П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 вересня 2021 р.м. ОдесаСправа № 400/5159/20
Категорія:106030000 Головуючий в 1 інстанції: Гордієнко Т.О.
Місце ухвалення: м. Миколаїв
Дата складання повного тексту: 11.02.2021 р.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Лук'янчук О.В.
- Ступакової І.Г.
у зв'язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа розглянута за правилами п.3 ч.1 ст. 311 КАС України,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційними скаргами військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України та ОСОБА_1 на рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - в/ч НОМЕР_1 НГУ) про:
- визнання протиправною бездіяльності щодо невиплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно);
- зобов'язання нарахувати та виплатити середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата грошової компенсації вартості за неотримане речове майно) за період з 16 січня 2020 року по день фактичного розрахунку - 29 жовтня 2020 року у розмірі 171 525,36 грн.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що відповідач не провів з позивачем повного розрахунку при звільненні, тому повинен виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що трудове законодавство не поширюється на проходження служби військовослужбовцями, тому відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.
Рішенням Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 НГУ задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 НГУ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 НГУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 18 095,92 грн. (вісімнадцять тисяч дев'яносто п'ять гривень 92 коп).
В решті позову відмовлено.
Стягнуто з в/ч НОМЕР_1 НГУ на користь ОСОБА_1 судовий збір у сумі 88,70 грн. (вісімдесят вісім гривень 70 коп.), сплачений квитанцією №0.0.1927426157.1 від 02 грудня 2020 року.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а також у зв'язку з тим, що висновки суду не відповідають обставинам справи.
Обґрунтовуючи апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилається на те, що розрахунок середнього заробітку, який обґрунтовано у його позовній заяві, здійснений на підставі Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку обчислення середньої заробітної плати" №100 від 08 лютого 1995 року (далі - Порядок №100). Іншого нормативного документу щодо обчислення та нарахування середнього заробітку не має. Суд першої інстанції, при ухваленні даного рішення ніяких посилань на нормативні документи (закони, постанови, накази, інше) на підставі яких було прийнято рішення щодо значного зменшення суми середнього заробітку не вказав. Постанови Верховного суду України, на які посилається суд, не є типовими. Тому, у конкретній справі суд повинен виносити рішення посилаючись на нормативні акти, щодо методики обчислення середнього заробітку.
Тобто, з розрахунком суду, щодо нарахування та стягнення з відповідача середнього заробітку у розмірі 18 095,92 грн. апелянт не згоден.
Також, апелянт посилався на правову позицію Верховного суду України, викладену у постанові від 21 листопада 2011 року у справі №6-60цс11, згідно якої, якщо працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд, на підставі ст. 117 КзпП України, стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
В апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_1 НГУ ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права.
Доводи апеляційної скарги:
- посилання позивача на КЗпП України є помилковим, оскільки передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів щодо оплати праці не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо), що зазначено в п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року №13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці";
- враховуючи, що наказ командира в/ч НОМЕР_1 НГУ від 16 січня 2020 року №126 про виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу частини та усіх видів забезпечення без проведення з ним усіх необхідних розрахунків (грошової компенсації за неотримане речове майно) позивачем при розгляді цієї справи та взагалі не оскаржується та не оскаржувався раніше, а також те, що з рапортом (заявою) з приводу не виключення її зі списків особового складу частини позивач не звертався, таким чином позивач погодився на проведення з ним неповного розрахунку (в частині виплати компенсації за неотримане речове майно) при виключенні зі списків особового складу військової частини, що, в свою чергу, виключає неправомірність дій військової частини;
- не виплачена позивачу грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, - не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та ст.ст. 116, 117 КЗпП України. Таким чином, при звільненні з ОСОБА_1 проведенні необхідних розрахунки та в/ч НОМЕР_1 НГУ України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством. А відтак, підстави для задоволення позову в частині виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку відсутні;
- суд першої інстанції, при вирішенні стягнення з в/ч НОМЕР_1 НГУ середнього заробітку у розмірі 10,55 % від заявлених вимог (середнього заробітку) зазначив хибну суму що підлягає стягненню. Грошове забезпечення позивача за листопад 2019 року становить - 15 354 грн., за грудень 2019 становить - 15 354 грн. Отже, середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 503,41 грн. При розрахунку строку затримки розрахунку з позивачем за період з 16 січня 2020 року (день звільнення з військової служби) по день фактичного розрахунку - 29 жовтня 2020 року (287 діб), виходячи із розрахунку 503,41 грн. за день повинно дорівнювати (503,41 грн. х 287 діб) 144 478,67 грн., та враховуючи висновки Миколаївського окружного адміністративного суду щодо пропорційності стягнення середнього заробітку за час затримку у розмірі 10,55% від загальної суми 144 478,67 грн., повинно дорівнювати 15 242,50 грн., що можливо має місце стягненню з відповідача.
Відзивів на апеляційні скарги на адресу суду апеляційної інстанції не надходили.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційних скарг ОСОБА_1 та в/ч НОМЕР_1 НГУ, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційних скарг, колегія суддів приходить до наступного.
Обставини встановлені судом першої інстанції, підтверджені судом апеляційної інстанції та неоспорені учасниками апеляційного провадження:
ОСОБА_1 проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 НГУ на посаді командира 1-ої патрульної роти патрульного батальйону.
Наказом командувача НГ від 16 січня 2020 року №12 (по особовому складу) ОСОБА_1 було звільнено з військової служби за пп."б" ч.5 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (за станом здоров'я).
З 16 січня 2020 року ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.
На виконання рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 04 серпня 2020 року №400/2113/20 ОСОБА_1 29 жовтня 2020 року, після надходження коштів до в/ч НОМЕР_1 НГУ, було нараховано та виплачено компенсацію за неотримане речове майно.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що застосування передбаченої ст. 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати згаданої компенсації на день виключення особи зі списків особового складу військової частини.
Суд першої інстанції, виходячи з принципу пропорційності, вважав належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 18 095,92 грн. як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (10,55% від 171 525,36 грн.).
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції щодо наявності права на отримання середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні правильними і такими, що відповідають вимогам ч.2 ст. 19, ст. 43 Конституції України, ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, ч.1 ст. 47, ст.ст. 116, 117 КЗпП України.
Разом з тим, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції невірно визначив суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Стосовно доводів апеляційних скарг колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Щодо доводів відповідача про те, що ст. 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати, колегія суддів зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Колегія суддів акцентує увагу на тому, що непоширення норм КЗпП України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Крім того, ч.1 ст. 47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Відповідно ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оскаржувану ним суму.
Згідно ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Колегія суддів зазначає, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, а тому у спірних правовідносинах підлягають застосуванню ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у постановах: від 30 січня 2019 року у справі №805/4523/16-а; від 10 травня 2019 року у справі №805/416/16-а; від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 та від 20 травня 2020 року у справі №816/1640/17.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що за змістом ч.1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом якого у роботодавця є обов'язок сплатити передбачену ст. 117 КЗпП України компенсацію.
Якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в ч.1 ст. 117 КЗпП України). Отже, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, має бути виплачене за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Аналогічного правового висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року в справі №821/1083/17.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач має право на отримання компенсації у відповідності до ч.2 ст. 117 КЗпП України за період з моменту звільнення і до проведення з ним фактичного розрахунку.
Щодо розміру середнього заробітку, що підлягає компенсації, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно п.2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100), обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку.
У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Відповідно п.5 Порядку №100 нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Відповідно до п.8 вказаного Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.
Відповідно абз.2 п. 7 Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, який затверджено наказом Міністерства оборони України 07 червня 2018 року №260, та зареєстровано в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Порядок №260), середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.
Враховуючи вищевикладені положення, при обчисленні розміру середньоденного грошового забезпечення військовослужбовця, слід виходити з числа відпрацьованих календарних днів за цей період.
Колегія суддів зазначає, що кількість робочих днів за час затримки виплати за період з 16 січня 2020 року по 29 жовтня 2020 року - 287 робочих днів.
При цьому, судом першої інстанції було помилково встановлено середньоденний заробіток позивача за останні два місяці - 853,36 грн.
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідно до довідки в/ч НОМЕР_1 НГУ №61 від 01 березня 2021 року середньоденний заробіток ОСОБА_1 становить - 503,41 грн. (а.с.58).
Тобто, підсумкова загальна сума компенсації середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні складає - 144 478,67 грн. (287 дні*503,41 грн.).
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Вирішуючи наведене правове питання, колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, зокрема, що суд може зменшити належні до виплати суми. При цьому, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні цього питання колегія суддів враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Так, загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 138 291,23 грн., з яких: вихідна допомога 86 850,50 грн. (62,80%), компенсація за неотримане речове майно 14 595,06 грн. (10,55%), компенсація за невикористану відпустку - 36 845,67 грн. (26,64%).
З урахуванням наведеного, колегія суддів доходить висновку, що належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача є стягнення на його користь 15 242,50 грн. як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (10,55% від 144 478,67 грн.).
Враховуючи вищезазначене та те, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, судова колегія, керуючись п.1 ч.1 ст. 317 КАС України вважає необхідним змінити рішення суду першої інстанції.
Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Стосовно судових витрат у справі, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно п.13 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються учасники бойових дій, постраждалі учасники Революції Гідності, Герої України - у справах, пов'язаних з порушенням їхніх прав.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.
Згідно ч.2 ст. 7 Закону України "Про судовий збір", у випадках, установлених п.1 ч.1 цієї статті, судовий збір повертається в розмірі переплаченої суми; в інших випадках, установлених ч.1 цієї статті, - повністю.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є учасником бойових дій (а.с.13), тобто є звільненим від сплати судового збору за подачу позовної заяви.
Так, з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 за подачу позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн., що підтверджується квитанцією №0.0.1927426157.1 від 02 грудня 2020 року.
З урахуванням положень п.13 ст. 5 Закону України "Про судовий збір", колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 було надміру сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне повернути ОСОБА_1 надмірно сплачену суму судового збору у розмірі 840,80 грн., у зв'язку з внесенням останнього в розмірі більшому, ніж встановлено законом.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.2 ч.1 ст. 315, п.1 ч.1 ст. 317, ст.ст. 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України задовольнити частково.
Рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року змінити, виклавши абзаци 3 та 5 його резолютивної частини в наступній редакції:
"3. Стягнути з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 15 242,50 грн. (п'ятнадцять тисяч двісті сорок дві гривні 50 коп)."
"5. Повернути ОСОБА_1 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ) зі спеціального фонду Державного бюджету України надміру сплачений судовий збір за подачу позовної заяви у розмірі 840,80 грн. (вісімсот сорок гривень 80 коп.)."
В іншій частині рішення Миколаївського окружного адміністративного суду від 11 лютого 2021 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 03 вересня 2021 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Суддя: Лук'янчук О.В. Ступакова І.Г.