ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
03.08.2021Справа № 910/3836/21
Господарський суд міста Києва у складі судді Васильченко Т.В., за участю секретаря судового засідання Кучеренко А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження матеріали справи №910/3836/21
За позовом Заступника Генерального прокурора в інтересах держави
до Київської міської ради
третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня"
третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Деснянська районна в місті Києві державна адміністрація
про визнання недійсним рішення
Представники учасників справи:
прокурор: Зарудяна Н.О.;
від відповідача: не з'явився;
від третіх осіб: не з'явились.
Заступник Генерального прокурора в інтересах держави (далі - прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради (далі - відповідач) про визнання недійсним та скасування рішення Київської міської ради №138/8308 від 27.02.2020 «Про затвердження переліку об'єктів малої приватизації, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва та підлягають приватизації» у частині включення до переліку малої приватизації майна Комунального підприємства «Молочна фабрика-кухня», а саме: нежитлових будівель по вул. Електротехнічній, 10 у м. Києві (основна будівля літ. «А») площею 5493,10 кв.м. та майстерні (літ. «Б») площею 562,20 кв.м.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішенням Київської міської ради №138/8308 від 27.02.2020 безпідставно включено до переліку об'єктів малої приватизації майно комунального підприємства «Молочна фабрика-кухня», яке згідно наказу МОЗ України №385 від 28.10.2002 є закладом охорони здоров'я, а тому, з метою запобігання незаконному відчуженню комунального закладу охорони здоров'я з виробництва дитячого харчування та спричиненню шкоди інтересам держави у сфері охорони дитинства, прокурор просить визнати недійсним та скасувати вказане рішення у відповідній частині.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.03.2021 відкрито провадження у справі №910/3836/21 за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання у справі та залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Комунальне підприємство «Молочна фабрика-кухня».
19.04.2021 через відділ діловодства суду від прокурора надійшли письмові пояснення щодо юрисдикції даного спору, в яких звертає увагу на те, що приписи частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України прямо передбачають розгляд в порядку господарського судочинства спорів пов'язаних з приватизацією майна і будь-яких винятків з цього правила кодексом не встановлено, а відтак даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
В судовому засіданні 27.04.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про продовження строку підготовчого провадження на 30 днів та відкладення підготовчого засідання на 18.05.2021.
Підготовче засідання, призначене на 18.05.2021, не відбулось у зв'язку з перебуванням судді Васильченко Т.В. на лікарняному.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.05.2021 призначено підготовче засідання у справі на 08.06.2021.
В судовому засіданні 08.06.2021 суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання, про залучення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації в якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, та відкладення підготовчого засідання на 22.06.2021.
Відповідно до статті 50 Господарського процесуального кодексу України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення господарського суду може вплинути на права та обов'язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.
Метою участі третіх осіб у справі є обстоювання ними власних прав і законних інтересів, на які може справити вплив рішення чи ухвала суду. Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, до участі у справі вирішується господарським судом з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес до даної справи. Що ж до наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповідного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв'язку з прийняттям судового рішення з даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або обов'язків у майбутньому.
Враховуючи предмет та підстави позову, а також те, що заявлені вимоги стосуються неправомірності включення до переліку малої приватизації майна Комунального підприємства «Молочна фабрика-кухня», яке на підставі розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) передано до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, суд дійшов висновку що рішення у даній справі може вплинути на права та обов'язки Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, а тому наявні правові підстави для залучення до участі у справі вищевказаної особи у якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача.
22.06.2021 через відділ діловодства суду надійшли пояснення третьої особи-2 щодо позову, в яких зауважує на тому, що оспорюване рішення прийнято Київською міською радою в межах наданих їй чинним законодавством повноважень, а тому відсутні підстави для задоволення позову. Третя особа-2 зазначає, що відповідно до статуту Комунального підприємства «Молочна фабрика-кухня», затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації №2067 від 16.11.2004, майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади м. Києва і закріплене за ним на праві господарського відання. Вимогами статей 10, 11 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» визначено, що порядок приватизації державного і комунального майна передбачає прийняття місцевою радою рішення про приватизацію об'єкта комунальної власності і перелік об'єктів комунальної власності, що підлягають приватизації ухвалюється місцевою радою. Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №133 від 03.02.2014 передано майновий комплекс комунального підприємства зі сфери управління виконавчого органу Київської міської ради до сфери управління третьої особи-2, однак у Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відсутні повноваження в частині, яка стосується прийняття рішень щодо включення до переліку об'єктів малої приватизації та відчуження об'єктів комунальної власності.
В судовому засіданні 22.06.2021, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, у відповідності до частини 4, 5 статті 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив ухвалу, яка занесена до протоколу судового засідання про закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи для розгляду по суті на 20.07.2021.
В судовому засіданні 20.07.2021, у відповідності до приписів статті 216 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва до 03.08.2021.
В судовому засіданні 03.08.2021 прокурор підтримав позовні вимоги в повному обсязі, просив задовольнити.
Представники третіх осіб в судове засідання не з'явилися, хоча про час, місце і дату проведення розгляду справи повідомлялися належним чином, про що свідчать наявні в матеріалах справи рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень з відмітками про їх отримання третьої особою-1 та участь в судовому засіданні 20.07.2021 представника третьої особи-2, про що свідчить протокол судового засідання.
В свою чергу, відповідач взагалі в судові засідання не з'являвся, хоча про час, місце та дату розгляду справи повідомлявся належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень з відмітками про отримання.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
За таких обставин, враховуючи, що відповідач та треті особи були належним чином повідомлені про розгляд даної справи і не повідомили суду про причини неявки, суд на місці постановив розгляд справи по суті проводити за їх відсутності.
Разом з цим суд зазначає, що у відповідності до вимог Господарського процесуального кодексу України, відповідачу був встановлений строк для подання відзиву на позовну заяву протягом 16-ти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.
Втім відповідач у визначений законом строк не подав ні відзиву на позовну заяву, ні клопотання про продовження строку на його подання.
Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.
Приймаючи до уваги, що відповідач у встановлений строк не подав до суду ані відзив на позов, ані клопотання про продовження строку на його подання, а відтак не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 03.08.2021 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення прокурора, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Рішенням Київської міської ради від 26.06.2003 №577/737 державне комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня дитячого харчування", розташоване за адресою: м.Київ, вул. Електротехнічна, 10, включено до переліку підприємств, установ та організацій комунальної власності територіальної громади міста Києва, що не підлягають приватизації.
Рішенням Київської міської ради від 15.07.2004 № 376/1786 державне комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня дитячого харчування" реорганізовано шляхом перетворення у комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня" та віднесено його до сфери управління виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації).
Розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 16.11.2004 №2067 затверджено Статут Комунального підприємства «Молочна фабрика-кухня» виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та 13.06.2005 проведено його державну реєстрацію.
Відповідно до п.1.1 Статуту Комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Підприємство) створено згідно з рішенням Київської міської ради від 15.07.2004 №376/1786 "Про комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Молочна фабрика-кухня" шляхом реорганізації державного комунального підприємства "Молочна фабрика-кухня дитячого харчування №1".
Згідно з п. 1.2 Статуту Підприємство засноване на комунальній власності територіальної громади м. Києва та входить до сфери управління виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Підприємство створено з метою інтеграції та ефективного використання ресурсів для досягнення найкращих кінцевих результатів у виробництві продуктів лікувально-дієтичного харчування, в тому числі для дітей перших трьох років життя. Головним завданням Підприємства є забезпечення населення, в тому числі дітей перших трьох років життя екологічно чистим, високоякісним і лікувальним харчуванням (п. 2.1 Статуту).
У пункті 2.2. Статуту визначено предмет діяльності Підприємства, а саме: виробництво та реалізація молока, рідких, пастоподібних молочних сумішей з різноманітними наповнювачами та вітамінізованих напоїв для харчування населення, в тому числі дітей перших трьох років життя; надання послуг лікарням, поліклінічним відділенням, спеціалізованим дитячим установам щодо забезпечення хворих дієтичним харчуванням; надання послуг населенню щодо забезпечення продуктами дієтичного лікувального харчування, при потребі - з доставкою їх хворим додому; впровадження у виробництво нових технологічних розробок в сфері харчування; проведення радіологічних, хімічних, бактеріологічних досліджень сировини, продуктів харчування за замовленням організацій та населення; здійснення зовнішньоекономічної діяльності відповідно до чинного законодавства та інша діяльність згідно з законодавством України.
Відповідно до п. 4.1 Статуту майно Підприємства є комунальною власністю територіальної громади м. Києва і закріплене за ним на праві господарського відання.
Майно Підприємства становлять виробничі та невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі підприємства (п. 4.2 Статуту).
03.02.2014 виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) прийнято розпорядження № 133 "Про передачу цілісного майнового комплексу комунального підприємства "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації", яким передано цілісний майновий комплекс комунального підприємства "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (код згідно з ЄДРПОУ 24361046), розташований на вул. Електротехнічній, 10, із сфери управління виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації.
Згідно Інвентаризаційної відомості основних засобів, які закріплені на праві оперативного управління (господарського відання) за Комунальним підприємством "Молочна фабрика-кухня", що віднесене до сфери управління Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, у господарському віданні Підприємства перебувають основні засоби, зокрема, об'єкти нерухомості - будівля основна площею 5493,1 кв. м, майстерня площею 562,2 кв. м, що розташовані за адресою: м. Київ, вул. Електротехнічна, 10.
Рішенням Київської міської ради від 27.02.2020 №138/8308 "Про затвердження переліку об'єктів малої приватизації, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва та підлягають приватизації" (спірне рішення) затверджено перелік об'єктів малої приватизації, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва та підлягають приватизації, згідно з додатком.
У позиції № 116 до переліку об'єктів малої приватизації включено нежитлові будівлі (будівля основна - літ. А, майстерня - літ. Б) по вул. Електротехнічній, 10 у м. Києві, площею 5 493,10 кв. м та 562,20 кв. м відповідно.
Прокурор, посилаючись на те, що рішення відповідача про включення майна Підприємства до переліку об'єктів малої приватизації суперечить попередньо прийнятому рішенню самого відповідача та вимогам чинного законодавства, оскільки молочні кухні включено до переліку закладів охорони здоров'я згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28.10.2002 №385, приватизація яких заборонена згідно із Законом України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" і Комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня" належить до закладів охорони здоров'я та включене до переліку об'єктів, які не підлягають приватизації згідно з рішенням Київради від 26.06.2003 №577/737, звернувся до суду з даним позовом у відповідності до приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно зі статтею 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Спеціальним законом, яким визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді є Закон України «Про прокуратуру».
Відповідно до частини третьої статті 23 цього Закон прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99).
Ці міркування Конституційний Суд України зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак, висловлене судом розуміння поняття «інтереси держави» має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Відтак, суд вважає, що «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити … скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф.В. проти Франції» (F.W. v. France), заява № 61517/00, пункт 27).
Суд звертав також увагу на категорії справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Зокрема, у справі «Менчинська проти Російської Федерації» (заява № 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку думку: сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави».
Водночас, ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо Суд вирішує наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.
Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 4 частини другої статті 129 Конституції України).
Так, як вже зазначалося, згідно з частиною третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
2) у разі відсутності такого органу.
Відповідно до частини четвертої статті 53 Господарського процесуального кодексу України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
Системне тлумачення вказаних приписів дозволяє дійти висновку, що стаття 53 ГПК України вимагає вказувати в господарському позові, скарзі чи іншому процесуальному документі докази на підтвердження підстав заявлених позовних вимог із зазначенням, у чому саме полягає порушення інтересів держави, та обставини, що зумовили необхідність їх захисту прокурором.
В даній справі, прокурор в позові зазначив, що захисту полягають інтереси держави у сфері охорони дитинства шляхом створення належних умов для забезпечення дітей віком до трьох років якісним дитячим харчуванням. Як зазначає прокурор, реалізація, на виконання оскаржуваного рішення Київради, заходів з приватизації нерухомого майна позбавить Підприємство засобів, за відсутності яких воно не зможе здійснювати свою діяльність, що призведе до скорочення мережі закладів охорони здоров'я, зокрема закладу, основним видом діяльності якого є виготовлення дитячого харчування, забезпечення дієтичним харчуванням спеціалізованих дитячих установ. Така ситуація, як зазначає прокурор, створює загрозу інтересам держави у сфері охорони дитинства щодо реалізації в повному обсязі завдань та заходів державної політики з питань охорони здоров'я дітей.
На думку суду, таке обґрунтування є сумісним з розумінням «інтересів держави», у зв'язку з наступним.
У Преамбулі Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року (у редакції зі змінами, схваленими резолюцією 50/155 Генеральної Асамблеї ООН від 21 грудня 1995 року), яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII, зазначено, що дитина, внаслідок її фізичної і розумової незрілості, потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження.
Статтею 3 Конвенції визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Законом України "Про охорону дитинства" охорону дитинства визначено як стратегічний загальнонаціональний пріоритет, що має важливе значення для забезпечення національної безпеки України, ефективності внутрішньої політики держави, і з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист, всебічний розвиток та виховання в сімейному оточенні встановлює основні засади державної політики у цій сфері, що ґрунтуються на забезпеченні найкращих інтересів дитини (преамбула).
Відповідно до статей 1 та 6 Закону України «Про охорону дитинства» забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити. Охорона дитинства - система державних та громадських заходів, спрямованих на забезпечення повноцінного життя, всебічного виховання і розвитку дитини та захисту її прав.
Держава гарантує дитині право на охорону здоров'я, безоплатну кваліфіковану медичну допомогу в державних і комунальних закладах охорони здоров'я, сприяє створенню безпечних умов для життя і здорового розвитку дитини, раціонального харчування, формуванню навичок здорового способу життя.
Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують розвиток мережі закладів охорони здоров'я (ст. 5 Закону).
Відповідно до Закону України "Про дитяче харчування", який визначає стратегічні загальнодержавні пріоритети у сфері забезпечення дітей грудного та раннього віку достатнім, високоякісним та безпечним дитячим харчуванням з метою реалізації конституційних прав дитини на достатній життєвий рівень, охорону здоров'я і життя, держава забезпечує створення соціально-економічних умов, за яких можливо задовольнити потреби кожної дитини у високоякісному та безпечному харчуванні на достатньому рівні.
Згідно зі ст. 61 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" держава забезпечує дітей віком до трьох років виготовленими переважно на промисловій основі з екологічно чистої сировини якісними дитячими сумішами та іншими продуктами дитячого харчування.
Відтак, обов'язок органів державної влади та місцевого самоврядування полягає у створенні, у межах визначених законом повноважень, умов для комфортного та безпечного життя дитини, отримання освіти, соціального захисту, всебічного розвитку тощо, зокрема, й шляхом створення належних умов та забезпечення дітей грудного та раннього віку достатнім та безпечним дитячим харчуванням.
З огляду на вищезазначене, суд вважає, що у даній справі подання заступником Генерального прокурора позову має на меті захист «інтересів держави».
Відповідно до пункту 30 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить, зокрема, прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об'єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, прийняття рішення про здійснення державно-приватного партнерства щодо об'єктів комунальної власності, у тому числі на умовах концесії, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Із системного аналізу наведених правових норм вбачається, що на Київську міську раду як орган місцевого самоврядування покладено повноваження щодо визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності, шляхом, зокрема, затвердження переліків об'єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації та об'єктів комунальної власності, які підлягають приватизації.
В позовній заяві прокурор стверджує, що Київська міська рада не виконала покладені на неї повноваження належним чином та прийняла рішення, яке суперечить державній політиці, спрямованій на розвиток та збереження мережі закладів, що забезпечують потреби суспільства у дитячому харчуванні. При цьому, прокурор зазначає, що підставою для захисту інтересів держави у суді є відсутність органу, до компетенції якого належить здійснення нагляду (контролю) за діяльністю органу місцевого самоврядування.
Суд зазначає, що особливістю органів місцевого самоврядування є те, що кожен з таких суб'єктів, з урахуванням положень Конституції України, є самостійним, автономним та не знаходиться у підпорядкуванні жодного органу, а відтак позови прокурора до органу місцевого самоврядування, за загальним правилом, подаються з такої підстави, як відсутність суб'єкта, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. У такій категорії справ орган прокуратури повинен лише довести, що оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю суб'єкта владних повноважень завдано шкоду інтересам держави.
При цьому інтереси держави, у тому числі охоплюють інтереси мешканців територіальної громади, зокрема, у таких сферах, як охорона здоров'я та дитинства, оскільки відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
З огляду на те, що прокурором в позові вказано, які саме інтереси держави порушено органом місцевого самоврядування, та враховуючи, що відсутній орган, до компетенції якого належить здійснення нагляду за діяльністю органів місцевого самоврядування, суд дійшов висновку про доведеність прокурором підстав для захисту інтересів держави у суді.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України унормовано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування" невідповідність актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування Конституції або законам України є підставою для визнання їх незаконними в судовому порядку.
Згідно з ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
18.01.2018 прийнято Закон України "Про приватизацію державного і комунального майна" №2269-VIII, що набрав чинності 07.03.2018, який регулює правові, економічні та організаційні основи приватизації державного і комунального майна та майна, що належить Автономній Республіці Крим.
Статтею 1 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", в редакції, чинній станом на дату ухвалення спірного рішення, (далі - Закон) визначено, що приватизація державного або комунального майна (далі - приватизація) - платне відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності, на користь фізичних та юридичних осіб, які відповідно до цього Закону можуть бути покупцями.
Пунктом 13 статті 1 вказаного Закону визначено, що єдиний майновий комплекс державного або комунального підприємства, його структурного підрозділу - усі види майна, призначені для діяльності підприємства, його структурного підрозділу, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, включаючи права на земельні ділянки.
Згідно з ч. 2 ст. 5 Закону до об'єктів малої приватизації належать:
1) єдині майнові комплекси державних і комунальних підприємств, їх структурних підрозділів, у тому числі єдині майнові комплекси та їх структурні підрозділи, що передані в оренду, крім єдиних майнових комплексів державних і комунальних підприємств, що належать до об'єктів великої приватизації;
2) окреме майно.
При цьому, окремим майном вважається рухоме та нерухоме майно державних або комунальних підприємств (у тому числі будівлі, споруди, нежитлові приміщення), майно, що залишилося після закінчення процедури ліквідації державних або комунальних підприємств, визнаних банкрутами; майно підприємств, що ліквідуються за рішенням органу, уповноваженого управляти державним або комунальним майном; майно державних або комунальних підприємств, що не були продані як єдині майнові комплекси; державне або комунальне майно, що не увійшло до статутного капіталу господарських товариств та перебуває на обліку господарських товариств, створених унаслідок приватизації або корпоратизації.
Частиною 1 та 3 статті 4 Закону встановлено, що до об'єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об'єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України.
У разі якщо майно органів державної влади та органів місцевого самоврядування, майно державних підприємств, що належать до сфери управління органів державної влади та органів місцевого самоврядування, Міністерства оборони України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, сил цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державної кримінально-виконавчої служби України, правоохоронних органів та податкових органів, митних органів безпосередньо не забезпечує виконання зазначеними органами встановлених законодавством завдань, таке майно є об'єктами, що підлягають приватизації.
Майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об'єктів, що підлягають приватизації.
Статтею 3 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я", в редакції, чинній станом на дату ухвалення спірного рішення, визначено, що заклад охорони здоров'я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
Згідно зі ст. 16 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" залежно від форми власності заклади охорони здоров'я утворюються та функціонують як державні, комунальні, приватні чи засновані на змішаній формі власності. Державні та комунальні заклади охорони здоров'я не підлягають приватизації.
Як визначено в Статуті Комунального підприємства "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) підприємство створено з метою інтеграції та ефективного використання ресурсів для досягнення найкращих кінцевих результатів у виробництві продуктів лікувально-дієтичного харчування, в тому числі для дітей перших трьох років життя. Головним завданням Підприємства є забезпечення населення, в тому числі дітей перших трьох років життя екологічно чистим, високоякісним і лікувальним харчуванням (п. 2.1 Статуту).
Предметом діяльності Підприємства є, зокрема, виробництво та реалізація молока, рідких, пастоподібних молочних сумішей з різноманітними наповнювачами та вітамінізованих напоїв для харчування населення, в тому числі дітей перших трьох років життя; надання послуг лікарням, поліклінічним відділенням, спеціалізованим дитячим установам щодо забезпечення хворих дієтичним харчуванням; надання послуг населенню щодо забезпечення продуктами дієтичного лікувального харчування, при потребі - з доставкою їх хворим додому.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28.10.2002 № 385 затверджено Перелік закладів охорони здоров'я, до якого включено "Молочна кухня" як інший заклад.
Отже, Комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є молочною кухнею, яка згідно із переліком, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я України від 28.10.2002 № 385, є закладом охорони здоров'я, а статтею 16 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" встановлено заборону приватизації державних та комунальних закладів охорони здоров'я.
При цьому, рішенням Київської міської ради від 26.06.2003 № 577/737 державне комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня дитячого харчування", яке в подальшому перетворено у Комунальне підприємство "Молочна фабрика-кухня" виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), включено до переліку підприємств, установ та організацій комунальної власності територіальної громади міста Києва, що не підлягають приватизації. Доказів скасування вказаного рішення чи виключення Підприємства з переліку на час прийняття оскаржуваного рішення суду не надано.
З сукупного аналізу вищезазначеного слідує, що молочна кухня як заклад охорони здоров'я, що функціонує у формі комунального підприємства не підлягає приватизації як цілісний майновий комплекс згідно з приписами статті 16 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я".
В той же час, частиною 3 статті 4 Закону України "Про приватизацію державного і комунального майна", визначено, що майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об'єктів, що підлягають приватизації.
Однак, під час розгляду справи, жодних належних та допустимих доказів того, що нежитлові будівлі по вул. Електротехнічній, 10 у м. Києві (основна будівля літ. «А») площею 5493,10 кв.м. та майстерні (літ. «Б») площею 562,20 кв.м., які були включені до переліку об'єктів, що підлягають приватизації за спірним рішенням, не використовується протягом останніх трьох років у виробничій діяльності і подальше їх використання Підприємством у власній господарській діяльності задля досягнення статутних цілей підприємства не планується суду не надано, як і не надано доказів того, що вказане майно не входить до складу єдиного майнового комплексу, що забезпечує основні види діяльності таких підприємств.
Тоді як, вказані умови є визначальними для можливості власника прийняти рішення про приватизацію окремого майна державного або комунального підприємства.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до статтей 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
З огляду на вищевикладене та враховуючи, що відповідачем не подані суду докази на підтвердження обставин того, що об'єкти нерухомості, які включені до переліку об'єктів малої приватизації, не входять до складу єдиного майнового комплексу, що забезпечує основні види діяльності підприємства або що протягом трьох років таке майно не використовувалося у виробничій діяльності і подальше його використання Підприємством задля досягнення статутних цілей не планується і не є доцільним, суд доходить висновку, що рішення відповідача про включення майна Підприємства до переліку об'єктів малої приватизації суперечить статті 16 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров'я" та попередньому рішенню Київської міської ради від 26.06.2003 №577/737 і порушує права держави у сфері охорони дитинства, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для задоволення позову.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного, враховуючи положення ст.129 Господарського процесуального кодексу України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в повному обсязі.
Керуючись статтями 13, 73, 74, 76-80, 129, 202, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов Заступника Генерального прокурора в інтересах держави до Київської міської ради задовольнити повністю.
2. Визнати недійсним рішення Київської міської ради від 27.02.2020 №138/8308 "Про затвердження переліку об'єктів малої приватизації, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва та підлягають приватизації" в частині включення до цього переліку нежитлових будівель по вул. Електротехнічній, 10 у м. Києві (основна будівля (літ. А) площею 5493,10 кв. м та майстерня (літ. Б) площею 562,20 кв. м), позиція №116.
3. Стягнути з Київської міської ради (01001, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36; ідентифікаційний код 22883141) на користь Офісу Генерального прокурора (01011, м. Київ, вул. Різницька, 13/15; ідентифікаційний код 00034051) витрати по сплаті судового збору в розмірі 2270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн 00 коп.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Рішення, відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України може бути оскаржено до апеляційного господарського суду шляхом подання апеляційної скарги протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складено та підписано 27.08.2021.
Суддя Т.В. Васильченко