ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
03 серпня 2021 року м. Київ № 640/31850/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Гарник К.Ю., за участю секретаря судового засідання Основи О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 ,
ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3
до Міністерства інфраструктури України
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору
Міністерство юстиції України,
Державна служба морського та річкового транспорту України
про визнання протиправними дій, визнання протиправним та нечинним наказу, скасування державної реєстрації
за участю представників учасників справи:
від позивача 1 - Воробйова А.В.,
позивача 2 - не з'явився,
позивача 3 - не з'явився,
від відповідача - Колесник І.Ю.,
від третьої особи 1 - Гелецького П.В.,
від третьої особи 2 - Александрова О.І.
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач), адреса: АДРЕСА_1 , ОСОБА_2 (далі по тексту - позивач 2), адреса: АДРЕСА_2 , ОСОБА_3 (далі по тексту - позивач 3), адреса: АДРЕСА_3 до Міністерства інфраструктури України (далі по тексту - відповідач), адреса: 01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, в якій позивачі, з урахуванням заяви про зміну предмета позову позивача 1, просять:
- визнати протиправними дії Міністерства інфраструктури України щодо розробки та прийняття наказу №201 від 06 квітня 2021 року «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України» (далі по тексту - Наказ №201);
- визнати протиправним та нечинним наказ Міністерства інфраструктури України №201 від 06 квітня 2021 року «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України»;
- скасувати державну реєстрацію наказу Міністерства інфраструктури України №201 від 06 квітня 2021 року «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України».
В обгрунтування позовних вимог позивачі послались на те, що оскаржуваним наказом передбачається внесення змін до Положення про звання осіб командного складу та Порядку роботи Державних кваліфікаційних комісій, ключовими з яких є такі: змінюється термін «стаж плавання» на інше визначення «стаж роботи на судні», із закріпленням того, що поняття «Стаж роботи на судні» є значно ширшим ніж «стаж плавання», оскільки передбачає саме робочий трудовий стаж моряків, який враховується для визначення можливості доведення професійної придатності. Доведення факту збереження професійної придатності за допомогою підтвердження трудового стажу за визначених у наказі умов дозволяє особі не проходити обов'язкової процедури підтвердження своєї кваліфікації в Державних кваліфікаційних комісіях при підтвердженні свого звання для отримання підтвердження диплому та при продовженні терміну дії посвідчення моряка.
Тобто, на переконання позивачів, оскаржуваний наказ вносить істотні зміни до системи підготовки та дипломування моряків в частині їх часткової дерегуляції, а також істотно впливає на засади трудових відносин моряків, визначаючи порядок та спосіб підтвердження стажу роботи моряка.
Також, позивачі зазначають, що наказ №201 суперечить Конституції та положенням міжнародного договору, зокрема, щодо того, що всупереч положенням міжнародного договору, перед прийняттям оскаржуваного наказу будь-яким компетентним органом не було повідомлено інші держави -учасники конвенції ПДНВ про зміни, що впроваджуються у системі підготовки та дипломування моряків згідно із цим нормативно-правовим актом.
Крім того, позивачі посилаються на те, що здійснивши включення до оскаржуваного наказу поняття «стаж роботи на судні» та закріпивши способи його визначення і перелік документів, що можуть його підтверджувати, Міністерство інфраструктури України перейняло на себе повноваження, якими наділена виключно Верховна Рада України, оскільки здійснило на власний розсуд, за відсутності відповідного повноваження, встановленого законом, регулювання основних засох трудових відносин у морській галузі.
Крім того, оспорюваний наказ передбачає умови, що дозволяють підтвердити збереження професійної придатності моряків не через проходження підтвердження відповідності своєї кваліфікації встановленим стандартам в ДКК, а саме шляхом доведення збереження професійної придатності згідно з розділом А-І/11 Кодексу ПДНВ, проте, фактично, в оскаржуваному наказі надається перевага лише одному способу підтвердження професійної придатності у вигляді трудового стажу моряка, перевіряти достовірність якого пропонується не запитами до компаній - роботодавців та не шляхом перевірки реальності сплати податків та обов'язкових платежів за час виконання трудових функцій, а лише шляхом зіставлення із відомостями про відповідність датам перетину державного кордону, що взагалі не базується на будь-якому із положень законодавства України, положеннях будь-яких актів міжнародного законодавства, а лише є самовільним тлумаченням з боку відповідача власної правотворчої функції.
У позовних заявах позивачі також наголошують й на порушенні порядку проведення державної реєстрації нормативно-правового акта та на порушення вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», а також на порушення статті 129-1 Конституції України, зокрема, в тій частині, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року у справі № 640/31875/20, яка залишена без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2021 року, у адміністративній справі про оскарження нормативно-правових актів: постанови Кабінету Міністрів України № 739 від 19 серпня 2020 та наказу Міністерства інфраструктури України № 614 від 12 жовтня 2020 року було вжито заходи забезпечення позову, якими було заборонено Морській адміністрації виконувати повноваження щодо видачі послужних книжок моряка, підтвердження, що засвідчують визнання дипломів відповідно до вимог правша 1/10 Додатка Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками, оскількі такі повноваження продовжує здійснювати Інспекція з питань підготовки та дипломування моряків, але такими повноваженнями адміністрацію було наділено оскаржуваним наказом.
Вказані обставини стали підставою для звернення до адміністративного суду з відповідними позовними заявами.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача у відзиві на позовну заяву з урахуванням заяви про зміну предмета позову позивача 1 послався на те, що відповідач не вбачає негативного впливу оскаржуваного наказу на конкретні права чи інтереси позивача 1, в свою чергу, наполягав на тому, що останній не навів та не надав доказів на підтвердження обставин порушення цим наказом його прав та інтересів, що, на думку представника відповідача. Є підставою для відмови у задоволенні позову.
Більш того, представник відповідача послався на те, що оскаржуваний Наказ №201 на день звернення позивача 1 до адміністративного суду не був зареєстрований Міністерством юстиції України та не був офіційно оприлюднений, що, на думку представника відповідача, свідчить про звернення до суду з вимогою про скасування нормативного правового акта, який не набрав чинності.
Стосовно позовних вимог позивача 1 в частині визнання протиправними дій відповідача, представник відповідача у відзиві на позовну заяву послався на те, що відповідач при розробці та прийнятті наказу діяв у порядок, спосіб, встановлені законом та в межах, наданих йому повноважень.
Стосовно позовних вимог в частині скасування державної реєстрації оскаржуваного наказу, представник відповідача послався на те, що державна реєстрація нормативно-правових актів та її скасування здійснюється Міністерством юстиції України, що, відповідно, за твердженнями представника відповідача, виключає можливість скасування державної реєстрації наказу відповідачем, тому, як зазначив представник відповідача, вказана позовна вимога пред'явлена до неналежного відповідача та є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.
Стосовно позовних вимог в частині визнання протиправним та нечинним наказу №201, представник відповідача послався на те, що твердження позивача 1 про невідповідність наказу актам вищої юридичної сили є необгрунтованим та безпідставним, оскільки наказ відповідає положенням Конституції України, прийнятий відповідно до вимог Конвенції ПДНВ та не визначає основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці й зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки.
Також, представник відповідача зазначив, що чинним законодавством не покладено на відповідача обов'язку погоджувати проект нормативно-правового акта з профспілкою, а, навпаки, вказує на право відповідача вирішувати питання щодо врахування зауважень профспілки на власний розсуд.
Зі змісту відзиві на позовну заяву також вбачається, що представник відповідача заперечує проти доводів позивача 1 щодо порушення відповідачем вимог статті 129-1 Конституції України при виданні оскаржуваного наказу, а наслідки скасування цього наказу, на переконання представника відповідача, призведуть дестабілізації ситуації в системі підготовки та дипломування моряків, а також до фактичної паралізації зазначеної сфери.
На підставі викладеного, представник відповідача просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
У відзивах на позовні заяви позивачів 2 та 3 представник відповідача послався на аналогічні обставини тим, що викладені у відзиві на позовну заяву позивача 1.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог позивача 1 представник третьої особи 1 у письмових поясненнях на позовну заяву послався на те, що державна реєстрація оскаржуваного наказу №201 була проведена з дотриманням вимог законодавства.
Письмових пояснень на позовні заяви позивачів 2 та 3 представником третьої особи суду надано не було з невідомих суду причин.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог позивача 1 представник відповідача 2 у письмових поясненнях на позовну заяву послався на те, що позивачем 1 не доведено факту порушення саме його прав чи свобод, що, на переконання представника третьої особи 2, свідчить про те, що розробка та прийняття наказу №201 не порушували права та інтереси позивача 1, а тому підстави для задоволення позову відсутні.
Більш того, представник третьої особи 2 стверджує, що відповідач при розробці та прийнятті наказу №201 діяв у спосіб, визначений законодавством та у межах компетенції, визначеної законом.
В іншій частині письмові пояснення представника третьої особи 2 на позовну заяву позивача 1 є аналогічними обставинам, що викладені відповідачем у відзивах на позовну заяву.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2020 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без руху та останньому наданий строк для усунення виявлених судом недоліків.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 січня 2021 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 квітня 2021 року прийнято до розгляду заяву представника позивача про зміну предмету позову.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року задоволено заяву представника позивача про забезпечення позову шляхом зупинення дії наказу Міністерства інфраструктури України № 201 від 06 квітня 2021 року «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 травня 2021 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Міністерство юстиції України, про що останнього було повідомлено ухвалою суду від 14 травня 2021 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 червня 2021 року залучено до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Державну службу морського та річкового транспорту України та відмовлено у залученні до участі у справі у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Громадської організації «Українське об'єднання моряків».
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 липня 2021 року клопотання представника позивача про об'єднання адміністративних справ задоволено та об'єднано в одне провадження адміністративну справу №640/31850/20 за позовом ОСОБА_1 до Міністерства інфраструктури, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Міністерство юстиції України, Державна служба морського та річкового транспорту України про визнання протиправними дій, визнання протиправним та нечинним наказу, скасування державної реєстрації з адміністративною справою №640/15181/21 ОСОБА_3 до Міністерства інфраструктури України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії та з адміністративною справою №640/15178/21 за позовом ОСОБА_2 до Міністерства інфраструктури України про визнання протиправними дій, визнання протиправним та нечинним наказу, скасування реєстрації; присвоєно адміністративній справі єдиний унікальний номер №640/31850/20; продовжено розгляд адміністративної справи №640/31850/20 за правилами загального позовного провадження та відкладено підготовче засідання.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 липня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
В судовому засіданні 03 серпня 2021 року представник позивача 1 підтримав заявлені позовні вимоги та просив їх задовольнити, надавши суду аналогічні пояснення тим, що викладені, як у самій позовній заяві з урахуванням заяви про зміну підстав позову, так і у додаткових поясненнях до позову. Також, представник позивача 1 зазначив, що визначений у оскаржуваному наказі спосіб підтвердження стажу роботи моряка із метою збереження професійної придатності - за допомогою записів у посвідченні особи моряка та/або послужній книжці моряка є таким, що суперечить положенням законодавства України. Представник відповідача та представники третіх осіб заперечували проти задоволення позовних вимог та просили у їх задоволенні відмовити, надавши суду аналогічні пояснення тим, що викладені у відзивах на позовні заяви та письмових поясненнях на позовну заяву позивача 1, відповідно. Позивачі 2 та 3 в судове засідання не з'явились, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час та місце його проведення, надали суду письмові заяви з проханням розглянути справу за їх відсутністю, позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Так, 06 квітня 2021 року Міністерством інфраструктури України прийнято наказ №201 «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України», який зареєстрований в Міністерстві юстиції України № 583/36205 та опубліковано в Офіційному віснику України від 30 квітня 2021 року - 2021 р., № 33, стор. 424, стаття 1998, код акта 104641/2021 (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0583-21/card6#Public).
Вказаним наказом, як вбачається з його змісту, відповідно до статті 51 Кодексу торговельного мореплавства України, Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року, з поправками, пункту 4 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460 (зі змінами), Положення про Державну службу морського та річкового транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2017 року № 1095 (зі змінами), з метою спрощення процедури дипломування моряків.
Пунктом 1 Наказу №201 затверджено Зміни до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України, що додаються.
Пунктом 2 Наказу №201 внесено до наказу Міністерства інфраструктури України від 18 жовтня 2013 року № 811 «Про затвердження зразків документів осіб командного складу та суднової команди морських суден, що засвідчують належну кваліфікацію для займання посади на судні та ідентифікують їх власників», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2013 року за № 1902/24434 (зі змінами), такі зміни:
1) пункт 1 доповнено новими абзацами дванадцятим-п'ятнадцятим такого змісту:
«свідоцтва фахівця з початкової підготовки для роботи на суднах, на які поширюється дія Міжнародного кодексу з безпеки для суден, що використовують гази або інші види палива з низькою температурою спалаху (додаток 14);
свідоцтва фахівця з розширеної підготовки для роботи на суднах, на які поширюється дія Міжнародного кодексу з безпеки для суден, що використовують гази або інші види палива з низькою температурою спалаху (додаток 15);
свідоцтва фахівця з початкової підготовки для роботи на суднах, що експлуатуються в полярних водах, відповідно до вимог Полярного кодексу (додаток 16);
свідоцтва фахівця з підготовки за розширеною програмою для роботи на суднах, що експлуатуються в полярних водах, відповідно до вимог Полярного кодексу (додаток 17).»;
2) доповнити цей наказ після пункту 1 новим пунктом 2 такого змісту:
« 2. Державній службі морського та річкового транспорту України забезпечувати централізоване замовлення необхідної кількості бланків документів осіб командного складу та суднової команди морських суден, що засвідчують належну кваліфікацію для займання посади на судні та ідентифікують їх власників, і бланків послужної книжки моряка, передбачених додатками згідно з пунктом 1 цього наказу.
У зв'язку з цим пункти 2-6, як зазначено у наказі, вважати відповідно пунктами 3-7;
3) доповнено цей наказ додатками 14-17, що додаються.
Пунктом 3 доручено Директорату реформування морської та річкової галузі (Я. Ілясевич) забезпечити подання цього наказу в установленому порядку на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України.
Пунктом 4 доручено Відділу зовнішніх комунікацій забезпечити розміщення цього наказу на офіційному вебсайті Міністерства інфраструктури України.
У пункті 5 зазначено, що цей наказ набирає чинності з дня його офіційного опублікування.
Пунктом 6 передбачено, що контроль за виконанням цього наказу залишаю за собою.
Позивачі вважають вказаний наказ Міністерства інфраструктури України протиправним та таким, що виданий з порушенням вимог законодавства, що стало підставою для звернення до адміністративного суду з відповідними позовними заявами.
Так, як вбачається з наявної в матеріалах справи копії посвідчення особи моряка серії НОМЕР_1 позивач ОСОБА_1 з 10 серпня 2015 року до 10 серпня 2020 року (строк дії посвідчення) був особою яка займала посаду на борту судна України чи інших держав-учасниць Конвенції 1958 року про посвідчення особи моряків і звичайно використовуваного для морського плавання (Т.1, арк. 28-29).
Також матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 впродовж тривалого часу працював на суднах згідно з вимогами законодавства, про що свідчить наявна копія послужної книжки моряка №01804/2005/24 (Т.1, арк. 30-38).
Відповідно до копії посвідчення особи моряка серії НОМЕР_2 позивач ОСОБА_2 є особою яка займає посаду на борту судна України чи інших держав-учасниць Конвенції 1958 року про посвідчення особи моряків і звичайно використовуваного для морського плавання (Т.3, арк. 37).
Як вбачається з наявної в матеріалах справи копії посвідчення особи моряка серії НОМЕР_3 позивач ОСОБА_3 з 18 жовтня 2002 року до 18 жовтня 2007 року був особою яка займала посаду на борту судна України чи інших держав-учасниць Конвенції 1958 року про посвідчення особи моряків і звичайно використовуваного для морського плавання (Т.4, арк. 36).
Тобто, наявними в матеріалах справи доказами підтверджується, що позивачі за своєю професією є моряками, які відповідно до вимог законодавства мали підтверджувати кожні п'ять років свою кваліфікацію.
Оскаржуваний наказ №201, як вбачається з його змісту, був прийнятий з метою спрощення процедури дипломування моряків, з якою позивачі не погоджуються.
Відповідач та третя особа 2 стверджують, що позивачами не доведено факту того, що оскаржуваний ними наказ будь-яким чином порушує їхні права, свободи та інтереси, оскільки такі обставини не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.
З цього приводу слід зазначити наступне.
Завданням адміністративного судочинства в силу частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Позивачем за приписами пункту 8 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України є особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.
Статтею 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Адміністративне судочинство спрямоване на захист саме порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин, тобто для задоволення позову адміністративний суд повинен установити, що у зв'язку з прийняттям рішенням чи вчиненням дій (допущення бездіяльності) суб'єктом владних повноважень порушуються права, свободи чи охоронювані законом інтереси позивача.
З огляду на викладене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особі, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), а також встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення).
Отже, встановлення факту наявності порушення права, свободи чи інтересу особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковим під час судового розгляду.
Таким чином, обов'язковою умовою для визнання протиправним рішення (дії, бездіяльності) суб'єкта владних повноважень є наявність факту порушення останнім прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів особи, яка звернулась за їх судовим захистом.
Крім того, слід наголосити, що наказ Міністерства інфраструктури України від 06 квітня 2021 року № 201, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 28 квітня 2021 року за №583/36205 є нормативно-правовим актом, відповідно до визначення, що міститься в статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування).
Положеннями частини 2 статті 264 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16 червня 2021 року по справі № 640/16283/19, правом на оскарження нормативно-правового акту шляхом подання позову щодо його незаконності, наділені або особи, до котрих застосовується нормативно-правовий акт, або особи, котрі є суб'єктами правовідносин, у яких буде застосовано нормативно-правовий акт.
Таким чином, оскільки позивачі є моряками, що підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, до них можуть бути застосовані положення оскаржуваного Наказу №201, оскільки цим наказом вносяться зміни до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України, зокрема, до Порядку роботи Державних кваліфікаційних комісій, затвердженому наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 07 травня 2007 року № 377, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 23 травня 2007 року за № 529/13796, а також вносяться зміни до наказу Міністерства інфраструктури України від 18 жовтня 2013 року № 811 «Про затвердження зразків документів осіб командного складу та суднової команди морських суден, що засвідчують належну кваліфікацію для займання посади на судні та ідентифікують їх власників», зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07 листопада 2013 року за № 1902/24434 (зі змінами), а тому, твердження представника відповідача та представника третьої особи 2 в частині того, що станом на час звернення до суду з цими позовами не надано належних доказів порушеного права позивачів, є необгрунтованими, оскільки законодавець в даному випадку не пов'язує звернення до суду за захистом свого вже порушеного права, а навпаки визначає право особи на звернення до суду до настання події, з якою може бути пов'язано таке порушення.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
1) Щодо позовних вимог в частині визнання протиправними дій Міністерства інфраструктури України щодо розробки та прийняття наказу №201 від 06 квітня 2021 року «Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України».
Відповідно до Закону України «Про приєднання України до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року» від 01 листопада 1996 року №464/96-ВР Верховною Радою України постановлено приєднатися від імені України до Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року
В свою чергу, Законом України «Про Центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року №3166-VI встановлено, що систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади (частина 1 статті 1 Закону).
Частиною 2 статті 1 цього Закону передбачено, що Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.
Статтею 16 Закону України «Про Центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 року №3166-VI визначено, що центральні органи виконавчої влади утворюються для виконання окремих функцій з реалізації державної політики як служби, агентства, інспекції, комісії. Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів згідно із законодавством.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року №462 затверджено Положення про Міністерство інфраструктури України (далі по тексту - Положення), відповідно до пункту 1 якого Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінінфраструктури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв'язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості).
Підпунктами 2, 5 пункту 4 Положення передбачено, що Мінінфраструктури відповідно до покладених на нього завдань розробляє проекти законів та інших нормативно-правових актів з питань, що належать до його компетенції; здійснює нормативно-правове регулювання у сферах, які належать до його компетенції.
В свою чергу, підпунктом 15 пункту 4 Положення передбачено, що Мінінфраструктури відповідно до покладених на нього завдань також бере участь у міжнародному співробітництві та забезпечує виконання зобов'язань України, що випливають із членства у міжнародних організаціях, об'єднаннях та інституціях, укладає міжнародні договори.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що до повноважень відповідача, як центрального органу виконавчої влади у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв'язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибної промисловості) належить, у тому числі, розробка та прийняття нормативно-правових актів, що регулюють вказані вище сфери, що відповідно, свідчить про необгрунтованість позовних вимог позивачів в цій частині та про відсутність правових підстав для їх задоволення.
2) Щодо позовних вимог в частині визнання протиправним та нечинним Наказу №201, суд виходить з такого.
Як вже було зазначено судом, оскаржуваний Наказ №201 був прийнятий відповідно до статті 51 Кодексу торговельного мореплавства України, Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року, з поправками, пункту 4 Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 30 червня 2015 року № 460 (зі змінами), Положення про Державну службу морського та річкового транспорту України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2017 року № 1095 (зі змінами), з метою спрощення процедури дипломування моряків.
Пунктом 1 Наказу №201 затверджено Зміни до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України, що додаються, зокрема, внесено зміни до Порядку роботи Державних кваліфікаційних комісій, затвердженому наказом Міністерства транспорту та зв'язку України від 07 травня 2007 року № 377, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 23 травня 2007 року за № 529/13796 (із змінами).
Позивачі наголошують на тому, що вказаним наказом істотно змінюється система підготовки та дипломування моряків в частині їх часткової дерегуляції, що, в свою чергу істотно впливає на засади трудових відносин моряків, визначаючи порядок та спосіб підтвердження стажу роботи моряка у спосіб, який не передбачений законами України та який не відповідає вимогам українського законодавства.
Так, у відповідності до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно- правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Статтею 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Статтею 1 Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року передбачено, що сторони зобов'язались здійснювати положення Конвенції та її Додатка, який становить невід'ємну частину Конвенції. Будь-яке посилання на Конвенцію означає водночас і посилання на Додаток. Сторони зобов'язуються видавати усі закони, декрети, накази і правила та вживати усіх інших заходів, які можуть бути потрібні для повного здійснення положень Конвенції з метою забезпечення того, щоб, з точки зору охорони людського життя і збереження майна на морі, а також захисту морського середовища, моряки на суднах мали належну кваліфікацію і були здатні виконувати свої обов'язки.
Відповідно до правила 1/10 Манільських поправок до додатка Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року кожна Адміністрація забезпечує дотримання положень цього правила для визнання, шляхом підтвердження згідно з пунктом 7 правила 1/2, диплома, виданого іншою Стороною або за її вповноваженням, капітану, особі командного складу або радіооператору, а також щоб:
. 1 Адміністрація підтвердила, за допомогою оцінки цієї Сторони, яка може включати перевірку центрів підготовки та процедур, що вимоги Конвенції відносно стандартів компетентності, підготовки та дипломування, а також стандартів якості повністю дотримуються; та
.2 з відповідною Стороною була домовленість, що вона буде негайно повідомляти про будь-які значні зміни у системі підготовки та дипломування, які впроваджуються згідно з Конвенцією.
Наведені свідчить, що на компетентні органи України покладаються обов'язок попереднього повідомлення інших сторін Конвенції перед запровадженням змін у системі підготовки та дипломування моряків.
Проте, матеріали справи не містять доказів того, що перед прийняттям оскаржуваного наказу будь-яким компетентним органом було повідомлено інші держави -учасники конвенції ПДНВ про зміни, що впроваджуються у системі підготовки та дипломування моряків згідно із цим нормативно-правовим актом.
Крім того, позивачі зазначають, що Кодексом торговельного мореплавства України не визначено способу визначення стажу моряка, способів його обчислення та його документального підтвердження, тому, зазначають, що оскаржуваний Наказ №201 передбачає такі факти можуть бути підтверджені посвідченням особи моряка та послужною книжкою моряка.
Також, позивачі стверджують, що оскаржуваним Наказом №201 надано визначення поняття «стаж роботи на судні», закріплено способи його визначення і перелік документів, що можуть його підтверджувати.
Дійсно, оскаржуваним наказом №201 внесено зміни у Положення про звання осіб командного складу морських суден та порядку їх присвоєння, затверджене наказом Міністерства інфраструктури України від 07 серпня 2013 року № 567, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 23 серпня 2013 року за № 1466/23998 (із змінами), а саме, абзац дев'ятнадцятий пункту 4 розділу І викладено в такій редакції: «стаж роботи на судні - робота або проходження практичної підготовки на судні, що відноситься до видачі або підтвердження диплома або присвоєння іншої кваліфікації;».
Більш того, Наказом №201 внесено зміни, які встановлюють необхідний перелік документів, який має надати особа для підтвердження такого стажу.
З цього приводу слід зазначити наступне.
Згідно зі статтею 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки.
Тобто, саме законами України, а не підзаконними нормативно-правовими актами може визначатись питання, яке стосується регулювання питань трудового стажу та способу його визначення.
Згідно зі статтями 51 Кодексу торговельного мореплавства України (далі по тексту - КТМ України, в редакції, що діяла на момент прийняття оскаржуваного наказу) до зайняття посад капітана та інших осіб командного складу допускаються особи, які мають відповідні звання, встановлені Положенням про звання осіб командного складу морських суден та порядок їх присвоєння, що затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах морського і річкового транспорту. До зайняття посад командного складу, для яких не передбачено присвоєння звання, а також членів суднової команди допускаються особи, які мають видані у встановленому порядку відповідні документи, що підтверджують їх кваліфікацію, необхідну для виконання обов'язків на судні.
Суд погоджується з твердженнями позивачів, що у КТМ України не визначено способу визначення стажу роботи моряка, способів його обчислення та його документального підтвердження, а статтею 62 Закону України «Про пенсійне забезпечення» та статтею 48 Кодексу законів про працю України визначено, що основним документом про трудову діяльність працівника є трудова книжка. В свою чергу, порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Наведене свідчить, що Уряд уповноважений відповідно до закону визначати порядок підтвердження наявного трудового стажу у випадку відсутності трудової книжки.
В свою чергу, у правовідносинах, що стосуються підтвердження стажу роботи моряка, відсутній спеціальний закон, який визначає відповідні положення, натомість, Конвенція ПДНВ, Кодекс ПДНВ та Манільські поправки до них визначають поняття «схвалений стаж», що означає обов'язок переконатись, що відповідна робота стосувалася кваліфікації, на яку претендує моряк, беручи до уваги, що, крім початкового ознайомлення з роботою на морських суднах, метою такого стажу є надання можливості моряку під належним керівництвом отримати теоретичну підготовку та практичні навички у сфері тих безпечних і належних морських практик, процедур та порядку дій, які мають відношення до шуканої кваліфікації.
Таким чином, позивачі вірно стверджують, що обов 'язковою умовою для схваленного стажу в розумінні як міжнародного законодавства, так і національного законодавства України, є підтвердження відповідного трудового стажу моряка належними документами.
Наказ №201 передбачає, що відповідні факти можуть підтверджуватись посвідченням особи моряка та послужною книжкою моряка.
В свою чергу, Порядок заповнення, видачі та обліку Послужної книжки моряка затверджений наказом Інспекції з питань підготовки і дипломування моряків № 29 від 30 березня 2005 року, зі змісту якої вбачається, що вона видана з метою встановлення єдиних вимог щодо порядку заповнення, видачі та обліку Послужних книжок моряка, є внутрішнім нормативним документом Міністерства транспорту та зв'язку України, і визначає лише порядок заповнення, видачі та обліку послужних книжок моряка (п.1.1. Інструкції).
Проте, вказана Інструкція не зареєстрована у Міністерстві юстиції України як нормативно- правовий акт, що. Відповідно, свідчить, що вона не може вважатись такою, що підлягає обов'язковому застосуванню.
Слід також погодитись з позицією позивачів й в тій частині, що на теперішній час у Інспекції з питань підготовки та дипломування моряків взагалі відсутні будь-які повноваження у відповідній сфері, а тому вказаний наказ Інспекції, який не є нормативно- правовим актом, не може застосовуватись як джерело регулювання суспільних відносин поза межами діяльності цієї організації.
Тобто, послужна книжка моряка відповідно до законодавства України не відноситься до документів, що можуть підтверджувати трудовий стаж.
Таким чином, здійснивши включення до спірного наказу поняття «стаж роботи на судні» та закріпивши способи його визначення і перелік документів, що можуть його підтверджувати, Міністерство інфраструктури України перейняло на себе повноваження, якими наділена виключно Верховна Рада України.
Крім того, слід наголосити, що Наказ №201 передбачає й такі умови, що дозволяють підтвердити збереження професійної придатності моряків не через проходження підтвердження відповідності своєї кваліфікації встановленим стандартам в ДКК, а саме шляхом доведення збереження професійної придатності згідно з розділом А-І/11 Кодексу ПДНВ шляхом:
документального підтвердження стажу роботи на судні з виконання функцій, що відповідають наявному диплому, протягом періоду не менше ніж загалом дванадцять місяців із попередніх п'яти років або загалом три місяці з попередніх шести місяців безпосередньо перед підтвердженням диплома; або
завершення стажу роботи на судні з виконання функцій, що відповідають наявному диплому, протягом не менше ніж трьох місяців на позаштатній посаді чи на посаді командного складу, нижчій за ту, яка передбачена дійсним наявним дипломом, безпосередньо перед зайняттям посади, для якої цей диплом є дійсним.
Збереження професійної придатності для роботи на танкерах доводиться шляхом:
документального підтвердження стажу роботи на судні, з виконанням при цьому функцій відповідно до отриманого диплома або підтвердження, протягом загалом не менше трьох місяців з попередніх п'яти років;
наявності чинних свідоцтв про відповідну схвалену обов'язкову підготовку.
Якщо особа не може довести збереження професійної придатності згідно з розділом А-І/11 Кодексу ПДНВ шляхом підтвердження стажу роботи на судні, вона повинна підтвердити в ДКК відповідність своєї кваліфікації встановленим стандартам.
При цьому, згідно за правилом 1/11 додатку до Конвенції ПДНВ (в редакції Манільських поправок) кожний капітан, особа командного складу та радіооператор, які мають професійний диплом, виданий або визнаний на підставі будь-якої глави Конвенції, крім глави VI, які працюють на судні або мають намір повернутися на судно після проміжку часу, проведеного на березі, повинні для підтвердження придатності для роботи на суднах, через строк, що не перевищує п'яти років:
1. відповідати вимогам щодо придатності за станом здоров'я, приписаним правилом
1/9; та
2. доводити збереження професійної придатності згідно з розділом А-І/11 Кодексу
ПДНВ.
Кожний капітан, особа командного складу та радіооператор для продовження роботи на суднах, стосовно яких на міжнародному рівні були погоджені спеціальні вимоги до підготовки, повинні успішно пройти схвалену відповідну підготовку.
Кожний капітан та особа командного складу для продовження роботи на танкерах повинні відповідати вимогам пункту 1 цього правила, а також доводити збереження професійної придатності для роботи на танкерах згідно з розділом А-І/11, пунктом З Кодексу ПДНВ. через проміжки часу, що не перевищують п'яти років.
В свою чергу, відповідно до розділу А-І/11 Кодексу ПДНВ збереження професійної придатності, як це вимагається згідно з правилом 1/11, доводиться шляхом:
1. наявності схваленого стажу роботи на судні з виконанням при цьому функцій, що відповідають наявному диплому, на строк не менше:
1.1. загалом дванадцяти місяців з попередніх п'яти років, або
1.2. загалом трьох місяців з попередніх шести місяців безпосередньо перед підтвердженням дійсності диплома; або
2. виконання функцій, що вважаються еквівалентними стажу роботи на судні, який вимагається пунктом 1.1; або
3. проходження схваленої перевірки; або
4. успішного закінчення схваленого курсу або курсів підготовки; або .5 завершення схваленого стажу роботи на судні з виконанням при цьому функцій, відповідних наявному диплому, протягом не менше трьох місяців на понадштатній посаді чи на посаді командного складу, нижчій за ту, яка передбачена дійсним наявним дипломом, безпосередньо перед зайняттям посади, для якої цей диплом є дійсним.
Збереження професійної придатності для роботи на танкерах, що вимагається згідно з правилом 1/11 пунктом 3. повинно встановлюватися:
1. схваленим стажем роботи на судні, з виконанням при цьому функцій відповідно до отриманого диплома або підтвердження, протягом загалом не менше трьох місяців з попередніх п'яти років; або
2. успішним закінченням відповідного схваленого навчального курсу або курсів.
Тобто, дозволяє дійти висновку, що Наказ №201 не передбачає таких підстав для підтвердження професійної придатності моряків як:
- виконання функцій, що вважаються еквівалентними стажу роботи на судні, який вимагається пунктом 1.1 (протягом періоду не менше ніж загалом дванадцять місяців із попередніх п'яти років або загалом три місяці з попередніх шести місяців безпосередньо перед підтвердженням диплома);
- успішного закінчення схваленого курсу або курсів підготовки.
Вказані підстави відповідно до розділу А-І/11 Кодексу ПДНВ є самостійними та окремими обставинами, що можуть підтверджувати збереження професійної придатності моряка, проте, вони не були включені до оскаржуваного наказу. Тобто, фактично, в оскаржуваному наказі надається перевага лише одному способу підтвердження професійної придатності у вигляді трудового стажу моряка, перевіряти достовірність якого пропонується не запитами до компаній - роботодавців та не шляхом перевірки реальності сплати податків та обов'язкових платежів за час виконання трудових функцій, а лише шляхом зіставлення із відомостями про відповідність датам перетину державного кордону, що взагалі не базується на будь-якому із положень законодавства України, положеннях будь-яких актів міжнародного законодавства, а лише є самовільним тлумаченням з боку відповідача власної правотворчої функції.
Щодо посилань позивачів на відсутність висновку цифрової експертизи, суд зазначає, що відповідно до висновку про державну реєстрацію нормативно-правового акта від 28 квітня 2021 року №760-10.1.3-21 (Т.2, арк. 120-124) така цифрова експертиза Наказу №201 була проведена та Мінцифрою надано відповідний висновок від 23 квітня 2021 року про відповідність наказу вимогам законодавства у сферах інформатизації, електронного урядування, формування і використання національних електронних інформаційних ресурсів, розвитку інформаційного суспільства, електронної демократії, електронного документообігу, надання адміністративних послуг, цифрового розвитку, електронних довірчих послуг та електронної ідентифікації.
Тобто, такі твердження позивачів спростовані наявними в матеріалах справи доказами.
Більш того, позивачі стверджують, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», обгрунтовуючи ці доводи, позивачі посилаються на листи Державної регуляторної служби України від 20 листопада 2020 року №7454/0/20-20 та від 27 листопада 2020 року №7603/0/20-20.
В той же час, слід зауважити, що вказані листи Державної регуляторної служби України стосуються постанови Кабінету Міністрів України від 19 серпня 2020 року №739 «Деякі питання підготовки та дипломування моряків» та наказу Міністерства інфраструктури України від 12 жовтня 2020 року №614, які не є предметом даного спору, а тому посилання позивачів на ці листи, в обгрунтування протиправності наказу №201 є безпідставним.
Більш того, слід наголосити, що листом від 15 березня 2021 року №1088/0/20-21 Державна регуляторна служба України надала свій висновок щодо проекту оскаржуваного наказу, в якому зазначила, що вказаний проект наказу не містить норм регуляторного характеру, а його прийняття не потребує реалізації передбачених Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» процедур.
Крім того, суд наголошує, що ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року у справі № 640/31875/20, яка набрала законної сили на підставі постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 09 березня 2021 року та залишена без змін постановою Верховного Суду від 13 травня 2021 року, вжито заходи забезпечення, зокрема,
- заборонено Державній службі морського та річкового транспорту України до набрання законної сили рішенням суду у цій справі виконувати повноваження, визначені постановою Кабінету Міністрів України, а саме:
утворення постійно діючих державних кваліфікаційних комісій для підтвердження кваліфікації моряків, забезпечення їх роботи, а також підтвердження кваліфікації моряків у постійно діючих державних комісіях;
підтвердження дійсності визначених законодавством документів моряків, що засвідчують їх кваліфікацію;
проведення аналізу міжнародного та національного досвіду у сфері підготовки, оцінки компетентності та дипломування членів екіпажів морських торгівельних суден;
організація за дорученням Мініфраструктури проведення науково-дослідних та науково-методичних робіт стосовно вдосконалення національної системи підготовки, оцінки компетентності та дипломування моряків, участь у їх вихованні;
здійснення за дорученням Мініфраструктури представництва та захисту в Міжнародній морській організації інтересів України з питань підготовки, оцінки компетентності та дипломування моряків, аналіз та узагальнення пропозицій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо розгляду таких питань в Міжнародній морській організації та подання узагальнених пропозицій до Мінінфраструктури;
підготовки за дорученням Мінінфраструктури звітів та іншої інформації для подання її до Міжнародної морської організації, здійснення запитів та надання відповідей щодо дійсності документів моряків, що засвідчують їх кваліфікацію, а також пільгових дозволів, передбачених Міжнародною конвенцією про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками, уповноваженим органом іноземних держав - Сторін Конвенції та судноплавним компаніям, фізичним або юридичним особам, які надають послуги з працевлаштування моряків;
видача послужних книжок моряка, підтвердження, що засвідчують визнання дипломів відповідно до вимог правила І/10 Додатка Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками;
видача пільгових дозволів, передбачених Міжнародною конвенцією про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками;
проведення атестації інструкторів навчально-тренажерних закладів, що здійснюють підготовку моряків, згідно з вимогами правила І/6 Міжнародної конвенції про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками;
ведення єдиного Державного реєстру документів моряків, передбачених Міжнародною конвенцією про підготовку і дипломування моряків та несення вахти 1978 року з поправками.
Тобто, в даному випадку, оскільки Наказ №201 був прийнятий, у тому числі, з посиланням на Положення про Державну службу морського та річкового транспорту, та яким на цю службу, покладено певні обов'язки, внесено зміни до Порядку роботи Державних кваліфікаційних комісій, а ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 грудня 2020 року у справі №640/31875/20 вчиняти такі дії було заборонено, суд дійшов висновку, що відповідачем порушено положення статті 129-1 Конституції України щодо обов'язковості виконання судових рішень на всій території України, відповідно, протиправно прийнято оскаржуваний Наказ №201, що, в свою чергу, свідчить про його нечинність.
3) Щодо позовних вимог в частині скасування державної реєстрації Наказу №201, суд зазначає наступне.
Постановою Кабінету Міністрів України №228 від 02 липня 2014 року затверджено Положення про Міністерство юстиції України, відповідно до пункту 1 якого Міністерство юстиції України (Мін'юст) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до підпунктів 8,9 пункту 4 цього Положення Мін'юст відповідно до покладених на нього завдань: здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації; скасовує рішення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації.
В свою чергу, статтею 1 Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» від 03 жовтня 1992 року №493 передбачено, що з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації.
Згідно пункту 2 цього Указу Державну реєстрацію здійснюють: нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю - Міністерство юстиції України.
Процедуру подання до органів юстиції нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації, та єдиний механізм їх розгляду і державної реєстрації визначає Порядок подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до органів юстиції та проведення їх державної реєстрації, затверджений Наказом Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 26 березня 2020 року № 1207/5), у відповідності до абзацу 2 підпункту 1 пункту 11 якого наказ про державну реєстрацію нормативно-правового акта оформляється окремо щодо кожного зареєстрованого нормативно-правового акта або включає список нормативно-правових актів, щодо яких прийнято рішення про державну реєстрацію. До наказу додається висновок про державну реєстрацію нормативно-правового акта (додаток 2), який підписується виконавцем та у разі наявності керівниками відповідних структурних підрозділів (згідно з розподілом обов'язків в органі юстиції), погоджується керівником структурного підрозділу державної реєстрації нормативно-правових актів і затверджується заступником керівника органу юстиції (згідно з розподілом обов'язків). Цей висновок не подається, якщо головним розробником нормативно-правового акта є Міністерство юстиції, розробниками - центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції, а правові аспекти, зазначені у пункті 10 цього Порядку, відображаються у пояснювальній записці до проєкту нормативно-правового акта.
З аналізу вищезазначених положень законодавства слід дійти висновку, що саме на Міністерство юстиції України покладено обов'язок щодо державної реєстрації нормативно-правових актів. При цьому, саме державна реєстрація такого акта відбувається на підставі відповідного наказу.
В матеріалах справи наявна копія наказу Міністерства юстиції України «Про державну реєстрацію нормативно-правового акта» від 28 квітня 2021 року №1553/5, яким зареєстровано оскаржуваний наказ Міністерства інфраструктури України від 06 квітня 2021 року №201.
В свою чергу, слід зауважити, що позивачами в межах спірних правовідносин не оскаржується вказаний вище наказ Міністерства юстиції України, останнє не є відповідачем у справі, а, Міністерство інфраструктури України, відповідно, не є тим органом державної влади, який уповноважений здійснювати реєстрацію нормативно-правових актів, останнє в даному випадку є виключно суб'єктом нормотворення на державну реєстрацію.
Наведене в сукупності свідчить про необгрунтованість вказаних позовних вимог, адже вони пред'явлені не до тієї особи, яка має відповідати за цими позовними вимогами, а позивачами, в свою чергу, не було заявлено відповідне клопотання про залучення Міністерства юстиції України у якості співвідповідача або другого відповідача, в порядку визначеному законодавством.
У зв'язку з чим, позовні вимоги в частині скасування державної реєстрації Наказу №201 задоволенню не підлягають.
Проте, суд вважає за доцільне наголосити, що позивачі, у разі якщо вважають, що їх права, свободи або інтереси порушені Міністерством юстиції України внаслідок державної реєстрації оскаржуваного Наказу №201, не позбавлені права звернутись до суду з самостійними позовними вимогами у порядку, встановленому законом.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до пункту 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На переконання суду, відповідачем не доведено правомірності вчинених дій, з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
Як вбачається з наявної у матеріалах справи квитанції, позивачем 1 під час звернення з даним позовом до суду сплачено судовий збір у розмірі 840,80 грн, позивачами 2 та 3 по 2724,00 грн кожним. Відтак, враховуючи розмір задоволених уточнених позовних вимог, суд присуджує на користь позивача 1 судові витрати у розмірі 280,27 грн, а на користь позивачів 2 та 3 - по 908,00 грн кожному.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 72-77, 139, 241-245, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
1. Адміністративні позови ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - задовольнити частково.
2. Визнати протиправним та нечинним наказ Міністерства інфраструктури України №201 від 06 квітня 2021 року "Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України".
3. У задоволенні інших позовних вимог відмовити.
4. Зобов'язати Міністерство інфраструктури України невідкладно опублікувати резолютивну частину цього рішення суду після набрання ним законної сили у виданні, в якому було офіційно оприлюднено наказ Міністерства інфраструктури України від 06 квітня 2021 року 201 "Про внесення змін до нормативно-правових актів Міністерства транспорту та зв'язку України та Міністерства інфраструктури України".
5. Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_4 , РНОКПП НОМЕР_4 ) понесені ним судові витрати у розмірі 280,27 грн (двісті вісімдесят гривень 27 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства інфраструктури України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, код ЄДРПОУ 37472062).
6. Стягнути на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) понесені ним судові витрати у розмірі 908,00 грн (дев'ятсот вісім гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства інфраструктури України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, код ЄДРПОУ 37472062).
7. Стягнути на користь ОСОБА_3 ( АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_6 ) понесені ним судові витрати у розмірі 908,00 грн (дев'ятсот вісім гривень 00 копійок) за рахунок бюджетних асигнувань Міністерства інфраструктури України (01135, місто Київ, проспект Перемоги, будинок 14, код ЄДРПОУ 37472062).
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів, з дня складання повного тексту рішення.
Суддя К.Ю. Гарник
Повний текст рішення суду виготовлений 06 серпня 2021 року.