07 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 532/1362/16-к
провадження № 51-4345ск21
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув касаційну скаргу прокурора на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 04 червня 2021 року, яку постановлено кримінальному проваджені, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 42016170000000098, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Рожанівка, Залищицький район Тернопільської області, проживаючого у АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364-1 Кримінального кодексу України (далі - КК України).
Суть питання
За вироком Кобеляцького районного суду Полтавської області від 29 березня 2019 року ОСОБА_4 визнано невинуватим і виправдано за недоведеністю вини у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 2 ст. 364-1 КК України.
Орган досудового розслідування обвинувачував ОСОБА_4 у тому, що він, перебуваючи на посаді генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) «Сільські Традиції» і зловживаючи своїми службовими повноваженнями, які полягали в укладенні договору позики від 17 жовтня 2014 року № 10/2014 між ним як Генеральним директором та ним як працівником підприємства, без погодження його з учасниками ТОВ, на загальну суму 860 тис. грн, що суперечить інтересам цього ТОВ та в порушення вимог п. 12.7 його статуту (в редакції 2014 року).
У подальшому, надав цей договір до бухгалтерії ТОВ «Сільські Традиції», з метою одержання неправомірної вигоди для себе, всупереч інтересам юридичної особи, запевнивши працівників бухгалтерії, що рішення про отримання ним корпоративної позики погоджене з учасниками ТОВ.
21 жовтня 2014 року прибув до ТОВ «Сільські традиції», що знаходиться в смт Білики (вул. Будівельна, 1, Кобеляцький район Полтавської області), де в приміщенні власного кабінету працівниками бухгалтерії йому особисто було передано грошові кошти відповідно до видатково-касових ордерів в яких ОСОБА_4 особисто поставив свій підпис за датами, які в них вказані. Таким чином, незаконно отримав з каси ТОВ грошові кошти в загальній сумі 858 тис. грн.
Полтавський апеляційний суд ухвалою від 04 червня 2021 року змінив вирок місцевого суду, шляхом виключення із мотивувальної частини вказівки суду про відсутність у діях ОСОБА_4 складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 364-1 КК України. В решті вирок місцевого суду залишив без змін.
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на неповноту судового розгляду, невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неправильно надану оцінку доказам та допущені, на його думку, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, просить скасувати ухвалу апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи наведене, прокурор вважає необґрунтованим виправдання ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 364-1 КК України. При цьому вказує на порушення судами попередніх інстанцій п. 12 ст. 290 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) щодо врахування недопустимих доказів, наданих стороною захисту в суді першої інстанції через їхнє не відкриття стороні обвинувачення, а саме лист Головного управління ДФС у Харківській області, інформація щодо перетину ОСОБА_4 державного кордону, довідку фізичної особи-підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_5 . Також зазначає про незаконне, на його думку, залишення без розгляду місцевим судом цивільного позову ТОВ «Сільські традиції», з чим погодився й суд апеляційної інстанції. Крім того, прокурор вказує, що апеляційний суд не врахував показання представника потерпілого та свідків у справі.
На переконання прокурора, апеляційний суд належно не перевірив доводів його апеляційної скарги щодо незаконності виправдувального вироку суду першої інстанції та не навів підстав, за яких визнав ці доводи необґрунтованими, а тому постановлена цим судом ухвала не відповідає вимогам ст. 419 КПК України та є незаконною.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Відповідно до ч. 1 ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судового рішення судом касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого.
На будь-яких інших підставах, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду, суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення про скасування чи зміну оскаржуваних судових рішень, а при здійсненні перегляду виходить з обставин, установлених судами нижчої інстанції, якщо відповідні висновки судів нижчої інстанції належним чином мотивовано.
Доводи, наведені у касаційній скарзі прокурора, про істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, допущені судом апеляційної інстанції, які призвели до безпідставного виправдання ОСОБА_4 за ч. 2 ст. 364-1 КК України є безпідставними, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК України передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред'явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких, суд відкидає докази обвинувачення.
За змістом ч. 3 ст. 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
Положенням ст. 17 КПК України визначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її винуватість не буде доведено у порядку, передбаченому цим Кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватості особи поза розумним сумнівом.
Згідно з вимогами ст. 91 КПК України доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.
Обов'язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК України випадках на потерпілого.
Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.
Тобто дотримуючись засади змагальності та виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин було вчинено, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів у вироку є виключною компетенцією суду, який постановив вирок.
Як видно з долучених до касаційної скарги копій судових рішень, суд першої інстанції, за наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, оцінивши кожний доказ відповідно до ст. 94 КПК України із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку, дійшов висновку про недоведеність вини ОСОБА_4 у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.2 ст. 364-1 КК України.
Так, місцевий суд встановив, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення ОСОБА_4 інкримінованого йому кримінального правопорушення. Також суд вказав на відсутність умислу у ОСОБА_4 на завдання шкоди підприємству, оскільки останній протягом періоду з червня 2014 року по 13 жовтня 2014 року періодично брав на підприємстві позики та повертав їх, про що в суді показав обвинувачений, при цьому вказані обставини підтвердили представник цивільного позивача ОСОБА_6 та головний бухгалтер ОСОБА_7 . Крім того, оцінюючи дії ОСОБА_4 на предмет наявності зловживання своїми повноваженнями, суд дійшов висновку, що останній, укладаючи договір позики від 17 жовтня 2014 року № 10/2014, діяв виключно в межах повноважень, наданих йому контрактом від 07 липня 2014 року.
До того ж суд, провівши арифметичні розрахунки боргу на ТОВ «Сільські Традиції», визначив, що борг ОСОБА_4 перед підприємством становить 23 тис. 010 грн та вказав, що така заборгованість є предметом цивільно-правових відносин.
Не погодившись із виправдувальним вироком, прокурор подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду та допущені істотні порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив апеляційний суд скасувати вирок місцевого суду та ухвалити обвинувальний вирок стосовно ОСОБА_4 .
Крім того, як видно з копії рішення апеляційного суду, прокурор, серед іншого, зазначав, що судом першої інстанції не надано повної та об'єктивної оцінки показанням свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_7 . Також посилався на порушення судом п. 12 ст. 290 КПК України щодо врахування недопустимих доказів, наданих стороною захисту в суді першої інстанції через їхнє невідкриття стороні обвинувачення, а саме: лист Головного управління ДФС у Харківській області, інформація щодо перетину ОСОБА_4 державного кордону, довідка ФОП ОСОБА_5 .
Апеляційний суд під час розгляду кримінального провадження в апеляційному порядку перевірив усі посилання й доводи, викладені прокурором в апеляційній скарзі та, не встановивши підстав для скасування вироку місцевого суду в частині недоведеності вини ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, вмотивовано відмовив у задоволенні заявлених апеляційних вимог у цій частині, навівши достатні аргументи та підстави для прийняття такого рішення.
Так, апеляційний суд указав на те, що показання свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_7 , які були допитані судами першої та апеляційної інстанцій, не підтвердили факт прибуття ОСОБА_4 на підприємство 21 жовтня 2014 року, а тому жодним чином не спростовують викладених в оскарженому вироку висновків щодо підстав постановлення виправдувального вироку, оскільки досудовим слідством та стороною обвинувачення не доведено доказами час вчинення кримінального правопорушення - 21 жовтня 2014 року, що є складовою об'єктивної сторони кримінального правопорушення.
До того ж, апеляційний суд визнав правильним висновок місцевого суду про неврахування показань представника потерпілого ОСОБА_6 та свідків ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 через їх суперечливість та необ'єктивність.
Що стосується доводів прокурора про порушення місцевим судом вимог п. 12 ст. 290 КПК України та врахування недопустимих, на думку прокурора, доказів, наданих стороною захисту, які не були відкриті стороні обвинувачення, то вказані доводи були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який навів відповідні мотиви на їх спростування. Зокрема, апеляційний суд вказав, що інформація про перебування ОСОБА_4 за кордоном у період з 17 по 21 жовтня 2014 року була отримана захисником від ІНФОРМАЦІЯ_2 15 серпня 2016 року, тобто вже після направлення кримінального провадження щодо ОСОБА_4 до суду та, до вивчення її судом, була відкрита стороні обвинувачення. Крім того, саме на підставі цієї інформації прокурор вносив зміни до обвинувального акту, редагуючи дату події кримінального правопорушення.
Також суд зазначив, що й довідка ФОП ОСОБА_5 , що направлена на ім'я захисника, датована 10 січня 2018 року, тобто вказану інформацію сторона захисту отримала тоді, коли кримінальне провадження вже було в суді на розгляді. Безпосередньо перед дослідженням вказаної інформації вона була відкрита стороні обвинувачення прокурору та представнику потерпілого, які не заперечували проти долучення її до матеріалів кримінального провадження.
Крім того, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що стороною обвинувачення не надано суду належних та допустимих доказів, які б поза розумним сумнівом свідчили про вчинення ОСОБА_4 інкримінованого йому кримінального правопорушення.
З такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погоджується і Верховний Суд, не вбачаючи підстав вважати зазначені висновки сумнівними чи необґрунтованими.
Таким чином, Верховний Суд вважає безпідставними твердження прокурора про те, що суд апеляційної інстанції залишив поза увагою його доводи викладені в апеляційній скарзі.
При цьому Верховний Суд звертає увагу, що згідно усталеної позиції Верховного Суду, суд апеляційної інстанції повинен перевіряти і аналізувати доводи наведені в апеляційній скарзі і давати вичерпну відповідь лише на важливі і доречні аргументи.
Незгода прокурора з оцінкою наданих суду доказів сама по собі не може свідчити про те, що їх було досліджено з порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Крім того, хоч прокурор і посилається у своїй касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції вимог ст. 419 КПК України, однак він не наводить конкретних доводів, які б дозволили Верховному Суду дійти таких же висновків.
З огляду на зазначене, Верховний Суд приходить до висновку, що ухвала апеляційного суду є належно умотивованою та обґрунтованою і за змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК України, у них наведено мотиви, з яких виходили суди, та положення закону, якими вони керувався при постановленні рішень.
Що стосується доводів прокурора про те, що судами попередніх інстанцій, усупереч положенням ч. 3 ст. 129 КПК України, безпідставно залишено без розгляду цивільний позов ТОВ «Сільські традиції» про стягнення з ОСОБА_4 матеріальну шкоду у розмірі 858 тис. грн, то Верховний Суд дійшов висновку про таке.
Відповідно до положень ст. 2 Закону України «Про прокуратуру» відносить до функцій прокурора: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III Цивільного процесуального кодексу України; нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
При цьому згідно з ч. 3 цієї статті на прокуратуру не можуть покладатися функції, не передбачені Конституцією України.
Відповідно до ст. 22 вказаного Закону прокурор підтримує державне обвинувачення в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень, користуючись при цьому правами і виконуючи обов'язки, передбачені КПК України.
Логічне й телеологічне тлумачення зазначеної норми указує на те, що прокурор в судовому провадженні щодо кримінальних правопорушень користується правами та виконує обов'язки, передбачені КПК України, саме у зв'язку з підтриманням державного обвинувачення.
Відповідно до п. 3 ч.1 ст. 3 КПК України державне обвинувачення - процесуальна діяльність прокурора, що полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.
За змістом пунктів 19, 26 ч. 1 ст. 3 КПК України прокурор як учасник судового провадження є стороною кримінального провадження з боку обвинувачення.
Пункт 5 ч. 6 ст. 23 Закону визначає, що прокурор має право «подавати цивільний позов під час кримінального провадження у випадках та порядку, визначених кримінальним процесуальним законом» саме в межах функції щодо представництва інтересів громадянина або держави в суді.
Відповідно до ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» визначає в чому полягає зміст функції прокуратури щодо представництва інтересів громадянина і держави в суді: «Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом».
Разом із тим, згідно з ч. 2 ст. 23 названого Закону прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист.
Відповідно до ч. 4 Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Разом з тим, у даному кримінальному провадженні прокурор у своїй касаційній скарзі ставить питання щодо цивільного позову поданого ТОВ «Сільські традиції», при цьому у своїй касаційній скарзі прокурор не вказує, що він відповідно до вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наділений правом подавати касаційну скаргу в інтересах вказаного ТОВ.
Інші доводи, наведені прокурором у касаційній скарзі, зводяться до його незгоди з наданою оцінкою доказів судами першої та апеляційної інстанцій, що, по суті, стосується невідповідності висновків судів фактичним обставинам кримінального провадження, а це згідно зі статтями 433, 438 КПК України не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Таким чином, Верховний Суд приходить до висновку, що твердження, наведені прокурором у касаційній скарзі, не спростовують правильності висновків, викладених в оскаржуваних судових рішеннях, і не містять вагомих доводів, які би дозволили Верховному Суду дійти переконання, що рішення було постановлено з істотними порушеннями норм права, які можуть поставити під сумнів їх законність.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК України відмовляє у відкритті касаційного провадження.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора на ухвалу Полтавського апеляційного суду від 04 червня 2021 року стосовно ОСОБА_4 .
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3