проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058
"02" вересня 2021 р. Справа № 5023/5847/11
Колегія суддів у складі: головуючий суддя Білоусова Я.О., суддя Гребенюк Н.В., суддя Тарасова І.В.
за участю секретаря судового засідання Діденко Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу арбітражного керуючого Корольова Вадима В'ячеславовича (вх. №2126 Х/2) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 30.07.2020 у справі №5023/5847/11 (прийняту у приміщенні Господарського суду Харківської області суддею Яризько В.О., повний текст ухвали складено 04.08.2020)
за заявою Фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича, м. Харків,
про визнання банкрутом,
04.06.2018 до Господарського суду Харківської області в межах справи про банкрутство №5023/5847/11 від ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. надійшла заява (вх.№15949), в якій він просив суд: визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нежитлові приміщення 1-го поверху №1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 30.07.2020 відмовлено у задоволенні заяви ліквідатора ФОП Ринського В.Л. арбітражного керуючого Корольова В.В. про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (вх. № 15949 від 04.06.2018).
Ухвала суду мотивована тим, що у даному випадку ОСОБА_2 набула право власності на спірні нежитлові приміщення у встановленому законом порядку за відплатним договором, спірні правовідносини не зачіпають інтересів суспільства, а виникли лише з обставин неналежного виконання обов'язків колишнього ліквідатора ФОП Ринського В.Л. - арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. при реалізації майна боржника у даній справі про банкрутство, а тому право на "мирне володіння майном" гр. ОСОБА_2 підлягає захисту на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. ОСОБА_2 була сплачена реальна вартість придбаних нежитлових приміщень, однак в разі витребування від неї майна, вона понесе як збитки у вигляді сплаченої вартості майна, так і втрату самої нерухомості. Суд звернув увагу на те, що спірні нежитлові приміщення були придбані ОСОБА_2 в 2013 році, тобто 7 років потому, тому у зв'язку зі значним спливом часу повернення своїх коштів ОСОБА_2 буде ускладнено або безрезультатним. Одночасно, матеріалами справи підтверджено часткове задоволення вимог заставного кредитора за рахунок предмета нерухомості - ПАТ "Укрсоцбанк" в сумі 77 246,40 грн (квитанція №1-191К від 08.08.2014), однак, вказані кошти не були повернуті у зв'язку з визнанням договору купівлі-продажу недійсним. Враховуючи, що підстави для задоволення заяви в частині витребування майна відсутні, то, відповідно, суд відмовив і у вимозі про визнання за банкрутом права власності на спірне майно та скасування запису про його реєстрацію за іншою особою, оскільки такі вимоги є похідними від вимоги про витребування майна.
Також, як зазначено в оскаржуваній ухвалі, оскільки суд дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви ліквідатора ФОП Ринського В.Л. арбітражного керуючого Корольова В.В. про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, то суд не розглядає заяву ОСОБА_2 про застосування строку позовної давності.
Арбітражний керуючий Корольов Вадим В'ячеславович з ухвалою суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду Харківської області від 30.07.2020 у справі №5023/5847/11 та постановити нове судове рішення, яким задовольнити заяву ліквідатора, а саме, визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нежитлові приміщення 1-го поверху №1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Скарга обґрунтована тим, що боржник ОСОБА_1 у 2008 році на підставі рішення Дзержинського районного суду м.Харкова від 27.08.2008 у справі №2-7007/08 набув право власності на нерухоме майно нежитлові приміщення №1-1, 1-4, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 . З урахуванням визнання недійсним договору купівлі-продажу від 30.07.2011, укладеного між ліквідатором ФОП Ринського В.Л. Шинкарчуком А.В. і ОСОБА_3 , матеріали справи не містять доказів втрати ОСОБА_1 права власності на спірні приміщення, або підстав переходу права власності до іншої особи. Судом помилково, без врахування того, що ОСОБА_1 не втрачав і не передавав право власності, зазначається, що на теперішній час власником спірних приміщень є ОСОБА_2 . Враховуючи, що право власності не було втрачено чи передано ОСОБА_1 іншій особі, ОСОБА_2 не є власником спірного майна, а є лише особою, за якою це майно зареєстровано, і яка його наразі без належних правових підстав використовує. ОСОБА_2 є набувачем майна, і витребування від неї спірного майна на користь законного власника є предметом спору. Суд робить вірні висновки стосовно того, що спірне майно вибуло з володіння банкрута ОСОБА_1 в результаті незаконних і недобросовісних дій ліквідатора і не є вираженням волі власника майна (банкрута).
15.07.2021 до суду від арбітражного керуючого Корольова Вадима В'ячеславовича надійшли письмові пояснення (вх.№8072), в яких останній посилається на те, що на час подання заяв про витребування майна, діяла правова позиція, відповідно до якої одночасне пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння і про визнання недійсним правочину із застосуванням реституції, тобто одночасне застосування статей 216 і 388 ЦК України, є помилковим, адже віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. Таким чином, у заяві про визнання угоди недійсною (вх.№31028 від 22.09.2017) було неможливо заявлення вимог про витребування майна. У постанові Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №916/2129/15 і у постанові Верховного Суду від 29.03.2018 у справі №904/10673/16 були зроблені правові висновки, відповідно до яких положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку ст.388 ЦК України не застосовуються. Лише 17.10.2018 Верховний Суд у справі №362/44/17 відступив від правових висновків викладених у справах №916/2129/15 і №904/10673/16 та зазначив, що строки позовної давності для витребування майна за ст.388 ЦК України починаються з моменту вибуття майна від власника.
Арбітражний керуючий Корольов Вадим В'ячеславович у судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги та просив суд її задовольнити.
Інші учасники провадження у судове засідання не прибули, про час і місце слухання справи були повідомлені належним чином.
Дослідивши матеріали справи, викладені в апеляційній скарзі доводи та вимоги, колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, постановою Господарського суду Харківської області від 20.07.2011 ФОП Ринського В.Л. визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Шинкарчука Андрія Володимировича.
Під час ліквідаційної процедури ліквідатором ФОП Ринського В.Л. Шинкарчуком А.В. було виявлено майно боржника - нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1-:1-4 загальною площею 66,9 кв.м в літ. "А-5", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , яке було передано в іпотеку ПАТ "Укрсоцбанк" на підставі договору іпотеки № 000000013400/S від 19.06.2008; проведено аукціон з продажу вказаного майна.
Відповідно протоколу аукціону № 6 від 26.07.2011 переможцем аукціону став ОСОБА_3 , який придбав майно банкрута за 87 780,00 грн (а.с.109 т.15).
30.07.2011 між ФОП Ринським В.Л. в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та гр. ОСОБА_3 укладено договір купівлі-продажу нежитлових приміщень 1-го поверху № 1-1-:1-4, загальною площею 66,9 кв.м, в літері "А-5", розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , який посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Купровською Я.М., та зареєстровано в реєстрі за № 728 (а.с.106-107 т.15).
24.10.2011 ОСОБА_3 нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1-:1-4, в літері "А-5", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 66,9 кв.м були продані гр. ОСОБА_4 , що підтверджується договором купівлі - продажу, який посвідчено приватним нотаріусом ХМНО Купровською Я.М., та зареєстровано в реєстрі за № 1012 (а.с.92-93 т.14).
24.07.2013 між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі продажу (реєстровий № 4709), за умовами якого ОСОБА_4 передав у власність ОСОБА_2 , а ОСОБА_2 прийняла у власність нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1-:1-4, в літері "А-5", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 94-95 т.14).
Ухвалою суду від 12.12.2013 звільнено ОСОБА_5 від виконання обов'язків ліквідатора ФОП Ринського В.Л., призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Капустіна В.В.
Ухвалою від 25.05.2015 звільнено ліквідатора Капустіна В.В. та призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого Корольова В.В.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.03.2018 задоволено заяву ліквідатора ФОП Ринського В.Л. арбітражного керуючого Корольова В.В. про визнання недійсним договору купівлі-продажу (вх. № 31028 від 22.09.2017). Визнано недійсним договір купівлі - продажу від 30.07.2011, укладений між ФОП Ринським В.Л. в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та гр. ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Купровською Я.М. та зареєстрований в реєстрі за № 728 на підставі протоколу проведення прилюдних торгів № 6 від 26.07.2011 щодо реалізації нежитлових приміщень 1-го поверху № 1-1-:1-4, в літері "А-5", розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 66,9 кв.м.
04.06.2018 до суду від ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського В.Л. - арбітражного керуючого Корольова В.В. надійшла заява (вх.№15949), в якій останній просив суд:
-визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;
-витребувати від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 нежитлові приміщення 1-го поверху №1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
Заява обґрунтована тим, що спірне майно вибуло з володіння ОСОБА_1 не за його волею, а отже враховуючи визнання недійсним договору купівлі-продажу майна, таке майно може бути витребувано у добросовісного набувача згідно зі ст. 388 ЦК України.
Колегія суддів дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, правильність застосування місцевим господарським судом норм процесуального та матеріального права в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.
Предметом апеляційного розгляду у цій справі є питання витребування майна боржником на підставі ст.388 ЦК України у процедурах банкрутства.
У 2011 році боржник -ФОП Ринський В.Л. звернувся до Господарського суду Харківської області з заявою про порушення справи про банкрутство у відношенні до нього в порядку ст.47-49 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (надалі Закон про банкрутство), посилаючись на те, що в результаті здійснення ним господарської діяльності утворилась заборгованість перед кредиторами, яку останній не має можливості погасити.
Статті 47-48 Закону по банкрутство передбачають спрощений порядок провадження у справі про банкрутство суб'єкта підприємницької діяльності-громадянина, який застосовується під час ліквідації банкрута без застосування процедур розпорядження майном та санації.
Відповідно до вимог ст.48 Закону про банкрутство, одночасно з прийняттям заяви про порушення справи про банкрутство громадянина-підприємця господарський суд накладає арешт на майно громадянина-підприємця, за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним законодавством України не може бути звернено стягнення, та майна, що перебуває у заставі з підстав, не пов'язаних із здійсненням такою особою підприємницької діяльності.
Наслідки визнання громадянина-підприємця банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури встановлені, крім частини п'ятої статті 48 Закону про банкрутство, також у статті 23 Закону про банкрутство.
У ліквідаційній процедурі продажу підлягає все майно громадянина-підприємця за винятком майна, що не включається до складу ліквідаційної маси. У разі необхідності постійного управління нерухомим майном або цінним рухомим майном громадянина-підприємця, визнаного банкрутом, господарський суд призначає для цієї мети ліквідатора та визначає розмір його винагороди. У цьому разі продаж майна громадянина-підприємця здійснюється ліквідатором (частина сьома статті 48 Закону про банкрутство).
Системний аналіз Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" дає підстави для висновку, що з моменту порушення щодо боржника справи про банкрутство він перебуває в особливому правовому режимі і спеціальні норми Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" мають пріоритет у застосуванні під час розгляду справ про банкрутство щодо інших законодавчих актів України.
У даній справі боржником в особі ліквідатора банкрута-арбітражного керуючого Корольова В.В. 04.06.2018 подано заяву з вимогою визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; витребувати їх від ОСОБА_2 у порядку ст.388 ЦК України та повернути ФОП Ринському Владиславу Леонідовичу.
Статтею 41 Конституції України визначено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Аналогічне положення закріплено у статті 321 ЦК України.
Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Статтею 388 ЦК України унормовано, що якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
Слід зазначити, що у спорі між особою, яка вважає себе власником спірного майна, та особою, яка вважає себе законним володільцем (користувачем) спірного майна, сторонами спору є особи, які претендують на спірне майно. Тому для правильного вирішення спору суду слід з'ясувати та перевірити передусім правові підстави, відповідно до яких виникло та існує речове право на майно у позивача; факт наявності майна у незаконному володінні відповідача; факт відсутності у відповідача правових підстав для володіння майном; факт добросовісного (недобросовісного) володіння чужим майном.
При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач.
Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.
Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права.
Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України.
Як зазначено вище, у добросовісного набувача майно може бути витребувано лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 ЦК України, зокрема, у разі вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Як правильно зазначено судом першої інстанції, спірне майно вибувало з володіння ФОП Ринського В.Л. не за його волею.
Так, ухвалою суду від 29.03.2018 визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири від 30.07.2011, укладений між ФОП Ринським В.Л. в особі арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. та гр. ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом ХМНО Купровською Я.М. та зареєстрований в реєстрі за № 728 на підставі протоколу проведення прилюдних торгів № 6 від 26.07.2011 щодо реалізації спірних нежитлових приміщень.
При цьому, з'ясовано, що в матеріалах справи відсутній договір між ліквідатором ФОП Ринського В.Л. арбітражним керуючим Шинкарчуком А.В. та суб'єктом оціночної діяльності щодо проведення оцінки нерухомого майна банкрута, яке є предметом спірного договору. Ліквідатор Шинкарчук А.В., уклавши договір на організацію та проведення відкритих торгів (аукціону) 20.07.2011 з ТБ "Правопорядок", не дотримав тридцятиденний строк, після якого можливо проведення аукціону з продажу вищезазначених нежитлових приміщень у процедурі судової ліквідації, оскільки аукціон з продажу нерухомості відбувся після визнання боржника банкрутом (постанова господарського суду від 20.07.2011) на шостий день 26.07.2011, в зв'язку з чим суд дійшов висновку, що реалізацію нерухомого майна банкрута ФОП Ринського В.Л. було здійснено ліквідатором Шинкарчуком А.В. не сумлінно та не розумно, без урахування інтересів боржника та його кредиторів, що є порушенням приписів ч.6 ст.3-1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (в редакції до 19.01.2013). Умови проведення аукціону не надали можливості здійснити продаж майна на конкурентних засадах.
Судом встановлено що, ліквідатором банкрута, арбітражним керуючим Шинкарчуком А.В. не здійснено заходів щодо залучення як можна більшої кількості зацікавлених осіб для виявлення потенційного покупця майна банкрута, який би запропонував найкращі умови його придбання, що призвело до порушення інтересів кредиторів.
Отже, вказана ухвала містить висновки саме щодо недобросовісного виконання своїх обов'язків ліквідатором ФОП Ринського В.Л. Шинкарчуком А.В., що спростовує заперечення ОСОБА_2 щодо того, що ФОП Ринський В.Л. при зверненні до суду з заявою про визнання його банкрутом повністю розумів та усвідомлював значення своїх дій, а саме те, що процедура визнання його банкрутом передбачає здійснення заходів щодо задоволення судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна, з огляду на те, що добровільне звернення ОСОБА_1 до суду з заявою про визнання його банкрутом не свідчить про те, що майно банкрута вибуває з його володіння за його волею.
Відтак, проведення аукціону з порушенням вимог Закону про банкрутство не може свідчити про вираження волі власника майна (банкрута) на вибуття такого майна з його володіння.
При цьому колегія суддів враховує зроблені Верховним Судом у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду висновки у постанові від 23.04.2019 у справі № Б-19/207-09, які були підтримані постановою Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 у справі №Б-39/187-08 щодо того, що:
- після введення процедури ліквідації, до арбітражного керуючого (ліквідатора) переходить правомочність власника та керівника боржника;
- вибуття майна з володіння власника (банкрута) відбувається не за його волевиявленням, а в силу прямої вказівки спеціального закону, та, обмежуючи таким чином права власника на володіння майном, законодавець одночасно зобов'язує ліквідатора діяти добросовісно, розсудливо, обґрунтовано, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законодавством про банкрутство;
- здійснення ліквідатором - арбітражним керуючим права власності, зокрема розпорядження майном не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених Законом про банкрутство (проведення аукціону з порушенням вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»), не є вираженням волі власника майна (банкрута), на вибуття такого майна з його володіння, що дає підстави повернення майна володільцю, шляхом його витребування у відповідачів як добросовісних набувачів, в порядку частини першої статті 388 ЦК України.
За таких обставин, спірне майно вибувало з володіння ФОП Ринського В.Л. не за його волею.
Із встановлених фактичних обставин не вбачається набуття права власності на спірне майно ОСОБА_3 , ОСОБА_4 або ОСОБА_2 на підставі судового рішення.
Місцевий господарський суд дійшов висновку, що покупець спірних нежитлових приміщень ОСОБА_2 є добросовісним набувачем, набула право власності на спірні нежитлові приміщення у встановленому законом порядку за відплатним договором, спірні правовідносини не зачіпають інтересів суспільства, а виникли лише з обставин неналежного виконання обов'язків колишнього ліквідатора ФОП Ринського В.Л. - арбітражного керуючого Шинкарчука А.В. при реалізації майна боржника у даній справі про банкрутство, а тому право на "мирне володіння майном" гр. ОСОБА_2 підлягає захисту на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Наслідки незаконних дій ліквідатора, що були вчинені під час первісного продажу майна банкрута не можуть порівнюватись з тим індивідуальним та надмірним особистим тягарем ОСОБА_2 , оскільки такі наслідки призведуть до фактичної втрати правомірно придбаної нерухомості без будь-якої компенсації понесених збитків.
У «горизонтальних» відносинах - відносинах між боржником та набувачем майна - положення Конвенції застосовуються лише у тій межі, що не суперечить суті правозахисних відносин, а не в усіх випадках витребування майна у набувача в процедурах банкрутства. З огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України, Конвенція є частиною національного законодавства, відтак принципи, проголошені у Конвенції, підлягають застосуванню національними судами.
Проте, у даному випадку колегія суддів не вбачає порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, оскільки втручання держави у право особи мирно володіти своїм майном за заявленими ліквідатором вимогами є законним заходом, який переслідує як особистий інтерес боржника, спрямований на захист його порушеного права власності на майно, так і суспільний інтерес, спрямований на утвердження у країні суспільного правопорядку щодо недопустимості незаконного позбавлення осіб їх прав власності на майно, і є пропорційним переслідуваним таким втручанням цілям.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки «пропорційності», як і в питаннях наявності «суспільного», «публічного» інтересу, визнає за державою достатньо широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
На переконання колегії суддів, для розкриття критерію «пропорційності» вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Колегія суддів наголошує, що з'ясування питання добросовісності/ недобросовісності набувача є визначальним як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і для визначення критерію «пропорційності» втручання у право власності набувача майна.
Слід зазначити, що можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб'єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 18.02.2021 у справі №14/5026/1020/2011.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.
Дана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24 червня 2021 року у справі № 914/2614/13.
Колегія суддів вважає, що спірне майно вибуло з володіння боржника поза його волею. ОСОБА_2 є добросовісним набувачем майна. Проте, ОСОБА_2 не обґрунтовано не пропорційність втручання у її право власності щодо спірного майна з наданням відповідних доказів, що дало б підстави для ствердження, що втручання у право власності ОСОБА_2 є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно зі ст.74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Відповідно до ст.73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Наведене дає підстави повернення майна володільцю шляхом його витребування у ОСОБА_2 як добросовісного набувача в порядку ч.1 ст.388 ЦК України.
Щодо застосування строків позовної давності, колегія суддів зазначає наступне.
Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред'явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.
Оскільки позовна давність є інститутом цивільного права, вона може застосовуватися виключно до вимог зі спорів, що виникають у цивільних відносинах, визначених у частині першій ст. 1 ЦК України, та у господарських відносинах (ст.3 ГК України).
Позовна давність як цивільно-правова категорія наділена такими ознаками:
1) має юридичний склад;
2) позначає сплив строку;
3) має правоприпиняючий характер, оскільки припиняє право на позов в матеріальному розумінні (право на задоволення позову);
4) застосовується у випадках порушення цивільних прав та інтересів особи;
5) встановлюється щодо вимог, які мають майновий характер і деяких нематеріальних благ, передбачених законом;
6) застосовується лише за ініціативою сторони спору.
Застосування строку позовної давності (в розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ)) забезпечує в національній системі права виконання принципу верховенства права, складовою частиною якого є правова визначеність.
Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).
До позовних вимог про визнання недійсними договорів та витребування майна на підставі ст.ст. 203, 215, 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки.
Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
Перевіривши матеріали справи, судом апеляційної інстанції встановлено, що 15.07.2020 представником ОСОБА_6 адвокатом Кравцовим С.О. було подано до суду клопотання про застосування строків позовної давності (вх.№16257), зі змісту якого вбачається, що 09.08.2016 ліквідатором банкрута арбітражним керуючим Корольовим В.В. подано до Господарського суду Харківської області заяву (вх.№26308) про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння, в якій ліквідатор просив суд визнати за ФОП Ринським В.Л. право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху №47-1, 47-2, 47-3 в літ.А-5, загальною площею 80,1 кв.м; витребувати на користь ФОП Ринського В.Л. нежитлові приміщення 1-го поверху №47-1, 47-2, 47-3 в літ.А-5, загальною площею 80,1 кв.м. Під час розгляду даної заяви просив врахувати, що арбітражним керуючим порушені строки позовної давності щодо звернення із вказаними вимогами (а.с.57 т.18).
Однак, у даному випадку предметом розгляду є заява ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. (вх.№15949 від 04.06.2018), в якій він просив суд: визнати за ОСОБА_1 право власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 та витребувати їх від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Тобто, предметом розгляду є інша заява ліквідатора про витребування іншого майна боржника, ніж зазначено представником ОСОБА_2 у клопотанні від 15.07.2020.
Іншої заяви ОСОБА_2 про застосування строків позовної давності саме щодо спірного майна матеріали справи не містять.
Суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі обмежився лише посиланням на те, що представником Тихонової Л.М. була надана заява про застосування строків позовної давності без зазначення дати та вхідного номера заяви, з яких вбачалось би, що заява стосувалась саме спірних приміщень.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що в межах заяви ліквідатора ФОП Ринського В.Л. арбітражного керуючого Корольова В.В. про визнання права власності та витребування майна з чужого незаконного володіння (вх.№15949 від 04.06.2018) сторонами справи клопотання про застосування строків позовної давності щодо витребування майна, а саме: нежитлових приміщень 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , не подавалось, тому підстав для застосування положень ст.257 ЦК України відносно вказаного майна немає.
На підставі викладеного колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції про відмову у задоволенні заяви ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. (вх.№15949 від 04.06.2018) щодо витребування нежитлових приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 від ОСОБА_2 неправомірними, а наведену заяву ліквідатора обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.
Стосовно вимоги ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.
Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.
Дана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16.
Враховуючи те, що судом задоволено вимогу про витребування спірного майна від ОСОБА_2 , вимога ліквідатора щодо визнання за ОСОБА_1 права власності на нежитлові приміщення 1-го поверху № 1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , є неєфективним способом захисту, в зв'язку з чим у задоволенні заяві в цій частині слід відмовити.
Згідно зі ст.236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги, в зв'язку з чим ухвалу Господарського суду Харківської області від 30.07.2020 у справі №5023/5847/11 слід скасувати як таку, що прийнята при невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи, з прийняттям нового рішення про часткове задоволення заяви ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. (вх.№15949 від 04.06.2018).
Керуючись статтями 269, 270, п.2 статті 275, п.4 ч.1 статті 277, статтями 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу арбітражного керуючого Корольова Вадима В'ячеславовича задовольнити частково.
Ухвалу Господарського суду Харківської області від 30.07.2020 у справі №5023/5847/11 скасувати.
Заяву ліквідатора фізичної особи - підприємця Ринського Владислава Леонідовича - арбітражного керуючого Корольова В.В. (вх.№15949 від 04.06.2018) задовольнити частково.
Витребувати від ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) нежитлові приміщення 1-го поверху №1-1, 1-4 в літ. А-5, загальною площею 66,9 кв.м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині заяви відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження до Верховного Суду передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 09.09.2021.
Головуючий суддя Я.О. Білоусова
Суддя Н.В. Гребенюк
Суддя І.В. Тарасова