Іменем України
08 вересня 2021 року
Київ
справа №826/7789/16
адміністративне провадження № К/9901/13772/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/7789/16
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві
про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
за касаційною скаргою адвоката Бутенко Світлани Юріївни в інтересах ОСОБА_1
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року (головуючого судді Шрамко Ю.Т.)
і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року (головуючого судді Земляної Г.В., суддів: Парінова А. Б., Собківа Я. М.).
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2016 року громадянин Сирії ОСОБА_1 пред'явив позов до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, в якому просив суд:
- визнати неправомірним і скасувати рішення Державної міграційної служби України № 200-16 від 5 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що рішенням відповідача № 200-16 від 5 квітня 2016 року підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 2 березня 2016 року (справа № 2014 KYIV 0060), та відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
З таким рішенням позивач не погоджується та вважає його протиправним з підстав того, що позивач перебуває за межами країни свого походження - Сирії та знаходиться в України у зв'язку з тим, що не може повернутися в свою країну з огляду на об'єктивні побоювання, які виникають у нього за своє життя та здоров'я, а саме: позивач не бажає бути втягнутим у військовий конфлікт та воювати, оскільки це суперечить його релігійним поглядам, а також враховуючи систематичне порушення прав людини в Сирії під час триваючого збройного конфлікту.
Викладені обставини, на думку позивача, є підставами для визнання його біженцем відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі також - «Закон»).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 2 лютого 2017 року позов задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 200-16 від 5 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язано Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 особою, яка потребує додаткового захисту.
Окружний суд при ухваленні постанови виходив з того, що відповідач формально поставився до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, не врахував висновків суду при ухваленні рішення, що призвело до прийняття протиправного рішення щодо відмови громадянину Сирійської Республіки ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22 березня 2017 року постанову суду першої інстанції залишено без змін, а апеляційну скаргу Державної міграційної служби України без задоволення.
Апеляційний суд підтримав висновок суду першої інстанції про протиправність прийнятого відповідачем оскаржуваного рішення, оскільки жодної обставини, встановленої Законом, як підстави для відмови у наданні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 , судом не встановлено.
Постановою Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року судові рішення судів попередніх інстанцій скасовано, а справу № 826/7789/16 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
Суд касаційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи судами встановлювались обставини, які мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, а саме: в порушення приписів статей 73, 74, 75, 77 Кодексу адміністративного судочинства України прийнято рішення без перевірки фактів, викладених в протоколах співбесід, копії яких містяться в матеріалах справи та без надання відповідної оцінки наданим та зібраним доказам.
Повторно розглянувши справу, Окружним адміністративним судом міста Києва було ухвалено рішення від 30 травня 2019 року, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 було відмовлено повністю.
Судом першої інстанції, на підставі зібраних доказів, було встановлено, що Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві у висновку, на підставі якого було прийняте оскаржуване рішення, обґрунтовано стверджує, що члени родини заявника, які проживають в таких містах Сирії як Хомс , Латакія та Дамаск , переважно займають достатньо високий рівень в суспільстві та ведуть нормальний спосіб життя, тому заявник має можливість оселитися разом із членами родини, що дає підстави припустити, що при поверненні до країни походження ризик загрози життю та здоров'я заявника буде низький.
Крім того, суд дійшов висновку, що однією з причин виїзду позивача з країни громадянської приналежності були економічні міркування, тобто працевлаштування, і його небажання повернутися на батьківщину не ґрунтується на побоюваннях за своє життя та безпеку, оскільки пов'язане з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру, з огляду на що його можна віднести до економічних мігрантів.
За таких обставин, у задоволенні позову було відмовлено, а оспорюване рішення Державної міграційної служби України від 5 квітня 2016 року №200-16 про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнано правомірним, а тому підстав для його скасування не встановлено.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року залишено без змін рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Апеляційний суд, дослідивши матеріали справи та зміст апеляційної скарги, встановив, що позивач не навів аргументів і не надав жодних доказів стосовно неповного та необ'єктивного розгляду справи судом першої інстанції щодо правовідносин, які склалися станом на 2014 рік при прийнятті спірного рішення відповідачем.
Не погоджуючись із прийнятими судовими рішеннями судів попередніх інстанції, позивач скористався своїм процесуальним правом на звернення до Верховного Суду з касаційною скаргою на них.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзивів
У травні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року і прийняти нову постанову, якою:
- позовні вимоги задовольнити повністю;
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 200-16 від 5 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Скаржник у касаційній скарзі покликається на пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України, відповідно до якого підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Верховний Суд ухвалою від 16 червня 2020 року відкрив касаційне провадження у справі.
У липні 2020 року Державна міграційна служба України подала відзив на касаційну скаргу позивача та просила відмовити у задоволенні касаційної скарги, а постанову апеляційного суду та рішення суду першої інстанції залишити без змін. Відзив обґрунтований правильністю вирішення спору судами першої та апеляційної інстанцій із дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві свого відзиву на касаційну скаргу не надала, копію ухвали Верховного Суду від 16 червня 2020 року про відкриття касаційного провадження отримала 22 червня 2020 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанції встановлено, що ОСОБА_1 є громадянином Сирії, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Хомс, сімейний стан - неодружений, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин.
До України позивач прибув легально у січні 2011 року літаком з території Лівану. Документ, який посвідчує особу, - паспорт громадянина Сирії № НОМЕР_1 .
Вперше за захистом в Україні до органів Державної міграційної служби звернувся у 2012 році та отримав відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивач 15 квітня 2014 року повторно звернувся до міграційного органу із заявою-анкетою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши, що за час перебування в Україні істотно погіршилась ситуація в країні його походження, збройний конфлікт не було вирішено мирним шляхом, а навпаки, для таких груп населення, які є сунітами та осіб, які стоять в запасі озброєних сил (резервісти), і які ухиляються від повторного призову, з'явилися ще більші ризики зазнати переслідувань через релігійні та політичні причини, зокрема, через теперішню ситуацію в Сирії туди неможливо повернутися через небезпеку та війну, яка продовжується.
Заявник зазначив, що є військовозобов'язаним, але не бажає служити в армії, не хоче вбивати та бути вбитим. Служба в армії буде суперечити його політичним і моральним переконанням, а відмова служити буде загрожувати смертю.
Рішенням Державної міграційної служби України від 10 листопада 2014 року № 619-14 громадянину Сирії ОСОБА_1 відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 3 червня 2015 року у справі № 826/301/15 адміністративний позов громадянина Сирії ОСОБА_1 задоволено частково, визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 10 листопада 2014 року № 619-14 в частині відмови визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача від 15 квітня 2014 року щодо наявності або відсутності підстав, передбачених пунктом 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», в іншій частині позову відмовлено.
На виконання вказаної постанови Окружного адміністративного суду міста Києва, Державною міграційною службою України прийнято рішення від 10 листопада 2015 року № 62-15 про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням обставин, що стали підставою для скасування судом вищевказаного рішення ДМС.
За результатами повторного розгляду заяву громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві відмовило у її задоволенні на підставі висновку про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 2 березня 2016 року (справа № 2014 KYIV 0060).
Рішенням відповідача від 5 квітня 2016 року №200-16 зазначений висновок підтримано та відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, що потребують додаткового або тимчасового захисту" як особі, стосовно якої встановлено відсутність умов, передбачених підпунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Повідомленням Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві від 22 квітня 2016 року №118 позивача поінформовано про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із рішенням відповідача, позивач звернувся до суду з метою його оскарження.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 КАС України визначено, що в справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з пунктом 13 частини першої статті 1 Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Частиною першою статті 5 Закону встановлено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
Відповідно до частини п'ятої статті 5 Закону особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до частини першої статті 7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною сьомою статті 7 Закону встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною одинадцятою статті 9 Закону передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі також - «Керівництво») передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Згідно з ухвалою Верховного Суду від 16 червня 2020 року касаційне провадження у цій справі відкрите на підставі пункту 2 частини п'ятої статті 328 КАС України.
Предметом оскарження у цій справі є рішення Державної міграційної служби України № 200-16 від 5 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для її часткового задоволення з огляду на таке.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень визначаються статтею 242 КАС України, відповідно до якої рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, приймаючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що зі змісту протоколів співбесіди від 15 липня 2014 року та від 16 лютого 2016 року, позивач стверджував, що не був членом політичних партій, релігійних організацій та інших громадських організацій, а також, що не зазнав фізичного насилля через свої політичні переконання, віросповідання та національність, що виключає можливість визнання його біженцем відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону.
Судами попередніх інстанцій було встановлено, що під час співбесіди 28 квітня 2014 року позивач розповів, що приїхав в Україну в січні 2011 року, коли в Сирії був спокій, для працевлаштування в арабській фірмі, яка спеціалізується на ресторанному бізнесі. Через шість місяців вирішив повернутись до країни походження, однак, дізнався із засобів масової інформації та від друзів про збройний конфлікт в Сирії, у зв'язку з чим він може загинути через насилля в країні. Для таких груп населення як суніти та особи, які стоять в запасі збройних сил і ухиляються від повторного призову, є більше ризиків бути підданим переслідуванню через релігійні і політичні причини.
У подальшому, в ході співбесіди 13 липня 2014 року позивач повідомив, що в Сирії у нього є мати, батько, брат, які повідомляють його про напружену ситуацію в країні.
Надалі, під час співбесіди 16 лютого 2016 року позивач повідомив, що інколи телефоном спілкується з родичами, які проживають в Сирії та чув, що у них все нормально. Інформував, що два брати живуть в місті Хомс, один із яких працює суддею, інший - адвокатом, має власну фірму; два брати живуть в Латакії, один із яких працює викладачем в університеті, інший має власну справу з продажу та монтажу кондиціонерів та систем опалення; в місті Хомсі живе 2 сестри, одна з яких працює масажисткою, інша - домогосподарка; також дві сестри живуть в Дамаску, одна з яких працює в транспортній компанії, інша - перекладачем, батьки - пенсіонери, живуть в Хомсі.
Згідно з протоколом співбесіди з позивачем від 16 лютого 2016 року на запитання щодо його обізнаності про небезпеку в Сирії сьогодні, він відповів, що при спілкуванні із сестрою чує в її голосі занепокоєння, тому вважає, що на батьківщині йому буде небезпечно.
Такі обставини справи судами попередніх інстанцій було розцінено у якості суперечливих показів позивача щодо обстановки в країні та його оцінки цих подій. Також встановлено, що однією з причин виїзду позивача з країни громадянської приналежності були економічні міркування, тобто працевлаштування і його небажання повернутися на батьківщину не ґрунтується на побоюваннях за своє життя та безпеку, оскільки пов'язані з бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру, з огляду на що його можна віднести до економічних мігрантів.
З таким висновком судів попередніх інстанцій Верховний Суд не погоджується з огляду на наступне.
У постанові суду апеляційної інстанції визначено, що колегією суддів досліджено матеріали справи та зміст апеляційної скарги з додатками та встановлено, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що останній є резервістом і стосовно резервістів у Сирії застосовується повторний призов, за ухилення від якого останні можуть переслідуватися владою.
Аналіз наведених у попередньому розділі правових норм дає підстави для висновку, що у ДМС України наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Водночас, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 7 вересня 2011 року №649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Крім того, при розгляді зазначених справ слід враховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, і незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 380/5727/20.
Таким чином, ненадання позивачем документальних доказів наявності обставин, що відображені у протоколах співбесіди, не може слугувати об'єктивною підставою для визнання їх такими, що не відповідають дійсності.
Твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказування у цій справі не потребують.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (пункти 217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які були переміщені в результаті боротьби.
Також у Рекомендаціях УВКБ ООН від листопада 2015 року зазначено, що майже всі райони країни охоплені насильством, що розгортається між різними учасниками конфліктів, які частково взаємно накладаються один на одного. Країна сильно роздроблена, оскільки сторони конфлікту, в тому числі Збройні Сили Сирії, угруповання "Ісламська держава Іраку і аль-Шама ", антиурядові збройні групи і курдські сили ("Загони народної самооборони", ЗНС), здійснюють контроль над різними регіонами країни, вчиняючи на них свій вплив. Оскільки міжнародні зусилля щодо припинення конфлікту в Сирії результатів досі не принесли, його активне продовження тягне за собою руйнівні наслідки для сирійського населення, в тому числі, зростання кількості жертв серед цивільного населення, масштабне переміщення людей всередині країни та за її межі, а також безпрецедентну за масштабами гуманітарну кризу. Кількість осіб, загиблих у результаті конфлікту оцінюється від 145 до більш ніж 250 тисяч осіб. Найбільша кількість документально зафіксованих жертв було зареєстровано в провінції Риф Дамаск; далі за кількістю жертв йдуть провінції Алеппо, Хомс, Ідліб, Дера та Хама.
Пунктом 36 Рекомендацій УВКБ ООН з питання міжнародного захисту відносно осіб, що залишають Сирійську Арабську Республіку (Редакція IV, листопад 2015 року) зазначено, що клопотання про міжнародний захист громадян Сирії та інших осіб, які залишають країну необхідно розглядати на основі справедливих та ефективних процедур. УВКБ ООН уважає, що більшість громадян Сирії, що звертаються за міжнародним захистом, ймовірніше, відповідають критеріям поняття "біженець", наведеного в статті1А (2) Конвенції 1951 року, оскільки в них будуть достатньо обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією із ознак, указаних в Конвенції. Для багатьох цивільних осіб, залишивши Сирію, зв'язок з однією із ознак, указаних в Конвенції 1951 року, буде полягати в прямому або опосередкованому, реальному або приписаному зв'язку з однією із сторін конфлікту.
Згідно доповідей Генерального секретаря від 16 вересня 2016 року, 18 жовтня 2016 року, 15 листопада 2016 року, 14 грудня 2016 року про виконання резолюції 2139 (2014), 2165 (2014), 2191 (2014) та 2258 (2015) Ради Безпеки ООН, на всій території Сирійської Арабської Республіки триває конфлікт і відзначається високий рівень насилля.
Крім того, у пунктах 65, 72 Доповіді Незалежної міжнародної комісії по розслідуванню подій у Сірійській Арабській Республіці від 1 лютого 2018 року, вказується, що цивільні особи, як і раніше, піддаються довільним затриманням, тортурам і утриманню під вартою в нелюдських умовах на всій території Сирійської Арабської Республіки. Всі сторони конфлікту регулярно відмовляють особам, яких тримають під вартою, в праві на належну судову процедуру і справедливий судовий розгляд.
Відтак, обставини того, що позивач виїхав до України в той час, коли в Сирії був спокій і лише після початку бойових дій вирішив залишитись на території безпечної країни, не можуть бути розцінені в якості доказу відсутності підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Водночас Верховний Суд вважає безпідставними позовні вимоги в частині зобов'язання Державної міграційної служби України визнати громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з огляду на таке.
Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим частиною другою статті 2 КАС України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання прав та вимог законодавства, інакше було б порушено принцип розподілу влади.
Принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно-дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя.
Враховуючи те, що повноваження прийняти рішення про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту належить до виключної компетенції відповідача, тому адміністративний суд позбавлений можливості підміняти інших суб'єктів владних повноважень.
Отже, з урахуванням наведеного, Верховний Суд вбачає, що позивачем було невірно обрано спосіб захисту свого порушеного права, а відтак в цій частині позовних вимог необхідно відмовити та зобов'язати відповідача з метою захисту прав позивача повторно розглянути його заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного суду від 27 квітня 2020 року у справі № 500/216/19 та від 13 січня 2020 року у справі №8 06/1123/15, тому доводи касаційної скарги в цій частині вимог, не враховують правові позиції Верховного Суду у справах з тотожними обставинами.
У зв'язку з цим, касаційний суд вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про правомірність прийнятого відповідачем рішення, а тому судові рішення суду першої і апеляційної інстанції належить скасувати з прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог частково, шляхом визнання протиправним і скасування оскаржуваного рішення, зобов'язання відповідача розглянути заяву громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини третьої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Частиною першою статті 351 КАС України встановлено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.
Відповідно до частини третьої статті 351 КАС України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про скасування судових рішень суду першої і апеляційної інстанції, з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.
V. СУДОВІ ВИТРАТИ
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» позивач звільнений від сплати судового збору.
З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність підстав, наведених у статтях 139, 140 КАС України, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 139, 341, 345, 349, 351, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу адвоката Бутенко Світлани Юріївни в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 травня 2019 року і постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 травня 2020 року скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 200-16 від 5 квітня 2016 року про відмову у визнанні громадянина Сирійської Республіки ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу України розглянути заяву від 15 квітня 2014 року громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
………………….
………………….
………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду