26 серпня 2021 року
м. Київ
Справа № 913/515/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Колос І.Б. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання Малихіної О.В.,
представників учасників справи:
прокуратури - Шелест М.В. посв. № 058075,
позивача - Північно-східного офісу Державної аудиторської служби України - не з'явився,
відповідача-1 - департаменту житлово-комунального господарства Луганської обласної державної адміністрації - Бандурко О.С., в порядку самопредставництва,
відповідача-2 - товариства з обмеженою відповідальністю фірми «ІЛІС» - не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури
на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.05.2021 (головуючий суддя: Істоміна О.А., судді: Барбашова С.В., Стойка О.В.)
у справі № 913/515/20
за позовом заступника прокурора Луганської області (далі - Прокуратура) в інтересах держави в особі Північно-східного офісу Державної аудиторської служби України (далі - Північно-східний офіс Держаудитслужби)
до департаменту житлово-комунального господарства Луганської обласної державної адміністрації (далі - Департамент) та товариства з обмеженою відповідальністю фірми «ІЛІС» (далі - Товариство)
про визнання недійсним рішення тендерного комітету, оформленого протоколом, визнання недійсним договору,
Прокурор звернувся до господарського суду Луганської області в інтересах держави в особі Північно-східного офісу Держаудитслужби з позовом до відповідачів про: визнання недійсним рішення тендерного комітету Департаменту, оформленого протоколом від 28.04.2020 № 34 про визнання Товариства переможцем процедури закупівлі UA-2020-04-07-000202-c; визнання недійсним договору будівельного генпідряду від 12.05.2020 № 31, який укладений Департаментом та Товариством.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що тендерна пропозиція Товариства не відповідала вимогам тендерної документації, що залишено поза увагою замовником (Департаментом); замовник не скористався своїм правом на звернення за підтвердженням інформації, зазначеної (наданої) учасником у тендерній пропозиції, що призвело до укладення спірного договору з Товариством, який у складі тендерної пропозиції надав недостовірну інформацію та пропозиція якого не відповідала кваліфікаційним критеріям, встановленим статтею 16 Закону України «Про публічні закупівлі»; виконання зобов'язань за договором будівельного генпідряду від 12.05.2020 № 31, який укладений з порушенням вимог чинного законодавства, може призвести до неякісного виконання робіт, неможливості виконати робіт у визначені договором строки, нераціонального та неефективного використання бюджетних коштів, що не відповідає меті Закону України «Про публічні закупівлі» та принципам, за якими мають здійснюватися публічні закупівлі.
Рішенням господарського суду Луганської області від 15.01.2021 у справі № 913/515/20 позов задоволено повністю з посиланням на його обґрунтованість.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 11.05.2021 рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову в позові. Здійснено розподіл судових витрат з апеляційної скарги.
Ухвалюючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема, з того, що у Прокурора були наявні підстави для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах, оскільки орган - Північно-східний офіс Держаудитслужби, виявивши порушення проведення процедури закупівлі згідно з висновком про результати моніторингу від 20.05.2020, неналежно виконує свої повноваження відносно вжиття відповідних заходів щодо визнання недійсним рішення тендерного комітету та договору будівельного генпідряду. Водночас суд апеляційної інстанції за результатом вирішення спору по суті дійшов висновку про те, що: пропозиція Товариства відповідала кваліфікаційному критерію, встановленому статтею 16 Закону України «Про публічні закупівлі» та встановленим замовником у тендерній документації вимогам щодо наявності певної інформації, вимогам чинного законодавства і вимогам тендерної документації Департаменту, відповідно рішення тендерного комітету Департаменту щодо визначення переможцем процедури закупівлі Товариства, оформлене протоколом від 28.04.2020 № 34, прийнято у відповідності до норм чинного законодавства; договір будівельного генпідряду є таким, що укладений у відповідності до норм чинного цивільного та господарського законодавства, його умови не суперечать Загальним умовам укладення та виконання договорів генпідряду в капітальному будівництві, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 № 668; станом на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції роботи, передбачені договором будівельного генпідряду, виконані, про що під час судового засідання заявлено Департаментом та надано на підтвердження відповідні документи про готовність об'єкта до експлуатації. Викладене стало підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення про відмову в позові.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, 03.06.2021 (згідно з поштовим штемпелем на конверті) заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Скаржник як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та вказує на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, а саме: положення статей 16, 25, 28-31, 36 Закону України «Про публічні закупівлі», статей 204, 215, 236 Цивільного кодексу України; порушення норм процесуального права, а саме, статей 13, 73, 76-79, 86, 236 ГПК України; зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 та постановах Верховного Суду від 05.02.2020 у справі № 924/196/19, від 30.01.2020 у справі № 904/1093/19, від 20.01.2020 у справі № 902/803/17, від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17, від 09.10.2018 у справі № 913/159/17, від 13.11.2018 у справі № 904/10576/17 та від 12.03.2019 у справі № 905/383/18.
Ухвалою Верховного Суду від 20.07.2021, зокрема, відкрито касаційне провадження у справі.
Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 19.08.2021 № 29.3-02/2685 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 913/515/20 у зв'язку із запланованою відпусткою судді Бенедисюка І.М.
Департамент у відзиві на касаційну скаргу просив залишити постанову суду апеляційної інстанції без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, зазначаючи, зокрема, про дотримання судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права у прийнятті оскаржуваної постанови.
Від Товариства відзив на касаційну скаргу не надходив.
25.08.2021 від заступника керівника Харківської обласної прокуратури надійшла відповідь на відзив Департаменту на касаційну скаргу (з накладенням електронного підпису).
У судовому засіданні 26.08.2021 представник Департаменту брав участь у режимі відеоконференції поза межами приміщення суду згідно з ухвалою Суду від 17.08.2021.
Касаційне провадження щодо розгляду цієї скарги здійснюється з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020.
Згідно з приписами статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.
Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судового рішення у його контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 913/515/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.
Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
Касаційне провадження у цій справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Так, об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб'єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов'язки сторін спору) та об'єкт (предмет).
Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб'єктного складу учасників відносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (пункт 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.03.2018 № 910/17999/16; пункт 38 постанови від 25.04.2018 № 925/3/17, пункт 40 постанови від 25.04.2018 № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені і в постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та 13.09.2017 у справі № 923/682/16.
При цьому під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (пункт 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, пункт 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; пункт 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов'язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.
Щодо доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків стосовно застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених ним постановах Верховного Суду, то Суд зазначає таке.
Так, скаржник посилається, зокрема, на справи № 905/383/18 (постанова Верховного Суду від 12.03.2019), № 904/10576/17 (постанова Верховного Суду від 13.11.2018), № 913/159/17 (постанова Верховного Суду від 09.10.2018) та зазначає про існування висновку Верховного Суду стосовно необхідності дотримання учасником кваліфікаційних вимог, які визначені тендерною документацією та надання належних документів, що підтверджують наявність в учасника права на укладення оспорюваного договору та відповідність останнього кваліфікаційним критеріям. У контексті наведеного, за доводами скаржника, судом апеляційної інстанції у розгляді справи № 913/515/20 безпідставно не досліджені докази, надані Прокурором щодо недійсності рішення тендерного комітету та договору генпідряду.
Проте у справах, на які посилається скаржник, Верховний Суд, зокрема, з огляду на те, що у частині другій статті 16 Закону України «Про публічні закупівлі» одним з кваліфікаційних критеріїв до учасників тендеру визначено наявність документально підтвердженого досвіду виконання аналогічного договору, дійшов висновку, що надання учасником на підтвердження досвіду виконання аналогічного договору копії договору, укладеного раніше учасником тендеру з іншим контрагентом, не підтверджує викладений вище кваліфікаційний критерій, оскільки сам по собі договір не свідчить про його виконання.
З огляду на викладене у наведених справах Верховний Суд зазначив про передчасність висновку судів попередніх інстанцій (у справі № 913/159/17 - про помилковість висновку суду апеляційної інстанції) про дотримання учасником та переможцем торгів установлених замовником кваліфікаційних критеріїв (надання підтвердження наявності досвіду виконання робіт, які є предметом закупівлі).
У справі ж, яка розглядається, суд апеляційної інстанції на підставі встановлених ним фактичних обставин дійшов висновку про те, що пропозиція Товариства відповідала кваліфікаційному критерію, встановленому статтею 16 Закону України «Про публічні закупівлі» та встановленим замовником у тендерній документації вимогам щодо наявності певної інформації, вимогам чинного законодавства і вимогам тендерної документації Департаменту, відповідно рішення тендерного комітету Департаменту щодо визначення переможцем процедури закупівлі Товариства, оформлене протоколом від 28.04.2020 № 34, прийнято у відповідності до норм чинного законодавства; договір будівельного генпідряду є таким, що укладений у відповідності до норм чинного цивільного та господарського законодавства, його умови не суперечать Загальним умовам укладення та виконання договорів генпідряду в капітальному будівництві, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 № 668.
При цьому у справі № 913/515/20 питання щодо дотримання такого кваліфікаційного критерію, як наявності документально підтвердженого досвіду виконання аналогічного договору взагалі не було ані предметом оскарження, ані предметом розгляду.
Отже, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у зазначених справах і у справі, яка переглядається, є різними; у кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.
З посиланням на постанову Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, скаржник зазначає про неврахування судом апеляційної інстанції, зокрема, таких висновків Верховного Суду:
- «позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у ній, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах. Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом, на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (аналогічні висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18)»;
- «позивач як особа, яка вважає, що її право порушено самостійно визначає докази, які на його думку підтверджують заявлені вимоги. Проте обов'язок надання правового аналізу заявлених вимог, доказів на їх підтвердження та спростування доводів учасників справи, покладений на господарський суд»;
- «визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки урегульовано у главі 5 «Докази та доказування» ГПК України.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок з доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
17.10.2019 набув чинності Закон України № 132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до України змінено назву статті 79 ГПК з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Brualla Gomez de La Torre v. Spain» від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).
Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі «Дж. К. та Інші проти Швеції» («J.K. AND OTHERS v. SWEDEN») ЄСПЛ наголошує, що «у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри».
Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі «Бендерський проти України» («BENDERSKIY v. Ukraine»), в якому суд, оцінюючи фактичні обставини справи, звертаючись до балансу вірогідностей, вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.
Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права»;
- «статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд акцентує, що обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язками, відносинами і залежностями. Таке з'ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У пунктах 1-3 частини першої статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Суд зауважує, що принцип «процесуальної рівності сторін» передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі «DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS»)».
Вказані висновки, наведені Верховним Судом у справі № 924/233/18, мають загальний (універсальний) характер і підлягають застосуванню судами у розгляді справ незалежно від характеру спору та суті спірних правовідносин.
У наведеному контексті скаржник зазначає про недослідження судом апеляційної інстанції доказів, наданих Прокурором щодо недійсності рішення тендерного комітету та договору генпідряду, у зв'язку з чим Верховний Суд зазначає таке.
У справі, яка розглядається, відхиляючи доводи Прокурора, наведені у позові (зокрема, стосовно відсутності у довідці, наданої Товариством у складі тендерної пропозиції, необхідних для проведення робіт, що закуповуються, будівельних машин та механізмів), суд апеляційної інстанції виходив з того, що тендерна документація Департаменту не містить положень, якими визначається обов'язковість використання конкретного обладнання, машин, механізмів. Тендерною документацією встановлено обов'язкову наявність обладнання та матеріально-технічної бази, необхідних для виконання робіт відповідно до технічного завдання цієї документації тендерних пропозицій, за вимогою згідно додатку № 2. Технічне завдання, викладене у додатку № 6 до тендерної документації, не містить переліку конкретного обладнання, машин і механізмів, наявність яких є обов'язковою. Додаток № 6 включає в себе технічне завдання та продовження додатку № 6 - «Відомість ресурсів (містить довідкові данні)», тобто зазначена «Відомість ресурсів» не містить обов'язкового переліку необхідних для виконання робіт з реконструкції очисних споруд будівельних машин і механізмів, а включає в себе лише довідкові данні, які потенційний учасник процедури може (але не зобов'язаний) використовувати при підготовці тендерної пропозиції.
У розгляді вимоги про визнання недійсним договору будівельного генпідряду, суд апеляційної інстанції, відхиляючи довід Прокурора про те, що проект договору, наведений у тендерній документації, не містив додатків № 1, № 2, № 3, які були, зокрема, за результатами проведеної процедури, зазначив про те, що такий довід спростовується змістом проекту договору (додаток № 8 тендерної документації), примірник якого наявний у справі; довід Прокурора про те, що додатком № 2 до договору сторонами визначено лише 14 загальних видів робіт, тоді як склад робіт, визначених у технічному завданні, включав 473 види робіт, спростовано тим, що у технічному завданні зазначено не лише види робіт, але й будівельні матеріали; кількість згрупованих основних видів робіт із строками їх виконання визначена у додатку № 2 до договору - календарному графіку виконання робіт, зміст якого відповідає технічному завданню; відсутність у договорі генпідряду умов щодо страхування ризиків випадкового знищення або пошкодження об'єкта будівництва, або не встановлення гарантійних строків експлуатації об'єкта будівництва, або відсутності детального порядку дій сторін при виявленні замовником протягом гарантійних строків недоліків (дефектів) у закінчених роботах, або відсутності порядку забезпечення робіт проектною документацією, ресурсами та послугами, не робить цей договір недійсним, оскільки у такому випадку сторони договору генпідряду мають безпосередньо керуватися приписами Загальних умов укладення та виконання договорів генпідряду в капітальному будівництві, які унормовують наведені питання, та необхідність дотримання яких передбачена умовами самого договору.
Отже, судом апеляційної інстанції досліджені, зокрема, доводи Прокурора та надано оцінку доказам, наданим, у тому числі, у підтвердження заявлених позовних вимог, у зв'язку з чим посилання скаржника на недослідження доказів, наданих Прокурором щодо недійсності рішення тендерного комітету та договору генпідряду, як і на неврахування висновків, які наведені Верховним Судом у справі № 924/233/18, не знайшли свого підтвердження.
Верховний Суд, враховуючи рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», аналізуючи повноту дослідження судом попередньої інстанції обставин при розгляді цієї справи, зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини не зобов'язує національні суди надавати детальну відповідь на кожен аргумент заявника (сторони у справі). Суди зобов'язані давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає із статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки в світлі конкретних обставин справи. Аналізуючи через призму зазначених висновків ЄСПЛ повноту дослідження апеляційним господарським судом обставин цієї справи та обґрунтування судового рішення, Суд погоджується з виконанням судом апеляційної інстанції обов'язку щодо обґрунтування своїх висновків та не вбачає порушення норм матеріального і процесуального права, які могли б потягнути наслідки скасування оскаржуваного судового рішення.
Скаржник також посилається на висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27.11.2018 зі справи № 905/1227/17, Верховним Судом у постанові від 22.01.2020 зі справи № 394/301/19, відповідно до якого, якщо предметом спору у справі є недійсність договору і такий договір визнається недійсним з моменту вчинення, укладення сторонами додаткової угоди про припинення такого договору та повернення майна не може розцінюватися як підстава для припинення провадження у справі у зв'язку з відсутністю предмета. Розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним. Так само не перешкоджає поданню відповідного позову закінчення строку (терміну) дії оспорюваного правочину до моменту подання позову.
З огляду на викладене у постанові від 27.11.2018 зі справи № 905/1227/17 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про необхідність відступити від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленій постанові Верховного Суду України від 23.12.2015 у справі № 918/144/15 (провадження № 3-1143гс15), оскільки розірвання сторонами договору, виконаного повністю або частково, не позбавляє сторони права на звернення в майбутньому з позовом про визнання такого договору недійсним.
У зазначеному контексті скаржник зазначає про безпідставність посилання суду попередньої інстанції на той факт, що на момент розгляду справи судом апеляційної інстанції роботи, передбачені договором будівельного генпідряду, виконані.
Стосовно наведеного Верховний Суд зазначає таке.
Вказаний довід суду апеляційної інстанції не був визначальним при ухваленні рішення суду про відмову в позові у справі № 913/515/20.
В основу судового рішення апеляційної інстанції покладені встановлені судом обставини про те, що: пропозиція Товариства відповідала кваліфікаційному критерію, встановленому статтею 16 Закону України «Про публічні закупівлі» та встановленим замовником у тендерній документації вимогам щодо наявності певної інформації, вимогам чинного законодавства і вимогам тендерної документації Департаменту; договір будівельного генпідряду є таким, що укладений у відповідності до норм чинного цивільного та господарського законодавства, його умови не суперечать Загальним умовам укладення та виконання договорів генпідряду в капітальному будівництві, встановленим постановою Кабінету Міністрів України від 01.08.2005 № 668.
З огляду на викладене безпідставним є посилання скаржника на правову позицію, викладену Верховним Судом у справах № 905/1227/17, № 394/301/19, у яких обставини розірвання договору, виконаного повністю або частково, були визначальними для відмови в позові про визнання недійсним договору або закриття провадження у справі за відсутності предмета спору судами попередніх інстанцій.
У касаційній скарзі скаржник також посилається на те, що судом апеляційної інстанції не взято уваги позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 07.12.2018 зі справи № 924/1256/17, відповідно до якої нездійснення державними органами захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є підставою для вжиття заходів безпосередньо прокурором.
При цьому, за доводами скаржника, Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що держава може вступати як у цивільні (господарські), так і у адміністративні правовідносини. У випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Отже, поведінка органів, через які діє держава у цивільних або адміністративних відносинах, розглядається як поведінка держави у цивільних або адміністративних відносинах. Як у цивільних, так і в адміністративних відносинах органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов'язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах. Відповідна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 зі справи № 5023/10655/11, від 26.02.2019 зі справи № 915/478/18.
Згідно з висновком, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.02.2019 зі справи № 761/3884/19 та на який посилається скаржник, у судовому процесі, зокрема, у цивільному, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Водночас висновок суду апеляційної інстанції у справі № 913/515/20 щодо наявності у Прокурора підстав для представництва інтересів держави у спірних правовідносинах жодним чином не протирічить висновкам Верховного Суду, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
Скаржник також посилається на низку постанов Верховного Суду у справах № 487/10128/14-ц (Велика Палата Верховного Суду), № 587/430/16-ц (Велика Палата Верховного Суду), № 917/1739/17 (Велика Палата Верховного Суду), № 902/803/17, № 904/1093/19, № 924/196/19, у яких викладено висновок про те, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору. Саме на суд покладено обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Зазначений висновок Верховного Суду має загальний (універсальний) характер і підлягає застосуванню судами у розгляді справ незалежно від характеру спору та суті спірних правовідносин.
Водночас у справі, яка розглядається, порушення судом апеляційної інстанції принципу jura novit curia («суд знає закони»), як і порушення у здійсненні ним (судом) правової кваліфікації відносин сторін, Верховним Судом не встановлено.
З огляду на викладене доводи скаржника про незастосування судом апеляційної інстанції відповідних висновків Верховного Суду не знайшли свого підтвердження.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду попередньої інстанції та зводяться насамперед до незгоди з наданою ним (судом) оцінкою доказів у справі, проте перевірка таких доводів перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції, оскільки останній згідно з частиною другою статті 300 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Інших доводів, зокрема, щодо застосування судом попередньої інстанції приписів статті 129 ГПК України, касаційна скарга не містить.
При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід'ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.
Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.
Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).
У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.
Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.
До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.
Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).
Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, зважаючи на зміст спірних правовідносин, суть спору Верховний Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури у справі на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.
Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 11.05.2021 у справі № 913/515/20.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя І. Колос
Суддя Т. Малашенкова
Суддя В. Селіваненко