79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
14.09.2021 справа № 914/2254/21
Господарський суд Львівської області у складі
Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участю секретаря судового засідання Іваночка В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні справу:
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівенергозбут”, Львівська область, м.Львів;
до Відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “АТ Трейд Плюс”, м.Київ;
про: стягнення штрафу
ціна позову: 41498,80грн.
Представники:
Позивача: Козич В.Л. - представник, адвокат (довіреність від 31.12.2020р. №904-2021-7);
Відповідача: не з'явився.
26.07.2021р. на розгляд до Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “Львівенергозбут” від 23.07.2021р. вих. №2097/2 (вх. №2443) до Товариства з обмеженою відповідальністю “АТ Трейд Плюс” про стягнення штрафу; ціна позову: 41498,80грн.
Підставами позовних вимог Позивач зазначає невиконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань зі сплати штрафу за Договором про постачання електричної енергії споживачу від 02.10.2020р. на умовах Комерційної пропозиції №5/3 Тарифний план “Базовий з тарифом ОСР (передоплата)” у зв'язку із неповідомленням Позивача про зміну постачальника електричної енергії.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 27.07.2021р. у даній справі судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 25.08.2021р.; визнати явку повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті справи обов'язковою; викликати в судове засідання повноважних представників Учасників справи.
Ухвалою Господарського суду Львівської області від 25.08.2021р. у даній справі суд постановив відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 14.09.2021р.; явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнається обов'язковою; викликати повноважних представників Учасників справи в судове засідання для надання пояснень по суті спору.
Відповідно до ст.222 ГПК України, фіксування судового процесу здійснюється з допомогою звукозаписувального технічного засобу, а саме: програмно-апаратного комплексу “Акорд”.
В порядку ч.3 ст.63 ГПК України за дорученням головуючого судді обов'язки секретаря судового засідання виконує помічник судді Фартушка Т.Б. Іваночко Василь Володимирович.
Представнику Позивача роз'яснено право під час здійснення таких повноважень заявити відвід помічнику судді з підстав, передбачених цим Кодексом для відводу секретаря судового засідання.
Процесуальні права та обов'язки Учасників справи, відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України, як підтвердив представник Позивача в судовому засіданні, йому відомі, в порядку ст.205 ГПК України клопотання від Учасників справи про роз'яснення прав та обов'язків до суду не надходили.
Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.
Представник Позивача в судове засідання з'явився, в судовому засіданні надав усні пояснення по суті спору.
Представник Відповідача в судове засідання не з'явився, причин неявки суду не повідомив, явка повноважних представників Учасників справи в судове засідання визнавалась судом обов'язковою.
Згідно із п.п.1, 2 ч.3 ст.2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, верховенство права та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, зокрема, керує ходом судового процесу; роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п.п.1, 3, 4 ч.5 ст.13 ГПК України).
Приписами п.п.2, 3 ч.1 ст.42 ГПК України встановлено, що учасники справи мають право, зокрема, подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам; подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
З врахуванням наведеного суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 28.01.2020р. у справі №43/122, що учасник справи, керуючись принципами рівності учасників процесу перед законом і судом та змагальності сторін, вправі реалізувати своє процесуальне право участь в судовому процесі та подання письмових заяв по суті спору. Таке право реалізується учасником справи протягом строку, встановленого судом в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 27.07.2021р. про відкриття провадження у даній справі 27.07.2021р. надіслано судом на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 02152, м.Київ, вул.Бучми, буд.5, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 27.07.2021р., та вручено Відповідачу 03.08.2021р., що підтверджується інформацією з сайту АТ «Укрпошта» «Трекінг» (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html) щодо пересилання рекомендованого поштового відправлення №7901414037693.
Крім того, як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, ухвалу Господарського суду Львівської області від 25.08.2021р. про відкладення судового засідання надіслано судом 27.08.2021р. на зазначену Позивачем у позовній заяві адресу місцезнаходження Відповідача: 02152, м.Київ, вул.Бучми, буд.5, що підтверджується відповідним Списком розсилки поштової кореспонденції від 27.08.2021р., та вручено Відповідачу 01.09.2021р., що підтверджується інформацією з сайту АТ «Укрпошта» «Трекінг» (https://track.ukrposhta.ua/tracking_UA.html) щодо пересилання рекомендованого поштового відправлення №7901414086945.
Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
Суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018р. у справі №800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження№ 11-268заі18), а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27.11.2019р. у справі №913/879/17, від 21.05.2020р. у справі№10/249-10/19, від 15.06.2020р. у справі №24/260-23/52-б та від 18.03.2021р. у справі №911/3142/19, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, суду.
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція 1950 року) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав (Beles and others v. the Czech Republic (Белеш та інші проти Чеської Республіки), § 49).
У свою чергу, Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом. Зокрема, «право на публічний розгляд», передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, означає право на «усне слухання». І це право було б позбавлене смислу, якби сторона у справі не була повідомлена про слухання таким чином, щоб мати можливість брати участь у ньому, якщо вона вирішила здійснити своє право на явку до суду, встановлене національним законом. В інтересах здійснення правосуддя сторона спору повинна бути викликана до суду таким чином, щоб знати не тільки про дату і місце проведення засідання, але й мати достатньо часу, щоб встигнути підготуватися до справи.
Кожен має право на судовий розгляд справи, що стосується його цивільних прав та обов'язків. Порушенням права на справедливий суд визнавався судовий розгляд без повідомлення особи за її відомим місцем проживання (пункт 97 та інші рішення у справі «Schmidt v. Latvia» від 27 квітня 2017 року). У § 87 у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01) Європейський суд з прав людини вказав, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. «Ruiz-Mateos v. Spain», рішення від 23 червня 1993 року, серія A, № 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. «Dombo Beheer B.V. v. the Netherlands», рішення від 27 жовтня 1993 року, серія A, № 274, с. 19, параграф 33, та «Ankerl v. Switzerland», рішення від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, параграф 38).
Крім того, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява N 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Як видно із зазначеного вище, дотримання процесуального механізму належного повідомлення учасників справи є необхідною і важливою умовою для забезпечення та реалізації завдань та принципів правосуддя.
Судові рішення, пов'язані з рухом цієї справи надсилались судом на адресу Відповідача, одержувались ним (зокрема ухвала від 27.07.2021р. та від 25.08.2021р. у даній справі), а також були оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Відповідно до статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.
У пункті 24 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" та пункті 23 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гурепка проти України № 2" наголошується на принципі рівності сторін, одному із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом. На зацікавлену сторону покладається обов'язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення Європейського суду з прав людини "Богонос проти Росії" від 05.02.2004).
Також суд враховує правову позицію Європейського суду з прав людини у справі "Пономарьов проти України", згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.
З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про відкриття провадження у справі, а також про дату, час та місце проведення судових засідань з розгляду спору по суті у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб, а також надання Учасникам справи достатньо часу для реалізації ними процесуальних прав передбачених ГПК України. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.02.2018р. у справі №910/33054/15.
Разом з цим, судом враховується, що за приписами статті 129 Конституції України, статті 2 ГПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").
Національним судам належить функція керування провадженнями таким чином, щоб вони були швидкими та ефективними (рішення ЄСПЛ у справі "Скордіно проти Італії"). Держави-учасниці мають організувати правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати право кожного на отримання остаточного рішення у справах, що стосуються цивільних прав і обов'язків упродовж відповідного терміну (рішення ЄСПЛ у справах "Скордіно проти Італії", "Сюрмелі проти Німеччини").
У свою чергу суд зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні (стаття 202 ГПК України).
Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.05.2020р. у справі №922/1200/18 та від 04.06.2020р. у справі №914/6968/16.
Окрім того, суд звертає увагу на те, що рішенням Вищої ради правосуддя від 01.04.2021р. №763/0/15-21 «Про надання уніфікованих рекомендацій для судів усіх інстанцій та юрисдикцій щодо безпечної роботи в умовах карантину» вирішено рекомендувати судам усіх інстанцій та юрисдикцій застосовувати у діяльності уніфіковані рекомендації щодо безпечної роботи в умовах карантину, що додаються.
Пунктом 4 уніфікованих рекомендацій щодо безпечної роботи в умовах карантину встановлено довести до відома учасників судових процесів можливість відкладення розгляду справ у зв'язку із карантинними заходами. При цьому відкладення розгляду справи можливе лише у крайньому разі, лише коли його проведення з використанням електронних засобів зв'язку неможливе через процедурні та технічні причини.
З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення Відповідача про відкриття провадження у даній справі, а також дату, час та місце розгляду спору по суті, визнання судом явки повноважних представників Учасників справи в судове засідання 14.09.2021р. обов'язковою, їх виклик в судове засідання, беручи до уваги строки розгляду спору по суті, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності повноважного представника Відповідача за наявними у справі документами.
Позиція Позивача:
Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 41498,80грн. суми штрафу за неповідомлення Відповідачем Позивача про зміну постачальника електричної енергії за Договором про постачання електричної енергії споживачу від 02.10.2020р. на умовах Комерційної пропозиції №5/3 Тарифний план “Базовий з тарифом ОСР (передоплата)”.
Позиція Відповідача:
Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до ч.ч.1, 3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.
Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.10 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з'ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.
Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.
Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.
Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202 та 216 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представника Відповідача за наявними у справі матеріалами.
За результатами дослідження наведених Позивачем доводів, поданих доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними та необґрунтованими, в позові слід відмовити повністю з огляду на наступне.
Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018р. №312 «Про затвердження Правил роздрібного ринку електричної енергії» затверджено Правила роздрібного ринку електричної енергії (далі - Правила), які регулюють взаємовідносини, які виникають під час купівлі-продажу електричної енергії між електропостачальником (електропостачальниками) та споживачем (для власного споживання), а також їх взаємовідносини з іншими учасниками роздрібного ринку електричної енергії, визначеними цими Правилами (п.1.1.1. Правил).
Постановою Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.06.2018р. №429 видано Товариству з обмеженою відповідальністю «Львівенергозбут» (код ЄДРПОУ 42092130) ліцензію на право провадження господарської діяльності з постачання електричної енергії споживачу.
Пунктом 3.1.1. Правил встановлено, що постачання (продаж) електричної енергії споживачу здійснюється за договором про постачання електричної енергії споживачу обраним споживачем електропостачальником, який отримав відповідну ліцензію, за вільними цінами, крім постачання електричної енергії постачальником універсальної послуги або постачальником «останньої надії».
Електропостачальник розміщує у відкритому доступі форму відповідного договору, який пропонується споживачам до укладення. До договору про постачання електричної енергії споживачу або договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг відповідний електропостачальник має розробити з урахуванням вимог законодавства публічні комерційні пропозиції та розмістити їх на своїх офіційних веб-сайтах та на сайті Регулятора (п.3.1.5. Правил).
Згідно пункту 3.1.7. Правил договір між електропостачальником та споживачем укладається, як правило, шляхом приєднання споживача до розробленого електропостачальником договору на умовах комерційної пропозиції, опублікованої електропостачальником. У разі офіційного оприлюднення комерційної пропозиції електропостачальник не має права відмовити споживачу у приєднанні до договору на умовах цієї комерційної пропозиції, якщо технічні засоби вимірювання та обліку електричної енергії забезпечують виконання сторонами умов комерційної пропозиції. На вимогу споживача електропостачальник має надати письмовий примірник договору, підписаний з його боку.
Пунктом 3.2.5. Правил передбачено, що укладення споживачем договору про постачання електричної енергії споживачу або договору про постачання електричної енергії постачальником універсальних послуг відбувається шляхом приєднання споживача до договору на умовах обраної споживачем комерційної пропозиції, для чого споживач подає такому електропостачальнику заяву-приєднання.
Відповідно до пункту 4 Постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг від 14.03.2018р. №312 договір вважається укладеним з дати підписання споживачем заяви-приєднання до договору про надання послуг з розподілу електричної енергії, яка повертається споживачем на адресу ОСР, та/або сплати за рахунком (квитанцією), який надсилається (надається) одночасно з договором споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії, та/або з дати, указаної у заяві-приєднанні, якщо споживач протягом указаного в заяві-приєднанні терміну не звернувся до ОСР із запереченнями щодо укладення договору в цілому або щодо окремих умов договору та спожив будь-який обсяг електричної енергії.
З врахуванням наведеного суд зазначає, що Відповідач приєднався до публічного Договору Позивача на умовах комерційної пропозиції Комерційної пропозиції №5/3 Тарифний план “Базовий з тарифом ОСР (передоплата)”, яка є додатком №2 до Договору, що розміщена на офіційному веб-порталі Позивача - www.lez.ua, а відтак, 02.10.2020р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «Львівенергозбут» (надалі - Позивач, Постачальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «АТ Трейд Плюс» (району) (надалі - Відповідач, Споживач) укладено Договір про постачання електричної енергії споживачу (надалі - Договір) шляхом підписання Відповідачем Заяви-приєднання до договору про постачання електричної енергії споживачу на умовах комерційної пропозиції Постачальника №5/3 «тарифний план БАЗОВИЙ з тарифом ОСР (передоплата)», за умовами якого Постачальник продає електричну енергію Споживачу для забезпечення потребелектроустановок Споживача. Споживач оплачує Постачальнику вартість використаної (купованої)електричної енергії та здійснює інші платежі згідно з умовами Договору.
Відповідно до п.2.3. Договору обсяг проданої за розрахунковий період електричної енергії визначається оператором системи розподілу та підтверджується шляхом підписання між Постачальником та Споживачем акту прийому-передачі товарної продукції.
Згідно п.2.4. Договору договірні величини споживання електричної енергії на відповідний розрахунковий період встановлюються та можуть коригуватися в порядку визначеному додатком №3 до Договору.
Пунктом 3.1. Договору Сторонами погоджено, що початком постачання електричної енергії Споживачу є дата, зазначена в заяві-приєднанні. яка є додатком 1 до Договору.
Споживач має право вільно змінювати Постачальника відповідно до процедури, визначеної ПРРЕЕ, та умов Договору (п.3.2. Договору).
Відповідно до п.3.3. Договору Постачальник за цим Договором не має права вимагати від Споживача будь-якої іншої плати за електричну енергію, що не визначена у комерційній пропозиції, яка є додатком 2 до Договору.
Згідно п.5.1. Договору Споживач розраховується з Постачальником за електричну енергію за цінами, що визначаються відповідно до механізму визначення ціни електричної енергії, згідно з обраною Споживачем комерційною пропозицією, яка є додатком 2 до Договору.
Спосіб визначення ціни (тарифу) електричної енергії зазначається в комерційній пропозиції Постачальника, яка є додатком 2 до Договору. Для одного об'єкта споживання (площадки вимірювання) застосовується один спосіб визначення ціни електричної енергії (п.5.2. Договору).
Пунктом 5.5. Договору Сторонами передбачено, що розрахунковим періодом за цим Договором є календарний місяць.
Відповідно до п.5.7. Договору оплата за Договором здійснюється Споживачем у строки, визначені в обраній Споживачем комерційній пропозиції, що є Додатком №2 до цього Договору. Оплата рахунка Постачальника за цим Договором має бути здійснена Споживачем у строк, визначений у рахунку. Не отримання Споживачем рахунку Постачальника не звільняє Споживача від виконання зобов'язань з оплати за цим Договором згідно з обраною Споживачем комерційною пропозицією, що є додатком №2 до цього Договору. Всі платіжні документи, що виставляються Постачальником Споживачу, мають містити чітку інформацію про суму платежу, порядок та строки оплати, що погоджені Сторонами цього Договору, а також інформацію щодо адреси, телефонів, офіційних веб-сайтів.
Згідно п.5.10. Договору Споживач має право обрати на розрахунковий період іншого Постачальника в установленому ПРРЕЕ порядку, за умов, що в нього є укладений договір про розподіл (передачу) електричної енергії з оператором системи та відсутнє припинення постачання електричної енергії внаслідок наявної заборгованості за постачання електричної енергії перед діючим Постачальником.
Відповідно до пп.2, 10, 13, 14 п.6.1. Договору Споживач має право отримувати електричну енергію на умовах, зазначених у цьому Договорі; вільно обирати іншого електропостачальника та розірвати цей Договір у встановленому цим Договором та чинним законодавством порядку; перейти на постачання електричної енергії до іншого електропостачальника, у разі наявності договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії та відсутності припинення постачання електричної енергії внаслідок наявності заборгованості за постачання електричної енергії перед діючим Постачальником; інші права, передбачені чинним законодавством і цим Договором.
Споживач зобов'язується відшкодовувати Постачальнику збитки, понесені ним у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням Споживачем своїх зобов'язань перед Постачальником, що покладені на нього чинним законодавством та/або цим Договором (пп.7 п.6.2. Договору).
Підпунктом 6 п.7.1. Договору Сторонами встановлено, що Постачальник має право отримувати відшкодування збитків від Споживача, що понесені Постачальником у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням Споживачем своїх зобов'язань перед Постачальником,відповідно до умов цього Договору та чинного законодавства, у тому числі отримувати відшкодування збитків від Споживача за дострокове розірвання Договору у випадках, не передбачених Договором.
Відповідно до п.10.1. Договору Споживач має право в будь-який час змінити електропостачальника шляхом укладення нового договору про постачання електричної енергії з новим електропостачальником. принаймні за 21 календарний день до такої зміни, вказавши дату або строк, в які буде відбуватись така заміна (початок дії нового договору про постачання електричної енергії).
Згідно п.10.2. Договору зміна постачальника електричної енергії здійснюється згідно з порядком, встановленим ПРРЕЕ.
Цей Договір укладається на строк, зазначений в комерційній пропозиції, яку обрав Споживач, та набирає чинності з моменту погодження (акцептування) Споживачем заяви-приєднання, яка є додатком 1 до цього Договору. Термін дії даного Договору не може бути більшим за термін дії Договору споживача про надання послуг з розподілу електричної енергії, що укладений Споживачем з Оператором системи розподілу (п.13.1. Договору).
Відповідно до п.13.3. Договору за умови дострокового розірвання Договору за ініціативою Споживача. Споживач зобов'язаний сплатити Постачальнику передбачені обраною Споживачем комерційною пропозицією штрафні санкції чи іншу фінансову компенсацію за дострокове припинення Договору.
Заявою-приєднанням від 02.10.2020р. (додаток №1 до Договору) Відповідач приєднався до Договору на умовах комерційної пропозиції Постачальника №5/3 «тарифний план БАЗОВИЙ з тарифом ОСР (передоплата)» за наведеними у Заяві персоніфікованими даними Відповідача. Початком постачання електричної енергії є 01.01.2021р.
Також, вказаним додатком визначено, що погодившись з цією заявою-приєднанням (акцептувавши її), Споживач засвідчує вільне волевиявлення щодо приєднання до умов Договору в повному обсязі. З моменту акцептування цієї заяви-приєднання в установленому ПРРЕЕ порядку Споживач та Постачальник набувають всіх прав та обов'язків за Договором і несуть відповідальність за їх невиконання (неналежне виконання) згідно з умовами Договору та чинним законодавством України.
Комерційною пропозицією від 01.06.2020р. №5/3 «тарифний план БАЗОВИЙ з тарифом ОСР (передоплата)» (Додаток 32 до Договору) серед іншого визначено строк дії Договору - до 31.12.2022р., або до повного виконання грошових зобов'язань за Договором, а також розмір штрафу за дострокове розірвання/припинення Договору: у разі дострокового розірвання/припинення Договору з ініціативи Споживача, Постачальник нараховує штрафні санкції у розмірі повної вартості спожитої електричної енергії в розрахунковому періоді, що передував розрахунковому періоду, в якому здійснено дострокове розірвання/припинення договору. З метою уникнення Споживачем штрафних санкцій за дострокове розірвання/припинення договору з боку попереднього електропостачальника, Споживач повинен повідомити діючого та нового електропостачальника про намір укласти з новим електропостачальником Договір про постачання електричної енергії Споживачу за 21 календарний день до дати закінчення терміну (строку) дії чинного договору (абзац 3 п.6.1.3. ПРРЕЕ).
Вказані Додатки до Договору підписано повноважними представниками, їх підписи завірено відтисками печаток юридичних осіб - Сторін Договору.
Відповідачем у лютому 2021р. спожито 10918кВат/год. електричної енергії за Договором на суму 41498,80грн., що підтверджується виставленим Позивачем Відповідачу до оплати Рахунком від 05.03.2021р. №5710002808210219.
Відповідачем за спожиту електричну енергію за Договором згідно Платіжних доручень від 11.01.2021р. №3 на суму 30000грн., від 19.02.2021р. №33 на суму 24000грн. та від 29.03.2021р. №64 на суму 1720,48грн. сплачено на користь Позивача 55720,48грн.
Судом встановлено, що між Сторонами відсутній спір щодо оплати поставленої за Договором електричної енергії та строку дії укладеного між Сторонами Договору. Вказана обставина підтверджується також представником Позивача в судовому засіданні.
Листом від 12.02.2021р. вих. №145-07-842 ПрАТ «Львівобленерго» в порядку п.6.1.9. ПРРЕЕ повідомило Позивача про отримання запиту на зміну електропостачальника для Споживача та підтвердило можливість зміни такого з 01.03.2021р.
Листом від 07.04.2021р. вих. №904/2021/2008 Позивач 08.04.2021р. звертався до Відповідача з проханням протягом п'яти операційних днів з дати отримання рахунку сплатити передбачений умовами Додатку №2 до Договору штраф в розмірі 41498,80грн. До вказаного листа долучено рахунок на оплату штрафу за дострокове розірвання/припинення договору про постачання електричної енергії споживачу від 06.04.2021р. на суму 41498,80грн. Відповідачем вказаного листа залишено без відповіді та реагування, докази повного або часткового задоволення листа Позивача від 07.04.2021р. вих. №904/2021/2008 в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду справи по суті Сторонами суду не заявлені та не подані.
З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 41498,80грн. суми штрафу за неповідомлення Відповідачем Позивача про зміну постачальника електричної енергії за Договором про постачання електричної енергії споживачу від 02.10.2020р. на умовах Комерційної пропозиції №5/3 Тарифний план “Базовий з тарифом ОСР (передоплата)”.
У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до ч.1 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч.1 ст.173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до вимог ст.174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У відповідності до вимог ч.1 ст.510 ЦК України сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 193 ГК України передбачено, що господарські зобов'язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Згідно із ст.526 ЦК України, зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства.
Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок.
Статтею 712 ЦК України передбачено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар та сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно ст. 714 Цивільного кодексу України за договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, а споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання. До договору постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору постачання енергетичними та іншими ресурсами.
У відповідності до ч.1 ст.275 ГК України, за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
У відповідності до ст.655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Частиною 1 статті 691 ЦК України передбачено, що покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.
Відповідно до ч.1 ст.632 ЦК України, ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Згідно із ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.
Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов'язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.
Статтею 629 ЦК України встановлено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Приписами ч.1 ст.638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору; істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 «Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань», що за відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Штрафні санкції є мірою цивільно-правової відповідальності - юридичний наслідок невиконання або неналежного виконання особою обов'язків, зобов'язань, що пов'язані з порушенням суб'єктивних цивільних прав другої сторони.
Частиною 1 статті 216 ГК України передбачено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення (ч. 2 ст. 218 ГК України).
Згідно з ч.1 ст.549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Згідно ст.610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до п.3 ч.1 ст.611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Приписами ст.614 ЦК України встановлено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Приписами ч.2 вказаної статті визначено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Таким чином, як доктрина цивільного права, так і відповідні засадничі законодавчі положення свідчать, що за загальним правилом цивільно-правова відповідальність виникає за винні протиправні діяння. Випадки виникнення відповідальності без вини не охоплюються правовідносинами, які виникли між Сторонами у цій справі.
Господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і в порушенні договірних зобов'язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов'язань поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою для застосування такої відповідальності є визначення в законі чи договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафних санкцій і конкретного їх розміру.
Тлумачення умов укладеного між Сторонами справи Договору щодо підстав застосування відповідальності за порушення Відповідачем зобов'язання має здійснюватися у системному взаємозв'язку із положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання такої відповідальності у господарських правовідносинах. Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019р. у справі №904/4156/18.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.58 Закону України "Про ринок електричної енергії" споживач має право змінювати електропостачальника на умовах, визначених цим Законом та правилами роздрібного ринку.
Згідно ч.2 ст.59 Закону України Закону України "Про ринок електричної енергії" зміна електропостачальника за ініціативою споживача має бути завершена у строк не більше трьох тижнів з дня повідомлення таким споживачем про намір змінити електропостачальника.
Приписами ч.5 ст.75 Закону України "Про ринок електричної енергії" встановлено, що споживачі мають право вільно обирати електропостачальників.
З врахуванням наведеного суд зазначає, що нормами чинного законодавства встановлено максимальний строк, упродовж якого повинна відбутися зміна електропостачальника та припинення дії договору.
Згідно з абзацами 1 та 2 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ зміна електропостачальника за ініціативою споживача має бути завершена протягом періоду, що починається з дня повідомлення споживачем нового електропостачальника про наміри змінити попереднього електропостачальника, але у строк, що не перевищує 21 календарний день з дня вказаного повідомлення. Днем повідомлення споживачем про намір змінити електропостачальника вважається дата зафіксованого звернення споживача до нового електропостачальника щодо наміру укласти з ним договір про постачання електричної енергії споживачу.
В той же час, укладеним між Сторонами Договором також встановлено правила зміни електропостачальника, зокрема:
Відповідно до п.3.2. Договору Споживач має право вільно змінювати постачальника відповідно до процедури, визначеної ПРРЕЕ, та умов цього Договору.
Згідно пп.10 п.6.1. Договору Споживач має право вільно обирати іншого електропостачальника та розірвати цей договір у встановленому цим договором та чинним законодавством порядку.
Споживач має право в будь-який час змінити електропостачальника шляхом укладення нового договору про постачання електричної енергії з новим електропостачальником, принаймні за 21 календарний день до такої зміни, вказавши дату або строк, в які буде відбуватись така зміна (початок дії нового договору про постачання електричної енергії) (пункт 10.1 Договору).
Відтак, наведені вище як законодавчі, так і договірні приписи встановлюють право споживача, яке останній може реалізувати в порядку, визначеному Законом України "Про ринок електричної енергії", ПРРЕЕ, а також самим Договором.
ПАТ "Львівобленерго" надіслало Позивачеві лист від 12.02.2021р. вих. №145-07-842, у якому в порядку п.6.1.9. ПРРЕЕ повідомило Позивача про отримання запиту на зміну електропостачальника для Споживача та підтвердило можливість зміни такого з 01.03.2021р.
Судом встановлено, що між сторонами не існує спору щодо належного виконання Відповідачем вимог абзаців 1 та 2 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ та положень пункту 10.1 Договору. Відповідач належним чином, відповідно до положень Договору змінив електропостачальника з 01.03.2021р. Вказане свідчить про відсутність порушення Відповідачем зобов'язань за Договором в частині зміни електропостачальника та здійснення права на дострокове розірвання Договору у зв'язку зі зміною електропостачальника.
В судовому засіданні 14.09.2021р. представник Позивача зазначав, що підставою застосування штрафу до Відповідача є саме факт дострокового розірвання Договору, а не порушення Відповідачем процедури заміни електропостачальника.
При цьому, суд звертає увагу на те, що п.10 ч.7 ст.56 Закону України "Про ринок електричної енергії" встановлено, що умови постачання електричної енергії, права та обов'язки електропостачальника і споживача визначаються договором постачання електричної енергії споживачу. У договорі постачання електричної енергії споживачу визначаються строк дії договору, умови припинення, пролонгації та розірвання договору, зокрема в односторонньому порядку споживачем у разі зміни електропостачальника, а також умови дострокового розірвання договору із зазначенням наявності чи відсутності санкції (штрафу) за дострокове розірвання договору.
Таким чином, закон диференціює умови розірвання договору в односторонньому порядку у разі зміни електропостачальника та інші умови дострокового розірвання договору із зазначенням наявності чи відсутності санкції (штрафу) за дострокове розірвання договору. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05.11.2020р. у справі №918/808/19.
В той же час, судом встановлено, що укладений між Сторонами Договір містить як умови припинення, пролонгації та розірвання договору, зокрема в односторонньому порядку споживачем у разі зміни електропостачальника (пункти 10.1 та 10.2 Договору (споживач має право в будь-який час змінити електропостачальника шляхом укладення нового договору про постачання електричної енергії з новим електропостачальником, принаймні за 21 календарний день до такої зміни, вказавши дату або строк, в які буде відбуватись така зміна (початок дії нового договору про постачання електричної енергії). Зміна постачальника електричної енергії здійснюється згідно з порядком, встановленим ПРРЕЕ)), так і умови дострокового розірвання договору із зазначенням наявності чи відсутності санкції (штрафу) за дострокове розірвання договору (пункт 13.3 Договору (за умови дострокового розірвання договору за ініціативою споживача, споживач зобов'язаний сплатити постачальнику передбачені обраною споживачем комерційною пропозицією штрафні санкції чи іншу фінансову компенсацію за дострокове припинення договору). Тобто йдеться про решту (крім зміни електропостачальника) умов розірвання договору).
З наведеного суд підсумовує, що санкції (штраф) за дострокове розірвання договору не можуть бути застосовані у випадку розірвання Договору з підстав зміни електропостачальника. Зазначене відповідає не лише запропонованому тлумаченню, а й засадам цивільно-правової відповідальності в частині неможливості застосування санкцій за правомірну поведінку.
Зважаючи на положення пунктів 10.1 та 10.2 Договору, порядок зміни електропостачальника та розірвання Договору врегульовано не лише положеннями Договору, а й ПРРЕЕ.
Так, пункт 6.1.3 ПРРЕЕ складається з трьох абзаців та присвячений аналізованим процедурам. Абзаци 1 та 2 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ цілком відповідають як Закону України "Про ринок електричної енергії", так змісту Договору (пункт 10.1).
Ключові суперечності між Сторонами полягають в тлумаченні абзацу 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ, який визначає, що коли споживач має чинний договір про постачання електричної енергії споживачу з фіксованим терміном (строком) дії, з метою уникнення штрафних санкцій за дострокове розірвання договору з боку попереднього електропостачальника споживач повинен повідомити нового електропостачальника про намір укласти з ним договір про постачання електричної енергії споживачу за 21 календарний день до дати закінчення терміну (строку) дії чинного договору.
Вказаний припис допускає неоднозначне тлумачення та містить внутрішню суперечність оскільки, по-перше, ПРРЕЕ передбачають випадок зміни електропостачальника для споживача, що уклав строковий договір про постачання електричної енергії. Строк дії договору є істотною умовою будь-якого господарського договору.
Згідно з частиною 3 статті 180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити строк дії договору.
Відповідно до пункту 10 частини 7 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії" у договорі постачання електричної енергії споживачу визначається строк дії договору.
У зв'язку з цим, як зазначав представник Позивача в судовому засіданні 14.09.2021р., Позивач пропонує споживачам значну кількість комерційних пропозицій до договору про постачання електричної енергії, які передбачають фіксований строк дії договору. Тобто позивач укладає лише строкові договори про постачання електричної енергії.
З наведеного суд дійшов висновків, що запропоновані Позивачем як електропостачальником комерційні пропозиції спрямовані на ускладнення споживачеві процедури зміни електропостачальника. Споживачеві за логікою ТзОВ "Львівенергозбут" пропонуються 2 варіанти поведінки в частині зміни електропостачальника: не змінювати електропостачальника до закінчення строку дії укладеного з позивачем договору або ж змінити електропостачальника до закінчення строку дії чинного договору і заплатити за це Позивачеві штраф.
Таким чином, в ситуації неукладення безстрокових договорів постачання електричної енергії споживачеві, положення абзацу 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ обмежують право споживача на зміну електропостачальника. Положення абзацу 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ покладені в основу Комерційної пропозиції, яка є невід'ємною частиною Договору. Тому і положення Договору обмежують право споживача на зміну електропостачальника.
По-друге, абзац 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ дійсно містить правило, за яким повідомлення про зміну електропостачальника потрібно подати за 21 день до дати закінчення строку дії договору.
Якщо тлумачити абзац 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ у спосіб, наведений в мотивувальній частині цього рішення, то припис цієї норми виявиться позбавленим змісту. Адже якщо Відповідач повідомив би Позивача про зміну електропостачальника за 21 день до 31.12.2022р., то Договір припинився б у зв'язку зі спливом строку, на який його укладено. Дострокового розірвання в такому випадку не відбулося б.
Частиною 10 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії" передбачено, що жодне положення договору постачання електричної енергії споживачу не має створювати обмежень права споживача на зміну електропостачальника. Договір не може містити положення, що накладають додаткові фінансові зобов'язання на споживача, який здійснює зазначене право. В іншому разі таке положення вважається недійсним з моменту укладення договору.
В даному ж випадку виникнення в споживача додаткового фінансового тягаря у зв'язку з реалізацією ним права на дострокове розірвання Договору з підстав зміни електропостачальника безсумнівно свідчить про створення обмеження здійснення такого права.
Що стосується власне абзацу 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ, то такий на думку суду суперечить відповідним приписам Цивільного та Господарського кодексів України, оскільки, відповідно до ч.7 ст.11 ГПК України у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.
У зв'язку з цим суд не застосовує в цьому випадку абзац 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ.
Відтак, припис комерційної пропозиції №5/3 в частині встановлення майнової відповідальності за дострокове розірвання Договору з огляду на зміну електропостачальника є нікчемним на підставі частини 10 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії".
Зважаючи на вказане, суд робить висновок, що дострокове розірвання споживачем Договору у зв'язку зі зміною електропостачальника не є порушенням ним обов'язків за Договором.
Підсумовуючи, суд зазначає, що тлумачення приписів статей 546, 549 та 611 ЦК України свідчить, що за своїм правовим змістом неустойка - це вид забезпечення виконання зобов'язання та правовим наслідком його порушення (мірою цивільно-правової відповідальності). Тому недопустимим є встановлення та стягнення неустойки (штрафу чи пені) за правомірну поведінку сторони у зобов'язанні.
Суд акцентує увагу на тому, що висновок про відсутність підстав для стягнення штрафних санкцій ґрунтується на відсутності протиправності дій Відповідача як споживача власне в контексті факту зміни електропостачальника (дострокового припинення Договору), а не дотримання правил (процедури) такої зміни. Комерційна пропозиція містить правила про відповідальність власне за факт розірвання Договору, а не порушення процедури зміни електропостачальника, що має результатом припинення дії договору.
На підставі пункту 10 частини 7 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії" суд дійшов висновків про те, що право на застосування штрафної санкції за дострокове розірвання договору не стосується випадку дострокового розірвання Договору у зв'язку зі зміною електропостачальника.
Суд зазначає, що положення Комерційної пропозиції в частині покладення додаткових фінансових зобов'язань на споживача є нікчемними з огляду на частину 10 статті 56 Закону України "Про ринок електричної енергії". При чому поняття "додаткове фінансове зобов'язання", яким оперує зазначена норма закону, потрібно тлумачити ширше та включати до його змісту не лише додаткову плату, а й фінансові санкції.
При цьому, суд зазначає, що абзац 3 пункту 6.1.3 ПРРЕЕ не може бути застосований судом на підставі ч.7 ст.11 ГПК України, оскільки він суперечить ч.1 ст.218, ч.1 ст.230 ГК України, а такожч.1 ст.549 ЦК України.
Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.
Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).
17.10.2019р. набув чинності Закон України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України змінено назву статті 79 ГПК з "Достатність доказів" на нову - "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів". Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Мова йде про достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.
Усталеною є практика ЄСПЛ, в якій суд посилається на “balanceofprobabilities” (“баланс ймовірностей”) для оцінки обставин справи. Наприклад, у рішенні BENDERSKIY v. Ukraine 15.11.2007 суд застосовує “баланс ймовірностей”. У рішенні J.K. AND OTHERS v. Sweden 23.08.2016 суд вказує, що цей стандарт притаманний саме цивільним справам.
У постанові Верховного Суду України від 14.06.2017 у справі №923/2075/15 відхилено висновки апеляційного суду про відмову в позові про стягнення упущеної вигоди лише з тих підстав, що її розмір не може бути встановлений з розумним степенем достовірності, оскільки апеляційний суд не дослідив інших доказів, які надані позивачем, чим фактично позбавив останнього можливості відновити його порушене право, за захистом якого подано позов.
Аналогічний підхід продемонстрував і Касаційний цивільний суд в складі Верховного Суду у своїй постанові від 06.11.2019 у справі №127/27155/16-ц (провадження №61-30580св18).
Отже, під розумним ступенем достовірності слід розуміти те, що факт є доведеним, якщо після оцінки доказів вбачається, що факт скоріше відбувся, аніж не мав місце.
У зв'язку з цим, суд першої інстанції при розгляді даної справи застосовує вищезазначений стандарт доказування.
Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до частини 5 статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Трофимчук проти України» від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України» за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.
Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов'язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.
При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява №65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява №63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява №4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.
Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Враховуючи вищенаведене, а також те, що матеріалами справи підтверджено факт укладення між Сторонами Договору, виникнення на його підставі між Сторонами відносин поставки електричної енергії, відсутність між Сторонами спору щодо виконання Відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань з оплати поставленої Позивачем за Договором електричної енергії, а також недоведеність Позивачем порушення Відповідачем умов Договору, беручи до уваги висновки суду щодо того, що відсутність підстав для стягнення штрафних санкцій ґрунтується на відсутності протиправності дій Відповідача як споживача власне в контексті факту зміни електропостачальника (дострокового припинення Договору), а не дотримання правил (процедури) такої зміни, а також того, що право на застосування штрафної санкції за дострокове розірвання договору не стосується випадку дострокового розірвання Договору у зв'язку зі зміною електропостачальника, суд зазначає, що позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 41498/80грн. штрафу за неповідомлення Відповідачем Позивача про зміну постачальника електричної енергії за Договором про постачання електричної енергії споживачу від 02.10.2020р. на умовах Комерційної пропозиції №5/3 Тарифний план “Базовий з тарифом ОСР (передоплата)” є безпідставними та необґрунтованими, а відтак, в позові слід відмовити повністю.
Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
Згідно ч. 1 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.
Відповідно до пп.1 п.2 ч.2 ст.4 Закону України «Про судовий збір» за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Приписами статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2021 року для працездатних осіб в розмірі 2270 гривень.
Приписами ч.1 ст.124 ГПК України передбачено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи.
Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв'язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2270грн. у вигляді сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору.
Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 02.07.2021р. №84576 про сплату за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №3 до позовної заяви.
Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2270грн., недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що сплачений Позивачем за подання позовної заяви до господарського суду судовий збір в розмірі 2270грн. слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог та залишити вказані судові витрати за Позивачем.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст. 42, п. 1, 3 ч. 1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-81, 86, 123, 129, 165, 178, 191, 205, 216, 222, 231, 235, 236, 238, 241, 247, 252Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 179, 180, 193, 216, 218, 275 Господарського кодексу України, ст.ст.3, 6, 11, 15, 16, 509, 525- 527, 530, 549, 599, 610, 614,626, 629, 632, 638, 655, 691, 712, 714 Цивільного кодексу України, суд -
1. В позові відмовити повністю.
2. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.
3. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.
Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.
Повний текст рішення складено 20.09.2021р.
Головуючий суддя Т.Б. Фартушок