26 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 916/2406/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,
секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,
за участю представників:
позивача - Варбаногло Г. А.,
відповідачів - Халдай І. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Одеської міської ради
на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.04.2021 (судді: Таран С. В. - головуючий, Будішевська Л. В., Поліщук Л. В.) і рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2020 (суддя Лічман Л. В.) у справі
за позовом Одеської міської ради
до Дочірнього підприємства "Клінічний санаторій "Лермонтовський" Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" та державного реєстратора Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Тихонової Альони Станіславівни
про визнання недійсним правочину та скасування рішення державного реєстратора,
1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень
1.1. У серпні 2020 року Одеська міська рада (далі - Одеська міськрада) звернулася до Господарського суду Одеської області з позовом до Дочірнього підприємства "Клінічний санаторій "Лермонтовський" (далі - ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський") Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - ЗАТ "Укрпрофоздоровниця") та державного реєстратора Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" Тихонової Альони Станіславівни (далі - державний реєстратор) про: 1) визнання недійсним правочину щодо передачі Одеським дочірнім підприємством ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 794,1 м2, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, який оформлено актом приймання-передачі від 24.04.2003 б/н, 2) скасування рішення державного реєстратора від 03.11.2017 за індексним номером 37919454 про державну реєстрацію права (з відкриттям розділу) приватної власності ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1396907951101, що є підставою для припинення права власності зазначеного підприємства на вказане майно.
Позовні вимоги обґрунтовано порушенням оспорюваними правочином і рішенням державного реєстратора права власності територіальної громади м. Одеси на спірний об'єкт нерухомого майна.
1.2. ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" у відзиві на позовну заяву заперечило проти її задоволення, просило відмовити у позові Одеській міськраді, наголошуючи зокрема, на тому, що підприємство є законним власником спірного нерухомого майна; Одеська міськрада вже втретє з тих самих підстав звертається до господарського суду з позовом, в якому намагається оспорити право власності ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на спірні нежитлові приміщення і судами розглядалися господарські справи № 916/392/17, № 916/227/18, тому, зважаючи на положення частини 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, під час розгляду позову Одеської міськради у цій справі не підлягають доказуванню обставини, встановлені судами у зазначених господарських справах.
1.3. Від державного реєстратора відзиву на позов не надійшло.
2. Короткий зміст судових рішень
2.1. Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.12.2020 (суддя Лічман Л. В.) у позові відмовлено.
Місцевий господарський суд дійшов висновку про те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту порушеного права. Водночас суд визнав недоведеним наявність у територіальної громади м. Одеси, від імені якої діє Одеська міськрада, права власності на спірні нежитлові приміщення, пославшись, при цьому, на преюдиціальні обставини встановлені судовими рішеннями у справі № 916/227/18.
2.2. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.04.2021 (судді: Таран С. В. - головуючий, Будішевська Л. О., Поліщук Л. В.) рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2020 залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції, зважаючи на недоведеність позивачем факту набуття територіальною громадою м. Одеси, від імені якої діє Одеська міськрада, права комунальної власності на спірні нежитлові приміщення, дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин та спірне рішення державного реєстратора жодним чином не порушують прав та законних інтересів позивача, що свідчить про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову в повному обсязі. З огляду на відсутність порушеного права позивача, суд не взяв до уваги доводи скаржника щодо ефективності обраного ним способу захисту порушеного права.
3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї
3.1. Не погоджуючись з ухваленими у справі рішенням і постановою, Одеська міськрада подала касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 17.12.2020 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 28.04.2021, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.
Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що касаційна скарга подається на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки, по-перше, оскаржені судові рішення у справі ухвалено без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, а саме в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 607/6092/18, від 05.06.2019 у справі № 607/6865/18, від 04.09.2019 у справі № 911/678/19, від 11.06.2019 у справі № 922/2005/18 щодо права позивача на визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі; постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 904/2344/19, від 10.02.2021 у справі № 910/11305/18, від 11.02.2021 у справі № 922/109/19, від 26.01.2021 у справі № 907/18/18, від 23.12.2020 у справі № 910/2284/20 щодо обрання позивачем на власний розсуд способу захисту його прав та інтересів; постановах Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 щодо підстав для визнання правочину недійсним; постанові Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 щодо власного інтересу заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним; постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц, постанові Верховного Суду від 21.01.2021 у справі № 925/1222/19 щодо правового режиму спірного приміщення; постанові Великої Палати Верховного від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16ц щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів; постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 340/25/19 щодо того, що позов про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії спрямовано на захист цивільних прав позивачки, пов'язаний з оформленням права власності на спадкове майно та фактично є різновидом негаторного позову, який слід розглядати за правилами цивільного судочинства; а, по-друге, суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення для справи на підставі недопустимих доказів та не дослідив усіх доказів і доводів сторони.
Скаржник наголошує на тому, що наявність зареєстрованого права власності відповідача на спірний об'єкт нерухомого майна порушує права територіальної громади міста Одеси та перешкоджає територіальній громаді міста Одеси в особі Одеської міської ради реалізувати своє право на державну реєстрацію права власності за громадою. Водночас скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не дослідили доказ - перелік об'єктів (станом на 01.01.1992), який є додатком до акта приймання-передачі нерухомого майна від 24.01.1992.
3.2. У відзиві на касаційну скаргу ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" наголошує на безпідставності доводів скаржника, які не спростовують обґрунтованих висновків судів попередніх інстанцій, покладених в основу судових рішень про відмову в позові, вважає, що правових підстав для їх скасування немає.
4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду
4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши, в межах заявлених вимог наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на них, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Одеської міськради, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, необхідно закрити, а касаційну скаргу в частині підстави, передбаченої у пункті 4 цієї норми, - залишити без задоволення з таких підстав.
4.2. Як свідчать матеріали справи та установив суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку згідно з положеннями статті 269 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до постанови Президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України від 22.11.1991 № П-ІІ-І "Про створення Акціонерного товариства лікувально-оздоровчих установ профспілок України "Укрпрофоздоровниця" (далі - АТ "Укрпрофоздоровниця")" створено на базі санаторно-курортних закладів, підприємств, об'єднань та установ профспілок України за пайовим внеском Фонду соціального страхування України АТ "Укрпрофоздоровниця" з акціонерним капіталом 1089,384 тис. карбованців; доручено голові Ради Федерації незалежних професійних спілок України затвердити статут Акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця" та підписати інші необхідні для його діяльності установчі документи.
За актом прийому-передачі майна Федерації незалежних професійних спілок України у власність АТ "Укрпрофоздоровниця" від 24.01.1992 б/н відповідно до зазначеної постанови Президії Ради Федерації незалежних професійних спілок України Федерація незалежних професійних спілок України передає, а АТ "Укрпрофоздоровниця" приймає майно територіальних санаторно-курортних закладів професійних спілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних та підсобно-допоміжних об'єктів, підвідомчих колишній Українській республіканській раді з управління курортами професійних спілок, в обсязі та сумі згідно з додатком. Вказане майно включене до відповідного Переліку, який є додатком до зазначеного акта прийому-передачі від 24.01.1992 б/н, передається АТ "Укрпрофоздоровниця" станом на 01.01.1992.
Відповідно до зазначеного Переліку у власність АТ "Укрпрофоздоровниця" було передано, зокрема, санаторій "Лермонтовський" за адресою: м. Одеса, пров. Лермонтовський, 2 та дитячий садок № 2 по АДРЕСА_2 (без зазначення його площі).
Рішенням ради АТ "Укрпрофоздоровниця" від 28.01.1992 № 2 "Про створення Одеського відділення АТ "Укрпрофоздоровниця" було створено Одеське відділення АТ "Укрпрофоздоровниця", яке діє на повному госпрозрахунку і має у своєму підпорядкуванні оздоровниці, допоміжні господарства та інші санаторно-курортні заклади на правах дочірніх підприємств, а також затверджено положення про діяльність останнього.
31.05.1999 за результатами наради з питання прийняття на баланс місцевою радою відомчого житла ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", проведеної, зокрема, за участі голови правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та голови Одеської міськради, було прийнято рішення про передачу відомчого житла загальною площею 20,85 тис. м2, яке знаходиться на балансі ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", на баланс Одеської міськради.
23.06.1999 зборами акціонерів ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" було прийнято рішення, яким дозволено передати у комунальну власність міста Одеси житловий фонд Одеського дочірнього підприємства ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" площею 20,85 тис. м2 та оздоровниці-санаторії "Фонтан", "Жемчужина" та будинок відпочинку "Маяк" як компенсацію витрат на реконструкцію, ремонт та утримання житла, що передається, а також доручено голові правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" укласти договір з Одеським міськвиконкомом про передачу вказаних об'єктів у комунальну власність із урахуванням умов погашення боргів та сплати податків, при цьому зазначено, що умови договору необхідно попередньо погодити з управлінням майном Федерації профспілок України.
09.12.1999 Одеська міськрада прийняла рішення № 460-ХХІІІ "Про передачу будівель та споруд здравниць ЗАТ "Укрпрофоздоровниця"", відповідно до підпункту 1.2.1 пункту 1.2 якого вирішено прийняти до комунальної власності територіальної громади м. Одеси після повного погашення заборгованості ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" житлові будинки, розташовані на вул. Піонерській, 28, вул. Тополевій, 17, пров. Обсерваторному, 6 та АДРЕСА_2.
Пунктом 4 цього ж рішення Одеської міськради скасовано рішення виконавчого комітету Одеської міськради від 09.07.1999 № 601 "Про передачу відомчого житлового фонду, будівель та споруд здравниць ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" до комунальної власності міста".
01.03.2000 за результатами наради з питання прийняття на баланс місцевою радою відомчого житла та санаторіїв ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" ("Жемчужина" і "Фонтан"), проведеної, зокрема, за участі представника ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та представників Одеської міськради, було прийнято рішення про передачу відомчого житла загальною площею 20,85 тис. м2, у тому числі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, на баланс Одеської міськради.
У подальшому 31.03.2000 Одеським міським головою було прийнято розпорядження № 243-01р "Про прийняття на баланс житлових підприємств Приморської, Суворовської, Київської районних адміністрацій зовнішніх інженерних мереж, житлових будинків, сімейних гуртожитків, будівель Закритого акціонерного товариства "Укрпрофоздоровниця", у пункті 1 якого уповноважено голів Приморської, Суворовської та Київської районних адміністрацій, Управління житлово-комунального господарства провести прийом-передачу на баланс житлових підприємств житлових будинків, сімейних гуртожитків, будівель за адресами: вул. Піонерська, 3, 28, 28/1, вул. Тополева, 17, пров. Обсерваторний, 6, АДРЕСА_2, вул. Затонського, 19, вул. Дача Ковалевського, 81 з усіма вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями, зовнішніми мережами тепло-, водопостачання, водовідведення в існуючому технічному стані.
Згідно з пунктом 3 зазначеного розпорядження Одеського міського голови Одеському міському бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості доручено внести зміни у реєстраційні документи із зазначенням Одеської міськради власником житлових будинків, сімейних гуртожитків та будівель.
18.05.2000 Приморською районною адміністрацією виконавчого комітету Одеської міськради було видано розпорядження № 474 "Про видачу свідоцтв ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" про право власності на житлові будинки на АДРЕСА_3, вул. Тополева, 17, вул. Піонерській, 3, 28, пров. Обсерваторному, 2, 6", яким вирішено видати ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" свідоцтва про право власності на житлові будинки та господарські будівлі, які розташовані на прибудинкових територіях за адресами: АДРЕСА_2; Тополева, 17; Піонерська, 3, 28; пров. Обсерваторний, 6, а також зобов'язано Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості провести реєстрацію вказаних свідоцтв.
На підставі зазначеного розпорядження Приморською районною адміністрацією виконавчого комітету Одеської міськради ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" було видано свідоцтво про право власності від 18.05.2000 № 8 на багатоквартирний будинок АДРЕСА_2 у м. Одесі, житлова площа якого становить 1652 м2, загальна площа 3194 м2, форма власності колективна. Це свідоцтво зареєстровано Одеським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості 26.06.2000 за № 3298-стр.41-кн.20м/с.
22.01.2003 загальними зборами акціонерів ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" було прийнято рішення № 3/1 "Про зміни організаційно-правової структури ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", оформлене протоколом від 22.01.2003 № 3, згідно з яким, зокрема, вирішено реорганізувати шляхом виділення філію "Клінічний санаторій "Лермонтовський" Одеського дочірнього підприємства ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" в ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", затвердити статут останнього, ліквідувати Одеське дочірнє підприємство ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та доручити правлінню ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" здійснити перерозподіл майна, активів та пасивів ліквідованих дочірніх підприємств та представництв, а також здійснити реєстрацію у встановленому законодавством порядку.
Відповідно до акта прийому-передачі майна цілісного майнового комплексу від 24.04.2003 б/н, затвердженого головою правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", Одеське дочірнє підприємство ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" передає, а ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" приймає у володіння і користування майно, без права прийняття рішення про відчуження основних засобів, що належать на праві власності ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", інших активів, зобов'язань, власного капіталу і складає цілісний майновий комплекс ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" за адресою: м. Одеса, пров. Лермонтовський, 2, згідно з передаточним балансом станом на 31.03.2003 та додатками до нього.
24.04.2003 між Одеським дочірнім підприємством ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" також було підписано акт приймання-передачі б/н, за яким Одеське дочірнє підприємство ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" передало, а ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" прийняло нежитлові приміщення першого поверху № 101 загальною площею 794,1 м2, розташовані в м. Одесі на АДРЕСА_3. Цей акт приймання-передачі 24.04.2003 був затверджений головою правління ЗАТ "Укрпрофоздоровниця".
Головним лікарем ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" 12.03.2007 було затверджено Положення про філію "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) "Чайка" ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський".
Відомості про створення цієї філії було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; місцезнаходженням останньої визначено адресу: м. Одеса, АДРЕСА_2.
28.09.2011 Управління освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації видало ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" (для філії "Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) "Чайка") ліцензію серії АВ № 586601 на надання освітніх послуг, пов'язаних з одержанням дошкільної освіти за напрямом: виховання і навчання дітей дошкільного віку, строк дії - 21.09.2011- 20.09.2021.
31.10.2017 державним реєстратором було проведено державну реєстрацію права приватної власності ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на нежитлові приміщення першого поверху (ясла-садок "Чайка") загальною площею 794,1 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1396907951101; номер запису про право власності - 23163576), що підтверджується витягом із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 03.11.2017 № 102481687.
Підставою для внесення запису про право власності стало рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) за індексним номером 37919454 від 03.11.2017, а підставою державної реєстрації зазначено акт приймання-передачі нерухомого майна від 24.04.2003 б/н, виданий Одеським дочірнім підприємством ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський"; акт приймання-передачі нерухомого майна від 24.01.1992 б/н, виданий Федерацією незалежних профспілок України та АТ "Укрпрофоздоровниця"; рішення загальних зборів ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" № 3/1, оформлене протоколом від 22.01.2003 № 3.
Суд апеляційної інстанції також установив, що рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2017 у справі № 916/392/17, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 01.06.2017 та постановою Вищого господарського суду України від 03.10.2017, відмовлено у задоволенні позову Департаменту комунальної власності Одеської міськради до ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський", за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Одеської міськради, про усунення перешкод у користуванні майном шляхом виселення ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" з нежитлових приміщень першого поверху № 101 загальною площею 794,1 м2, розташованих за адресою: АДРЕСА_2, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міськради.
Зазначені рішення господарських судів обґрунтовані тим, що чинним судовим рішенням у справі № 137/7 за позовом Фонду державного майна України до Федерації профспілок України, Фонду соціального страхування України та АТ "Укрпрофоздоровниця" про визнання недійсним установчих документів АТ "Укрпрофоздоровниця" встановлена законність набуття профспілками права власності на майнові комплекси санаторно-курортних складів, до яких, зокрема, увійшов багатоквартирний житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2, та правомірність передання зазначеного майна у статутний капітал АТ "Укрпрофоздоровниця", натомість позивач не довів належними та допустимими доказами того, що територіальна громада м. Одеси є власником спірних нежитлових приміщень. Водночас суди врахували, що позов у вказаній справі Департаментом комунальної власності Одеської міськради було подано за відсутності на те повноважень, визначених його положенням, оскільки з позовом про усунення перешкод у користуванні комунальним майном шляхом виселення в інтересах територіальної громади могла звернутись виключно Одеська міськрада, яка уособлює власника, а не департамент, до компетенції якого це питання не належить.
Крім цього, рішенням Господарського суду Одеської області від 25.11.2019 у справі № 916/227/18, залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.03.2020 та постановою Верховного Суду від 17.06.2020, відмовлено у задоволенні позовних вимог Одеської міськради до ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський", Державного підприємства "Одеський науково-дослідний та проектний інститут землеустрою" та Приморської районної адміністрації Одеської міськради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України "Укрпрофоздоровниця", про визнання недійсним і скасування свідоцтва про право власності від 18.05.2000 № 8, виданого Приморською районною адміністрацією виконавчого комітету Одеської міськради ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" на багатоквартирний будинок, розташований у м. Одеса, на АДРЕСА_3; про скасування запису про право власності від 31.10.2017 № 23163576 ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на вказані нежитлові приміщення та про витребування їх із незаконного володіння названого дочірнього підприємства на користь територіальної громади м. Одеси в особі Одеської міськради.
Зазначені судові рішення мотивовані недоведеністю факту набуття територіальною громадою м. Одеси в особі Одеської міськради права власності на нежитлові приміщення першого поверху № 101 загальною площею 794,1 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2. Водночас суди врахували, що позовна вимога Одеської міськради про скасування свідоцтва про право власності звернена до ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський", якому спірне свідоцтво не видавалось, у зв'язку з чим така вимога заявлена до неналежного відповідача.
Суд апеляційної інстанції заначив, з матеріалів справи також вбачається, що Управлінням житлово-комунального господарства виконкому Одеської міськради на підставі відповідних розпоряджень Комунального підприємства "Міське агентство з приватизації житла" були видано низку свідоцтв про право власності на житло, а саме: ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності від 01.11.2001 на квартиру площею 44,2 м2 за адресою: АДРЕСА_1 ; ОСОБА_2 та членам його сім'ї було видано свідоцтво про право власності від 05.02.2004 на квартиру площею 56,8 м2 за адресою: АДРЕСА_2 ; ОСОБА_3 та членам її сім'ї було видано свідоцтво про право власності від 07.12.2004 на квартиру площею 42,9 м2 за адресою: АДРЕСА_3 ; ОСОБА_4 та членам його сім'ї було видано свідоцтво про право власності від 23.08.2005 на квартиру площею 42,9 м2 за адресою: АДРЕСА_4 ; ОСОБА_5 та ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності від 26.01.2006 на квартиру площею 56,8 м2 за адресою: АДРЕСА_5 ; ОСОБА_7 і ОСОБА_8 було видано свідоцтво про право власності від 19.08.2006 на квартиру площею 43 м2 за адресою: АДРЕСА_6 .
21.09.2016 Одеська міськрада прийняла рішення № 1108-VІІ "Про передачу багатоквартирних жилих будинків, що обліковуються на балансі комунальних підприємств житлово-комунального сервісу Одеської міськради, в управління (на баланс) об'єднань співвласників багатоквартирних будинків", додатком до якого є Перелік багатоквартирних жилих будинків, що обліковуються на балансі комунальних підприємств житлово-комунального сервісу Одеської міськради та передаються в управління (на баланс) об'єднань співвласників багатоквартирних будинків. З огляду на пункт 79 Переліку з балансу Комунального підприємства "ЖКС "Фонтанський" в управління (на баланс) Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "АДРЕСА_2" передається жилий будинок за адресою: АДРЕСА_7 .
28.04.2017 на виконання вказаного рішення Одеської міськради між Комунальним підприємством "ЖКС "Фонтанський" та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "АДРЕСА_2" було підписано акт приймання-передачі житлового будинку АДРЕСА_2 в управління (на баланс) Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "АДРЕСА_2".
30.10.2019 на адресу Департаменту освіти та науки Одеської міськради надійшов лист ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" від 30.10.2019 № 9, підприємство просило не вчиняти жодних незаконних дій щодо заволодіння належними цьому дочірньому підприємству нежитловими приміщення першого поверху (ясла-садок "Чайка") загальною площею 794,1 м2, розташованими за адресою: АДРЕСА_2, та припинити підготовку документів для винесення на розгляд сесії Одеської міськради проєкту рішення про надання згоди на прийняття до комунальної власності зазначених приміщень або будь-яких інших рішень щодо розпорядження цими приміщеннями.
11.12.2019 Одеською міськрадою було прийнято рішення № 5508-VІІ "Про створення Одеського закладу дошкільної освіти "Ясла-садок" №16 "Чайка" Одеської міськради Одеської області та затвердження його статуту", яким вирішено створити Одеський заклад дошкільної освіти "Ясла-садок" № 16 "Чайка" Одеської міськради Одеської області за адресою: АДРЕСА_2, затверджено статут останнього та доручено Департаменту освіти та науки Одеської міськради здійснити заходи з державної реєстрації даного статуту відповідно до чинного законодавства України.
4.3. Як установили суди та свідчать матеріали справи, предметом позову у ній є вимоги про визнання недійсним оформленого актом приймання-передачі від 24.04.2003 правочину щодо передачі Одеським дочірнім підприємством ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" нежитлових приміщень першого поверху загальною площею 794,1 м2 за адресою: АДРЕСА_2, а також скасування рішення державного реєстратора від 03.11.2017 за індексним номером 37919454 про державну реєстрацію права (з відкриттям розділу) щодо приватної власності ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на об'єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 1396907951101, що є підставою для проведення державної реєстрації припинення права власності вказаного дочірнього підприємства.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін згідно з постановою суду апеляційної інстанції, у задоволенні зазначених позовних вимог було відмовлено.
Ухвалюючи постанову у справі та залишаючи без змін судове рішення у справі, суд апеляційної інстанції виходив із того, що стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 Цивільного кодексу України).
У частині 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Апеляційний господарський суд у постанові зазначив, що позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були порушені відповідачем, і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.
Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним засобом захисту, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Відповідно до частини першої статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.
Отже, як акцентував суд апеляційної інстанції, зважаючи на наведені положення законодавства, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб'єктивного права або інтересу, порушення такого суб'єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позовних вимог.
Водночас суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що у розумінні положень цивільного законодавства оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним правочину, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним правочином та в результаті визнання недійсним останнього майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов'язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним правочин порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.
Зважаючи на те, що сторонами оспорюваного у цій справі правочину були Одеське дочірнє підприємство ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський", натомість Одеська міськрада (позивач) не є його стороною, проте вважає, що такий правочин порушує право комунальної власності територіальної громади м. Одеси на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 794,1 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2, тобто є заінтересованою особою, суд апеляційної інстанції, здійснюючи розгляд справи в апеляційному порядку, виходив, зокрема, із необхідності надання оцінки доводам позивача стосовно порушення оспорюваним правочином прав та законних інтересів територіальної громади м. Одеси, від імені якої він діє.
Так, апеляційний господарський суд, зокрема, зазначив, що статтею 321 Цивільного кодексу України унормовано, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до статті 327 Цивільного кодексу України у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.
Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб'єктів. Об'єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб'єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частини 2, 5, 8 статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Положеннями статті 328 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності набуття права власності на певне майно, відповідно до якої право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не буде встановлено в судовому порядку або незаконність права власності не випливатиме із закону.
За змістом статті 4 Житлового кодексу Української РСР жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території Української РСР, утворюють житловий фонд. Житловий фонд включає: жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать державі (державний житловий фонд); жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд); жилі будинки, що належать житлово-будівельним кооперативам (фонд житлово-будівельних кооперативів); жилі будинки (частини будинків), квартири, що належать громадянам на праві приватної власності (приватний житловий фонд); квартири в багатоквартирних жилих будинках, садибні (одноквартирні) жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях усіх форм власності, що надаються громадянам, які відповідно до закону потребують соціального захисту (житловий фонд соціального призначення). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення в жилих будинках, призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру.
Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (стаття 86 Господарського процесуального кодексу України).
Дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку доводам сторін, урахувавши положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, суд апеляційної інстанції погодився з висновком місцевого господарського суду про те, що нежитлові приміщення першого поверху ясла-садка "Чайка" загальною площею 794,1 м2, розташовані за адресою: АДРЕСА_2, до комунальної власності територіальної громади м. Одеси не передавались. Водночас, як зауважив суд апеляційної інстанції, аналогічний висновок щодо спірного майна викладено в судових рішеннях у справі № 916/227/18, зокрема і постанові Верховного Суду від 17.06.2020.
За таких обставин, враховуючи недоведеність позивачем факту набуття територіальною громадою м. Одеси, від імені якої діє Одеська міськрада, права комунальної власності на нежитлові приміщення першого поверху загальною площею 794,1 м2 за адресою: АДРЕСА_2, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що оспорюваний правочин щодо передачі Одеським дочірнім підприємством ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" зазначених нежитлових приміщень ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" та спірне рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права приватної власності ДП "Клінічний санаторій "Лермонтовський" на вказаний об'єкт нерухомого майна жодним чином не порушують прав та законних інтересів територіальної громади в особі позивача, тому правових підстав для задоволення позову у наведеному випадку немає. При цьому, з огляду на відсутність порушеного права, за захистом якого у наведеному випадку звернувся позивач до суду, його доводи про належність та ефективність обраного ним способу захисту суд апеляційної інстанції не розглядав.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що спір про скасування рішення про державну реєстрацію речового права на нерухоме майно має розглядатись як спір, пов'язаний з порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване аналогічне право щодо того ж нерухомого майна. Належним відповідачем у такому спорі є особа, речове право на майно якої оспорюється та щодо якої здійснено запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (постанова Верховного Суду від 21.01.2021 у справі №925/1222/19). Отже, позовна вимога про скасування рішення державного реєстратора у цій справі не може бути звернена до самого державного реєстратора, якого позивач визначив співвідповідачем, оскільки спір у справі не стосується оскарження дій державного реєстратора і цей спір не є спором з суб'єктом владних повноважень з приводу виконання ним владних управлінських функцій, позаяк позовні вимоги Одеської міськради у цій справі обґрунтовані порушенням права комунальної власності та спрямовані на захист цього речового права, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог до державного реєстратора.
4.4. Як уже зазначалося, позивач оскаржив судові рішення у справі № 916/2406/20 про відмову у позові до суду касаційної інстанції, у поданій касаційній скарзі просив їх скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
4.5. Як свідчить зміст касаційної скарги, її подано на підставі пунктів 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, за змістом яких підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (пункт 1), та якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу (пункт 4).
Отже, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних відповідачем рішення і постанови в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Верховний Суд, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача, яке було відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на таке.
За змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18), встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції не приймає і не розглядає доводи скаржника, наведені у касаційній скарзі, які пов'язані з переоцінкою доказів та встановленням обставин справи.
Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.
Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет і підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).
Стосовно наведених у касаційній скарзі посилань скаржника на постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 607/6092/18, від 05.06.2019 у справі № 607/6865/18, від 04.09.2019 у справі № 911/678/19, від 11.06.2019 у справі № 922/2005/18 щодо права позивача на визначення предмета, підстав позову та відповідача у спорі; постановах Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 904/2344/19, від 10.02.2021 у справі № 910/11305/18, від 11.02.2021 у справі № 922/109/19, від 26.01.2021 у справі № 907/18/18, від 23.12.2020 у справі № 910/2284/20 щодо обрання позивачем на власний розсуд способу захисту його прав та інтересів; постановах Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16 щодо підстав для визнання правочину недійсним, постанові Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 щодо власного інтересу заінтересованої особи, яка в судовому порядку оспорює правочин, колегія суддів зазначає, що правовідносини у цих справах та у справі № 916/2406/20, що розглядається Верховним Судом, є різними, оскільки зазначені постанови прийнято за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин та зібраних у справах доказів, іншого матеріально-правового регулювання відповідних правовідносин, що виникли у таких спорах, ніж у справі № 916/2406/20, яка розглядається; висновки суду апеляційної інстанції в оскарженій постанові у справі № 916/2406/20 наведеним Верховним Судом у цих постановах застереженням, загального характеру, не суперечать, а навпаки, як свідчить зміст постанови суду апеляційної інстанції, відповідають їм та були враховані судом апеляційної інстанції під час перегляду справи в апеляційному порядку.
Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц, постанову Верховного Суду від 21.01.2021 у справі № 925/1222/19 щодо правового режиму нерухомого майна; постанову Великої Палати Верховного від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16ц щодо розмежування віндикаційного та негаторного позовів; постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020 у справі № 340/25/19 щодо різновидів негаторного позову, позаяк зазначені справи і справа, судові рішення в якій переглядаються, є відмінними за істотними правовими ознаками (предмет і підстава позову, фактичні обставини, які формують зміст правовідносин, зібрані докази, матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, суб'єктний склад), що свідчить про неподібність правовідносин у них; аналіз висновків, зроблених судом апеляційної інстанції у постанові у справі, в якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у зазначених постановах, а отже, висновки цих судів у таких справах не підлягають застосуванню у справі, що наразі розглядається судом касаційної інстанції.
З огляду на викладене підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу, не знайшла підтвердження.
Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
4.6. Як уже зазначалося, як на підставу касаційного оскарження скаржник також послався на те, що суд апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної у справі постанови встановив обставини справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, на підставі недопустимих доказів. Утім, такі доводи касаційної скарги також не отримали свого підтвердження та відхиляються судом касаційної інстанції з огляду на таке.
Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Відповідно до частини 1, 2 статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Отже, недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Відповідно, тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ. Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.03.2021 у справі № 922/2319/20, від 16.02.2021 у справі № 913/502/19, від 13.08.2020 у справі № 916/1168/17, від 16.02.2021 у справі 913/502/19, від 16.03.2021 у справі № 905/1232/19.
Проте, як свідчить зміст касаційної скарги, посилаючись на встановлення судом апеляційної інстанції суттєвих обставин справи на підставі недопустимих доказів, скаржник взагалі не зазначає, які конкретно докази він вважає недопустимими та не доводить наявності встановлених законом обставин, які би зумовлювали визнання доказу недопустимим. Отже, такі доводи не можна визнати аргументованими, тому вони відхиляються колегією суддів як такі, що спрямовані на переоцінку доказів, наявних у справі, з метою встановлення інших фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на положення пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України щодо недослідження судами доказів у справі, зокрема Переліку об'єктів (станом на 01.01.1992), який є додатком до акта приймання-передачі від 24.01.1992, оскільки, по-перше, зазначений додаток до акта приймання-передачі був предметом дослідження та оцінки суду апеляційної інстанції, про що свідчить зміст оскарженої постанови апеляційного господарського суду (4 стор. постанови), а, по-друге, за змістом пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу. Проте, як уже зазначалося, підстава касаційного оскарження, наведена скаржником у касаційній скарзі (пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України), у цьому випадку не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, у зв'язку з чим такі доводи як неповне дослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів не можуть братися до уваги судом касаційної інстанції.
До того ж саме тільки посилання скаржника на те, що господарський суд не в повному обсязі дослідив докази та не з'ясував дійсні обставини справи, без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судове рішення; доводи касаційної скарги, які стосуються з'ясування обставин, вже встановлених судом апеляційної інстанції, та переоцінки вже оцінених ним доказів у справі, не можуть бути враховані судом касаційної інстанції з огляду на положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України.
Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування рішення і постанови судів попередніх інстанцій з такої підстави.
Водночас колегія суддів зазначає, що основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Відповідно, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.
При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Таким чином, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).
Відповідно до положень статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи, що Верховний Суд з підстави касаційного оскарження, визначеної у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, дійшов висновку про закриття касаційного провадження, а з підстави, визначеної у пункті 4 частини 2 статті 287 цього Кодексу, - про залишення оскаржуваних судових рішень без змін, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника.
Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
Касаційне провадження у справі № 916/2406/20 за касаційною скаргою Одеської міської ради, відкрите в частині підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.
Касаційну скаргу Одеської міської ради в частині підстави, передбаченої у пункті 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.
Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.04.2021 у справі № 916/2406/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя Т. Б. Дроботова
Судді Н. О. Багай
Ю. Я. Чумак