ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
15 вересня 2021 року м. Київ № 640/9759/21
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Добрянської Я.І., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Державної митної служби України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної митної служби України в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ Державної митної служби України від 10.03.2021р. № 204-к «Про звільнення ОСОБА_1 »;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора департаменту - начальника відділу планування та супроводу будівництва Департаменту інфраструктури, держмайна та господарської діяльності Державної митної служби України;
- стягнути з Державної митної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.03.2021р. по день винесення рішення судом.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що наказ відповідача про звільнення є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки відсутній факт реального скорочення посади позивача. Також, наголошує, що звільнення позивача мало дискримінаційний характер, при цьому, відповідачем не враховано переважне право на залишення на посаді.
Відповідачем подано відзив на адміністративний позов в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог, з огляду на їх необґрунтованість.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Наказом Державної митної служби України від 22.10.2020р. №1010-о «Про призначення ОСОБА_1 » позивача з 23.10.2020р. призначено на посаду заступника директора департаменту - начальника відділу планування та супроводу будівництва Департаменту інфраструктури, держмайна та господарської діяльності Державної митної служби України, за результатами добору, шляхом укладення контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
22.10.2020р. між позивачем та Державною митною службою України укладено контракт про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Водночас, наказом Державної митної служби України від 10.03.2021р. №204-о «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83, пункту 1 частини 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» припинено державну службу та звільнено із займаної посади 10.03.2021р. ОСОБА_1 , заступника директора департаменту - начальника відділу планування та супроводу будівництва Департаменту інфраструктури, держмайна та господарської діяльності Державної митної служби України, у зв'язку зі скороченням посади державної служби, припинивши дію контракту про проходження державної служби на період дії карантину, установленого з метою запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2. Підставою для прийняття вказаного наказу слугувала заява ОСОБА_1 , попередження про наступне звільнення ОСОБА_1 та лист Міністерства фінансів України від 04.03.2021р. № 17030-18-61/7167.
Позивач вважаючи наказ про звільнення незаконним, звернувся до суду для захисту своїх прав, свобод та законних інтересів.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначені Законом України "Про державну службу".
За змістом статті 5 Закону України "Про державну службу" правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Статтею 83 Закону України "Про державну службу" визначені підстави для припинення державної служби, а саме - державна служба припиняється: 1) у разі втрати права на державну службу або його обмеження (стаття 84 цього Закону); 2) у разі закінчення строку призначення на посаду державної служби (стаття 85 цього Закону); 3) за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (стаття 86 цього Закону); 4) за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону); 5) у разі настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 88 цього Закону); 6) у разі незгоди державного службовця на проходження державної служби у зв'язку із зміною її істотних умов (стаття 43 цього Закону); 7) у разі досягнення державним службовцем 65-річного віку, якщо інше не передбачено законом; 8) у разі застосування заборони, передбаченої Законом України "Про очищення влади"; 9) з підстав, передбачених контрактом про проходження державної служби (у разі укладення) (стаття 88-1 цього Закону).
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України "Про державну службу" однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Судом встановлено, що наказом Державної митної служби України від 07.12.2020р. №555 «Про введення в дію Структури апарату Державної митної служби України та Штатного розпису Державної митної служби України на 2020 рік» було введено в дію зміни до штатного розпису на 2020 рік.
При цьому, з аналізу Структури апарату Державної митної служби України та Штатного розпису Державної митної служби України на 2020 рік вбачається, що посада заступника директора департаменту - начальника відділу планування та супроводу будівництва Департаменту інфраструктури, держмайна та господарської діяльності Державної митної служби України - відсутня.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку про те, що у відповідача відбулось скорочення переліку посад державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису без скорочення чисельності державних службовців.
При цьому, відповідно до частини 3 статті 87 Закону України "Про державну службу" (в редакції чинній станом на момент введення в дію Структури апарату Державної митної служби України та Штатного розпису Державної митної служби України на 2020 рік, на момент попередження позивача про наступне звільнення та на момент подання ним заяви про звільнення) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
Водночас, 02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Кодексу законів про працю України від 12 грудня 2019 року №378-IX, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.
Зокрема, відповідно до частини 6 статті 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України "Про державну службу", здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
При цьому, Законом України "Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи" від 14 січня 2020 року №440-ІХ внесені аналогічні зміни в Закон України "Про державну службу", який набрав чинності 13 лютого 2020 року.
Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України "Про державну службу", норми частини 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Крім того, відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України "Про державну службу" Національне агентство з питань державної служби (далі - НАДС) надає роз'яснення з питань застосування цього Закону та інших нормативно-правових актів у сфері державної служби.
У роз'ясненні НАДС від 20.02.2020 № 86, яке розміщено, на офіційному сайті "Судова Влада України" зазначено, що при звільненні державного службовця на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" пропонування державному службовцю вакантної посади державної служби є правом суб'єкта призначення або керівника державної служби, а не його обов'язком.
Щодо посилання на порушення процедури звільнення суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 3, 4 ст. 87 Закону № 889-VIII (в редакції чинній станом на момент введення в дію Структури апарату Державної митної служби України та Штатного розпису Державної митної служби України на 2020 рік, на момент попередження позивача про наступне звільнення та на момент подання ним заяви про звыльнення) суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
У разі звільнення з державної служби на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті державному службовцю виплачується вихідна допомога у розмірі двох середньомісячних заробітних плат.
З матеріалів справи вбачається, що з попередженням про наступне звільнення позивач був ознайомлений 22.12.2020р.
При цьому, саме звільнення мало місце не раніше ніж 30 календарних днів після попередження, а саме 10.03.2021р., а також позивачу виплачено вихідну допомогу.
Крім того, судом встановлено та підтверджується сторонами, що позивачем 05.03.2021р. на ім'я голови Державної митної служби України було подано заяву про звільнення із займаної посади з 10.03.2021р. на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
При цьому, відповідно до статті 86 вищевказаного Закону державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого частиною першою цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю.
Водночас, з оскаржуваного наказу вбачається, що останній серед іншого прийнятий також на підставі заяви позивача про звільнення.
При цьому, суд наголошує, що відповідно до норм Закону України "Про державну службу" та Кодексу законів про працю України позивач не був позбавлений можливості відкликати свою заяву про звільнення до винесення наказу про звільнення.
Частина друга статті 38 КЗпП України передбачає окремий спосіб дій працівника, який бажає залишитись на роботи після подання заяви про звільнення - у випадку, коли такий працівник вийшов на роботу та не вимагає розірвання трудового договору, його звільнення не допускається, крім випадку, коли на його місце вже запрошено іншого працівника, якому не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Однак, позивач заяви про відкликання раніше поданої заяви про звільнення відповідачу не подав, на роботу після звільнення не вийшов.
Щодо доводів позивача про дискримінаційний характер звільнення, суд зазначає таке.
Гарантована Конституцією України рівність усіх у правах і свободах означає необхідність забезпечення рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами в різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях. Відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об'єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (рішення від 07.11.2013 у справі «Пічкур проти України», параграфи 48-49, Заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях застосовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. У противному разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (абзац сьомий пункту 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 № 14-рп/2004).
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
З огляду на наведене, суд констатує, що дискримінація має місце лише тоді, коли порушення прав відбувається з причини певної персональної ознаки особи.
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме: спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту; здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними; надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом; встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян; особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.
Системний аналіз наведених вище положень дає змогу дійти висновку, що відповідно до Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях, а також в однаковий спосіб до осіб, які перебувають у ситуаціях, що істотно відрізняються.
З огляду на вказане, суд приходить до висновку про те, що в даному випадку має місце припущення позивача про обмеження його прав, яке не можна пов'язувати з дискримінацією, а відтак вказані доводи, також є необґрунтованими.
За таких обставин, суд приходить до висновку про те, що наказ про звільнення є законним та обгрунтованим, а відтак підстави для задоволення адміністративного позову відсутні.
Одночасно, судом враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Згідно ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська