Справа № 450/2824/15-ц Головуючий у 1 інстанції: Мельничук І.І.
Провадження № 22-ц/811/156/21 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С. М.
Категорія:63
20 липня 2021 року м.Львів
Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого - судді Бойко С.М.,
суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Юзефович Ю.І.,
з участю: позивача ОСОБА_1 , її представника -
ОСОБА_2 , представника третьої особи
ОСОБА_3 - ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 на рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 листопада 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, фермерського господарства «Нагорянка», фермерського господарства «Дрофа» про усунення перешкод у користуванні житлом, скасування рішення про надання права власності, скасування свідоцтва про право власності, скасування реєстрації права власності, та позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області, Нагорянського сільськогосподарського кооперативу Пустомитівського району Львівської області, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про скасування рішення про надання права власності, скасування свідоцтва про право власності, скасування реєстрації права власності,
У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила: визнати незаконним та скасувати рішення засідання правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» від 22 листопада 1994 року №36, видане 29 серпня 1996 року, про визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 ; визнати незаконним та скасувати свідоцтво від 10 лютого 1997 року про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_4 ; визнати незаконною та скасувати реєстрацію права власності на квартиру та зобов'язати ОСОБА_4 не чинити їй перешкоди в користуванні квартирою шляхом вселення до квартири.
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 згідно з ордером №55 від 09 червня 1987 року було надано у користування ОСОБА_4 на сім'ю з шести осіб, однак, батько приватизував квартиру одноособово без урахування тих обставин, що на момент приватизації вона була неповнолітньою й також мала право на частку у спірній квартирі.
Зазначала, що, отримавши квартиру у власність незаконно та з порушенням прав інших членів родини, відповідач ОСОБА_4 чинить їй перешкоди у користуванні житлом, в якому вона увесь час була зареєстрована і іншого постійного житла у користуванні не має.
Просила врахувати, що про приватизацію квартири відповідачем ОСОБА_4 їй стало відомо лише у грудні 2015 року з отриманої на запит адвоката інформації та копій документів.
У лютому 2016 року третя особа ОСОБА_3 звернулася до суду із самостійними позовними вимогами на предмет спору і просила: визнати незаконним та скасувати рішення засідання правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» від 22 листопада 1994 року №36, видане 29 серпня 1996 року, про визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 ; визнати незаконним та скасувати свідоцтво від 10 лютого 1997 року про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_4 , та визнати незаконною і скасувати реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 .
Свої вимоги обґрунтовувала тим, що квартира АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 є її єдиним житлом, до якого вона вселилася як член сім'ї ОСОБА_4 (дочка) та завжди вважала себе співвласником спірної квартири, що надавалася їхній сім'ї, як багатодітній, тому площа квартири була розрахована й на неї. На момент приватизації квартири вона була неповнолітньою, тому не мала можливості вчиняти дії щодо оформлення права власності на неї. Батько свідомо не включив її та інших дітей у приватизацію квартири з метою одноособового привласнення квартири.
Враховуючи те, що про порушення своїх прав вона дізналась у січні 2016 року, коли отримала копію позовної заяви батька про визнання її такою, що втратила право користування квартирою, вважає, що строк на звернення до суду із вказаним позовом нею не пропущено.
Рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 листопада 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_4 не чинити ОСОБА_1 перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_3 шляхом вселення ОСОБА_1 в квартиру АДРЕСА_3 .
В задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 та позовних вимог третьої особи ОСОБА_3 відмовлено за спливом позовної давності.
Рішення суду оскаржили позивач ОСОБА_1 , третя особа ОСОБА_3 та відповідач ОСОБА_4 .
Позивач ОСОБА_1 , просить рішення суду скасувати в частині незадоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення, яким визнати причини пропуску строку позовної давності поважними та позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Свої доводи апелянт обґрунтовує тим, що суд, відмовляючи в позові щодо скасування правовстановлюючих документів на спірну квартиру, позбавив її права на приватизацію житлового приміщення, яке надане державою з розрахунку площі і для неї ( ОСОБА_1 ), і для її сестри ОСОБА_3 .
Вважає, що рішення суду в оскаржуваній частині прийняте з порушенням норм матеріального права та без урахування фактичних обставин справи і наданих на підтвердження цих обставин доказів.
Зазначає, що судом не враховано основоположні законодавчі акти, які гарантують особі право на житло та участь в приватизації державного житлового фонду.
Окрім того, зазначає, що суд не дав належної правової оцінки довідкам обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (далі - ОКП ЛОР «БТІ та ЕО»), якими підтверджено ту обставину, що вона із сестрою не звертались до названого реєструючого органу із заявами (запитами) відносно спірної квартири та її власника, а тому їм не було відомо про приватизацію квартири батьком, що, на переконання апелянта, підтверджує поважність пропуску ними строку на звернення до суду із вказаним позовом.
Наголошує, що приватизація спірного будинку відбулася з порушенням нумерації будинків, а тому існувала об'єктивна підстава неможливості отримання вказаної інформації, оскільки квартира АДРЕСА_1 , згідно документів БТІ, має інших власників, а саме: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , однак, висновки суду по цьому факту в оскаржуваному рішенні відсутні.
Звертає увагу, що лише у грудні 2015 року з відповіді на запит адвоката їй стало відомо про приватизацію квартири батьком, а тому просила суд цю обставину врахувати на підтвердження поважності причин пропуску нею строку позовної давності.
Апелянт ОСОБА_3 просила рішення суду скасувати в частині незадоволених позовних вимог ОСОБА_1 , які є аналогічними з її позовними вимогами, і ухвалити нове рішення, яким визнати незаконним та скасувати рішення засідання правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» від 22 листопада 1994 року №36, видане 29 серпня 1996 року, про визнання за ОСОБА_4 права власності на квартиру АДРЕСА_1 , визнати незаконним та скасувати свідоцтво від 10 лютого 1997 року про право власності на квартиру, видане на ім'я ОСОБА_4 ; визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_4 на квартиру.
Доводи апелянта ОСОБА_3 за своїм змістом є аналогічними доводам апелянта ОСОБА_1 .
Апелянт ОСОБА_3 просила врахувати, що їхнє з сестрою право на приватизацію квартири порушене батьком - відповідачем ОСОБА_4 і про порушення свого права вона дізналась лише у січні 2016 року, отримавши копію позовної заяви ОСОБА_4 про визнання її такою, що втратила право на користування спірною квартирою, позаяк, вона зі своїм чоловіком проживали в квартирі, робили у ній ремонт, давали кошти ОСОБА_4 на оплату комунальних послуг, що підтверджено в судовому засіданні показаннями свідків, яких суд безпідставно не взяв до уваги та дійшов помилкового висновку про те, що вона не проявляла інтересу до квартири.
Вважає, що суд безпідставно застосував наслідки спливу позовної давності, не визнавши поважними причини пропуску строку позовної давності, про поновлення якого вона просила у своєму клопотанні.
Апелянт ОСОБА_4 просив скасувати рішення в частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_1 про зобов'язання його ( ОСОБА_4 ) не чинити перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_3 , шляхом вселення ОСОБА_1 в цю квартиру, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні цієї позовної вимоги відмовити, а в решті, рішення суду просить залишити без змін.
Апелянт вважає, що наявними в матеріалах справи доказами підтверджується факт не проживання та тривалої відсутності ОСОБА_1 та ОСОБА_3 у спірній квартирі, однак, суд не дав цим доказам належної правової оцінки. Окрім цього, зазначає, що пропущено строк позовної давності для звернення ОСОБА_1 до суду з таким позовом.
Стверджує, що він самостійно оплачував за житлово-комунальні послуги.
В судове засідання апеляційного суду відповідачі не з'явились, про дату, час і місце розгляду справи всі були належним чином повідомлені, зокрема, згідно поштового рекомендованого повідомлення, відповідачу ОСОБА_4 вручено судову повістку 17.06.2021 року, клопотань про відкладення розгляду справи до суду не надходило, тому справу розглянуто відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України у їхній відсутності.
Заслухавши пояснення сторони позивача та третьої особи в підтримання поданих ними апеляційних скарг і в заперечення апеляційної скарги відповідача ОСОБА_4 , перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог ст.367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційних скарг без задоволення з наступних підстав.
Судом встановлено, що предметом спору є квартира АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 .
У спірну квартиру ОСОБА_4 вселився на підставі ордера №55 від 09 червня 1987 року, виданого виконавчим комітетом Пустомитівської районної ради народних депутатів на сім'ю в складі шести осіб.
Ордер видано на підставі рішення виконавчого комітету Солонківської сільської ради народних депутатів від 15 січня 1987 року та спільного рішення адміністрації колгоспу «Солонківський».
Рішенням засідання правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» від 22 листопада 1994 року №36, виданим 29 серпня 1996 року, ОСОБА_4 передано у власність квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 .
На підставі вказаного рішення проведена державна реєстрація права власності ОСОБА_4 на квартиру із видачею свідоцтва від 10 лютого 1997 року про право власності.
За змістом рішення засідання правління сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» від 22 листопада 1994 року №36, спірну квартиру передано у власність ОСОБА_4 на підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та постанови Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 1992 року №572 «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» за заявою квартиронаймачів с. Солонка.
Отже, квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 відповідач ОСОБА_4 разом із сім'єю, до членів якої входили неповнолітні на той час його дочки: позивач ОСОБА_1 та третя особа ОСОБА_3 , використовував на умовах найму.
Свідоцтво про право власності на квартиру від 10 лютого 1997 року видано ОСОБА_4 органом приватизації із посиланням у змісті вказаного правовстановлюючого документа на те, що квартиру приватизовано згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Наведені вище документи, на підставі яких ОСОБА_4 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 (за новою нумерацією будинок АДРЕСА_2 , не містять посилань на належність цієї квартири до майна сільськогосподарського виробничого кооперативу «Нагорянський» та її передачу ОСОБА_4 , як члену цього кооперативу, що повністю сплатив пайовий внесок.
Таким чином, квартира була віднесена до державного житлового фонду і підлягала приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
За змістом статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон), приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Частиною першою статті 2 цього Закону до об'єктів приватизації віднесено квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки, які використовуються громадянами на умовах найму.
Згідно зі статтею 6 Закону, незалежно від розміру загальної площі безоплатно передаються у власність громадян займані ними квартири (будинки), в яких мешкають багатодітні сім'ї (сім'ї, що мають трьох і більше неповнолітніх дітей).
Згідно вимог частини другої статті 8 Закону, передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Відповідно до Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року №56 (далі - Положення), передача займаних квартир (будинків) здійснюється в приватну (для одиноких наймачів) та у спільну (сумісну або часткову) власність за письмовою згодою всіх повнолітніх (віком від 18 і більше років) членів сім'ї з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку). До членів сім'ї наймача включаються лише громадяни, які постійно мешкають у квартирі (будинку) разом з наймачем або за яким зберігається право на житло (п.5).
Громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім'ї на умовах найму квартиру (одноквартирний будинок), звертається в орган приватизації або до створеного ним підприємства по оформленню документів, де одержує бланк заяви (додатки 2, 3) та необхідну консультацію (п.18).
При оформленні заяви на приватизацію квартири (будинку) громадянин бере на підприємстві, що обслуговує жилий будинок, довідку про склад сім'ї та займані приміщення (п.20).
У довідці вказуються члени сім'ї наймача, які прописані та мешкають разом з ним, а також тимчасово відсутні особи, за якими зберігається право на житло. У довідці вказуються новонароджені і на них враховується норма площі, що передається безкоштовно, незалежно від строку їх народження та введення в дію Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (п.21).
Згідно з частиною третьою статті 9 ЖК України, ніхто не може бути обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Виходячи з аналізу змісту Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» у поєднанні з нормами статтей 1, 6, 9, 61 ЖК України, статті 29 ЦК України, місцем постійного проживання особи є жиле приміщення, в якому особа постійно проживає, має передбачені статтею 64 ЖК України права користування цим приміщенням і на яке за особою зберігається це право і при тимчасовій відсутності, а відтак, і право на приватизацію разом з іншими членами сім'ї.
У зв'язку з наведеним, сім'ї відповідача ОСОБА_4 , яка на момент приватизації мала у складі чотирьох неповнолітніх дітей, в тому числі позивача ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та третю особу ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , спірна квартира підлягала безоплатній передачі у власність, а тому приватизація квартири лише відповідачем ОСОБА_4 є неправомірною.
Разом з тим, із вказаними вище вимогами щодо незаконності рішення про передачу у власність відповідача спірної квартири та виданого на підставі цього рішення свідоцтва про право власності відповідача на квартиру позивач ОСОБА_1 звернулась до суду у січні 2016 року, подавши заяву про уточнення позовних вимог, а третя особа ОСОБА_3 - у лютому 2016 року, тобто після спливу більше 16 (18) років з моменту досягнення ними повноліття.
За змістом пункту 6 Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу (далі - ЦК) України, правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред'явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.
Статтею 80 ЦК УРСР, чинного на час виникнення спірних правовідносин, встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Відповідно до статті 71 ЦК УРСР, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.
Згідно зі статтею 75 ЦК УРСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.
Відповідно до положень статті 76 ЦК УРСР, перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
Формулювання загального правила щодо початку перебігу позовної давності пов'язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об'єктивною можливістю цієї особи знати про ці обставини.
Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів, за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
З матеріалів справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3 , а її сестра ОСОБА_3 - ІНФОРМАЦІЯ_4 , а тому, вважаючи себе власниками, як вони стверджують, та маючи повну цивільну дієздатність, повинні були виявляти інтерес до квартири, шляхом реалізації своїх прав та виконання обов'язків відносно вказаного об'єкту нерухомого майна.
Окрім того, ОСОБА_3 , вже будучи повнолітньою, у червні 1997 року зареєструвала своє постійне місце проживання у спірній квартирі, як член сім'ї власника квартири, а тому повинна була знати, що власником квартири є її батько.
Позивач ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі 25.09.1997 року, як член сім'ї власника квартири, коли їй виповнилось 16 років, а тому також повинна була знати, що власником квартири є її батько, зокрема, при подачі документів на виготовлення паспорта громадянина України.
Таким чином, доводи позивача та третьої особи про те, що вони дізнались про власника квартири, яким є їхній батько, лише з інформації, одержаної на запит адвоката у грудні 2015 року, та з копії позовної заяви батька у лютому 2016 року, тобто після спливу 16 - 18 років, як досягли повноліття, не відповідають дійсності.
У зв'язку з цим, безпідставними є їхні посилання на ту обставину, що вони не звертались до ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» із заявами про видачу довідок по спірній квартирі, оскільки інформацію про власника спірної квартири вони отримували з довідок (будинкової книги) про реєстрацію свого постійного місця проживання, відтак, досягнувши повноліття, мали об'єктивну можливість дізнатися про порушення своїх прав на житло.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність визначених законом підстав для відмови у задоволенні зазначених вище позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_3 за спливом позовної давності, оскільки ними не наведено причин пропуску цього строку, які б можна було визнати поважними.
Що ж стосується доводів апелянта ОСОБА_4 , то такі є безпідставними і не спростовують правильних висновків суду по суті вирішення спору в оскаржуваній апелянтом частині з огляду на наступне.
Відповідно до статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Згідно із частиною четвертою статті 9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Частиною першою статті 156 ЖК України передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом із ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічна норма міститься й у статті 405 ЦК України.
Встановлено, що позивач ОСОБА_1 зареєстрована у спірній квартирі з 25.09.1999 року, як член сім'ї власника квартири, іншого постійного місця проживання не має, а у зв'язку з неприязними відносинами, що склались між нею та батьком, була позбавлена можливості проживати у спірному жилому приміщенні.
Окрім того, рішенням Пустомитівського районного суду Львівської області від 09 червня 2016 року (справа №450/3036/15-ц) ОСОБА_4 було відмовлено у задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 такою, що втратила право на користування жилим приміщенням спірної квартири.
Таким чином, доводи апеляційних скарг не дають правових підстав для інших висновків по суті вирішення спору в оскаржуваній частині рішення, ніж тих, яких дійшов суд першої інстанції, і не вказують на допущення судом порушень норм матеріального та/або процесуального права, які б були обов'язковою підставою для зміни чи скасування рішення суду, а тому апеляційні скарги необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 374 ч.1 п.1, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, суд
апеляційні скарги ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Пустомитівського районного суду Львівської області від 12 листопада 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Повний текст постанови складений 30 липня 2021 року.
Головуючий: Бойко С.М.
Судді: Копняк С.М.
Ніткевич А.В.