Справа 2-2532/09 р .
( вступна та резолютивна частини)
«03» вересня 2009 року Дніпровський районний суд м. Києва
у складі: головуючої судді Шевченко Н.М.,
при секретарі Фузік Г.В., Терегейло Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Враховуючи, що для написання повного тексту рішення необхідно певний час, суд вважає за необхідне оголосити вступну та резолютивну частину рішення відповідно до ч.1 ст. 218 ЦПК України. З повним рішенням суду особи, які беруть участь у справі, можуть ознайомитися через три дні після проголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин рішення.
Керуючись ст.ст. 391, 405 Цивільного кодексу України, ст. 156 Житлового кодексу України, ст.ст. 10, 57, 58, 60, 88, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом 20-ти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження, яку може бути подано протягом 10-ти днів з дня проголошення рішення чи у порядку ч. 4 ст.295 Цивільного процесуального кодексу України.
Справа 2-2532/09 р.
(вступна та резолютивна частини)
«03» вересня 2009 року Дніпровський районний суд м. Києва
у складі: головуючої судді Шевченко Н.М.,
при секретарі Фузік Г.В., Терегейло Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, Відділ громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
ОСОБА_1, звертаючись з позовом до суду, просить визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 мотивуючи тим, що з 1999 року відповідач в квартирі не проживає, його особистих речей в квартирі не має, відповідач добровільно залишив квартиру, не користується житловою площею без поважних причин, після розірвання шлюбу позивачка з відповідачем ніякі угоди щодо користування квартирою не укладали.
Позивачка ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила суд визнати відповідача такими, що втратив право на користування житловим приміщенням, пояснила, що відповідач ОСОБА_2 її колишній чоловік, позивачка є власником квартири АДРЕСА_1, в 2000 році шлюб між нею та відповідачем розірвано, ще до розірвання шлюбу, а саме у 1999 році відповідач, склав всі свої речі та пішов проживати до іншої жінки, з того часу до квартири не повертався, вкрай рідко приходив до дітей, вважає, що вона як власник житла має право вимагати усунення перешкод в користуванні житловим приміщенням, оскільки відповідач не проживає в даній квартирі, його особисті речі в квартирі відсутні, наміру вселитись не має, не приймає участі в утриманні житла, за квартирну плату та житлово-комунальні послуги не сплачує.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти позову заперечував, з підстав викладених у письмових запереченнях на позов, які залучено до матеріалів справи (а.с.25), додатково пояснив, що позивачка по справі ОСОБА_1 є його колишньою дружиною, ще у 2000 році шлюб було розірвано, не заперечує, що ОСОБА_1 є власником квартири, однак пояснив, що спірна квартира належить позивачці на підставі договору дарування від 09 липня 1996 року, яку їй подарував дядько ОСОБА_4, однак останній мав намір спочатку подарувати квартиру саме відповідачу ОСОБА_2, але за декілька днів у відповідача були викрадені документи, тому, договір дарування квартири було оформлено на ОСОБА_1, на даний час даний договір дарування спірної квартири є дійсним, відповідач його у встановленому законом порядку не оскаржував. Також зазначив, що дійсно у 1999 році на грунті сімейних сварок, зібравши всі свої речі, пішов проживати до іншої жінки, але це було обумовлено несумісністю проживати з позивачкою на одній житловій площі.
Третя особа ОСОБА_3 в судовому засіданні позов підтримала, вважає, що його необхідно задовольнити, пояснила, що вона являється донькою сторін по справі, на даний час проживає у спірній квартирі, її батько ОСОБА_2 залишив квартиру АДРЕСА_2 ще у 1999 році, забравши при цьому усі свої особисті речі, декілька разів після того приходив до дітей, однак наміру проживати в спірній квартирі не виявляв, за комунальні послуги не сплачував, квартиру не утримував.
Представник третьої особи - Відділу громадянства імміграції та реєстрації фізичних осіб Дніпровського РУ ГУ МВС України у м. Києві в судове засідання не з'явився, надав суду письмове клопотання про розгляд справи у відсутності уповноваженого представника (а.с.24).
Заслухавши пояснення позивача, відповідача, третьої особи ОСОБА_3, свідків ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі докази, суд приходить до наступного.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування квартири від 09 липня 1996 року. (а.с.6).
Як вбачається з довідки ЖРЕО №402 (форма №3) від 26.06.2009 року в цій квартирі з 1998 року зареєстровані: ОСОБА_1 (1968 р.н., власник), ОСОБА_3 (1989 р.н., дочка), ОСОБА_8 (1994 р.н., дочка), ОСОБА_9 (1992 р.н., син), ОСОБА_10 (2008 р.н., онук, зареєстрований з 2008 року) та ОСОБА_2 (1965 р.н., чоловік) (а.с.7).
Відповідно до ч. 1 ст.328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 є власником вищезазначеної квартири і це її право не оспорюється відповідачем в розрізі даного спору.
За нормою ч.1 ст.383 Цивільного кодексу України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має право використовувати його для промислового виробництва.
Судом встановлено, що у 1989 році укладено шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2
09 липня 1996 року ОСОБА_1 подаровано квартиру АДРЕСА_1, що підтверджується договором дарування квартири від 09.07.1996 року, посвідчений державним нотаріусом Десятої Київської нотаріальної контори.
У 1998 році відповідач ОСОБА_2 зареєстрований в спірній квартирі зі згоди позивачки як член її сім'ї.
07 грудня 2000 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано (а.с.8).
За нормою статті 156 Житлового кодексу УРСР надано право членам сім'ї власника житлового будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, право користуватися цим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. Якщо немає угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування житловим приміщенням плата, за користування житловим приміщенням у будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Відповідно до ст.405 Цивільного кодексу України , члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ними і власником житла або законом.
Як вбачається з пояснень позивача, підтверджується зібраними у справі доказами, з 1999 року відповідач в спірній квартирі не проживає, його особистих речей там немає, відповідач добровільно залишив квартиру, не користується житловою площею, за комунальні послуги не сплачує, після розірвання шлюбу позивачка з відповідачем ніякі угоди щодо користування квартирою не укладали.
Будучи допитаною в судовому засіданні свідок ОСОБА_5 пояснила, що проживає з позивачкою по сусідству, підтвердила, що приблизно з 2000 року відповідач в квартирі не проживає, його особистих речей в квартирі не має.
Будучи допитаною в судовому засіданні свідок ОСОБА_6 пояснила, що являється донькою позивачки від першого шлюбу, відповідач ОСОБА_2 є колишнім чоловіком її матері, в 1998 році відповідача було зареєстровано в спірній квартирі, однак у 1999 році, ще до розірвання шлюбу, яке відбулося в 2000 році, відповідач забрав свої речі з квартири та виїхав на інше місце проживання до іншої жінки.
Будучи допитаною в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 пояснила, що являється рідною сестрою відповідача, позивачці належить спірна квартира на підставі договору дарування, відповідач по справі був змушений у 1999 році залишити квартиру через сімейні сварки.
Згідно ст. 57 Цивільного процесуального кодексу України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Як з'ясовано судом, позивачі не чинили перешкод в користуванні квартирою, будь-яких поважних причин, які б перешкоджали відповідачу користуватись спірною квартирою, судом не встановлено.
Суд критично відноситься до заяв ОСОБА_2, які подано ним особисто до дільничного міліціонера та начальника ТОВ «Україна житло-сервіс» і датовані 27 липня 2009 року (а.с. 29, 30), відповідно до яких ОСОБА_2 просить, «у зв'язку з тим, що між ним та його колишньою дружиною ОСОБА_1 виникла конфліктна ситуація, в результаті чого, йому були нанесені тілесні пошкодження, просить у його відсутності у квартирі нікого не реєструвати і з реєстрації не знімати», оскільки мотивація поданих заяв є незрозумілою, вони подані до відповідних установ під час розгляду даної судової справи і на час розгляду справи не виявлено доказів, які б мали свідчити про наявність поважних причин відсутності відповідача за місцем його проживання.
Крім того, відповідачем не надано суду жодного доказу, на підтвердження обставин, що позивачкою по справі були нанесені йому тілесні ушкодження, у зв'язку з чим, він був змушений залишити спірну квартиру, оскльки запити суду до Дніпровського РУ ГУ МВС України у м. Києві, які зобов'язувався відповідач особисто доставити і отримати відповідь, ним так і не були подані до даного органу (а.с. 56).
Разом з тим, статтею 391 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
За таких обставин, коли права власника порушені, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, суд приходить до висновку, що позивач правомірно вимагає усунення будь-яких порушень його прав, в даному випадку, у порядку встановленому цивільним законодавством, шляхом визнання відповідача таким, що втратив право користування жилим приміщенням, яке належить позивачці на праві власності, внаслідок його відсутності за місцем реєстрації понад один рік.
Як з'ясовано судом, позивачка не чинить відповідачу перешкод в користуванні квартирою, будь-яких поважних причин, які б перешкоджали відповідачу користуватись спірною квартирою, судом не встановлено.
Крім того, відповідно до частини четвертої ст.29 Цивільного кодексу України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, відповідача ОСОБА_2 є підстави визнати таким, що втратив право користування житловою площею, а саме квартирою АДРЕСА_1
Керуючись ст.ст. 391, 405 Цивільного кодексу України, ст. 156 Житлового кодексу України, ст.ст. 10, 57, 58, 60, 88, 209, 212-215, 218 Цивільного процесуального кодексу України, суд, -
Позов задовольнити.
Визнати ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва протягом 20-ти днів після подачі заяви про апеляційне оскарження, яку може бути подано протягом 10-ти днів з дня проголошення рішення чи у порядку ч. 4 ст.295 Цивільного процесуального кодексу України.