10 вересня 2021 р. № 400/3445/21
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд у складі судді Птичкіної В.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом:Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, вул. Потьомкінська, 17, м. Миколаїв, 54001,
до відповідача:фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 ,
про:стягнення заборгованості в сумі 27 659,50 грн,
Миколаївське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулося до Миколаївського окружного адміністративного суду з позовною заявою до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач), в якому просить стягнути з відповідача заборгованість у сумі 27 659,50 грн, з яких адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю в сумі 27 500 грн та пеня за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 159,50 грн.
В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що, враховуючи інформацію за звітом про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік за формою 10-ПІ, відповідач не виконав норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, встановлений статтею 19 Закону України від 21.05.1991 № 875-XII „Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні” (далі - Закон № 875-XII), на підставі чого позивач застосував до відповідача адміністративно-господарську санкцію та нарахував пеню за її несплату.
Відповідач подала відзив на позовну заяву, в якому проти позовних вимог заперечує та просить відмовити в позові, зазначаючи, що обов'язок з працевлаштування особи з інвалідністю виник у неї у лютому 2020 року, у зв'язку з чим таке місце було створене. З посиланням на звітність форми 3-ПН від 15.05.2020, 15.06.2020, 16.07.2020, 17.08.2020, 08.09.2020 відповідач зазначає, що повідомляла Державну службу зайнятості про наявність відповідного робочого місця. Також відповідач повідомляє про працевлаштування з 15.09.2020 особи з інвалідністю. Відповідач зазначає, що починаючи з 15.05.2020 по 15.09.2020 немає її вини у не працевлаштуванні особи з інвалідністю, а з 15.09.2020 таку особу було працевлаштовано. У зв'язку з цим відповідач стверджує, що розмір адміністративно-господарських санкцій та пені повинні бути пропорційно зменшені.
Позивач подав відповідь на відзив, в якій зазначає, що відповідно до Закону № 875-XII, не застосовуються адміністративно-господарській санкції до роботодавців, які забезпечили саме середньооблікову чисельність осіб з інвалідністю, які працюють, а не загальну кількість відповідно до установленого нормативу. Стаття 20 Закону № 875-XII передбачає відповідальність за незабезпечення саме середньооблікової чисельності працівників - осіб з інвалідністю відповідно до установленого статтею 19 цього Закону нормативу.
На підставі частини дев'ятої статті 205, статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження.
Безпосередньо, повно, всебічно та об'єктивно дослідивши докази, що містяться у справі, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, суд установив такі обставини справи та відповідні їм правовідносини.
Сторони визнають у заявах по суті справи, що обов'язок з працевлаштування особи з інвалідністю виник у відповідача у лютому 2020 року. На підставі частини першої статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України ця обставина не потребує доказування.
Також інформацією, наданою позивачу Головним управлінням Пенсійного фонду України в Миколаївській області, у лютому 2020 року середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу у відповідача досягла 9 осіб (додаток до листа Головного управління Пенсійного фонду України в Миколаївській області від 04.03.2021 № 1400-0604-8/1/15917).
11.05.2020 відповідач затвердила штатний розпис, який вводився в дію з 12.05.2020 та передбачав12 посад продавця продовольчих товарів, у тому числі 1 посаду для особи з інвалідністю.
15.05.2020, 15.06.2020, 16.07.2020, 17.08.2020, 02.09.2020 відповідач подавала до Миколаївського міського центру зайнятості звітність за формою № 3-ПН „Інформація про попит на робочу силу (вакансії)”, в якій зазначала інформацію щодо кількості осіб, які мають додаткові гарантії щодо сприяння працевлаштуванню та можуть бути працевлаштовані, а саме: осіб з інвалідіністю, що не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України „Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, що підтверджується копіями відповідних звітів.
Наказом від 10.09.2020 № 7 відповідач прийняла на роботу з 15.09.2020 особу з інвалідністю на посаду продавця продовольчих товарів.
На виконання вимог Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70 (далі - Порядок № 70), відповідач подала позивачу Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2019 рік, у якому зазначила, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) становить 11 осіб, з них: середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (осіб) - 0; кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону № 875-XII - 1 особа; фонд оплати праці штатних працівників (тис. грн) - 605; середньорічна заробітна плата штатного працівника (тис. грн) - 55,0.
Позивач нарахував відповідачу адміністративно-господарські санкції у розмірі 27 500 грн за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, а за їх несвоєчасну сплату відповідачем - пеню в сумі 159,50 грн.
Ухвалюючи рішення у справі, суд виходить з такого.
Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженим наказом Міністерства соціальної політики України від 14.04.2011 №129, передбачено, що Фонд соціального захисту інвалідів відповідно до покладених на нього завдань здійснює контроль за виконанням підприємствами нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та сплатою ними адміністративно-господарських санкцій і пені.
Відповідно до частини першої статті 19 Закону України від 21.03.1991 № 875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон № 875-XII), для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Частина друга статті 19 Закону № 875-XII визначає, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Частина перша статті 20 Закону № 875-ХІІ встановлює, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.
Частина друга наведеної статті передбачає, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб'єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону № 875-ХІІ.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України від 05.07.2012 № 5067-VI "Про зайнятість населення" (далі - Закон № 5067-VI), роботодавці зобов'язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.
Відповідно до пункту 2 Порядку № 70, інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.
Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316 (далі - Наказ № 316) затверджена Форма звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Наведене свідчить про те, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов'язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону № 875-ХІІ.
Однак на підприємство покладається обов'язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування.
Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю інформацію у порядку, передбаченому Законом № 5067 та Наказом № 316;
- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом № 875-ХІІ та Порядком № 70;
- у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Закон не покладає обов'язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.
Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 13.06.2018 у справі № 819/639/17, від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17.
Закон № 875-ХІІ визначає, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.
З огляду на викладене, обов'язок з працевлаштування інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу субсидіарно покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для осіб з інвалідністю, є наказ по підприємству стосовно створення відповідного робочого місця, звіт форми № 3-ПН, що подається у порядку, визначеному Наказом № 316.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постанові від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 13.07.2020 у справі № 804/4097/18.
Як свідчать приписи частини 3 статті 18 Закону № 875-ХІІ, до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, оскільки саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію.
Отже, передбачена частиною першою статті 20 Закону № 875-ХІІ юридична відповідальність у формі сплати адміністративно-господарської санкції на користь Фонду соціального захисту інвалідів повинна наставати у таких випадках: 1) або у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону № 875-ХІІ, а саме: невиділення та нестворення робочих місць, ненадання державній службі зайнятості інформації, незвітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, тому що саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування осіб з інвалідністю, 2) або у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 17, частини першої статті 18, частин другої та третьої та 5 статті 19 Закону № 875-ХІІ, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Підсумовуючи вищенаведене, суд дійшов таких висновків:
- фонд, центр зайнятості і роботодавець несуть субсидіарну відповідальність за працевлаштування осіб з інвалідністю;
- обов'язок працевлаштування осіб з інвалідністю, головно, лежить на центрі зайнятості, який повинен бути виконаний шляхом визначення кількості вакантних посад для осіб з інвалідністю на підставі поданих звітів роботодавців, проводити пошук та направлення осіб з інвалідністю до роботодавців, у яких наявні вакантні посади;
- фонд аналізує отримані звіти, проводить перевірки та застосовує санкції, а також інші заходи впливу, передбачені законодавством, до суб'єктів господарювання, які не виконують нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю, крім того, зокрема, сприяє у працевлаштуванні осіб з інвалідністю;
- до обов'язків роботодавця належить створення робочих місць для осіб з інвалідністю, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів та центром зайнятості щодо наявності вакантних робочих місць, працевлаштування осіб з інвалідністю, які звертаються безпосередньо до роботодавця або направляються для працевлаштування центром зайнятості;
- додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов'язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.
Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постановах від 21.08.2018 у справі № 817/650/17, від 20.05.2019 у справі № 820/1889/17, від 12.07.2019 у справі № 812/1126/18.
Суд установив, що відповідач подала позивачу звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2020 рік (форма №10-ПІ), відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу у 2020 році становила 11 осіб, при цьому норматив створення робочих місць для інвалідів становив 1 робоче місце.
15.05.2020, 15.06.2020, 16.07.2020, 17.08.2020, 02.09.2020 відповідач подавала до Миколаївського міського центру зайнятості інформацію про наявність вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю, тоді як обов'язок з працевлаштування особи з інвалідністю виник у відповідача у лютому 2020 року.
Матеріали справи не містять доказів інформування центру зайнятості про вакансію для особи з інвалідністю у лютому, березні та квітні 2020 року.
Копія штатного розпису від 11.05.2020 свідчить про те, що робоче місце продавця продовольчих товарів для особи з інвалідністю створене відповідачем з 12.05.2020.
Доказів створення такого робочого місця у лютому, березні, квітні 2020 року відповідач не подала.
Отже, відповідач не вжила усіх залежних від неї заходів для працевлаштування особи з інвалідністю у 2020 році.
Як суд установив вище, з 15.09.2020 відповідач прийняла на роботу особу з інвалідністю.
Відповідно до пункту 3.2.5 Інструкції щодо заповнення форми №10-ПІ, поштова-річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів», затвердженою Наказом Мінпраці України від 10.02.2007 № 42 та зареєстрованою в Міністерстві юстиції України за №117/13384 від 13.02.2017, середньооблікова чисельність працівників за період з початку року (в тому числі за квартал, півріччя, 9 місяців, рік) обчислюється шляхом підсумовування середньооблікової чисельності працівників за всі місяці роботи підприємства, що минули за період з початку року до звітного місяця включно та діленням одержаної суми на кількість місяців 12 (тобто місяців).
Згідно з пунктом 3.4 Інструкції, дані щодо середньооблікової кількості штатних працівників, облікового складу (рядок 01), середньооблікової кількості штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність (рядок 02), та кількість осіб з інвалідністю, які повинні працювати на робочих місцях (рядок 03), відображається в цілих одиницях. Якщо при обчисленні виникає дробове число, його необхідно округлити до цілого (якщо після коми число 5 і більше, то воно обчислюється в бік збільшення).
Наказ (розпорядження) відповідача від 10.09.2020 № 7 свідчить про те, що особа з інвалідністю працевлаштована з 15.09.2020. З урахуванням того, що зазначена особа пропрацювала на підприємстві 4 місяці у 2020 році, отриманий такий коефіцієнт: 1*4/12=0,3334, що шляхом математичного округлення дорівнює 0, що, у свою чергу, свідчить про відсутність працевлаштованих осіб з інвалідністю. Отже, відповідно до чинного законодавства, норматив робочих місць з працевлаштування осіб з інвалідністю протягом звітного 2020 року відповідач не виконала.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 11.09.2020 у справі № 1.380.2019.003534.
Надаючи відповідь на аргумент відповідача про те, що сума адміністративно-господарських санкцій повинна бути зменшена, суд зазначає про таке.
Суд вказує, що ані Закон № 875-XII, ані Господарський кодекс України не передбачають обставин, за яких можливо пропорційно зменшити розмір (або обсяг) адміністративно-господарських санкцій.
Аналізуючи, чи є стягнення з відповідача адміністративно-господарських санкцій пропорційним заходом, суд застосовує усталену практику Європейського суду з прав людини.
Положення статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачають, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне тлумачення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а відтак і «майном».
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Сєрков проти України» від 07.07.2011, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які належить оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання у право розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». При цьому з питань оцінки «пропорційності» ЄСПЛ, як і з питань наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Оскільки адміністративно-господарські санкції мають грошовий вираз, суд вважає, що у випадку їх стягнення відбувається втручання у право відповідача на мирне володіння майном.
Розглядаючи справу, суд установив фактичні обставини, що свідчать про невиконання відповідачем нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю у 2020 році.
Стягнення з суб'єктів господарювання, які використовують найману працю, адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю передбачене Законом № 875-XII, який є доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.
Обставини, які б дозволяли застосувати статтю 218 Господарського кодексу України (тобто вважати, що відповідач звільняється від відповідальності, оскільки вжила усіх залежних від неї заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності), відсутні.
Отже, втручання у право відповідача є законним.
Таке втручання, безумовно, має на меті суспільний інтерес, оскільки здійснюється в інтересах осіб з інвалідністю.
Зокрема, Закон № 875-XII гарантує особам з інвалідністю рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.
За змістом статті 20 Закону № 875-XII, суми адміністративно-господарських санкцій і пені, що надійшли до державного бюджету, використовуються Фондом соціального захисту осіб з інвалідністю для фінансування заходів щодо соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної (за поданням Національного комітету спорту інвалідів України) та професійної реабілітації осіб з інвалідністю; надання роботодавцям цільової позики на створення робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю; надання особам з інвалідністю з числа зареєстрованих безробітних компенсацій, визначених Законом України "Про зайнятість населення"; фінансування витрат на професійне навчання осіб з інвалідністю; надання фінансової допомоги на здійснення заходів соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної реабілітації осіб з інвалідністю (відновлення працездатності шляхом забезпечення особи з інвалідністю технічними реабілітаційними засобами, створення умов для заняття фізичною культурою і спортом, оплата навчання та перекваліфікації, створення на робочому місці особи з інвалідністю належних санітарно-гігієнічних, виробничих і технічних умов згідно з індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю, випуск для осіб з інвалідністю спеціальної літератури та аудіозаписів для їх професійної підготовки), працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць, у тому числі спеціальних робочих місць, а також надання фінансової допомоги на технічне оснащення діючих робочих місць для працевлаштування на них осіб з інвалідністю та на технічне переоснащення виробництва підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю з метою створення додаткових робочих місць і працевлаштування на них осіб з інвалідністю тощо.
На переконання суду, відповідне втручання є пропорційним допущеній відповідачем бездіяльності щодо невжиття заходів з інформування центру зайнятості та нестворення робочого місця для особи з інвалідністю протягом лютого-квітня 2020 року, що і надало суду підстави вважати, що відповідач не вжила усіх залежних від неї заходів для недопущення порушення правил господарювання.
Відповідач не повідомила суду жодних обставин, які б об'єктивно перешкоджали їй створити одне робоче місце для особи з інвалідністю та повідомити про цю вакансію центр зайнятості у період з лютого по квітень 2020 року.
Крім того, відповідач не навела суду аргументів та не подала доказів того, що адміністративно-господарські санкції у відповідному розмірі становлять для неї надмірний індивідуальний тягар.
На підставі вищенаведеного суд дійшов висновку, що позовні вимоги належить задовольнити.
Судові витрати у справі становить позивачем судовий збір у сумі 2 270 грн, сплачений позивачем за звернення до адміністративного суду з позовною заявою платіжним дорученням від 07.05.2021 № 72.
Оскільки спір вирішено на користь позивача як суб'єкта владних повноважень, а також за відсутністю витрат позивача, пов'язаних із залученням свідків та проведенням експертиз, судові витрати (судовий збір), згідно з частиною другою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, не підлягають до стягнення з відповідача.
Керуючись статтями 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (вул. Потьомкінська, 17, м. Миколаїв, 54001, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 20917114) до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) задовольнити.
2. Стягнути з фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ) на користь Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (54005, м. Миколаїв, вул. Потьомкінська, 17, ідентифікаційний код за ЄДРПОУ: 20917114) заборгованість у сумі 27 659,50 грн, у тому числі адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу з працевлаштування осіб з інвалідністю в сумі 27 500 грн та пеню за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в сумі 159,50 грн.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або справу було розглянуто в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи відповідно до статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 15.5 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.В. Птичкіна