ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
14 вересня 2021 року м. ОдесаСправа № 915/1619/20
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді: Ярош А.І.,
суддів Діброви Г.І., Принцевської Н.М.,
розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Господарського суду Миколаївської області від 19 травня 2021 року
у справі №915/1619/20
за позовом акціонерного товариства “МетаБанк”
до відповідачів:
1) ОСОБА_2 ,
2) ОСОБА_1 ,
про стягнення в солідарному порядку грошових коштів у загальній сумі 8515 грн. 85 коп.,
Акціонерне товариство “МетаБанк” звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом про стягнення з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у солідарному порядку грошових коштів у загальній сумі 8515 грн. 85 коп., із яких: 5667 грн. 25 коп. ? інфляційні втрати, 2848 грн. 60 коп. ? 3 % річних.
Позов мотивовано невиконанням відповідачами рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006, яким стягнуто в солідарному порядку з підприємця Мартинко (підприємницьку діяльність якої у подальшому припинено), як позичальника за укладеним з Банком кредитним договором від 08.02.2007 № 32-28-07/0011-МК, та ОСОБА_1 , який, згідно укладеного ним з Банком договору поруки від 08.02.2007, поручився за виконання підприємцем Мартинко зобов'язань за кредитним договором, заборгованість за кредитним договором у сумі 32570 грн. 38 коп.
У зв'язку з викладеними обставинами, Банком на суму указаної вище заборгованості за період невиконання судового рішення здійснені нарахування в порядку ч. 2 ст. 625 ЦК України, а також банк також просить про стягнення з відповідачів грошових коштів на відшкодування судових витрат з оплати позовної заяви судовим збором.
Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19 травня 2021 року у справі №915/1619/20 (суддя Давченко Т.М.) позовні вимоги задоволено в повному обсязі. Стягнуто у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , на користь акціонерного товариства “МетаБанк” грошові кошти у загальній сумі 8515 грн. 85 коп., із яких: 2848 грн. 60 коп. - 3 % річних; 5667 грн. 25 коп. - інфляційні втрати, а також грошові кошти на відшкодування витрат з оплати позовної заяви судовим збором у сумі 2102 грн.
Приймаючи рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, стягувач (кредитор) вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Судом встановлено, що донарахування 3 % річних та інфляційних втрат здійснене позивачем на суму непогашеної заборгованості за договором, визнаної підлягаючою до стягнення рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі №2-1006, а саме, на суму 32570 грн. 38 коп. - основний борг.
Ураховуючи викладене, нарахування позивачем 3 % річних за період прострочення 01.01.2018-30.11.2020 та інфляційних втрат за період січень 2018 року-листопад 2020 року суд визнав обґрунтованим та підставним.
Поданий позивачем розрахунок 3 % річних у сумі 2848 грн. 60 грн., суд визнав арифметично вірним та таким, що виконаний у відповідності до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, при перевірці правильності розрахунку інфляційних втрат судом з'ясовано, що указані нарахування за період січень 2018 року-листопад 2020 року складають більшу, ніж вказано позивачем суму ? 6142 грн. 78 коп., однак задоволено суму, заявлену до стягнення - 5667 грн. 25 коп.
Не погодившись із зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Миколаївської області по справі №915/1619/20 від 19.05.2021 р. та закрити провадження у справі.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, апелянт зазначає, що 20.04.2021 р. представник ОСОБА_1 звернувся в суд із заявою про закриття провадження в даній справі. Заяву мотивовано тим, що ОСОБА_1 не є юридичною особою або фізичною особою-підприємцем і спір у даній справі не пов'язаний з укладанням, зміною або виконанням правочину, а пов'язаний з виконанням (невиконанням) рішенням суду та насліками його невиконання.
Окрім цього, в позові ставиться питання про стягнення інфляційних втрат та 3% річних внаслідок невиконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006/2008, натомість в мотивувальній частині та в частині наведеної судової практики позивач посилається на невиконання кредитного договору та договору поруки, що взагалі є іншою підставою та іншим способом захисту. При чому, Банк навіть не додає відповідних доказів (договорів), а додає лише рішення суду, яке є підставою для правового реагування.
Вищенаведені підстави в повному обсязі давали змогу стверджувати, що провадження в даній справі підлягає закриттю в порядку п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, згідно якого господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.
Таким чином, Позивач необґрунтовано посилався на факт невиконання рішення суду, як на тотожну обставину - невиконання кредитного зобов'язання. Таких же помилок допустився і суд при розгляді справи.
Суд першої інстанції не перевірив та не встановив дійсних підстав позову, які чітко зазначалися Позивачем - невиконання відповідачами рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006. Тобто суд вважав, що невиконання рішення суду та невиконання кредитних зобов'язань є тотожними підставами.
Більш того, суд посилався на судову практику, зазначаючи про аналогічність {тотожність) обставин цієї справи та правової позиції викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц.
Натомість скаржник зауважує, що місцевий суд проігнорував ту обставину, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц стягувалася заборгованість за кредитним договором.
У справі № 415/2542/15-ц взагалі немає будь-яких аналогічних (тотожних) обставин невиконання рішення суду та як наслідок застосування правових наслідків передбачених статтею 625 ЦК У країни.
Наголошує, що за умовами позовної заяви, правові наслідки передбачені статтею 625 ЦК України випливають саме за невиконання рішення суду.
Таким чином, наступні висновки суду щодо можливості ОСОБА_1 у цих правовідносинах бути процесуальною стороною в даному провадженні є необґрунтованими та незаконними.
Вивчаючи надані Позивачем докази, можливо дійсно прийти до висновку, що посилання на виконання кредитного договору та договору поруки є помилковим, так як Позивач навіть не додає відповідних доказів (договорів), а додає лише рішення суду, яке є підставою для правового реагування.
Більш того, з розрахунку вбачається, що базовою сумою для нарахування є заборгованість за рішенням суду, а зобов'язання за кредитним договором та договором поруки вже давно припинилися.
Таким чином, посилаючись на підвідомчість спору господарському суду, Позивач помилково (умисно або не умисно) зазначає про укладання та необхідність виконання кредитного договору, а фактично просить стягнути суму за невиконання судового рішення у розмірі 32570,38грн.
ОСОБА_1 зауважує, що він не являється юридичною особою або фізичною особою-підприємцем, більш того, спір не пов'язаний з правочином, а пов'язаний з рішенням суду та наслідками його невиконання. Таким чином, місцевий суд допустився грубої процесуальної помилки та розглянув спір по суті, а не закрив провадження у відповідності до п.1 ч.1 ст.231 ГПК України.
Окрім цього, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові ( стаття 267 ЦК України).
Відповідач обґрунтовано письмово зазначав, що: «Позивачем пропущено строк позовної давності, що є підставою для такої відмови». Форми заяви ч.3 ст. 267 ЦК України не передбачено, тому твердження суду про неправильність форми заяви є хибними.
Такого ж висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 16 серпня 2017р. у справі № 6-2667цс16, при чому суд зазначив, що про застосування строку позовної давності, як про підставу для відмови у позові, можна заявляти усно, письмово, у окремій заяві, відзиві або в інших документах у справі в порядку, передбаченому ст. 267 ЦК України,
Суд першої інстанції не перевірив вказаних обставин та зазначав про стягнення боргу.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.07.2021 року відкрито апеляційне провадження по справі №915/1619/20 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення господарського суду Миколаївської області від 19 травня 2021 року у справі №915/1619/20. Ухвалено розглянути справу №915/1619/20 в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідно до приписів ст.ст. 267, 268 Господарського процесуального кодексу України, судовою колегією встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу з доказами надсилання копій іншим учасникам справи протягом 10 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Роз'яснено учасникам справи про їх право не пізніше 7 днів з дня вручення ухвали про відкриття апеляційного провадження у справі подати до суду будь-які заяви чи клопотання стосовно процесуальних питань (призначення експертизи, витребування доказів, судових доручень щодо збирання доказів, залучення у справі спеціаліста, перекладача, вжиття заходів забезпечення позову, відводів, затвердження мирових угод тощо), оформлених відповідно до статті 170 Господарського процесуального кодексу України, разом з доказами направлення копій таких заяв чи клопотань іншим учасникам справи.
20.07.2021 року до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу від Акціонерного товариства “МетаБанк”, в якому позивач зазначає, що рішення Господарського суду Миколаївської області є законним, прийняте з повним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи та додержанням норм матеріального та процесуального права, просить Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Миколаївської області №915/1619/20 від 19.05.2021року за позовною заявою Акціонерного товариства "МетаБанк", до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Сторони належним чином повідомлені про розгляд справи апеляційним судом в порядку письмового провадження, шляхом направлення копії ухвали суду від 12.07.2021 року на електронні адреси учасників процесу, здійснення телефонограми представнику ОСОБА_1 та на останню відому поштову адресу ОСОБА_2 - АДРЕСА_1 . Поштове відправлення повернулось неврученим від ОСОБА_2 .
У відповідності до ч. 6 ст. 176 ГПК України під час розгляду справи господарським судом Миколаївської області листами від 04.01.2021 запитано у Управління Державної міграційної служби у Миколаївській області відомості про реєстрацію місця проживання та інші персональні дані, що містяться в реєстрі територіальної громади/Єдиному демографічному реєстрі відносно відповідачів.
Відповіді на указані запити, оформлені листами від 12.01.2021 № 4801.4-121/4801.4-21 та від 12.01.2021№ 4801.4-122/4801.4-21, надійшли до суду 18.01.2021 (вх. №№ 711/21, 712/21).
Управління Державної міграційної служби у Миколаївській області листами від 12.01.2021, зареєстрованими в суді 18.01.2021 за вх. №№ 711/21, 712/21 повідомило, що ОСОБА_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_2 за відомостями обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання УДМС України в Миколаївській області зареєстрованою/знятою з реєстрації не значиться. (а.с.24 зв.с.).
У зв'язку із зазначеним, 02.09.2021 року судом розміщено оголошення на веб-сайті Судова влада України https://swag.court.gov.ua/, яким повідомлено учасників справи про судовий розгляд.
Відповідно до ч. 7 ст. 120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
В своїх рішеннях Європейський суд також наголошує, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
За таких обставин, оскільки апеляційним судом було направлено ухвалу від 12.07.2020 року за останню відому поштову адресу ОСОБА_2 , враховуючи висновки Європейського суду з прав людини у рішенні від 28.08.2018 у справі "В'ячеслав Корчагін проти Росії" (№12307/16), а також розміщено повідомлення на веб-сайті, остання вважається повідомленою належним чином про судовий розгляд справи в суді апеляційної інстанції.
Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів доходить наступних висновків.
Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006 задоволено позов акціонерного банку (АБ) “Металург” та вирішено стягнути з фізичної особи-підприємця Мартинко Т.М. та ОСОБА_1 в солідарному порядку заборгованість за кредитним договором у сумі 32570 грн. 38 коп., судовий збір у сумі 325 грн. 70 коп. та витрати з інформаційно-технічного забезпечення у сумі 30 грн., а загалом кошти в сумі 32926 грн. 08 коп.
В указаному рішенні судом встановлені наступні обставини:
08.02.2007 між АБ “Металург” та ОСОБА_2 (позичальником) укладений кредитний договір № 32-28-07/0011-МК, відповідно до якого Банк надав позичальнику для здійснення поточної підприємницької діяльності 30000 грн. зі строком повернення до 05.02.2009 та сплатою за користування коштами 28 % річних.
На забезпечення виконання указаного договору 08.02.2007 між Банком та ОСОБА_1 (поручителем) укладено договір поруки № 32-28-07/0011-МЕ, згідно п. 1 якого поручитель брав на себе зобов'язання як солідарний боржник відповідати за неналежне виконання позичальником своїх зобов'язань перед Банком по кредитному договору.
Судом також встановлено, що позичальник не виконав належним чином свої зобов'язання, внаслідок чого виникла заборгованість перед Банком на загальну суму 32570 грн. 30 коп.
Вказане рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва залишене без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 19.02.2009, набрало законної сили в порядку, визначеному чинним законодавством, та є преюдиційним при вирішення спору в даній справі в розумінні ч. 4 ст. 75 ГПК України, якою визначено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У подальшому 07.08.2014 відповідачем-1 ( ОСОБА_2 ) була припинена господарська діяльність, про що внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Частиною 8 ст. 4 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” передбачено, що фізична особа-підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
У відповідності до ст. ст. 51, 52, 598-609 ЦК України, однією із особливостей підстав припинення зобов?язань для фізичної особи-підприємця є те, що у випадку припинення суб?єкта підприємницької діяльності-фізичної особи (виключення з реєстру суб?єктів підприємницької діяльності) її зобов?язання за укладеними договорами не припиняються, а залишаються за нею як фізичною особою, оскільки фізична особа не перестає існувати. Фізична особа-підприємець відповідає за своїми зобов?язаннями, пов?язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.
Згідно ст. 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (наприклад, п.п. 5, 10, 14 цієї статті).
Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України “Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів” від 03.10.2017 № 2147-VIII, одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб?єктного складу сторін.
Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
Відтак, з дати набрання чинності ГПК України в указаній вище редакції, а саме, з 15.12.2017, господарські суди мають юрисдикцію щодо розгляду за пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України спорів, у яких стороною є фізична особа, яка на дату подання позову втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності, якщо ці спори пов'язані, зокрема, з підприємницькою діяльністю, що раніше здійснювалася зазначеною фізичною особою, зареєстрованою підприємцем.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного суду від 25.06.2019 у справі № 904/1083/18.
Аналіз змісту та підстав даного позову свідчить про те, що даний спір виник з підстав неналежного виконання ОСОБА_2 , яка на час виникнення спору була зареєстрованою як фізична особа-підприємець, умов укладеного з Банком кредитного договору, належне виконання зобов'язань позичальника за котрим забезпечене порукою ОСОБА_1 .
У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 20 ГПК України в редакції, що набрала чинності 15.12.2017, господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Отже, на даний час господарські суди мають юрисдикцію, зокрема, щодо розгляду спорів стосовно правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, якщо сторонами цього основного зобов'язання є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці. У цьому випадку суб'єктний склад сторін правочинів, укладених для забезпечення виконання основного зобов'язання, не має значення для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду відповідної справи. Така юрисдикція визначається, враховуючи суб'єктний склад основного зобов'язання.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц.
Отже, враховуючи те, що відносини між сторонами виникли на підставі господарського договору і між сторонами досі існують господарські зобов'язання, суд першої інстанції правомірно зазначив, що дана справа підсудна господарському суду, та позивач правомірно звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом у даній справі.
Такий висновок став підставою для відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 про закриття провадження в даній справі.
Апеляційний суд відхиляє доводи апелянта про те, що обставини справи № 415/2542/15-ц, на яку послався суд першої інстанції, зазначаючи про аналогічність {тотожність) обставин цієї справи та правової позиції викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 415/2542/15-ц, не є тотожними обставинам даної справи, оскільки суд послався на правовий висновок Великої Палати у вказаній справі в контексті визначення підсудності спору за позовом кредитора-юридичної особи до боржника-юридичної особи та поручителів - фізичних осіб.
З огляду на викладене, колегія суддів відхиляє аналогічні доводи апеляційної скарги про необхідність закриття провадження у справі, оскільки їм було надано ґрунтовну та законну оцінку судом першої інстанції.
Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також статуту позивача, останній є правонаступником АБ “Металург”.
За твердженнями позивача, не спростованими відповідачами, станом на день звернення Банку до суду з позовом у даній справі рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006 не виконане, кошти в сумі 32570 грн. 38 коп. Банку не сплачені.
Протилежного відповідачами не доведено ані під час розгляду справи господарським судом Миколаївської області, ані під час апеляційного розгляду справи.
Матеріали справи не містять доказів виконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006 та погашення заборгованості відповідачами.
У зв'язку з викладеними обставинами, позивачем на суму непогашеної заборгованості за договором нараховано інфляційні втрати та 3% річних, стягнення яких є предметом спору в даній справі.
Законодавством визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).
Об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду розглядаючи справу № 905/600/18 у постанові від 05.07.2019 навела свої висновки про те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових рішень про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною 2 статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК, за час прострочення.
У відповідності до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, стягувач (кредитор) вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов'язання.
Колегія суддів зазначає, що факт прострочення виконання зобов'язання відповідачами за кредитним договором та договором поруки від 08.02.2007 року повторного доведення не потребує в силу частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду у господарський, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Враховуючи те, що заборгованість відповідачів перед позивачем зі сплати основного боргу в сумі 32570,38 грн не була оплачена відповідачами, позивач набув права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК за час прострочення.
За таких обставин, судова колегія вважає вірним висновок суду про правомірність нарахування позивачем 3 % річних та інфляційних втрат на суму непогашеної заборгованості за кредитним договором, яку визнано такою, що підлягає до стягнення рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006, а саме, на суму 32570 грн. 38 коп.
Судова колегія відхиляє доводи скаржника про невизначеність підстав позову, а саме скаржник зауважує, що в позові ставиться питання про стягнення інфляційних втрат та 3% річних внаслідок невиконання рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006/2008, натомість в мотивувальній частині та в частині наведеної судової практики позивач посилається на невиконання кредитного договору та договору поруки, що взагалі є іншою підставою та іншим способом захисту. При чому, Банк навіть не додає відповідних доказів (договорів), а додає лише рішення суду, яке є підставою для правового реагування.
Разом із тим, відповідно до положень статті 11 Цивільного кодексу України рішення суду може бути підставою виникнення цивільних прав та обов'язків у випадках, установлених актами цивільного законодавства, тобто за наявності прямої вказівки про це в законі, як установлено, наприклад, частиною 4 статті 36, статтями 43, 46, частиною 3 статті 334, частиною 3 статті 653 Цивільного кодексу України.
Отже, за загальним правилом судове рішення забезпечує примусове виконання зобов'язання, яке виникло з підстав, що існували до винесення судового рішення, але не породжує таке зобов'язання, крім випадків, коли положення норм чинного законодавства пов'язують виникнення зобов'язання саме з набранням законної сили рішенням суду.
Таким чином, судове рішення, яким задоволено вимогу про стягнення заборгованості за кредитним договором, не породжує, а підтверджує підставу виникнення приватноправового зобов'язання грошового характеру, яке виникло до, а не внаслідок прийняття такого судового рішення.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, нарахованих за період з січня 2018 по листопад 2020 року, за невиконання судового рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006 про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За таких обставин, колегія суддів відхиляє безпідставні та необґрунтовані твердження скаржника про необхідність розрізняти підстави позову як невиконання рішення суду та невиконання кредитних зобов'язань, адже у даному випадку вони є нерозривно пов'язаними, і нарахування за статтею 625 ЦК України здійснені внаслідок невиконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про обґрунтоване нарахування позивачем 3 % річних за період прострочення 01.01.2018-30.11.2020 та інфляційних втрат за період січень 2018 року-листопад 2020 року.
За наслідками перевірки розрахунку 3 % річних у сумі 2848 грн. 60 грн., суд визнає арифметично вірним та таким, що виконаний у відповідності до положень ч. 2 ст. 625 ЦК України, а указану вище суму суд визнає підлягаючою до стягнення з відповідачів.
Разом із тим, при перевірці за допомогою програми “IpLex” правильності розрахунку інфляційних втрат судом з'ясовано, що указані нарахування за період січень 2018 року-листопад 2020 року складають більшу, ніж вказано позивачем суму ? 6142 грн. 78 коп., однак з урахуванням закріпленого статтею 14 ГПК України принципу диспозитивності, згідно якого суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, судова колегія згодна з висновком суду першої інстанції про стягнення з відповідачів інфляційних втрат у сумі 5667 грн. 25 коп.
Отже, за наявності встановленого факту прострочення відповідачами виконання грошових зобов'язань в частині оплати заборгованості за кредитним договором та договором поруки від 08.02.2007 року, зважаючи на суму боргу з урахуванням дати її виникнення та строків оплати, здійснивши перерахунок 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правомірно задоволено позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 3% річних у сумі 2848,60 грн та інфляційних втрат у розмірі 6142,78 грн.
Оцінюючи доводи апеляційної скарги про пропуск позивачем строку позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Главою 19 Цивільного кодексу України визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.
До правових наслідків порушення грошового зобов'язання, передбачених статтею 625 ЦК України, застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 цього Кодексу). Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 зі справи № 127//15672/16-ц, у постанові Верховного Суду від 12.02.2020 зі справи № 917/1421/18.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).
Порядок відліку позовної давності наведений у статті 261 ЦК України. Зокрема, відповідно до частини першої цієї статті перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
Отже, з урахуванням того, що законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3% річних за увесь час прострочення таке зобов'язання є триваючим.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 13.05.2021 у справі №910/4391/19.
На думку апелянта, сплив позовної давності щодо основного боргу є фактичним припиненням зобов'язання, а тому є підставою для припинення застосування положень статті 625 ЦК України, застосування яких є нерозривно пов'язаним з існуванням грошового зобов'язання та можливою відповідальністю за його невиконання.
Стосовно наведеного доводу, суд апеляційної інстанції зазначає, що у постанові Верховного Суду (у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду) від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 з огляду на правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду України від 26.04.2017 у справі № 918/329/16, наведено висновок про те, що вимоги про стягнення грошових коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, не є додатковими вимогами у розумінні положень статті 266 ЦК України, а тому закінчення перебігу позовної давності за основною вимогою не впливає на обчислення позовної давності за вимогою про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат. Стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов'язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.
Відповідна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/16945/14, від 27.04.2018 у справі № 908/1394/17, від 21.11.2018 у справі № 642/493/17-ц, від 13.05.2021 у справі №910/4391/19 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи заборгованість за кредитним договором та договором поруки не була погашена відповідачами і після прийняття рішення Корабельного районного суду м. Миколаєва від 24.11.2008 у справі № 2-1006. А отже, враховуючи вимоги статті 257 ЦК України, позивач має право здійснювати нарахування 3% річних та інфляційних втрат за останні три роки, які передували зверненню позивача з позовом у цій справі (24.12.2020), тобто з 24.12.2017 року.
Зважаючи на викладене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги Банку щодо стягнення інфляційних втрат і 3 % річних за період з січня 2018 року по листопад 2020 року, нарахованих відповідно до статті 625 ЦК на суму основного боргу, який відповідачами не сплачено, загалом заявлено у межах строку позовної давності, а тому посилання ОСОБА_1 про сплив строку позовної давності за такими вимогами у зв'язку зі спливом строку за вимогою про стягнення основного боргу є помилковими, оскільки інфляційні та річні не є додатковими вимогами в розумінні статті 266 ЦК .
Підсумовуючи вищенаведене, оскільки доводи апеляційної скарги, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду першої інстанції, судова колегія доходить висновку про законність оскаржуваного рішення суду першої інстанції, обґрунтованість, дотримання норм матеріального та процесуального права при його ухваленні, що є підставою для залишення рішення без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.
Відповідно до приписів ст.129 ГПК України, судовий збір за апеляційний перегляд рішення покладається на скаржника.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, п.1 ч.1 ст.275, ст. 276, 282, 287-288 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Миколаївської області від 19 травня 2021 року у справі №915/1619/20 залишити без змін.
Постанова в порядку статті 284 Господарського процесуального кодексу України набирає законної сили з дня її прийняття. Постанова суду є остаточною і не підлягає оскарженню, крім випадків, передбачених у п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя А.І. Ярош
Судді Г.І. Діброва
Н.М. Принцевська