08 вересня 2021 рокуЛьвівСправа № 260/789/21 пров. № А/857/13357/21
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
Головуючого судді Сеника Р.П.,
суддів Судової-Хомюк Н.М., Хобор Р.Б.,
розглянувши у порядку письмового провадження в залі суду в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі № 260/789/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Ужгородської міської ради про визнання дій протиправними і зобов'язання вчинити певні дії,-
суддя в 1-й інстанції -Гаврилко С.Є.,
час ухвалення рішення - 09.06.2021 року,
місце ухвалення рішення - м. Ужгород,
дата складання повного тексту рішення - не зазначено,
09 березня 2021 року до Закарпатського окружного адміністративного суду із позовом звернулася ОСОБА_1 до Департаменту соціальної політики Ужгородської міської ради, яким просить суд: "1. Визнати дії Департаменту соціальної політики Ужгородської міської ради, щодо виконання індивідуальної програми реабілітації № 453 від 15.07.2020 р. особи з інвалідністю першої "Б" групи ОСОБА_1 - протиправними; 2. Зобов'язати відповідача виконати індивідуальну програму реабілітації № 753 від 15.07.2020 р. в частині медичної реабілітації ОСОБА_1 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що є особою з інвалідністю (1 група), згідно індивідуальної програми реабілітації інваліда № 453 від 15 липня 2020 року потребує санаторно-курортного лікування та перебуває в черзі в Департаменті соціальної політики Ужгородської міської ради на отримання путівки. На момент звернення із зазначеним позовом путівка позивачу так і не надана. Позивач вважає, що дії відповідача протиправними, оскільки відповідно до листа відповідача від 26 січня 2021 № 34/Р-18 позивача було повідомлено, що її порядкова черговість на отримання путівки № 126. Таким чином, позивач просив позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі № 260/789/21 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції оскаржив позивач, подавши на нього апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції є незаконним, необґрунтованим та таким, що винесене з порушенням норм як матеріального так і процесуального права.
В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що суд першої інстанції помилково застосував норми Порядку забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян органами праці та соціального захисту населення затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2006 р. № 187.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" визначено, що види і обсяги необхідного соціального захисту особи з інвалідністю надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.
Просить скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі № 260/789/21 та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, дослідивши обставини справи, доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, колегія суддів приходить до переконання, що вона не підлягає до задоволення з наступних підстав.
Відповідно до ч.1 ст.309 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у справі, суд першої інстанції виходив з того, що позивач звернулася до відповідача із заявою від 16 липня 2020 року № 1106726, на підставі якої її взято на облік для забезпечення санаторно-курортним лікуванням в порядку черговості, тобто з дати подання заяви не минуло одного року.
Таким чином, відсутні підстави для визнання протиправними дій Департаменту соціальної політики Ужгородської міської ради, які полягають в обмеженні конституційних прав позивача на соціальний захист та ігноруванні відповідачем своїми повноважень щодо обов'язкового виконання ним індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю.
Розглядаючи спір, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Встановлено, підтверджено матеріалами справи, що позивач є особою з інвалідністю І-Б групи внаслідок загального захворювання, що підтверджується довідкою МСЕК серії 12 AAR № 661483. року (а.с. 5).
Судом встановлено, що згідно індивідуальної програми реабілітації інваліда № 453 від 15 липня 2020 року потребує санаторно-курортного лікування та перебуває в черзі в Департаменті соціальної політики Ужгородської міської ради на отримання путівки (а.с. 4).
18 січня 2020 року позивач звернувся до відповідача з заявою з вимогою забезпечити її санаторно- курортною путівкою (а.с. 7).
За результатами розгляду вказаної заяви, Департамент соціальної політики Ужгородської міської ради повідомив позивача листом від 26 січня 2021 № 34/Р-18 про те, що позивач перебуває в черзі на отримання путівки санаторно-курортного лікування за номером 126. Позивач буде забезпечена санаторно-курортним лікуванням відповідно до порядку по мірі надходження коштів (а.с 8).
Позивач, вважаючи незабезпечення її санаторно-курортною путівкою таким, що порушує конституційні права позивача на соціальний захист, звернувся з позовом до суду.
З приводу спірних правовідносин колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в України» від 21.03.1991 року №875-XII (далі - Закон № 875-XII) особи з інвалідністю в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 2 Закону №875-ХІІ визначено, що особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов'язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист. Дискримінація за ознакою інвалідності забороняється.
Стаття 4 Закону №875-ХІІ вказує, що діяльність держави щодо осіб з інвалідністю виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціальних, психологічних та інших умов для забезпечення їхніх прав і можливостей нарівні з іншими громадянами для участі в суспільному житті та полягає у: виявленні, усуненні перепон і бар'єрів, що перешкоджають забезпеченню прав і задоволенню потреб, у тому числі стосовно доступу до об'єктів громадського та цивільного призначення, благоустрою, транспортної інфраструктури, дорожнього сервісу (далі - об'єкти фізичного оточення), транспорту, інформації та зв'язку, а також з урахуванням індивідуальних можливостей, здібностей та інтересів - до освіти, праці, культури, фізичної культури і спорту; охороні здоров'я; соціальному захисті; забезпеченні виконання індивідуальної програми реабілітації осіб з інвалідністю; наданні пристосованого житла; сприянні громадській діяльності.
Соціальний захист осіб з інвалідністю є складовою діяльності держави щодо забезпечення прав і можливостей осіб з інвалідністю нарівні з іншими громадянами та полягає у наданні пенсії, державної допомоги, компенсаційних та інших виплат, пільг, соціальних послуг, здійсненні реабілітаційних заходів, встановленні опіки (піклування) або забезпеченні стороннього догляду.
Статтею 5 Закону №875-ХІІ визначено, що порядок та умови визначення потреб у зв'язку з інвалідністю встановлюються на підставі висновку медико-соціальної експертизи та з врахуванням здібностей до професійної і побутової діяльності особи з інвалідністю. Види і обсяги необхідного соціального захисту особи з інвалідністю надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов'язковою для виконання державними органами, підприємствами (об'єднаннями), установами і організаціями.
Положення про індивідуальну програму реабілітації особи з інвалідністю затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 № 757 та визначає механізм виконання та фінансування індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю (далі - Положення №757).
Відповідно до п. 2 Положення №757 індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю (далі - індивідуальна програма) - комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, строків реабілітаційних заходів з визначенням порядку, місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей особи з інвалідністю та дитини з інвалідністю.
Згідно з п. 3 Положення № 757 індивідуальна програма розробляється на підставі Державної типової програми реабілітації осіб з інвалідністю, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 08.12.2006 №1686 (1686-2006-п) (Офіційний вісник України, 2006 р., № 50, ст. 3311).
Відповідно до п.8 Положення № 757 індивідуальна програма розробляється за участю особи з інвалідністю чи законного представника дитини з інвалідністю фахівцями МСЕК або ЛКК із залученням в межах компетенції спеціалістів закладів охорони здоров'я, органів соціального захисту, державної служби зайнятості, органів Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Фонду соціального захисту інвалідів та інших органів, які провадять діяльність у сфері реабілітації осіб з інвалідністю.
Згідно з п.9 Положення № 757 порядок складання індивідуальної програми затверджується МОЗ за погодженням з Мінсоцполітики, МОН, Мінсім'ямолодьспортом.
Відповідно до п. 11 Положення № 757 індивідуальна програма готується у двох примірниках, які підписуються головою МСЕК або ЛКК та завіряються її печаткою. Перший примірник індивідуальної програми видається особі з інвалідністю чи законному представнику дитини з інвалідністю, а другий примірник залишається у МСЕК або ЛКК.
МСЕК або ЛКК надсилає засвідчені в установленому порядку копії індивідуальної програми лікувально-профілактичному закладу, органу праці та соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання особи з інвалідністю чи дитини з інвалідністю, а у разі потреби - реабілітаційній установі, учасникам реабілітаційного процесу та навчальним закладам.
Згідно п. 12, п. 14 цього Положення у разі потреби в оперативному коригуванні індивідуальної програми фахівці реабілітаційних установ можуть змінювати обсяг, строк та черговість проведення реабілітаційних заходів. МСЕК або ЛКК під час чергового огляду інваліда чи дитини-інваліда за зверненням реабілітаційної установи або у порядку нагляду за виконанням індивідуальної програми, але не рідше ніж один раз на два роки, переглядає реабілітаційні заходи, передбачені індивідуальною програмою.
Медико-соціальна реабілітація хворих, інвалідів та людей похилого віку - це процес відновлення або підтримки максимально можливого рівня фізичного, психологічного та соціального статусу у даної категорії осіб (враховуючи і дітей), які втратили будь-які функції внаслідок хронічного або вродженого захворювання, оперативного втручання або травми, за допомогою координовано проведених заходів державного медичного, психологічного, соціального, педагогічного, професійного, економічного та законодавчого характеру настільки, щоб вони могли уникнути інвалідності або мати найменший ступінь втрати працездатності, пристосуватися до нових умов життя та бути інтегрованими в суспільство з досягненням соціальної та економічної незалежності та дійсного рівноправ'я при порівнянні з практично здоровими людьми.
З метою реалізації ст. 23 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» та відповідно до пунктів 6, 9 Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда, постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2007 № 757, затверджено форми індивідуальної програми реабілітації інваліда, дитини-інваліда та Порядок їх складання.
Згідно зі статтею 37 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної допомоги особам з інвалідністю визначаються органами медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації.
Відповідно до ст.38 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" особи з інвалідністю і діти з інвалідністю за наявності медичних показань мають право на безплатне забезпечення санаторно-курортними путівками.
Стаття 38-2 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" визначає, що пільги, передбачені цим Законом, зберігаються за особами з інвалідністю та дітьми з інвалідністю незалежно від виду виплачуваної пенсії або допомоги, призначеної замість пенсії.
Відповідно до приписів ст.23 Закону України "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю розробляється відповідно до Державної типової програми реабілітації осіб з інвалідністю для повнолітніх осіб з інвалідністю - медико-соціальною експертною комісією, для дітей з інвалідністю - лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів. Визначення конкретних обсягів, методів і термінів проведення реабілітаційних заходів, які повинні бути здійснені щодо особи з інвалідністю, дитини з інвалідністю, кошторис витрат за рахунок бюджетних коштів чи загальнообов'язкового державного соціального страхування, а також контроль за виконанням індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю в межах своїх повноважень здійснюють медико-соціальні експертні комісії (лікарсько-консультаційні комісії лікувально-профілактичних закладів - щодо дітей з інвалідністю), місцева державна адміністрація, служби зайнятості, реабілітаційні установи, розпорядники відповідних коштів.
Обсяг реабілітаційних заходів, що передбачається індивідуальною програмою реабілітації особи з інвалідністю, не може бути меншим від передбаченого Державною типовою програмою реабілітації осіб з інвалідністю.
Індивідуальна програма реабілітації особи з інвалідністю є обов'язковою для виконання органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, реабілітаційними установами, підприємствами, установами, організаціями, в яких працює або перебуває особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю, незалежно від їх відомчої підпорядкованості, типу і форми власності.
Відповідно до ст.17 Закону України "Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні" реабілітаційний процес включає, зокрема, санаторно-курортне лікування.
Учасниками справи не ставиться під сумнів право позивача як особи з інвалідністю на отримання соціальної послуги у вигляді санаторно-курортного лікування, у той же час відповідач, посилаючись на приписи підзаконних нормативно-правових актів, зазначає про можливість забезпечити реалізацію позивачу такого його права у порядку черговості.
Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.
Пунктом 22 ст.26 вказаного Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до компетенції місцевих рад належить вирішення відповідно до закону питань затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць, цільових програм з інших питань місцевого самоврядування.
Згідно ст.91 Бюджетного кодексу України визначено, що до видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів, належать видатки на: пільги з послуг зв'язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; ветеранам праці; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветеранам Національної поліції; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально-виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветеранам Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України; особам, звільненим з військової служби, які стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби; особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю та особам, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше одного супроводжуючого); реабілітованим громадянам, які стали особами з інвалідністю внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опікунам (на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов'язана з Чорнобильською катастрофою; багатодітним сім'ям, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім'ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім'ям (крім багатодітних сімей), в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування.
Механізм забезпечення структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних держадміністрацій санаторно-курортними путівками (далі - путівками) до санаторно-курортних закладів відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" визначав Порядок забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських рад, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 № 187, в редакції, чинній до 22.08.2018.
З 22.08.2018 зазначений механізм визначений Порядком забезпечення санаторно-курортними путівками деяких категорій громадян структурними підрозділами з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у містах (у разі їх утворення (крім м. Києва) рад, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 № 187, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 22.08.2018 №633.
За змістом пунктів 9 вказаних Порядків, особи з інвалідністю загального захворювання та особи з інвалідністю з дитинства забезпечуються путівками строком на 18 - 21 день в порядку черговості.
Таким чином, путівками до санаторно-курортних закладів згідно з медичними рекомендаціями особи з інвалідністю забезпечуються в порядку черговості.
О огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відсутні підстави для визнання протиправними дій Департаменту соціальної політики Ужгородської міської ради, які полягають в обмеженні конституційних прав позивача на соціальний захист та ігноруванні відповідачем своїми повноважень щодо обов'язкового виконання ним індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю.
Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАСУ України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «РуїзТорія проти Іспанії», параграфи 29 - 30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.
У рішенні «Петриченко проти України» (параграф 13) Європейський суд з прав людини вказував на те, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх рішень, та не розглянули відповідні доводи заявника, навіть коли ці доводи були конкретними, доречними та важливими.
Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі мають оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду.
Інші зазначені позивачем в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних обставин, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.
Доводи апеляційної скарги, наведені на спростування висновків суду першої інстанції, не містять належного обґрунтування чи нових переконливих доводів, які б були безпідставно залишені без розгляду судом першої інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильного застосування норм матеріального права поза межами вимог апелянта та доводів, викладених у апеляційній скарзі, у ході апеляційного розгляду справи встановлено не було.
З огляду на викладене суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що суд першої інстанції, вирішуючи даний публічно-правовий спір, правильно встановив фактичні обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а відтак апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.
Керуючись ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325,328, 329 КАС України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 09 червня 2021 року у справі № 260/789/21 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Р. П. Сеник
судді Н. М. Судова-Хомюк
Р. Б. Хобор
Повне судове рішення складено 08.09.2021 року