Постанова
Іменем України
08 вересня2021 року
м. Київ
справа № 200/823/19
провадження № 61-18329св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,
відповідачі за первісним позовом: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 ,
відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,
третя особа за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовної заяви
У січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування фіктивним та недійсним, скасування державної реєстрації.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 29 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений нотаріально посвідчений договір дарування 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 ,
Вказувала на те, що вона дізналась про існування цього договору 15 січня 2019 року під час перегляду в апеляційному порядку ухвали Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 16 липня 2018 року про забезпечення позову у справі № 199/3654/18 за її позовом і позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої злочином.
Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року ОСОБА_2 визнано винним у тому, що він 27 червня 2017 року близько 17:10 год., маючи дозвіл на керування транспортними засобами виключно з ручним керуванням, керуючи автомобілем марки «Nissan Maxima», реєстраційний номер НОМЕР_1 , непереобладнаним під ручне керування, рухався зі швидкістю близько 80 км/год по проїзній частині Центрального мосту («Новий міст»), на якій швидкість руху обмежена до 40 км/год дорожнім знаком 3.29, зі сторони вулиці Глинки в напрямку просп. Слобожанського у м. Дніпро. Під час руху по проїзній частині Центрального мосту, поблизу електричної опори № 34, ОСОБА_2 , маючи об'єктивну можливість виявити пішохода - ОСОБА_5 (її дочку), яка рухалася з ліва на право щодо напрямку руху автомобіля «Nissan Maxima», не вжив своєчасно заходів щодо зменшення швидкості та застосування своєчасного екстреного гальмування, у результаті чого скоїв наїзд передньою правою частиною керованого ним автомобіля на її дочку ОСОБА_5 .
Спричинені ОСОБА_5 внаслідок даної дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) ушкодження відносяться до категорії тяжких тілесних ушкоджень за ознакою небезпеки для життя у момент спричинення.
Отримані травми потягли за собою смерть ОСОБА_5 , про що інформація була поширена в інтернеті на багатьох сайтах та по телебаченню 29 червня 2017 року, а про ДТП - 27 червня 2019 року.
Вказувала на те, що ОСОБА_2 , усвідомлюючи, що вказана ДТП сталася з його вини, а також те, що він має нести відповідальність за завдану внаслідок ДТП майнову та моральну шкоду перед нею та її чоловіком ОСОБА_4 , вчинив дії, спрямовані на погіршення свого майнового стану, а саме через два дні після ДТП (27 червня 2017 року) і на наступний день після смерті її дочки ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) уклав зі своїм сином ОСОБА_3 договір дарування на 2/3 частини спірної квартири.
Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 90809398 від 29 червня 2017 року за ОСОБА_3 29 червня 2017 року, тобто після того, як усім вже було відомо про смерть ОСОБА_5 через мережу Інтернет та з новин по телебаченню, зареєстровано право власності на 2/3 частини вказаної квартири.
Зазначала, що в провадженні Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська перебуває на розгляді цивільна справа за її позовом до ОСОБА_2 про відшкодування майнової та моральної шкоди.
Вважала, що зазначений договір дарування є фіктивним, оскільки ОСОБА_2 передбачав негативні наслідки для себе у випадку виконання в майбутньому судового рішення, шляхом звернення стягнення на 2/3 частини квартири, а тому вирішив провести фіктивне відчуження нерухомого майна.
Крім того, зареєстрованим місцем проживання ОСОБА_2 є квартира, яку він передав у дар сину, а зареєстрованим місцем проживання обдарованого ОСОБА_3 є м. Київ.
З урахуванням зазначеного та посилаючись на положення статей 202, 203, 215, 234 ЦК України, ОСОБА_1 просила визнати недійсним договір дарування від 29 червня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Колодій Р. О.; скасувати рішення про державну реєстрацію права власності, номер запису про право власності: 21154958, дата та час реєстрації - 29 червня 2017 року 15:23:17 на ОСОБА_3 , повернути сторони у первинний стан реєстрації права власності на 2/3 частини вказаної квартири та поновлення реєстрації права власності за ОСОБА_2 .
У червні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив визнати за ним право власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , на підставі договору дарування від 29 червня 2017 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Колодій Р. О. та зареєстрованого в реєстрі за № 566.
Ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 12 липня 2019 року прийнято до спільного розгляду з первісним позовом ОСОБА_1 зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року у складі судді Подорець О.Б. позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір дарування 2/3 частин квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та посвідчений 29 червня 2017 року приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Колодій Р. О. за реєстровим № 556.
Сторони повернуто у первісний стан.
Скасовано реєстрацію права власності на 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 , номер запису у реєстрі про право власності: 21154958, дата та час реєстрації - 29 червня 2017 року 15:23:17, проведену на підставі договору дарування 2/3 частини квартири від 29 червня 2017 року та поновлено державну реєстрацію права власності на 2/3 частини вказаної квартири за ОСОБА_2 .
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_3 , суд першої інстанції виходив із того, що оспорюваний договір дарування, який є безвідплатним та укладений між близькими родичами, не був направлений на реальне настання правових наслідків, а спрямований на приховування нерухомого майна, з метою уникнення звернення стягнення на частку цього майна при примусовому виконанні рішення суду про стягнення з ОСОБА_2 шкоди, заподіяної його діями при ДТП,а тому наявні правові підстави для визнання вказаного правочину недійсним.
Також суд дійшов висновку про наявність правових підстав для скасування реєстрації права власності та повернення сторін у первісний стан.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року скасовано в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування фіктивним та недійсним, скасування державної реєстрації та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та відмовляючи у задоволенні цих вимог, апеляційний суд виходив із того, що ОСОБА_2 , передаючи у власність свого сина 2/3 частини квартири за договором дарування, не мав на увазі можливість отримання матеріальних благ, догляду чи іншої необхідної допомоги, не вимагав від обдарованого виконання будь-яких умов. Та обставина, що ОСОБА_2 залишився проживати у подарованій ним частині спірної квартири, не може свідчити про відсутність його волевиявлення на її відчуження, оскільки умова проживання в подарованій частині квартири не суперечить оспорюваному договору дарування від 29 червня 2017 року.
Крім того, дії дарувальника, що передували укладенню договорів, а саме: отримання ним звіту про оцінку вартості нерухомого майна від 14 червня 2017 року, а також дії після вчинення правочинів, зокрема отримання особисто ОСОБА_3 копії договору дарування у нотаріуса, дає підстави вважати про обізнаність та цілковиту згоду на вчинення правочинів саме дарування, а не будь-яких інших.
Отже, воля дарувальника ОСОБА_2 в оспорюваному правочині відповідала його дійсним намірам щодо розпорядження належним йому нерухомим майном.
Короткий зміст вимог касаційних скарг та їх доводів
У грудні 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні її позову, неправильно застосував положення статті 234 ЦК України, не врахував, що договір дарування нерухомого майна, укладений між близькими родичами з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на таке майно в рахунок погашення боргу, може бути визнано фіктивним.
Апеляційний суд не врахував, що оспорюваний договір укладений сторонами, які є близькими родичами, та не перевірив, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами, чи направлені дії сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.
Апеляційний суд залишив поза увагою, що оспорюваний договір укладений через два дні після ДТП, яка сталася 27 червня 2017 року, і на наступний день після смерті її дочки, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , та інформація про смерть якої була поширена в мережі Інтернет на багатьох сайтах і по телебаченню 28 та ІНФОРМАЦІЯ_1 . При цьому довідка про склад сім'ї була видана ОСББ «Калинова 83» ОСОБА_2 28 червня 2017 року у неробочий день та офіційно вихідний день по всій Україні та на наступний день після ДТП, а договір дарування був нотаріально посвідчений з порушенням вимог чинного законодавства України, а саме на підтвердження складу сім'ї нотаріусу надана довідка ОСББ «Калинова 83», яка не мала повноважень на її видачу, оскільки уповноваженим виконавчим органом з видачі довідки про склад сім'ї є департамент адміністративних послуг та дозвільних процедур міської ради, а також не надана інформаційна довідка з БТІ про те, хто є власником квартири за їхніми даними.
Вказувала на те, що ОСОБА_2 , усвідомлюючи те, що ДТП сталась з його вини, а також те, що він має нести відповідальність за завдану внаслідок ДТП майнову та моральну шкоду перед нею та її чоловіком як батьками дитини, яка померла внаслідок ДТП, вчинив дії, спрямовані на погіршення свого майнового стану. У змові зі своїм сином ОСОБА_2 через два дні після ДТП (27 червня 2017 року) і на наступний день після смерті її дочки ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) умисно уклав зі своїм сином 29 червня 2017 року договір дарування на 2/3 частини квартири, з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.
При цьому ОСОБА_2 продовжує фактично володіти і користуватися цим майном.
Також апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_2 після укладення договору дарування від 29 червня 2017 року знову намагався погіршити свій майновий стан, а саме 21 серпня 2018 року умисно уклав договір застави рухомого майна - автомобіля, на який 29 червня 2017 року в рамках кримінального провадження був накладений арешт.
Підставами касаційного оскарження постанови Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,
а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) та у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 712/13738/18 (провадження № 61-44736св18).
Судові рішення в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 не оскаржуються, а тому в силу вимог статті 400 ЦПК України в касаційному порядку не переглядаються.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У січні 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали відзиви на касаційну скаргу, у яких просили відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2020 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.
11 січня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
27 червня 2019 року близько 17:10 год. водій ОСОБА_2 , який має дозвіл на керування транспортними засобами виключно з ручним керуванням, керуючи технічно справним автомобілем марки «Nissan Maxima» реєстраційний номер НОМЕР_1 , не переобладнаним під ручне керування, рухався зі швидкістю близько 80 км/год по проїзній частині Центрального мосту («Новий міст»), на якій швидкість руху обмежена до 40 км/год дорожнім знаком 3.29, зі сторони вулиці Глинки в напрямку просп. Слобожанського у м. Дніпро.
Під час руху по проїзній частині Центрального мосту, поблизу електричної опори № 34, ОСОБА_2 , маючи об'єктивну можливість виявити пішохода - дочку позивача - ОСОБА_5 , яка рухалася зліва на право відносно напрямку руху автомобіля «Nissan Maxima», не вжив своєчасно заходів щодо зменшення швидкості та застосування своєчасного екстреного гальмування, у результаті чого скоїв наїзд передньою правою частиною керованого ним автомобіля на пішохода ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії Комунального закладу «Дніпропетровська обласна клінічна лікарня».
29 червня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір дарування 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Колодій Р. О. та зареєстрований у реєстрі за № 556.
Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року у справі № 199/5298/17 ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 286 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі строком на 5 років з позбавленням керування транспортними засобами строком на 3 роки.
На підставі пункту «г» статті 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» звільнено ОСОБА_2 від відбування призначеного за цим вироком основного та додаткового покарання.
Позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на лікування у розмірі 176,75 грн, витрат на виготовлення та встановлення пам'ятника у розмірі 13 200,00 грн та моральної шкоди у розмірі 180 800 грн, а всього 194 176,75 грн.
Стягнуто з Приватного акціонерного товариства «Страхова компанія АСКО Донбас Північний» на користь ОСОБА_1 на відшкодування витрат на лікування у розмірі 6 667,53 грн, витрат на виготовлення та встановлення пам'ятника у розмірі 38 400,00 грн та моральної шкоди у розмірі 19 200,00 грн, а всього 64 267,53 грн.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 в іншій частині відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 травня 2018 року вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2017 року в частині цивільного позову скасовано і повернуто справу до суду першої інстанції для розгляду в порядку цивільного судочинства
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду не відповідає.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).
Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку».
Конституційний Суд України виходив із того, що, здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) підтвердила висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, щодо застосування статті 234 ЦК України у спорах, що виникли з договорів дарування нерухомого майна, визначивши, що договір дарування нерухомого майна, укладений між близькими родичами з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, може бути визнано фіктивним на підставі статті 234 ЦК України.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що особа вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом, та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, передбачена статтею 228 ЦК України.
У справі, яка переглядається, судом першої інстанції установлено, що ОСОБА_2 29 червня 2017 року, тобто через два дні після ДТП, яка сталася з його вини і яка призвела до смерті потерпілої ОСОБА_5 , подарував 2/3 частини квартири АДРЕСА_1 , яка належала йому на праві приватної власності, своєму синові ОСОБА_3 , який не міг не знати про ДТП, яка сталася 27 червня 2017 року з вини його батька і в результаті якої загинула дитина.
Також судом першої інстанції установлено, що ОСОБА_3 був зареєстрований у квартирі, яку отримав у дар, 04 січня 2019 року, амісцем проживання дарувальника ОСОБА_2 залишилася спірна квартира.
Установивши вказані обставини, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що договір дарування, який є безвідплатним та укладено між близькими родичами, не був спрямований на настання реальних правових наслідків, обумовлених спірним правочином, а спрямований на приховання майна від виконання у майбутньому зобов'язань щодо відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП, що є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним на підставі статті 234 ЦК України.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, враховуючи те, що ОСОБА_2 , передаючи 29 червня 2017 року у дар своєму сину 2/3 частини спірної квартири, був обізнаний про ДТП, яка сталася 27 червня 2017 року і учасником якої він був, про порушення кримінального провадження на підставі частини другої статті 286 КК України та міг передбачити негативні наслідки для себе, а саме щодо відшкодування шкоди, спричиненої внаслідок ДТП.
Також суд першої інстанції правильно врахував, що фактична передача нерухомого майна обдарованому за договором дарування від 29 червня 2017 року не відбулась, оскільки обдарований ОСОБА_3 лише 04 січня 2019 року був зареєстрований у квартирі, яку отримав у дар, а докази того, що ОСОБА_3 після укладення оспорюваного договору утримував свою власність, користувався нею в матеріалах справи відсутні.
З метою реального захисту та відновлення порушених прав та охоронюваних законом інтересів позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідність повернення сторін договору дарування у первісний стан, оскільки оспорюваний договір не створив жодних юридичних наслідків.
Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував, не встановивши будь-які нові факти та без дослідження нових доказів, не встановивши порушення судом першої інстанції правил оцінки доказів, фактично переоцінив докази у справі і дійшов протилежного висновку про відсутність підстав вважати оспорюваний договір дарування фіктивним, у результаті чого скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Частиною першою статті 413 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Оскільки апеляційним судом скасовано законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення районного суду.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та залишення в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року, то відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню судові витрати, понесені нею за подання касаційної скарги, у розмірі 3 073,60 грн.
Керуючись статтями 400, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Дніпровського апеляційного суду від 15 жовтня 2020 року скасувати та залишити в силі рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2019 року.
Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 3 073,60 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець