ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 серпня 2021 року м. Київ №640/31046/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовомГромадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1
доДержавної міграційної служби України
провизнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:
- Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області;
встановив:
Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Державної міграційної служби України, у якому просив:
- визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України №194-20 від 01 червня 2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не встановив актуальну ситуацію у країні походження позивача та не врахував той факт, що позивач має об'єктивні причини побоюватись за своє життя та здоров'я, оскільки є громадським активістом, діяльність якого спрямована проти діючого політичного режиму.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 11 грудня 2020 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Відповідач у відзиві проти позовних вимог заперечив, зазначаючи, що факти, на які посилався позивач, не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому оскаржуване рішення прийняте у відповідності до норм чинного законодавства.
Також відповідачем було надано матеріали особової справи позивача.
Третя особа не скористалась своїм правом на надання письмових пояснень.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Уральськ, Республіки Казахстан, і є громадянином Казахстану, національність - росіянин, віросповідання - атеїст. Прибув в Україну 13 лютого 2019 року з метою зустрітися з друзями.
Громадянин Республіки Казахстан ОСОБА_1 07 травня 2019 року звернувся до ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до матеріалів особової справи в заяві-анкеті позивач вказав, що йому загрожує переслідування з боку правоохоронних органів Казахстану через його політичні погляди. На уточнюючі питання з цього приводу, які саме його політичні погляди, позивач зазначив, що приймає активну участь у діяльності загальногромадського руху «Демократичний вибір Казахстану».
Рішенням Державної міграційної служби України від 01 червня 2020 року №194-20 відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви та підтримано висновок ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 28 квітня 2020 року (справа №2019KV0087). Також в рішенні ДМС України від 01 червня 2020 року №194-20 зазначено, що стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Не погоджуючись з такими діями відповідача позивач звернувся з даним позовом о суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI ( Закон №3671-VI).
Згідно із визначенням, наведеним в пункті 1 частини першої статті 1 Закону №3671-VI (в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно із визначенням, наведеним у пункті 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пунктів 4 та 6 статті 6 зазначеного Закону №3671- VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні та яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Статтею 9 Закону №3671-VI визначено порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зокрема, розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону (частина шоста статті 9 Закону №3671-VI).
Відповідно до частини восьмої статті 9 Закону №3671-VI у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (частина одинадцята статті 9 Закону №3671-VI).
Згідно з частиною дванадцятою названої статті особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Положеннями частини п'ятої статті 10 Закону №3671-VI передбачено, що за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, зі змісту оскаржуваного рішення Державної міграційної служби України від 01 червня 2020 року №194-20 вбачається, що позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення прийнято у відповідності з пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI та на підставі письмового висновку Управління ДМС України в Київській області від 28 квітня 2020 року (справа №2019KV0087).
Відповідно до матеріалів особової справи, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянин Казахстану, уродженець м. Уральськ. За національністю - росіянин, за віросповіданням - атеїст.
Родичі, які проживають на території Казахстану: мати - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , сестра - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , брат - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
Позивач має незакінчену середню освіту. Повідомив, що з 13 років працював сезонно вантажником.
У релігійних та військових організаціях не перебував.
До інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були би пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами тощо - позивач причетний не був. До кримінальної відповідальності раніше не притягався.
13 лютого 2019 року позивач законно прибув з Казахстану до України, на підставі дійсного паспорту. Зі слів позивача, він прибув до України автостопом через Російську Федерацію на запрошення ОСОБА_5 .
Зі слів позивача, у Казахстані він займався політичною діяльністю: наприкінці 2018 року він через YouTube дізнався про рух ДВК, та через деякий час, на початку 2019 року записав та виклав своє відео-звернення в YouTube, через що з ним декілька разів проводились бесіди зі сторони владних структур Казахстану.
У своїй заяві та під час співбесід (протоколи від 15 травня 2019 року та 15 липня 2019 року) позивач зазначив, що не може повернутись до країни своєї громадянської належності через політичні мотиви: «Я є активніш членом політичного руху ДВК... піддавався переслідуванням з боку поліції, спецслужб, прокуратури та відділу внутрішньої політики Західно- Казахстанської області... Через мою діяльність мене неодноразово відвозили на допити, погрожували відкриттям кримінальної справи і немалим строком за відмову співпрацювати... У випадку мого повернення мені загрожує арешт з наступним кримінальним покаранням».
Слід зазначити, що матеріали щодо інформації по країні походження підтверджують факт існування опозиційного руху ДВК у Казахстані:
«Заява про організацію загальногромадянського руху «Демократичний Вибір Казахстану» (Публікація містить політичну заяву та програмні цілі зазначеного руху)
Публікація Прокуратури Казахстану про визнання руху ДВК екстремістським
Висвітлення різних аспектів діяльності ДВК та реакції влади Казахстану на цю діяльність.»
Зазначені та інші чисельні інформаційні джерела, доступні у мережі Інтернет, підтверджують інформацію про існування громадського руху «Демократичний вибір Казахстану».
Позивач також надав різноманітні матеріали, які вказують на його участь у акціях опозиційного характеру, спрямованих проти влади Казахстану - як до його виїзду з Казахстану, так і під час перебування в Україні. Зокрема, у справі міститься диск із записом, який викладений за посиланням на веб-сторінку каналу YouTube (ОСОБА_8 #ДВК), на якій розміщено зняте ним відео «Молодой парень обратился к казахстанцам» від 13 січня 2019 року.
Зазначене вказує на те, що позивач дійсно підтримує позиції руху ДВК проти влади Казахстану, що не заперечується відповідачем. При цьому позивач використовує всі наявні можливості - записує та викладає свої відео звернення з використанням Інтернету. Вказане дозволяє дійти висновку, що твердження позивача про те, що він є активістом опозиційного ДВК - є правдоподібними.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що під час співбесіди (протокол від 15 липня 2019 року) позивач зазначив, що він прихильник та активіст ДВК. Після того, як в нього почалися проблеми в Казахстані він зв'язався із штабом ДВК, а саме з ОСОБА_7 , яка йому запропонувала приїхати до Києва.
Проте, 15 травня 2019 року на співбесіді повідомив, що лідер ДВК ОСОБА_8 матеріально утримує позивача, вказав що ОСОБА_8 знаходиться у Франції.
В подальшому, 15 липня 2019 року на співбесіді зазначив, що ОСОБА_8 винаймає квартиру в м. Києві позивачеві та він отримує кошти у розмірі 13 тис. грн. за роботу в штабі ДВК, займаючись координацією активістів.
Під час співбесід позивач розповів, що виїхав з Казахстану через те, що його декілька разів затримували працівники поліції та проводили з ним співбесіду працівники відділу внутрішньої безпеки, які пропонували йому записати відео звернення на підтримку діючого політичного режиму. Крім того, при співбесідах йому пропонувалось знайти постійну роботу, у зв'язку з тим, що позивач ніде офіційно не працював, не маючи постійних джерел доходу.
В той же час, під час співбесіди від 15 липня 2019 року позивач зазначив, що він виїхав з країни не через проблеми, які виникли на той час, зокрема, позивач вказав: «Бажання покинути країну у мене з дитинства. Я виїжджав жити до РФ... мені не сподобались умови праці, керівництво, колеги, заробітна плата... повернувся до Казахстану та чекав вдалої пропозиції знову виїхати з країни, оскільки мав бажання це зробити», «... мені запропонували виїхати до України».
Враховуючи вищенаведене в сукупності, суд погоджується з висновками відповідача про те, що:
- через особисту думку та відео звернення позивача проти влади щодо нього було проведено слідчі дії та застосовано затримання, але заарештований він не був, його відразу звільнили;
- побоювання можливого ув'язнення не були обґрунтованими нічим крім того, що позивач вважає, що його можуть позбавити волі за сфабрикованою справою через відмову у співпраці з державними органами;
- позивач під час розгляду справи не повідомив про жодні активні заходи влади проти нього після його виїзду з Казахстану.
Враховуючи вищевикладене, можна дійти висновку, що політичні погляди позивача не могли привернути увагу правоохоронних органів, і позивач не міг зазнавати через це переслідування, оскільки жодного доказу в підтвердження факту переслідування саме ОСОБА_1 позивачем не надано.
Стосовно посилань у позовній заяві на факт не встановлення відповідачем реальних обставин справ у Республіці Казахстан, суд зазначає наступне.
«Рік після заборони. Кого і як переслідували за «причетність» до ДВК». Дата: 13.03.2019: « 13.03.2018 в Казахстані заборонили діяльність незареєстрованого руху, яке створив опачний екс-банкір і опонент Астани ОСОБА_8 . За минулий рік до кримінальної відповідальності за звинуваченням в «причетності» до цього руху залучили кількох людей, принаймні двоє з них отримали реальні тюремні терміни».
«У Казахстані заарештовано три учасники забороненого в країні руху "Демократичний вибір Казахстану" (ДВК). Суд в Нур-Султана прийняв рішення про запобіжний захід у рамках кримінального розслідування про участь цих осіб в діяльності екстремістської організації, повідомила в п'ятницю, 5 липня, прес-служба столичного департаменту поліції».
21.02.2020 «Генпрокуратура Казахстану попереджає громадян про відповідальність за участь в «незаконних зборах».
Напередодні можливих мітингів 22 лютого прокуратура Казахстану за традицією виступила із заявою про те, що казахам не варто виходити на мітинги. Заява прокуратури вийшла після серій арештів прихильників «Демократичного вибору Казахстану» (ДВК). Деякі активісти за рішенням адміністративного суду отримали від п'яти до 15 діб арешту (станом на 18 лютого, заарештовано близько 20 осіб).
Визнана казахстанським судом «екстремістською» організація ДВК в прийнятій в 2019 Європарламентом резолюції названа «мирним опозиційним рухом». Раніше прихильників руху ДВК неодноразово затримували напередодні несанкціонованих владою мітингів».
З наведеної інформації вбачається, що незважаючи на активність ДВК у соцмережах, жодний активіст або особа, яка підтримує ДВК не були ув'язнені.
Викладене вище вказує на те, що системне порушення прав позивача у Казахстані не відбувалось та реальної загрози його ув'язнення з політичних причин на території Казахстану на цей час не існує.
Виходячи з вищезазначеного, а також зважаючи на інші обставини та ІКП, слід вважати, що системних порушень прав позивача з боку державних органів Казахстану, а також небезпеки для нього через дії цих органів, не було, а його виїзд з країни походження був продиктований прагненням знайти кращі умови для проживання.
Враховуючи зазначене, можна стверджувати, що позивач не зазнавав утисків з боку будь-якого суб'єкту через свої політичні переконання, а цей матеріальний елемент заяви вважається неправдоподібним.
З цього приводу слід зазначити, що відповідно до міжнародних принципів та стандартів у сфері визначення статусу біженця та додаткового захисту, тривалий строк між виїздом заявника з країни громадянської належності та датою звернення за захистом може свідчити про відсутність обґрунтованих побоювань переслідування чи серйозної шкоди.
Згідно з частиною першою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, позивач ні в заяві-анкеті, ні під час проведених співбесід не обґрунтував свої побоювання та не надав переконливих відомостей для отримання захисту на території України. Доводи позивача ґрунтуються лише на суб'єктивних твердженнях, не підкріплених будь-якими доказами, в той же час, відео розміщене позивачем на початку 2019 році, суд не вважає достатнім доказом в підтвердження факту переслідувань позивача, або можливих переслідувань.
Пункт 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) дає визначення відмінності економічного мігранта від біженця, а саме: якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У розумінні пункту 62 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженця) УВКБ ООН заявника можна кваліфікувати мігрантом, тобто особою, яка з причин, що відрізняється від умов, які містяться у визначенні «біженець», добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці. Це може бути пов'язано бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру.
У зв'язку з цим, правовідносини, пов'язані з в'їздом іноземців на територію України для вирішення особистих питань (пошуком кращих економічних та соціальних умов життя) є сферою правового регулювання Законів України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію» з відповідним набуттям правових статусів у порядку, визначеному цими Законами.
Враховуючи зазначене, слід дійти висновку, що основною метою звернення до міграційної служби з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є легалізація перебування на території України.
Крім того, висновок ЦМУ ДМС в м. Києві та Київський області від 28 квітня 2020 року та про відмову позивачу у визнанні його біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту містить інформацію з відкритих інтернет - джерел щодо відсутності загрози при поверненні його до країни громадянської належності.
Враховуючи проведений аналіз щодо обставин заявника, викладених в заяві, та інформації по країні його походження, слід дійти висновку, що для нього не може існувати реального ризику порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 3 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, 1984 року.
Таким чином, позивач не може розглядатись як особа, якій у разі повернення до країни походження, може загрожувати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, тобто такою, що потребує додаткового захисту.
Відповідно до пункту 45 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідувань.
З аналізу матеріалів особової справи вбачається, що позивач не довів ризику загрози своєму життю та свободі, не навів достатньої аргументації своїм побоюванням, або інших доказів того, що ці побоювання є аргументованими.
Також, матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за національною ознакою. Позивач, як він зазначив, ніколи не був членом жодної політичної партії, релігійної, військової або громадської організації, а відтак побоювання зазнати переслідувань при поверненні носять характер припущень. Позивач не був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насилля, яке пов'язане з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами. Позивач ніколи не брав участі у діяльності політичних партій, релігійної чи інших організацій.
Таким чином інформація, повідомлена позивачем не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, кваліфікація для надання додаткового захисту полягає у встановленні ризиків зазнати серйозної шкоди у випадку повернення заявника до країни походження.
Відповідно до положень статті 15 Кваліфікаційної Директиви ЄС 2011/95/ЕС серйозна шкода (кваліфікаційна умова додаткового захисту) включає в себе: - смертну кару або приведення її у виконання; - тортури, нелюдське, або принизливе поводження чи покарання для заявника в країні походження; - серйозна і індивідуальна загроза життю цивільних осіб через загальнопоширене насильство в ситуації міжнародних або внутрішніх збройних конфліктів.
Вказане, в свою чергу, кореспондується з умовами, які містяться у пункті 13 частини першої статті 1 Закону (правова дефініція «особа, яка потребує додаткового захисту»).
У зв'язку з вищевикладеним, немає підстав вважати, що позивач має обґрунтовані підстави стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи, або політичних переконань.
Отже, позивачем не було надано суду документів, які б підтвердили наявність переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, висновок відповідача щодо відсутності підстав для навіть попередньої кваліфікації позивача як жертви переслідувань за однією з передбачених ознак саме біженця є обґрунтованим.
Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також позивачем не надано достатніх доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
В даному випадку, відповідно до зібраної судом інформації по країні походження позивача вбачається, що його повернення до Республіки Казахстан не несе останньому особистої загрози життю чи здоров'ю.
Отже, суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що в разі повернення до Республіки Казахстан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Республіки Казахстан.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, з'ясувавши фактичні обставини справи та проаналізувавши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
Адміністративний позов Громадянина Республіки Казахстан ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко