Справа № 420/9493/21
10 вересня 2021 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Харченко Ю.В. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м.Одеса, вул.Преображенська, 44) про визнання протиправним та скасування наказу, та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом, у якому просить суд визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області № 97 від 25.05.2021 р., про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його; зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, 06 травня 2021 р. Позивач звернувся до управління з питань шукачів притулку та соціальної інтеграції ГУ ДМС Украпни в Одеській області з заявою про звернення за захистом в Україні. 31.05.2021 р. Позивач отримав Повідомлення № 5/1-408 від 25.05.2021 р. про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі Наказу № 97 вiд 25.05.2021 р., у відповідності з яким на підставі п.б статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі за текстом - Закон) Позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вважає рішення Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області необґрунтованим та незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення і стосуються справи. Оскільки Позивач не може повернутися до країни походження через побоювання за своє життя та здоров'я, та не підпадає під визначення, перелічені в п. 6 ст.8, на який Відповідач посилається, тобто у Позивача наявні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 Закону, і саме тому заява Позивача про звернення за захистом в Україні не може вважатися необґрунтованою. Позивач вважає, що Відповідачем не було всебічно досліджено інформацію по країні походження. Оцінка побоювань Позивача повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації по країні походження щодо ситуації на момент звернення із заявою за захистом. Ситуація в країні походження при визначенні наявності підстав для надання міжнародного захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням в країні. Також, відповідач не надає інформацію по країні походження з жодного джерела Задля отримання об'єктивної інформації про ситуацію в країні громадянської належності, необхідно дослідити декілька джерел. Більш того, інформація по країн походження має бути надана авторитетними джерелами. Вся вищезазначена інформація свідчить про об'єктивні побоювання Позивача стосовно повернення до країни походження. Це свідчить про те, що інформація по країні походження не була всебічно досліджена, а отже має мiсце формальний підхід до розгляду справи. Таким чином, враховуючи вищенаведені факти, у міграційної служби не було підстав вважати заяву Позивача очевидно необґрунтованою. Враховуючи зазначені обставини, міграційна служба повинна була прийняти рішення про прийняття з оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою. яка потребує додаткового захисту, та розглянути заяву Позивача за повною процедурою. По-іншому без з'ясування усіх обставин, у міграційної служби не було підстав для висновку про обґрунтованість чи необґрунтованість заяви Позивача..
Ухвалою суду від 14.06.2020р. позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) у справі №420/9493/21 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу від 25.05.2021 р.
Відповідачем - Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області надано до суду відзив на позовну заяву (від 19.07.2021 року вх.№38656/21), в якому зазначено про безпідставність, та неправомірність позовних вимог ОСОБА_1 , оскільки співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заявi-анкеті про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту вимогам п. 1 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", внаслідок чого встановлено, що позивач не мaв обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Також, відповідач наголосив, що проведений детальний аналіз матеріалів особової справи позивача, тверджень під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, надав змогу дійти висновку, що звернення позивача до ГУ ДМС України в Одеській області від 06.05.2021 обумовлено у жодному разі не потребою у міжнародному захисті, а необхідністю отримання тимчасової легалізації на території України, що додатково підтверджується під час проведення інтерв'ю та усними твердженнями з приводу того, що найголовнішим для позивача е можливість продовжити своє навчання та отримати ступінь магістра.
Дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності, та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів справи, у квітні 2011 ОСОБА_1 вперше вибув з Республіки Конго повітряним транспортом, авіарейсом Браззавіль (Республіка Конго) - Касабланка (Марокко) - Бориспіль (Україна). Державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу серії А0349081 та візи типу О серії Y03080137/
Вдруге позивач прибув до України у 2018 році повітряним транспортом, авіарейсом Дакар (Сенегал) - Касабланка (Марокко) - Бориспіль (Україна). Державний кордон перетнув 24.09.2018 року, легально, на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 та студентської багаторазової візи.
Метою виїзду ОСОБА_1 до України у 2011 році було навчання, у зв'язку з чим у позивача була посвідка на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 18.07.2013р., строком дії до 01.09.2015р. Термін дії посвідки позивачем продовжувався до 01.04.2017р. та до 01.09.2020 року.
Судом з'ясовано, що 06.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту, тобто через 3 роки та 7 місяців після перебування на території України у якості нелегального мігранта, оскільки, як зазначив позивач в протоколі співбесіди від 25.05.2021 року легальний термін перебування в Україні у нього закінчився 20.10.2018 року.
В подальшому, за результатами розгляду справи ОСОБА_1 , дослідивши заявлені позивачем обставини та інформацію про країну походження, складено Висновок, згідно з яким встановлено що в особи відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця, а саме за ознаками раси, національності, громадянства (підданства). віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань у відповідності до п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Разом із тим, можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання фігуранта особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст. 3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року. ст. 3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видiв поводження та покарання 1984 року та п. 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 2011 року, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободi в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність. поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, про що було зазначено особисто під час проведення інтерв'ю. На підставі вищевикладеного, заяву позивача відповідач вважає очевидно не обґрунтованою, тобто в неї відсутні умови, зазначені пп. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». За аналізом матеріалів особової справи, виїзд шукача захисту межi Республіки Конго носив характеру втечі а не переслідування, не був обумовлений небезпекою зазнати безпосередньої загрози. Також зазначено, що за час перебування особи в Україні подій для обгрунтованого побоювання щодо умов, передбачених п. 13 ч. 1 ст. Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» також не встановлено. Довідково, шукач захисту не перебував та не перебуває у офіційному розшуку на території країни громадянської належності. Враховуючи вищезазначене, проведений детальний аналіз матеріалів особової справи шукача захисту, тверджень заявника під час процедури розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зроблено висновок, що звернення заявника до територіального підрозділу ДМС вiд 06.05.2021 року обумовлене не потребою у міжнародному захисті, а необхідністю отримання тимчасової легалізації на території України, що додатково підтверджується під час проведення інтерв'ю та усними твердженнями з приводу того, що найголовнішим для особи є можливість продовжити своє навчання та отримати ступінь магістра. За актуальною ІКП вбачається, що уряд Республіки Конго протягом 2020 року співпрацював з ООН та іншими міжнародними органами, проводив великі міжнародні конференції, співпрацював з місцевими установами ООН для надання гуманітарної допомоги та регулярно консультувався з Управлінням спеціального представника Генерального секретаря ООН у Центральній Африці, зосереджуючи увагу на регіональних питаннях миру, безпеки та навколишнього середовища, що в свою чергу свідчить про інтеграцію країни до міжнародних відносин.
Враховуючи зазначені висновки, відповідно до п.п. 4,6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, п.п. п.4.3, 4.4 Правил Наказу МВС від 07.09.2011р. №649, відповідачем - Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області прийнято Наказ “Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту” від 25.05.2021р. № 97, яким відмовлено громадянину Республіки Конго ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись із означеним рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області " Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" від 25.05.2021р. № 97, яким громадянину Республіки Конго ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з даним адміністративним позовом.
Так, на думку суду, позовні вимоги Республіки Конго ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області № 97 від 25.05.2021 р., про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, неправомірним і скасувати його; зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту., є такими, що не підлягають задоволенню, з урахуванням наступного.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
В силу ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Судом встановлено , що у квітні 2011 ОСОБА_1 вперше вибув з Республіки Конго повітряним транспортом, авіарейсом Браззавіль (Республіка Конго) - Касабланка (Марокко) - Бориспіль (Україна). Державний кордон перетнув легально, на підставі паспортного документу серії А0349081 та візи типу О серії Y03080137/
Вдруге позивач прибув до України у 2018 році повітряним транспортом, авіарейсом Дакар (Сенегал) - Касабланка (Марокко) - Бориспіль (Україна). Державний кордон перетнув 24.09.2018 року, легально, на підставі паспортного документа серії НОМЕР_1 та студентської багаторазової візи.
Метою виїзду ОСОБА_1 до України у 2011 році було навчання, у зв'язку з чим у позивача була наявна посвідка на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 18.07.2013р., строком дії до 01.09.2015р. Термін дії посвідки позивачем продовжувався до 01.04.2017р. та до 01.09.2020 року.
Судом з'ясовано, що 06.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту, тобто через 3 роки та 7 місяців після перебування на території України у якості нелегального мігранта, оскільки, як зазначив позивач в протоколі співбесіди від 25.05.2021 року, легальний термін перебування в Україні у нього закінчився 20.10.2018 року.
Також, ОСОБА_1 було зазначено наступні причини неможливості повернення в країну громадянської належності, а саме: позивач бажає захисту. У 2016 році під час проведення президентських виборів батько позивача підтримував опонента нинішнього президента, через це у його батька виникли проблеми. Разом з тим, батько ОСОБА_1 та кандидат якого він підтримував були родом з одного села. З листопада 2020 року та теперішній час батько позивача перебуває у в'язниці, будь-якого підтвердження немає. Востаннє ОСОБА_1 спілкувався з батьком 8 місяців назад. Батько під час розмови ОСОБА_1 не сказав конкретно, адже телефон прослуховують, натомість батько сказав, що все буде добре. Позивач боїться повернення до Батьківщини, оскільки боїться бути заарештований. Старша сестра позивача наразі забезпечує родини. Позивач зазначив, що суду не було, термін ув'язнення йому не відомий. Також ОСОБА_1 вказує, що його батько не був офіційним членом жодної політичної партії у Республіці Конго. Позивач зазначив що він боїться смерті та щоб його не вбили. Крім того, ОСОБА_1 зазначив, що він хотів отримати диплом європейської якості, тому і вирішив виїхати до Польщі, але з польською мовою було складно для нього тому прийшлося повернутися до У раїни у 2018 році з візою. Позивач також зазначив, що якщо він буде перебувати легально в Україні, то прагне закінчити навчання.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначено Законом України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 8 липня 2011року №3671-VI (зі змінами та доповненнями), відповідно до п.п.1, 13 ч.1 ст.1 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.ч.1, 7 ст.7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Зі змісту ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
Згідно зі статтею 4 Директиви Ради Європейського Союзу “Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту” (29 квітня 2004року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими, правдоподібними, та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Між тим, “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 р. №8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас, судом з'ясовано, що Метою виїзду ОСОБА_1 до України у 2011 році було навчання, у зв'язку з чим у позивача була посвідка на тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 від 18.07.2013р., строком дії до 01.09.2015р. Термін дії посвідки позивачем продовжувався до 01.04.2017р. та до 01.09.2020 року. Однак, лише 06.05.2021 року ОСОБА_1 звернувся із заявою про набуття міжнародного захисту, тобто через 3 роки та 7 місяців після перебування на території України у якості нелегального мігранта, оскільки, як зазначив позивач в протоколі співбесіди від 25.05.2021 року легальний термін перебування в Україні у нього закінчився 20.10.2018 року.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
До того ж, судом з'ясовано, що докази переслідування ОСОБА_1 за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань як у матеріалах справи, відсутні, так і не були надані до ГУ ДМС України в Одеській області при розгляді заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Метою виїзду позивача за межі країни громадянської належності було бажання покращення умов власного життя, оскільки ОСОБА_1 мав вже оформлені документи для виїзду на територію України, що свідчить про відсутність у нього відповідних проблем у позивача, також, були відсутні проблеми під час перетину кордону.
Також, позивачем не надано жодних доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушений був прибути до України або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, судом встановлено, що позивач - ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки є особою стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Зважаючи на розділ 2 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців, за результатами проведених з ОСОБА_1 співбесід і матеріалами справи встановлено, що його твердження щодо небезпеки, яка нібито загрожує йому на Батьківщині, є повністю безпідставними, і не мають реального підґрунтя, оскільки позивач звернувся до органу міграційної служби не з метою отримання міжнародного захисту, а в пошуках шляхів легалізації. Ним не наведено конкретних фактів щодо обґрунтованості свого побоювання стати жертвою переслідування, не надано доказів того, що він зазнавав переслідування в країні походження.
Відповідно до положень Закону України “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Отже, з урахуванням наведеного, судом встановлено, що Наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №97 від 25.05.2021р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі Директиві щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянств біженців або осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається.
Таким чином, з урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що оскаржуваний позивачем Наказ №97 від 25.05.2021р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято Державною міграційною службою України в Одеській області на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з використанням своїх повноважень обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Оскільки судом встановлено правомірність прийняття Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області спірного Наказу №97 від 25.05.2021р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, також задоволенню не підлягає, оскільки є похідною.
Відтак, беручи до уваги вищенаведене, судом не встановлено законодавчо передбачених підстав для задоволення позовних вимог громадянина ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу № 97 від 25.05.2021 р. про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно позовна вимога позивача щодо зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є такою, що задоволенню не підлягає.
Вищевикладене спростовує твердження позивача, наведені у позовній заяві.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Згідно зі ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відтак, беручи до уваги наведене, та оцінюючи надані сторонами по справі письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, та зобов'язання вчинити певні дії, не обґрунтовані, документально не підтверджені, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, отже задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст.72-77, 139, ст.ст.241-246, 250, 255, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, та зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст.ст.293,295 КАС України.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст.255 КАС України.
Рішення складено 10.09.2021року, з урахуванням знаходження судді Харченко Ю.В. у черговій щорічній, та додатковій відпустках, у період часу з 09.08.2021р. по 31.08.2021р.; 02.09.20021р. - 03.09.2021р., а також на лікарняному - з 06.09.2021р. по 08.09.2021р., включно.
Суддя Харченко Ю.В.
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу, та зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити
10.09.2021р..