Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"02" вересня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1550/21
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Жигалкіна І.П.
при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.
розглянувши в порядку загального позовного провадження справу
за позовом Фізичної особи ОСОБА_1 , смт. Печеніги Харківської області
до Фізичної особи ОСОБА_2 , смт. Печеніги Харківської області 3-тя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрома", с. Мартове Харківської області
про визнання недійсним договору
за участю представників:
позивача - Гуляєв А.В. (посвідчення № 5236 від 31.10.2018 р.);
відповідача - Лохматов І.Л. (свідоцтво № 782 від 12.08.2010 р.);
3-ї особи - не з'явилась
26 квітня 2021 року до Господарського суду Харківської області з позовною заявою звернувся Позивач - Фізична особа ОСОБА_1 , в якій просить суд визнати укладений між Відповідачем, ОСОБА_2 та Позивачем договір купівлі-продажу корпоративних прав - частки у статутному капіталі ТОВ "Агрома" від 11.06.2008 р. удаваним та встановити, що фактично між сторонами вчинено договір позики. Також просить стягнути з Відповідача заборгованість у розмірі 3682604,71 грн (де: 2880000,00 грн - основний борг по договору; 543168,00 грн - інфляційні збитки; 259436,71 грн - три відсотки річних). Також просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача судовий збір в розмірі 57509,07 грн.
На підставі ухвали суду від 28.04.2021 позовну заяву Фізичної особи ОСОБА_1 залишено без руху, надаючи позивачу строк 10 днів з дня вручення цієї ухвали для усунення недоліків, шляхом надання до суду: - доказів відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів та інформації щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових доказів, копії яких додано до заяви; - докази сплати судового збору у встановленому законом порядку; - зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні.
Повернуто Позивачу другий екземпляр позовної заяви для направлення їх Відповідачу, усуваючи недоліки позивач надав заяву (позовну заяву) (вх. № 10342 від 07.05.2021) з відповідними доказами.
На підставі ухвали від 11.05.2021 було прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін та призначенням підготовчого засідання на "25" травня 2021 р. о 11:15. Також було залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні Відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Агрома".
Ухвалою суду від 25.05.2021 р. підготовче засідання відкладено на 15.06.2021 р. о 11:30, а ухвалою від 15.06.2021 було продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів до "29" липня 2021 р., а підготовче засідання відкладено на "06" липня 2021 р. о 11:00.
Ухвалою суду від 06.07.2021 р. учасників провадження було повідомлено про наступне підготовче засідання, яке відбудеться "15" липня 2021 р. о 11:15. Ухвалою суду від 15.07.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті на 03.08.2021 р. о 10:30. Ухвалою суду від 03.08.2021 р. було повідомлено про наступне судове засідання 02.09.2021 р. о 10:30.
Відповідач в судове засідання з'явився, 04.06.2021 р. за вх. № 13123 надав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити ФО ОСОБА_1 в задоволенні позову в повному обсязі. В обґрунтування свого відзиву зазначає те, що Позивачем не доведено того, що договір купівлі-продажу корпоративних прав від 11.06.2008 р. є удаваним в розумінні ст. 235 ЦК України. Також Відповідач вказує на те, що Позивач вже звертався до суду з позовом про стягнення грошей за договором купівлі-продажу корпоративних прав - частки у статутному капіталі ТОВ "Агрома" та заочним рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 27.05.2020 р. у справі № 633/199/19 позов ОСОБА_1 було задоволено, а постановою Харківського апеляційного суду від 19.10.2020 р. рішення було скасовано, а провадження у справі було закритою. Також Відповідач зазначає, що з часу укладання відповідного договору до дати подання відповідного позову минуло понад 12 років, отже строк позовної давності є таким, що сплив.
02 вересня 2021 р. Відповідачем через канцелярію суду подані наступні заяви: 1) заяву про позовну давність (вх. № 20344); 2) заяву про закриття провадження у справі (вх. № 20363); 3) пояснення щодо фактичних обставин справи (вх. № 20362).
Згідно ч. 2 ст. 170 ГПК України, письмові заява, клопотання чи заперечення підписуються заявником чи його представником. До заяви додаються докази їх надіслання (надання) іншим учасникам справи (провадження).
Ч. 4 ст. 170 ГПК України передбачено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог ч. 1 або 2 цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.
На підставі вищезазначеного та статей 169, 170 цього Кодексу суд, встановивши, що письмові заяви (клопотання, заперечення) подані без додержання вимог щодо повідомлення інших учасників справи, повертає ці заяви заявникам без розгляду.
Таким чином, суд повертає вищевказані заяви та пояснення без розгляду
Позивач в судове засідання з'явився, підтримує свої позовні вимоги та просить їх задовольнити в повному обсязі.
Третя особа в призначені судові засідання не з'явилась, ніяких документів не надала. Причини неявки суду не відомі, про місце та час розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчать поштові повідомлення, які повернулись до суду.
Правову природу виниклого спору суд розуміє як спір з приводу виконання чи невиконання умов договору купівлі-продажу корпоративних прав. Тому ця справа за територіальною юрисдикцією (підсудністю) підсудна Господарському суду Харківської області за ч. 1 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України)
Згідно ст. 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України»).
Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.
11.06.2008 р. між ОСОБА_2 (Відповідачем) та ОСОБА_1 (Позивачем) було укладено договір купівлі-продажу корпоративних прав - частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрома", посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Назаренко О.О. та зареєстрований в реєстрі за № 2247, за умовами п. 1.1. якого Відповідач передає у власність Позивача в порядку та на умовах, встановлених цим договором, частку корпоративних прав в розмірі 80 % статутного капіталу ТОВ "Агрома", а Позивач приймає зазначену частку та сплачує її договірну вартість в порядку та на умовах, зазначених в договорі.
П. 2.1. договору визначено, що вартість частки складає 2880000,00 грн.
Згідно п. 2.2. договору, оплата здійснюється Позивачем в готівковому розрахунку в наступному порядку:
- 480000,00 грн. не пізніше 11.06.2008 р.;
- 1200000,00 грн. не пізніше 11.07.2008 р.;
- 1200000,00 грн. не пізніше 11.08.2008 р.
Відповідно до п. 2.3. договору, факт розрахунку Позивача з Відповідачем підтверджується заявою Відповідача про кінцевий розрахунок за договором, яку він зобов'язується надати Позивачу в момент отримання грошових коштів.
Позивач зазначає, що ОСОБА_1 свої зобов'язання по договору виконав, що підтверджується заявою ОСОБА_2 від 06.08.2008 р., якою він підтвердив, що грошові кошти в сумі 2880000,00 грн. як кінцевий розрахунок відповідного договору купівлі-продажу корпоративний прав, що посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Назаренко О.О. за реєстровим № 2247 одержані від ОСОБА_1 в повному обсязі.
За п. 3.3. договору, Позивач набуває статусу учасника ТОВ "Агрома" та від Відповідача до Позивача переходять всі права та обов'язки учасника товариства з моменту державної реєстрації відповідних змін до статуту ТОВ "Агрома" про зміни складу учасників товариства, затверджених рішенням загальних зборів учасників ТОВ "Агрома".
П. 3.4. договору визначено, що на Відповідача покладено обов'язок сприяти Позивачу щодо здійснення державної реєстрації нової редакції статуту товариства, у зв'язку з набуттям Позивачем права на частку в статутному капіталі товариства.
Позивач у своєму позов та поясненнях посилається, що Відповідачем не було вчинено необхідних дій, передбачених умовами договору, внаслідок чого ОСОБА_2 позбавив можливості належним чином оформити право власності на частину корпоративних прав ОСОБА_1 .
Отже, як зазначає Позивач, що підставами для визнання недійсним Договору купівлі-продажу корпоративних прав - частки у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Агрома" від 11.06.2008 є неналежне вчинення з боку Відповідача умов договору та відсутність з боку останнього сприяння для настання реальних правових наслідків.
Незважаючи на той факт, що момент набуття права власності на частку в статутному капіталі ТОВ виникає з моменту набуття її за договором купівлі-продажу, такий учасник до моменту державної реєстрації змін до статуту обмежений в реалізації набутих прав, оскільки Позивач не мав можливості особисто вчинити дії, передбачені законом.
На думку Позивача зазначений договір від 11.06.2008 укладено фіктивно оскільки грошові кошти у розмірі 2 880 000,00 грн передані ОСОБА_1 у позику ОСОБА_2 , а реальні правові наслідки настали після укладення Договору купівлі-продажу корпоративних прав у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю "Агрома" від 12.03.2009, який посвідчений державним нотаріусом Печенізької державної нотаріальної контори Кормільцем М.П. і зареєстровано в реєстрі за №238.
Зазначений факт підтверджується і протоколом № 25 від 05.03.2009 року, яким було прийнято рішення продати 80% частки статутного капіталу Товариства ОСОБА_1 та протоколом № 26 від 12.03.2009 року, яким було змінено склад учасників Товариства.
Відповідно до п. 1.2.5 Договору від 12.03.2009 року загальний розмір статутного фонду становить 191 294,00 грн., що відповідає Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 16 серпня 2008 року. Отже, розмір частки у статутному фонді, що підлягала відчуженню (80 %) становила 153 035,20 грн., що і зазначено у Договорі від 12.03.2009 р. (п.п. 1.1., 1.3., 3.1., 3.2.).
Як вказує Позивач, згідно п. 4.1. договору, у випадку неналежного виконання обов'язків за цим договором, винною стороною друга сторона має право відмовитись від договору та вимагати повернення винною стороною всього отриманого нею за договором, а відповідно до вимог законодавства, в разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
13.05.2019 р. на адресу Відповідача Позивач направив претензію з вимогою повернути Позивачу 10264032,00 грн., з яких 2880000,00 грн., які були сплачені ним згідно договору купівлі-продажу корпоративних прав та інфляційні збитки за період з 06.08.2008 р. по 11.05.2019 р., які складають 7384032,00 грн. в 7-денний строк з моменту отримання претензії. Відповідач на претензію не відреагував.
Відповідач не погоджується з твердженням Позивача та зазначає, що твердження про наявність правовідносин позики між сторонами не підтверджується наявними доказами.
Також Відповідач посилається на обставини того, що Позивач вже звертався до суду з позовом про стягнення грошей за договором купівлі-продажу корпоративних прав - частки у статутному капіталі ТОВ «Агрома» від 11.06.2008, але вказуючи на його недійсність як фіктивного (ст. 234 ЦК), й при цьому він зазначав, що його дії були спрямовані на настання реальних правових наслідків - набуття ним правового статусу учасника ТОВ «Агрома», і саме за цим договором.
Заочним рішенням Печенізького районного суду Харківської області від 27 травня 2020 року у справі №633/199/19 позов ОСОБА_1 було задоволено. Постановою Харківського апеляційного суду від 19 жовтня 2020 року заочне рішення суду першої інстанції було скасоване, а провадження у справі закрито.
На думку Відповідача, Позивач навмисно не надав відомості про розгляд судом справи № 633/199/19 де останній повідомляв суду загальної юрисдикції про протилежне - про свою мету стати учасником товариства і про невиконання зобов'язань ОСОБА_2 з невнесення даних до ЄДР щодо ОСОБА_1 .
Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що у позові слід відмовити, виходячи з наступного.
Завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ч.ч. 1 та 2 ст. 2 ГПК України).
Водночас, одним із принципів господарського судочинства є диспозитивність, суть якого визначена у ст. 14 ГПК України та полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У юридичній науці під диспозитивністю (від лат. dispositus - упорядкований, розподілений) розуміється можливість суб'єктів самостійно упорядкувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати чи відмовитись від участі у правовідносинах, визначати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього.
Одним з основних фундаментальних елементів цього принципу є правова визначеність (legal certainty), яка вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.
Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права (а. 6 п.п. 2.1 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.12.2017 №2-р/2017, а. 6 п.п. 4.1 п. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 20.06.2019 №6-р/2019).
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська комісія) у доповіді «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25 - 26 березня 2011, також зазначала, що однією із складових принципу верховенства права є юридична визначеність, яка є істотно важливою для питання довіри до судової системи та верховенства права. У цій доповіді також вказано, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими, точними і спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункти 44, 46).
Процедурний аспект принципу верховенства права базується на тому, що вимоги правотворчої та правозастосовної практики повинні відповідати певним стандартам, як-от: заборона зворотної дії закону; вимога ясності та несуперечності закону; вимога щодо однакового застосування закону тощо.
Відповідно до ч. 4 четвертої ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Свого часу, ЄСПЛ наголосив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії» від 28.11.1999 №28342/95, § 61).
Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (рішення ЄСПЛ у справі «Парафія греко-католицької церкви в м. Лупені та інші проти Румунії» від 29.112016 №76943/11, § 123).
Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення ЄСПЛ у справі «С.В. проти Сполученого Королівства» від 22.11.1995 №20166/92, § 36).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики, і надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах «Кантоні проти Франції» від 11.11.1996 №17862/91, § 31-32, «Вєренцов проти України», від 11.04.2013 №20372/11, § 65, «Del Rнo Prada проти Іспанії» від 21.10.2013 №42750/09, § 93).
ЄСПЛ зауважував на тому, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (рішення ЄСПЛ у справі «Воловік проти України» від 06.12.2007 №15123/03, § 45).
У рішенні ЄСПЛ у справі «Аксіс та інші проти Туреччини» від 30.04.2019 (№ 4529/06, § 53-56) зазначено, що очевидні суперечності у прецедентній практиці вищого суду та невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики стали причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд.
Відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі «Серявін та інші проти України» (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навивши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).
Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (п. 32 рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Роуз Торія проти Іспанії», параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», параграф 32).
Відповідно до вимог ч.1 ст. 36 закону «Про судоустрій і статус суддів» ВС є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики в порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. У п. 6 ч. 2 цієї статті передбачено, що ВС забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.
Відповідно до ч. 6 ст. 13 закону «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, ураховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Згідно із ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі й застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норми права, викладені в постановах ВС.
Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17. Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, в яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Частина 1 ст. 11 ЦК України визначає, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч. 2 ст. 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Договором, згідно зі ст. 626 ЦК України, є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (ст. 638 цього Кодексу).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Тлумачення ст. 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати.
Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при:
(1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін;
(2) розірванні договору в судовому порядку;
(3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом;
(4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України;
(5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).
Цей висновок сформований у Постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17 (провадження №61-30435сво18).
У ст. 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Як зазначено у ст. 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Відчуження або перехід цивільних прав передбачено ст. 178 ЦК України, де зазначено, що об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку (її частину) у статутному капіталі одному або кільком учасникам цього товариства. Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки (її частини) третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Відступлення частки у статутному капіталі є правовим механізмом, за яким відбувається її відчуження на підставі договору купівлі-продажу, міни, дарування тощо.
Підставою для переходу права власності на частку в статутному капіталі до третьої особи та, відповідно, припинення права власності учасника на таку частку з набуттям його третьою особою, є спрямований на відчуження частки правочин, вчинений учасником товариства та іншою особою (висновки Великої Палати Верховного Суду сформовані у постанові від 01.10.2019 у справі №909/1294/15).
Відповідно до ст.ст. 655, 656 ЦК України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму. Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому. Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.
Згідно з положеннями ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються, зокрема, майнові права та обов'язки, в тому числі і частка в статутному капіталі господарського товариства.
Суд наголошує, що усталеним як в цивілістичній доктрині, так і судовій практиці під принципами виконання зобов'язань розуміються загальні засади згідно яких здійснюється виконання зобов'язання.
Як правило виокремлюється декілька принципів виконання зобов'язань, серед яких: (а) належне виконання зобов'язання; (б) реальне виконання зобов'язання; (в) справедливість добросовісність та розумність (частина третя статті 509 ЦК України) - Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).
В свою чергу, згідно з п. 6 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Тлумачення як ст. 3 ЦК України загалом, так і п. 6 ст. 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.
Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії (Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).
Як свідчить тлумачення ст. 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання (Постанова ВС КЦС від 23 травня 2018 року у справі №537/4905/15-ц (провадження №61-11408св18)
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмету; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці (Постанова ВС ОП КЦС від 01 березня 2021 року у справі №180/1735/16-ц (провадження №61-18013сво18).
Зміст матеріалів справи та аналіз Договору від 11.06.2008 не свідчить про не належне виконання його умов з боку Відповідача на користь Позивача (а.с. 23-27).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Відповідно до частини першої статті 62 Господарського кодексу України підприємством є самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Приватним підприємством визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці, а також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи (частина перша статті 113 Господарського кодексу України).
За змістом частин третьої та п'ятої статті 63 Господарського кодексу України залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Відповідно до частин першої, третьої статті 167 Господарського кодексу України корпоративними правами є права особи частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами. Під корпоративними відносинами маються на увазі відносини, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.
Постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.11.2020 у справі №357/3132/15-ц, провадження № 61-16179св19, встановлено, що основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судом, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору та з'ясування питання про те, чи не укладено цей договір з метою приховання іншого договору та якого саме. За таких обставин, для визнання правочину удаваним позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.
Таким чином, правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов'язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.
Така правова позиція є усталеною та неодноразово висловлювалась Верховним Судом у численних постановах, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23.01.2019 у справі № 522/14890/16-ц, Верховним судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, постановах Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.08.2019 у справі № 303/292/17 від 27.07.2021 р. у справі № 906/494/20 тощо.
На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов'язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.
Тобто, удаваний правочин вчинюється для прикриття іншого правочину, внаслідок чого в наявності два правочини - прихований і удаваний - такий, що прикриває перший правочин.
Удаваний правочин, на відміну від прихованого, сторонами не виконується. Відповідні права і обов'язки сторонами не реалізуються. Сторони правочину виконують тільки ті обов'язки та реалізують ті права, що випливають із прихованого правочину.
З учиненням удаваного правочину сторони навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце.
Удавані правочини - це правочини з дефектами волі такого правочину та мети.
Оскільки згідно ч. 1 ст. 202, ч. 3 ст. 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити - чи є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з'ясування питання про те чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме правочин.
Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 04.01.2020 у справі № 904/4009/18.
Викладене дає підстави для висновку про те, що удаваність договору, не свідчить про автоматичну недійсність таких правочинів, оскільки в силу приписів ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Для визнання правочину удаваним необхідно мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди, наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо, оскільки удаваний правочин може бути вчинений як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування іншого незаконного правочину, при цьому будь-якого обмеження щодо наявності умислу в усіх сторін такого правочину законом не встановлено. Такий умисел може бути завуальований лише однією стороною, про що інша сторона може не знати, як і навпаки.
При цьому, удаваним може бути не весь правочин, а лише в частині когось з його учасників, якщо буде встановлено що інший учасник за змістом договору домовлявся про істотні умови договору, про її ціну, сплатив за власні кошти її покупну ціну, придбав майно для себе та наступні дії сторін свідчать про прийняття виконання договору іншою стороною.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.07.2021 р. у справі №382/1858/16-ц (№ 61-12793св20).
Таким чином, для визнання договору купівлі-продажу удаваним, Позивачем має бути доведена спрямованість волі обох сторін договору (наявність у обох сторін договору умислу) на: породження правовідносин саме за іншим договором; приховання правовідносин у зв'язку з укладанням таокго договору.
При цьому, для задоволення позову про визнання недійсним такого договору також необхідно встановити не лише те, що правочин є удаваним, але й наявність порушення цивільного права чи охоронюваного законом інтересу, за захистом яких Позивач звернувся до суду.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Відповідно до ст. 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Разом із цим, статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов'язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов'язок передати предмет договору наступному власнику.
Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.
Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Позивачем по даній справі не наведено, чому саме договір купівлі-продажу корпоративних прав - частки в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрома" від 11.06.2008 р. є удаваним в розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, оскільки саме по собі можливе невиконання зобов'язань за договором, на який він вказує не є підставою для визнання його удаваним, а порушення права, якщо таке порушення дійсно мало місце, підлягає захисту передбаченим законом засобом згідно ст. 16 ЦК України, зокрема, зобов'язанням вчинити дію тощо.
Ст. 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно ч. 1 ст. 363 ЦК України, частка у праві спільної часткової власності переходить до набувача за договором з моменту укладення договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін.
В абз. 3 п. 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 р. № 13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" судам дані роз'яснення, що особа, яка придбала частку в статутному капіталі ТОВ чи ТДВ, здійснює права і виконує обов'язки учасника товариства з моменту набуття права власності на частку в статутному капіталі.
Згідно п. 2.6. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 25.02.2016 р. № 4 "Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з корпоративних правовідносин" були дані наступні роз'яснення: "Право власності на частку в статутному капіталі ТОВ або ТДВ у третьої особи виникає з моменту укладання договору, якщо інше не встановлено домовленістю сторін (ст. 363 ЦК України). Набуття права власності на частку в статутному капіталі надає третій особі право на вступ до ТОВ.
Право участі у ТОВ або ТДВ є особистим немайновий правом, а отже, автоматичного набуття статусу учасника товариства у зв'язку з набуттям третьою особою права власності на частку в статутному капіталі не відбувається.
Закон не пов'язує момент виникнення права участі у ТОВ або ТДВ з моментом державної реєстрації відповідних змін у складі учасників ТОВ або ТДВ. Водночас згідно з положеннями ст. 89 ЦК України відомості про зміни у складі учасників ТОВ або ТДВ підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру.
Правові наслідки наявності або відсутності відповідних відомостей в Єдиному державному реєстрі визначено ст. 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань".
Якщо товариство після прийняття рішення про внесення змін до установчих документів (зміна складу учасників) не повідомило орган, що здійснив реєстрацію, для внесення необхідних змін до Єдиного державного реєстру, новий учасник має право звернутись до господарського суду з позовом про зобов'язання товариства вчинити дії щодо державної реєстрації змін в установчих документах товариства у зв'язку зі зміною у складі учасників товариства на підставі ст. 7 Закону України "Про господарські товариства".
Позивачем не доведено того, що ОСОБА_2 мав умисел укласти інший договір та приховати такий договір шляхом укладення договору купівлі-продажу корпоративних прав.
Оскільки Позивачем не доведено удаваності оскаржуваного договору купівлі-продажу та порушень вимог закону при його укладенні, а також того яким чином укладення такого договору порушує його права, суд зазначає, що Позивачем не доведено існування правових підстав для застосування статті 235 ЦК України та визнання недійсним договору, як удаваного правочину укладеного з порушенням положень Закону.
Вказану вимогу Позивач обґрунтовує тим, що укладений з Відповідачем договір є удаваним, проте будь-яких належних та допустимих доказів вважати такий договір удаваним - не надає.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі №923/876/16 зазначено, що вичерпний перелік способів захисту учасників товариств з обмеженою відповідальністю або з додатковою відповідальністю міститься у статті 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців і громадських формувань», норми якого є спеціальними для зазначених товариств. До яких, зокрема належить: визначення розміру статутного капіталу товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю та розмірів часток учасників у такому товаристві; стягнення (витребування з володіння) з відповідача частки (частини частки) у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю.
Тобто, такий спосіб захисту як визнання права власності на частку в статутному капіталі товариства не відповідає належному та ефективному способу захисту, оскільки її задоволення не може бути підставою для внесення змін до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 923/876/16).
Крім цього, Позивач при укладанні договору упівлі-продажу корпоративних прав частки в статутному капіталі ТОВ "Агрома" від 11.06.2008 р. був ознайомлений з п. 6.6. де зазначено, що Сторони підтверджують, що цей Договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину.
Отже, відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу корпоративних прав частки в статутному капіталі ТОВ "Агрома" від 11.06.2008 р. удаваним.
Посилання Відповідача на правові наслідки спливу позовної давності не приймається судом з підстав наступного.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч. 3 ст. 267 ЦК України).
Частинами 4, 5 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Якщо позовні вимоги визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов'язаний застосувати до спірних правовідносин положення ст. 267 ЦК України та вирішити питання про наслідки такого спливу, тобто або відмовити в позові у зв'язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення захистити порушене право.
Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України у визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Так, суд вважає за доцільне звернути увагу на правову позицію ВСУ викладену у поставні від 15 травня 2017р. у справі № 6-786цс17, де встановлено, що Згідно з частиною першою статті 509, статтею 526 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За загальним правилом зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом (частини перша та друга статті 598 ЦК України).
Спливу позовної давності як підстави для припинення зобов'язання норми глави 50 «Припинення зобов'язання» ЦК України не передбачають.
При цьому відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. За правилами статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо). Наслідки спливу позовної давності визначаються статтею 267 ЦК України.
Згідно з приписами статті 267 ЦК України особа, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Таким чином, позовна давність пов'язується із судовим захистом суб'єктивного права особи в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Якщо упродовж установлених законом строків особа не подає до суду відповідного позову, то за загальним правилом ця особа втрачає право на позов у розумінні можливості в судовому порядку здійснити належне їй цивільне майнове право. Тобто сплив позовної давності позбавляє цивільне суб'єктивне право здатності до примусового виконання проти волі зобов'язаної особи.
У зобов'язальних відносинах (стаття 509 ЦК України) суб'єктивним правом кредитора є право одержати від боржника виконання його обов'язку з передачі майна, виконання роботи, надання послуги тощо. Зі спливом позовної давності в цих відносинах кредитор втрачає можливість у судовому порядку примусити боржника до виконання обов'язку. Так само боржник зі спливом строку позовної давності одержує вигоду - захист від можливості застосування кредитором судового примусу до виконання обов'язку.
Однак за змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб'єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов'язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Зокрема, суд не має права застосовувати позовну давність інакше, як за заявою сторін, і без такої заяви може задовольнити позов за спливом строку позовної давності (частина третя статті 267 ЦК України). У разі пропущення позовної давності та наявності заяви сторони про її застосування суд може визнати причини пропущення поважними та прийняти рішення про задоволення позову (частина п'ята статті 267 ЦК України). Крім того, навіть після спливу позовної давності боржник може добровільно виконати зобов'язання і таке виконання закон визнає правомірним, здійсненим за наявності достатньої правової підстави (частина перша статті 267 ЦК України), установлюючи для особи, яка виконала зобов'язання після спливу позовної давності, заборону вимагати повернення виконаного.
Отже, ЦК України сплив позовної давності окремою підставою для припинення зобов'язання не визнає. Виконання боржником зобов'язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропущення позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов'язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо.
Таким чином, за загальним правилом ЦК України зі спливом позовної давності, навіть за наявності рішення суду про відмову в позові з підстави пропущення позовної давності, зобов'язання не припиняється.
Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.
Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.
Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Надточій проти України" (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ "Гурепка проти України № 2" наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.
Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.
На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". "Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права" (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю "питомою вагою" принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: "правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах".
Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з'являються внаслідок "помилок" законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.
Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.
Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.
Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину "Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)", у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).
Обов'язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з'ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.
Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини" та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі "Хаджинастасіу проти Греції" національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Кузнецов та інші проти Російської Федерації" зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України"), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі "Роуз Торія проти Іспанії", параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", параграф 32).
Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.
У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов'язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).
Суд, також нагадує, що концепція "майна" в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися "правом власності", а відтак і "майном".
Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).
Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Враховуючи вищевикладене, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір в разі відмови в позові покладається судом на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В позові відмовити повністю.
Повне рішення складено "13" вересня 2021 р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.
Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.
Суддя І.П. Жигалкін