16 серпня 2021 року справа №200/5527/21
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Гаврищук Т.Г., секретар судового засідання Антонюк А.С., за участі представника позивача Макарова А.А., представника відповідача Балдинюка М.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року (повне судове рішення складено 01 липня 2021 року у м. Слов'янську) у справі № 200/5527/21 (суддя в І інстанції Черникова А.О.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Краматорський завод металевих конструкцій» до Відділу примусового виконання рішення Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків), Краматорського міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) про визнання протиправними дії, про скасування постанов та вимоги,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Краматорський завод металевих конструкцій» (далі - ТОВ «КЗМК») звернулось до суду із позовною заявою до Відділу примусового виконання рішень Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (далі - Відділ примусового виконання рішень, відповідач-1), Краматорського міського відділу державної виконавчої служби Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) (далі - Краматорський міський відділ, відповідач-2) про:
- визнання протиправними дії Краматорського міського відділу та Відділу примусового виконання рішень;
- визнання протиправним та скасування:
1) постанови про відкриття виконавчого провадження від 20 квітня 2021 року ВП № 65210055 в сумі 7 104 000,00 грн, винесену Краматорським міським відділом;
2) постанови про стягнення виконавчого збору від 20 квітня 2021 року ВП № 65210055 в сумі 710 400,00 грн, винесену Краматорським міським відділом;
3) постанови про розмір мінімальних витрат виконавчого провадження від 20 квітня 2021 року ВП № 65210055 в сумі 242,00 грн, винесену Краматорським міським відділом;
4) вимоги державного виконавця від 27 квітня 2021 року № 7046/023-80 Відділу примусового виконання рішень.
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач, як відповідальний платник, 20 квітня 2021 року сплатив на вказані банківські реквізити суму штрафу у загальному розмірі 7 104 000,00 грн, про що повідомив відповідачів листом від 20 квітня 2021 року. Вважав, що у зв'язку з фактичним виконанням у повному обсязі постанови про накладення штрафу уповноваженими особами № 05-16-3300/0082/10 від 10 січня 2018 року, відповідач-2 неправомірно застосував до нього стягнення виконавчого збору від 20 квітня 2021 року у сумі 710 400,00 грн та у сумі 242,00 грн, оскільки відповідач-2 не здійснював заходів примусового виконання рішення, оскаржувані постанови були винесені в день фактичної сплати позивачем штрафу у розмірі 7 104 000,00 грн.
За таких підстав, просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року позов задоволено повністю.
Не погодившись з таким судовим рішенням, відповідач-1 подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення місцевого суду, прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування апеляційної скарги зазначається, що датою виникнення грошового зобов'язання у позивача (боржника) Публічного акціонерного товариства «Краматорський завод металевих конструкцій» є саме 31.03.2021 (дата набрання чинності Постановою Верховного Суду від 31.03.2021 у справі № 805/430/18-а), тобто, вже після внесення відповідних змін до статті 27 Закону України від 02.06.2016 № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII).
Відповідач-1 наголошує, що правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 12.08.2020 у справі № 1340/5053/18, від 28.10.2020 з справі № 400/878/20, від 28.01.2021 у справі № 420/769/19 в межах спірних правовідносинах не є релевантними.
На момент виникнення грошового зобов'язання у боржника, винесення оскаржених постанов, вимоги державного виконавця від 27 квітня 2021 року № 7046/023-80, діяла редакція статті 27 Закону № 1404-VIII після внесення змін від 28.08.2018 (виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів).
Також відповідач зазначив, що винесення постанови про стягнення виконавчого збору одночасно з відкриттям виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця, а не його правом, а діючим законодавством не вимагається від виконавця перед винесенням постанови про стягнення виконавчого збору пересвідчуватись чи виконано рішення суду або ні.
Навіть виконання рішення до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження не призводить до скасування постанови про стягнення виконавчого збору, а лише має наслідком його (виконавчого збору) не стягнення.
У оскаржуваному рішенні розглядалось питання щодо правомірності саме стягнення виконавчого збору, але ніяк не винесення постанови про стягнення виконавчого збору. Апелянт звертає увагу суду, що винесення постанови про стягнення виконавчого збору та саме стягнення виконавчого збору - це різні процесуальні дії. Станом на 16.07.2021 стягнення виконавчого збору з позивача не проводилось.
Зазначене питання судом першої інстанції навіть не досліджувалось.
В судовому засіданні представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити, проти чого заперечував представник позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з наступних підстав.
Частиною 2 статті 19 Конституції України, якою встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню, є Закон № 1404-VIII.
Згідно з частиною 1 статті 1 Закону № 1404-VIII виконавче провадження, як завершальна стадія судового провадження, і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 5 Закону № 1404-VIII визначено, що примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
Частиною 1 статті 18 Закону № 1404-VІІІ на виконавця покладено обов'язок вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Пунктом 1 частини 2 статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено обов'язок виконавця здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Частинами 1, 2 статті 27 Закону № 1404-VIII встановлено, що виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.
Частиною дев'ятою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
На підставі пункту 8 Розділі 3 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02 квітня 2012 року №512/5 (далі - Інструкція №512/5) виконавчий збір стягується з боржника на підставі постанови про стягнення виконавчого збору, у якій зазначаються розмір та порядок стягнення нарахованого виконавчого збору.
Розрахунок нарахування виконавчого збору обчислюється державним виконавцем в автоматизованій системі виконавчого провадження та долучається до матеріалів виконавчого провадження.
Не пізніше наступного робочого дня з дня погашення у повному обсязі заборгованості зі сплати аліментів, повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 7, 9, 14 частини першої статті 39 Закону, державний виконавець на підставі розрахунку нарахування виконавчого збору виносить постанову про стягнення виконавчого збору.
У разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 Закону, закінчення виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 6, 7, 9 (крім випадку, передбаченого частиною дев'ятою статті 27 Закону), 11, 14 і 15 частини першої статті 39 Закону, якщо виконавчий збір не стягнуто, постанова про стягнення виконавчого збору не пізніше наступного робочого дня з дня повернення виконавчого документа (закінчення виконавчого провадження) реєструється в автоматизованій системі виконавчого провадження як виконавчий документ та підлягає виконанню в порядку, передбаченому Законом та цією Інструкцією.
Пунктом 5 частини 1 статті 3 Закону № 1404-VIII встановлено що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню, зокрема, постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору.
На підставі частини 1 статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону.
Згідно з частиною 5 статті 26 Закону № 1404-VIII виконавець не пізніше наступного робочого дня з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження.
З аналізу наведених норм вбачається, що постанова про стягнення виконавчого збору є виконавчим документом, який підлягає виконанню на загальних підставах відповідно до норм Закону № 1404-VIII та Інструкції №512/5. При цьому, державний виконавець зобов'язаний відкрити виконавче провадження на підставі такої постанови.
Частиною дев'ятою статті 27 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
У відповідності до пункту 9 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
При цьому, за змістом частини 9 статті 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Так, Законом № 1404-VIII передбачено, що виконавчий збір не стягується у разі добровільного виконання рішення суду до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Після відкриття виконавчого провадження починається примусове виконання рішення суду, за яке передбачено стягнення виконавчого збору у визначеному законом розмірі.
Матеріалами справи встановлено, що позивачем здійснювались дії щодо добровільної сплати штрафу, визначеного постановою Головного управління Держпраці у Донецькій області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 05-16-3300/0082/10 від 10 січня 2018 року у розмірі 7 104 000,00 грн., ще до відкриття виконавчого провадження ВП № 65210055.
08 квітня 2021 року позивач звернувся до Східного міжрегіонального управління Державної служби України з питань праці з проханням надати банківські реквізити та повідомити граничний строк сплати штрафу (а.с.14).
19 квітня 2021 року за вихідним № 4.8/К/1242, Східне міжрегіональне управління Державної служби України з питань праці повідомило позивача про реквізити рахунку для сплати штрафів за порушення вимог законодавства про працю, дійсні з 01 січня 2021 року.
Одночасно повідомив позивача про те, що постанова про накладення штрафу від 10 січня 2018 року у сумі 7 104 000,00 грн 19 квітня 2021 року направлена до Краматорського міського відділу (а.с.15).
Отримавши 19 квітня 2021 року реквізити для сплати штрафу, позивач наступного дня здійснив сплату штрафу у сумі 7 104 000,00 грн.
Так, згідно копії платіжного доручення № 440 від 20 квітня 2021 року позивачем сплачено 4 000 000,00 грн (а.с.16) та згідно копії платіжного доручення № 324 від 20 квітня 2021 року позивачем сплачено 3 104 000,00 грн (а.с.17), у загальній сумі 7 104 000,00 грн.
Як вбачається з представленої позивачем Виписки по банківським рахункам позивача, грошові кошти за платіжними дорученнями № 324 та № 440 від 20 квітня 2021 року були списані з рахунків позивача о 13:59 год. та 14:03 год. (а.с.152-153).
20 квітня 2021 року позивач повідомив Краматорський міський відділ про сплату штрафу у розмірі 7 104 000,00 грн (а.с.19).
Отже, судами встановлено, що в день винесення постанови про відкриття виконавчого провадження Краматорським міським відділом - 20 квітня 2021 року, позивачем в той самий день - 20 квітня 2021 року добровільно та у повному обсязі сплачений штраф, визначений постановою Головного управління Держпраці у Донецькій області про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами № 05-16-3300/0082/10 від 10 січня 2018 року у розмірі 7 104 000,00 грн.
Згідно ст. 27 Закону № 1404-VIII виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.
Відповідно до частини 1 статті 42 Закону № 1404-VIII, кошти виконавчого провадження складаються з: 1) виконавчого збору, стягнутого з боржника в порядку, встановленому статтею 27 цього Закону, або основної винагороди приватного виконавця; 2) авансового внеску стягувача; 3) стягнутих з боржника коштів на витрати виконавчого провадження.
Згідно частини 2 статті Закону № 1404-VIII, витрати органів державної виконавчої служби та приватного виконавця, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій щодо забезпечення примусового виконання рішень, є витратами виконавчого провадження.
Слід зазначити, що виконавчий збір за своєю правовою природою не є санкцією, що застосовується за невиконання рішення суду.
Виконавчий збір є платою за вчинення дій, пов'язаних з примусовим виконанням виконавчого документу, що здійснюються органами державної виконавчої служби, тобто є державним збором (платою) за таку процедуру. Отже, за своїм призначенням виконавчий збір є своєрідною винагородою державному виконавцю за вчинення заходів примусового виконання рішення за умови, що такі заходи призвели до виконання.
При цьому, стягнення виконавчого збору (крім визначених законом випадків, коли виконавчий збір не стягується) пов'язується з початком примусового виконання. Примусове виконання рішення розпочинається з моменту прийняття державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, тому одночасно з відкриттям виконавчого провадження державний виконавець повинен вирішити питання про стягнення виконавчого збору. При цьому, стягнення з боржника виконавчого збору в постанові про відкриття виконавчого провадження є обов'язком державного виконавця.
Щодо посилання позивача на практику Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 по справі № 2540/3203/18.
Спірні правовідносини у цій справі регулюються частиною другою статті 27 Закону № 1404-VIII, у редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання» від 03.07.2018 № 2475-VIII, який набрав чинності через місяць з дня його опублікування (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2018, № 36, ст. 272), тобто з 28.08.2018.
У справі № 2540/3203/18 спірні правовідносини виникли 03.08.2018, у зв'язку із винесення органом державної виконавчої служби постанови про стягнення виконавчого збору та були врегульовані частиною другою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у попередній редакції, яка передбачала, що виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.
Отже, місцевий суд правильно не врахував висновок Великої Палати Верховного Суду від 11.03.2020 по справі № 2540/3203/18, оскільки правовідносини, які виникли у цій справі не є подібними.
Разом з цим, слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Конституційний Суд України в рішенні від 9 лютого 1999 року у справі № 1-7/99 (про зворотню дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення частини першої статті 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Отже, положення статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна до 28 серпня 2018 року, зменшували відповідальність позивача як боржника у порівнянні з нормами статті 27 Закону № 1404-VІІІ у редакції, яка була чинна після 28 серпня 2018 року (Закон № 2475-VIII), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.
З урахуванням того, що внесені Законом України від 03 липня 2018 року № 2475-VIII зміни до статті 27 Закону № 1404-VІІІ погіршили становище боржника, а також того, що виконавчою службою фактично не стягнуто з боржника коштів за постановою, оскільки в день винесення постанови про відкриття виконавчого провадження позивачем фактично був сплачений штраф, суд першої інстанції дійшов вірного висновку як про відсутність у відповідача правових підстав для стягнення з позивача виконавчого збору у розмірі 710 400,00 грн відповідно, так і відкриття виконавчого провадження з виконання такого рішення органу державної виконавчої служби.
Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 1340/5053/18, від 28 жовтня 2020 року у справі № 400/878/20, від 28 січня 2021 року у справі № 420/769/19, яку місцевий суд вірно застосував при вирішенні цієї справи.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, суд зважає на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Крім того, суд зауважує, що в рішенні від 31.07.2003 р. у справі «Дорани проти Ірландії» Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття «ефективний засіб» передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.
При цьому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Салах Шейх проти Нідерландів», ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи «Каіч та інші проти Хорватії» (рішення від 17.07.2008 р.) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов'язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.
При обранні способу відновлення порушеного права позивача суд виходить з принципу верховенства права щодо гарантування цього права статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як складової частини змісту і спрямованості діяльності держави, та виходячи з принципу ефективності такого захисту, що обумовлює безпосереднє поновлення судовим рішенням прав особи, що звернулась за судовим захистом без необхідності додаткових її звернень та виконання будь-яких інших умов для цього.
На підставі аналізу встановлених судом фактичних обставин справи, місцевий суд дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, не доведено, що ним відкрито виконавче провадження до фактичного виконання позивачем рішення, яке підлягає примусовому виконанню.
Згідно з ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 72 КАС України передбачено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Статтю 73 КАС України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно до статей 74-76 КАС України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Статтею 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При цьому, судовою колегією враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись статями 291, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішення Управління забезпечення примусового виконання рішень у Донецькій області Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Харків) - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 01 липня 2021 року в справі № 200/5527/21 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 16 серпня 2021 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Колегія суддів І. В. Сіваченко
А. А. Блохін
Т. Г. Гаврищук