, Керченській протоці. Російська окупаційна адміністрація та збройні формування Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, в окремих районах Донецької та Луганської областей України грубо порушують права й свободи людини і громадянина, їх діяльність загрожує безпеці України, інших держав Балто-Чорноморського регіону.
Від початку агресії Російська Федерація систематично порушує загальновизнані норми міжнародного права, права людини, в тому числі право на життя мирних громадян, які стали заручниками терористів на окупованих територіях Донбасу та Кримського півострову.
Постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року № 337-VIIІ, затверджено заяву законодавчого органу України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків», згідно з якою силові дії Російської Федерації, що тривають з 20 лютого 2014 року, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «с», «d» та «q» статті 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року.
У заяві Верховною Радою України зазначено про те, що вчинивши збройну агресію проти України, Російська Федерація грубо порушила свої зобов'язання, встановлені наступними міжнародними актами:
Статут ООН, відповідно до якого держави-члени повинні розв'язувати будь-які спори мирними засобами та утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування (частини 3 і 4 статті 2);
Гельсінський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі, підписаний 1 серпня 1975 року, відповідно до якого її держави-учасники визнають непорушними кордони всіх держав у Європі та утримуються від будь-яких дій, спрямованих на захоплення частини або всієї території будь-якої держави-учасника (частина 1, розділ ІІІ);
Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05 грудня 1994 року, який зафіксував зобов'язання Російської Федерації, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучених Штатів Америки, який зобов'язує:
- поважати незалежність і суверенітет та чинні кордони України;
- утримуватися від погрози силою чи застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України;
- ніколи не використовувати жодну їхню зброю проти України, крім цілей самооборони або в будь-який інший спосіб згідно зі Статутом Організації Об'єднаних Націй;
- Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, ратифікований обома сторонами 14 січня 1998 року, згідно з яким Україна та Російська Федерація відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань за Заключним актом Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність кордонів, що існують між ними (стаття 2).
У пункті 3 заяви Верховної Ради України до наслідків збройної агресії Російської Федерації проти України віднесено шкоду, яку заподіяла Російська Федерація внаслідок незаконної анексії та агресії, що також полягає у неотриманих Україною та українськими підприємствами прибутках.
Доводи апеляційної скарги про те, що визнання та виконання на території України рішення Арбітражного суду міста Москви Російської Федерації від 12 березня 2018 року про стягнення коштів із Державного підприємства «Конструкторське бюро “Південне» ім. М.К. Янгеля” жодним чином не порушує публічного порядку України, а також не тягне збитків суверенітету або безпеки держави, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки Державне підприємство Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» віднесено до переліку об'єктів оборонно-промислового комплексу державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави.
Доводи апеляційної скарги про те, що на дані правовідносини не розповсюджуються норми ЗУ “Про міжнародне приватне право” є безпідставними та необґрунтованими.
Так, судом першої інстанції вірно встановлено, що в Україні не можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах щодо стягнення заборгованості з підприємства оборонно-промислового комплексу, внесеного до переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, на користь юридичної особи держави-агресора та/або держави-окупанта або юридичної особи з іноземними інвестиціями чи іноземного підприємства держави-агресора та/або держави-окупанта.
Приведені в апеляційній скарзі доводи апелянтом не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення апелянтом норм процесуального закону.
Доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена.
Крім цього, зазначене також узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, відповідно до якої пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» від 18 липня 2006 року).
З'ясувавши в достатньо повному обсязі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив судове рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Враховуючи зазначене, відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга позивача підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Міністерства оборони Російської Федерації - залишити без задоволення.
Ухвалу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 20 травня 2021 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді Е.Л. Демченко
Т.Р. Куценко