Справа № 161/16385/20 Головуючий у 1 інстанції: Пушкарчук В. П.
Провадження № 22-ц/802/810/21 Категорія: 68 Доповідач: Федонюк С. Ю.
10 серпня 2021 року місто Луцьк
Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Федонюк С. Ю.,
суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,
з участю:
секретаря судового засідання - Губарик К. А.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивача - ОСОБА_2 ,
відповідача - ОСОБА_3 ,
представника відповідача - ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_3 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 березня 2021 року,
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із даним позовом, мотивуючи вимоги тим, що із відповідачем ОСОБА_3 перебувала у фактичних шлюбних відносинах, а в шлюбі - з 01.11.2013 року. ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася спільна дитина - син ОСОБА_5 .
Вказує, що з літа 2018 року їх стосунки з чоловіком погіршилися, а з 22.12.2018 року твердо вирішила розірвати шлюб, деякий час проживала з дітьми в іншому житлі, однак, сподіваючись на примирення, повернулась до відповідача, однак сімейні відносини не покращились, а тому вона подала позови про розірвання шлюбу та про поділ майна. Зазначає, що за час її спільного проживання з ОСОБА_3 однією сім'єю ними було придбано у власність 2-ох кімнатну квартиру АДРЕСА_1 , та два автомобілі: Kia Sportage 2006 року випуску та Skoda Fabia 2013 року випуску. На день звернення з даним позовом до суду вартість спірної квартири складає - 1149960 грн, автомобіля Kia Sportage 2006 року випуску - 222750 грн, а Skoda Fabia 2013 року випуску - 187000 грн.
Враховуючи наведене та уточнення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд визнати за нею право приватної власності на 1/2 частину квартири в АДРЕСА_2 ; визнати за нею право власності на автомобіль Skoda Fabia, д.н.з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, який зареєстрований за нею, припинивши на вказане майно право спільної сумісної власності; стягнути з ОСОБА_3 на її користь грошову компенсацію в розмірі 17875 грн як 1/2 частину різниці між вартістю автомобілів, а також стягнути з останнього судові витрати по справі.
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 березня 2021 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 84,4 кв.м., житловою площею 35, 3 кв.м.
Визнано за ОСОБА_1 право приватної власності на автомобіль Skoda Fabia, д.н.з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, колір білий, номер кузова НОМЕР_2 , який зареєстрований 27.02.2020 року на ОСОБА_1 , свідоцтво про реєстрацію транспортних засобів НОМЕР_3 .
Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 17875 гривень, як 1/2 частку різниці між вартістю автомобілів Skoda Fabia, д.н.з. НОМЕР_1 , 2013 року випуску, та Кіa Sportage, д.н.з. НОМЕР_4 , 2006 року випуску. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 6306 гривень.
Не погоджуючись із даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати його та ухвалити нове - про відмову в задоволенні позову, посилаючись на те, що суд першої інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, та суд не дослідив зібрані у справі докази, порушив норми матеріального та процесуального права.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд дійшов помилкового висновку, що спірне майно є об'єктом спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу у відповідності до ст. 70СК України, безпідставно не прийняв до уваги доводи сторони відповідача, які підтверджені належними та допустимими доказами, та не надав їм належної оцінки, що призвело до ухвалення помилкового рішення. В апеляційній скарзі апелянтом наведено перелік майна, яке набуто до і під час шлюбу, у формі таблиці, де зазначено, що відповідач, отримавши у спадщину житловий будинок та земельну ділянку, відчуживши їх 07.08.2018 року та придбавши за виручені кошти житловий будинок і ділянку та транспортний засіб, що є його особистою власністю, у день відчуження особистого майна 20.12.2019 року вклав ці кошти на повне погашення пайового внеску за спірну квартиру. Апелянт зазначив, що суд першої інстанції не взяв до уваги докази, які він надав на підтвердження своїх доводів про те, що спірна квартира придбана у період шлюбу за його особисті кошти, про що підтверджено в нотаріальній заяві самою позивачкою, а тому майно не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя, оскільки аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07 грудня 2016 року у справі №6-1568цс16 та в постанові від 05 квітня 2017 року у справі №6-399цс17, яку суд не врахував.
У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, оскільки вважає доводи відповідача необгрунтованими та такими, що не відповідають обставинам справи та доказам, які подані суду сторонами у справі.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін та їх представників, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що спірне майно придбане сторонами під час шлюбу за спільні кошти, а тому є спільним сумісним майном подружжя, оскільки відповідач не надав доказів на спростування презумпції спільності майна. З урахуванням принципу рівності права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності суд вважав наявними підстави виділити у власність кожному по 1/2 частині спірного житлового приміщення, кожній стороні - по одному автомобілю, а також стягнути в користь позивачки різницю у вартості виділеного майна.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Проте, повністю даним вимогам закону рішення суду не відповідає з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом встановлено, що з 01.11.2013 року сторони перебувають у зареєстрованому шлюбі, відповідно до актового запису № 1651 та свідоцтва серії НОМЕР_5 , виданого Відділом державної реєстрації актів цивільного стану реєстраційної служби Луцького міського управління юстиції Волинської області.
На час подання позову сторони перебували у шлюбі. З пояснень сторін та їх представників у суді апеляційної інстанції відомо, що їх шлюб розірвано рішенням суду від 03 березня 2021 року.
Як вбачається із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 198461119 від 31.01.2020 року, за ОСОБА_3 28.01.2020 року було проведено державну реєстрацію права приватної власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 .
Згідно з інформаційним листом Територіального сервісного центру МВС № 0741 РСЦ ГСЦ МВС у Волинській області № 31/3/1-47ад від 04.12.2020 року за ОСОБА_1 27.02.2020 року зареєстровано право власності на транспортний засіб Skoda Fabia, 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , а 07.07.2020 року за ОСОБА_3 - право власності на транспортний засіб Kia Sportage, 2006 року випуску, д.н.з. НОМЕР_4 .
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (частина перша статті 69 СК України).
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна та кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норму статті 60 СК України застосовано правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17.
Разом з тим, аналіз статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності майна подружжя, набутого ними у період шлюбу.
Проте, зазначена презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц та у послідуючих постановах.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема, й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.
Відповідно до частини першої статті 62 СК України, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Аналіз положень статей 57 та 62 СК України дає підстави для висновку про те, що стаття 57 цього Кодексу визначає правила віднесення майна до об'єктів особистої приватної власності одного з подружжя, тоді як стаття 62 цього Кодексу встановлює спеціальні умови, з настанням яких визначені попередньою нормою об'єкти особистої приватної власності одного з подружжя можуть бути визнані за рішенням суду об'єктами спільної сумісної власності подружжя.
Визначаючи правовий режим спірного майна як спільної сумісної власності подружжя, слід враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, яке є особистою приватною власністю одного із подружжя, у придбанні (набутті) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, особисті приватні кошти однієї зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 разом із ОСОБА_6 (матір відповідача) у відповідності до ч. 5 ст. 1268 ЦК України прийняли спадщину за законом у рівних частках майна, що залишилось після смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 батька відповідача ОСОБА_7 .
Відповідно до договору поділу спадкового майна від 10 серпня 2016 року між відповідачем та його матір"ю ОСОБА_6 , посвідченого приватним нотаріусом Луцького нотаріального округу Бойко Н. М., ОСОБА_3 в порядку спадкування перейшов житловий будинок АДРЕСА_3 , та земельна ділянка площею 0,0945 га для обслуговування цього житлового будинку, господарських будівель та споруд. Отже, в силу закону це майно було його особистою приватною власністю.
Згідно з договором купівлі-продажу від 07 серпня 2018 року, укладеним між ОСОБА_3 та ОСОБА_8 , вказане нерухоме майно було відповідачем продано за 950 002 грн (а.с. 53-54).
Того ж дня між ОСОБА_9 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець) укладено договір купівлі-продажу житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_4 за ціною 550 032 грн (а.с. 55-56, 63). У тексті даної угоди зазначено, що покупець набуває житловий будинок за кошти, які належать йому на праві особистої приватної власності, а набутий ним житловий будинок буде його особистим майном, що підтверджується заявою дружини ОСОБА_1 , справжність підпису якої на відповідній заяві засвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Красневич О. А. 07 серпня 2018 року та зареєстровано в реєстрі за №1154, з чим ознайомлений представник продавця (п.4.4. договору).
В матеріалах справи є копія вказаної нотаріально засвідченої заяви ОСОБА_1 , де вона підтверджує, що гроші в сумі 550 032 грн, які чоловік ОСОБА_3 має намір вкласти у придбання зазначеного житлового будинку, належать йому на праві особистої приватної власності та складають його дошлюбне майно, і не належать до спільного майна подружжя, у зв"язку з чим вона не набуватиме право власності щодо цього майна після укладення договору купівлі-продажу (а.с.63).
20 грудня 2019 року ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу продав своє особисте майно - житловий будинок та земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_4 (а.с. 57-58,60-61) .
У той же день, 20 грудня 2019 року, відповідач ОСОБА_3 , як правонаступник попереднього пайовика, вклав кошти в розмірі 202 560,00 грн в якості сплати повної вартості спірної квартири АДРЕСА_1 . Вказані обставини підтверджені довідкою директора ТОВ "Перша Волинська будівельна компанія" від 20.12.2019 року про те, що ОСОБА_3 проведена повна оплата в сумі 202 560 грн за вказану квартиру (а.с.22). Разом з тим, до справи додано копію угоди від 20 грудня 2019 року між пайовиком ОСОБА_10 та ОСОБА_3 про те, що первісний пайовик передає правонаступнику права і обов"язки за договором №5-106/Н про пайову участь у будівництві від 06 липня 2011 року на двохкімнатну квартиру АДРЕСА_1 (а.с.23-26).
Актом прийому-передачі квартири від 20 грудня 2019 року підтверджується, що ТОВ «Перша Волинська будівельна компанія» передала ОСОБА_3 в рахунок виконання зазначених договорів спірну квартиру (а.с.114).
З витягу із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що підставою виникнення у ОСОБА_3 права власності на зареєстровану 28.01.2020 року за ним спірну квартиру вказано: технічний паспорт від 13.01.2020 р., угода до договору на пайову участь в будівництві від 20.12.2019 р., акт приймання-передачі від 20.12.2019 р., додаткова угода до договору від 11.04.2018 р., договір про пайову участь у будівництві № 5-106 /Н від 06.07.2011 р.
Разом з тим, в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 підтвердила, що саме ці кошти, виручені відповідачем з продажу будинку по АДРЕСА_4 , були ним вкладені в якості оплати за спірну квартиру, яку вона просить поділити. Однак, позивач заперечила, що такі дії ним були вчинені не 20.12.2019 р., а в січні 2020 р.
Отже, з огляду на викладене матеріалами справи підтверджено, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , які він отримав від продажу належного йому на праві особистої власності майна.
З огляду на зазначене апеляційний суд на підставі встановлених обставин та досліджених доказів доходить висновку, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за особисті кошти ОСОБА_3 , отже не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а тому в цій частині апеляційна скарга є підставною.
При встановлених обставинах та на підставі наданих доказів, суд апеляційної інстанції доходить висновку про відсутність законних підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про поділ майна подружжя в цій частині, оскільки спірна квартира не є об'єктом спільної сумісної власності подружжя.
Що ж до вимог апеляційної скарги в частині визнання особистою власністю відповідача ОСОБА_3 спірних автомобілів, колегія суддів дійшла висновку про їх необґрунтованість, оскільки наведені доводи не підтверджені жодними належними доказами.
Відповідач не довів, що спірні автомобілі були придбані саме за рахунок належних йому на праві особистої власності коштів, а не за спільні кошти подружжя.
Інші доводи апеляційної скарги у їх сукупності зводяться до невірного розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи були предметом розгляду судом першої інстанції та не знайшли свого підтвердження.
Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги відповідача заслуговують на увагу та підлягають задоволенню частково, а рішення суду відповідно до п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню в цій частині, оскільки постановлене з порушенням норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з ч. 10 ст. 141 ЦПК України при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
Беручи до уваги підтверджені документально понесені сторонами витрати за подання позову й апеляційної скарги на сплату судового збору та часткове задоволення позову, з ОСОБА_3 у користь ОСОБА_1 слід стягнути 556 грн понесених витрат, а з ОСОБА_1 у користь ОСОБА_3 - 8625 грн.
Отже, різниця становить 8069 грн, яка підлягає стягненню з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 .
Керуючись ст.ст.368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17 березня 2021 року в даній справі в частині визнання за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та щодо стягнення судового збору скасувати і в цій частині ухвалити нове судове рішення.
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про визнання права власності на 1/2 частину квартири в порядку поділу майна подружжя відмовити.
В решті рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 понесені ним витрати за сплату судового збору в сумі 8069 (вісім тисяч шістдесят дев"ять) гривень.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду впродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий
Судді