26 липня 2021 року о/об 14 год. 18 хв.Справа № 280/557/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Татаринова Д.В., за участю секретаря судового засідання Малої Т.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; адреса фактичного проживання та адреса для направлення кореспонденції: АДРЕСА_2 )
до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі (72316, Запорізька обл., м. Мелітополь, вул. Індустріальна, буд. 89, код ЄДРПОУ 42348993)
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
за участі представників сторін:
позивача - ОСОБА_1
(особа посвідчується паспортом серія НОМЕР_2 )
представника позивача - Кравченко О.В.
(діє на підставі ордеру серія АР № 1033884 від 04.01.2021)
представника відповідача - Бурашнікова О.С.
(діє на підставі наказу № 51 від 09.04.2021)
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі (далі - відповідач), відповідно до якого позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ № 167о/с від 21 грудня 2020 року, виданий Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Мелітополі, про припинення державної служби та звільнення з посади ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини 1 статті 87, Закону України «Про державну службу»;
- поновити ОСОБА_1 в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Мелітополі, на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста Сектора організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, з 23 грудня 2020 року;
- стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 23 грудня 2020 року до дня ухвалення рішення суду про поновлення на посаді, без урахування обов'язкових відрахувань;
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 в Територіальному управлінні Державного бюро розслідувань, розташованому у місті Мелітополі, на посаді, що є рівнозначною посаді головного спеціаліста Сектора організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, та стягнення з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми стягнення за один місяць;
- стягнути з Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Мелітополі, на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу.
Ухвалою суду від 26 січня 2021 року провадження у справі відкрито за правилами загального позовного провадження, а підготовче засідання призначено на 22 лютого 2021 року.
22 лютого 2021 ро в підготовчому засіданні протокольною ухвалою суду підготовче засідання відкладено на 22 березня 2021 року.
Ухвалою суду від 22 березня 2021 року строк проведення підготовчого засідання продовжено на 30 днів, а наступне підготовче засідання призначено на 13 квітня 2021 року.
13 квітня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче засідання відкладено на 18 травня 2021 року.
18 травня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження відкладено на 08 червня 2021 року.
08 червня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження відкладено на 22 червня 2021 року.
22 червня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження відкладено на 12 липня 2021 року.
12 липня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження відкладено на 19 липня 2021 року.
Ухвалою суду від 19 липня 2021 року протокольною ухвалою суду підготовче провадження у справі закрито, а розгляд справи по суті призначено на 26 липня 2021 року.
12 липня 2021 року у судовому засіданні, на підставі статті 250 КАС України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що директор територіального управління Державного бюро розслідувань не є керівником державної служби у розумінні положень Закону України «Про державну службу». Вказує, що відповідно до додатку 4 до наказу Державного бюро розслідувань № 581 від 15 жовтня 2020 року «Про затвердження структури та штатної чисельності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань» затверджена структура ТУ ДБР у м. Мелітополі штатною чисельністю 75 штатних одиниць. Серед інших зазначеною структурою передбачений відділ аналітичного забезпечення та оперативного чергування, який за своїми функціями і змістом є тотожним до сектору організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення, у якому працював позивач. Згідно із посадовою інструкцією головного спеціаліста Сектору організаційно- адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що затверджена директором ТУ ДБР у м. Мелітополі 26 грудня 2019 року метою цієї посади є безпосередня реалізація завдань організаційно-адміністративного та аналітичного характеру відповідно до повноважень сектору організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення. Позивачеві достеменно відомо, що у новоствореному відділі аналітичного забезпечення та оперативного чергування наявна посада старшого оперуповноваженого вказаного відділу. Особа, яка обіймає таку посаду, забезпечує оперативне виконання завдань структурного підрозділу, позаяк без такого працівника функціонування відділу є неможливим. Наведені вище обставини дозволяють зробити висновок про те, що реальне скорочення посади, на якій працював позивач не відбулося. Крім того, зміна структури і скорочення штату можуть бути встановлені шляхом порівняння штатних розписів цієї юридичної особи до і після запровадження таких змін. Також посилається на те, що різний підхід до порядку вивільнення державних службовців у порівнянні з іншими працівниками призводить до істотного обмеження у реалізації ними гарантованого Конституцією України права на працю. Відтак, скасування державних гарантій для державних службовців при їх звільненні у випадку ліквідації, реорганізації державного органу, скорочення чисельності або штату працівників є дискримінацією порівняно з правовим положенням працівників у приватному секторі, оскільки не є обґрунтованим об'єктивними підставами, не має легітимної мети. За таких обставин, слід застосовувати загальні норми КЗпП України. Однак відповідач жодної вакантної посади від дня попередження про звільнення до дня звільнення позивачеві не запропонував. Персональне попередження позивача про звільнення посилань на наявні у відповідача вакантні посади також не містить. Зазначає, що 18 грудня 2020 року позивач звернувся до відповідача із заявою про надання згоди на переведення на рівнозначну чи нижчу посаду у ТУ ДБР у м. Мелітополі або у системі органів Державного бюро розслідувань. Указане звернення відповідач проігнорував, незважаючи на наявність листа Управління внутрішнього контролю ДБР від 30 листопада 2020 року № 10-10-01-26757. У цьому листі наголошувалося про необхідність безумовного дотримання вимог чинного законодавства при процедурі переведення працівників у зв'язку із штатними змінами у територіальних управліннях ДБР, зокрема: державні службовці можуть бути переведені у системі ДБР за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу». З огляду на викладене, відповідач порушив установлений законом порядок звільнення позивача за пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».
В судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали повністю та просили задовольнити позов.
Представник Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі проти позову заперечила з підстав викладених у письмовому відзиві вх.№9251 від 16 лютого 2021 року, відповідно до якого зазначає, що відповідно до абзацу 8 пункту 3 розділу III Положення про Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі затвердженого наказом ДБР від 29 грудня 2020 року № 875 Директор ТУ ДБР призначає на посади та звільняє з посад працівників ТУ ДБР, крім тих, яких призначає Директор ДБР. Статтею 87 Закону України "Про державну службу" визначено, що звільнення на підставі частини першої цієї статті приймає суб'єкт призначення або керівник державної служби. Таким чином вказує, що директор ТУ ДБР у м. Мелітополі Гаврилюк І.Д. є суб'єктом призначення державних службовців. Тож, наказ ТУ ДБР у м. Мелітополі від 21 грудня 2020 року № 167 о/с виданий у межах наданих повноважень. Також зазначає, що суб'єкт призначення при винесені наказу про звільнення особи, може в залежності від фактичних обставин зазначити будь-яку із визначених у пункті першому підстав, але суть прийнятого рішення при цьому не змінюється. Вирішальним в даному випадку є те, що суб'єктом призначення, як у попередженні так і в оскаржуваному наказі про звільнення чітко визначено правові підстави, безпосередньо зазначено положення закону на підставі якого скорочено посаду позивача - пункт 1 частина 1 статті 87 Закону України «Про державну службу». Зазначає, що у даному випадку зі змісту оскаржуваного наказу чітко вбачається правова підстава звільнення позивача. Вказує, що фактично для припинення державної служби з Ініціативи суб'єкта призначення шляхом скорочення посади достатнього лише юридичного факту затвердження нового штатного розпису державного органу навіть без скорочення чисельності або штату державних службовців. Зазначає, що скорочення посади позивача зумовлено не зміною правового статусу головного спеціаліста, чи його завдань та функцій, а лише зміною штатного розпису. Разом з тим, така зміна штатного розпису обґрунтована створенням нових посад та Відділу аналітичного забезпечення та оперативного чергування в межах ТУ ДБР у місті Мелітополь в залежності від обсягів роботи і навантаження. Зазначає, що з порівняльного аналізу попереднього та нового штатного розпису ТУ ДБР у місті Мелітополь (накази ДБР від 15 жовтня 2020 року № 581 та від 20 жовтня 2020 року № 202 ДСК, які додаються до відзиву) вбачається, що в ДБР у місті Мелітополь фактично відбулися організаційно-структурні зміни (зміна штатного розпису), а отже беручи до уваги дану обставину були і правові підстави для вивільнення державних службовців з ініціативи суб'єкта призначення. Вказує також на те, що вносячи зміни до статті 87 «Про державну службу» законодавець встановив вимоги щодо реалізації гарантій державного службовця при здійснені скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу. Так, відповідно до частини 3 статті 87 «Про державну службу» суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення. Наполягає, що до правовідносин застосовується норма чинна на час їх виникнення. Тож, посилання позивача на редакцію статті 87 Закону України «Про державну службу» чинну до 19 вересня 2019 року та на застосування під час здійснення організаційно - штатних змін у ТУ ДБР у м. Мелітополі норм Кодексу Законів про працю України є безпідставним та не ґрунтується на чинному законодавстві. Також вказує, що частиною 3 статі 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» визначено, що на службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим За коном. Відповідно до пункту 2 розділу VI «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» Закону України «Про Державне бюро розслідувань» до приведення у відповідність із цим Законом закони України, інші нормативно- правові акти діють в частині, що не суперечить цьому Закону. Таким чином посилається на те, що спеціальним нормативно-правовим актом - Законом України «Про Державне бюро розслідувань» не передбачена можливість прийняття на службу громадян не інакше як через проходження конкурсу. Зазначає, що ТУ ДБР у м. Мелітополі не зобов'язане пропонувати ОСОБА_1 (державному службовцю) іншу або рівнозначну посаду в ДБР (навіть за умови наявності вакантних посад), оскільки саме норми спеціального законодавства, тобто положення Закону України «Про державну службу» підлягають застосуванню до спірних правовідносин, то доводи позивача з приводу невиконання обов'язку ТУ ДБР в м.Мелітополі в частині працевлаштування позивача (перевести на рівнозначну або ж нижчу посаду) та врахування переважного права залишення на роботі є безпідставними.
В судовому засіданні представник відповідача просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
Розглядаючи справу, судом встановлено наступне.
Відповідно до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі (далі - ТУ ДБР у м. Мелітополі), № 82 о/с від 08 листопада 2019 року позивача призначено на посаду головного спеціаліста Сектора організаційно- адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, з 11 листопада 2019 року як визначеного переможцем конкурсу, з випробувальним строком 6 місяців.
Підставою видачі зазначеного наказу став протокол № 15 засідання Внутрішньої конкурсної комісії з проведення відкритого конкурсу для призначення на посади у Державному бюро розслідувань від 29 липня 2019 року.
Відповідно до протоколу № 26 оперативної наради при Директорі ТУ ДБР у м. Мелітополі від 12 травня 2020 року прийнято рішення про завершення проходження ОСОБА_1 випробувального строку з 11 травня 2020 року, залишення ОСОБА_1 на службі у ТУ ДБР у м. Мелітополі.
Наказом Державного бюро розслідувань від 15 жовтня 2020 № 581 «Про затвердження структури та штатної чисельності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань» скорочено посади державної служби.
Наказом ДБР від 20 жовтня 2020 № 202 дск «Про затвердження змін штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі» введено зміни до штатного розпису ТУ ДБР у місті Мелітополь.
Відповідно до пункту 1 наказу ТУ ДБР у місті Мелітополі від 22 жовтня 2020 року №135 о/с «Про попередження працівників» сектору кадрової роботи необхідно персонально попередити працівників ТУ ДБР у місті Мелітополі посади яких з 23 грудня 2020 року скорочуються (додаток 2), про наступне вивільнення.
Посада головного спеціаліста Сектору організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення ТУ ДБР у місті Мелітополі ОСОБА_1 зазначена у додатку 2 наказу ТУ ДБР у місті Мелітополі від 22 жовтня 2020 року №135 о/с, де у графі підпис та дата ознайомлення проставлено підпис ОСОБА_1 який датовано 22 жовтня 2020 року.
Також позивача на виконання вищезазначеного наказу письмово попереджено про наступне вивільнення та скорочення його посади з 23 грудня 2020 року.
Відповідно до наказу ТУ ДБР у м. Мелітополі № 167 о/с від 21 грудня 2020 року припинено державну службу та звільнено ОСОБА_1 з посади головного спеціаліста Сектора організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, з 22 грудня 2020 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису відповідно до пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» № 889-VІІІ від 10 грудня 2015 року.
Позивач не погоджуючись з наказом № 167 о/с від 21 грудня 2020 року звернувся до суду з позовною заявою.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, заслухавши пояснення сторін (їх представників) та дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, приймаючи рішення по суті виходить, суд виходить з наступного.
Вирішуючи спір по суті, суд виходить з наступного.
Частиною 2 статті 38 Конституції України громадянам гарантовано рівне право доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно з частиною 1 статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Частиною шостою зазначеної статті Конституції України громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до частини 5 статті 14 Закону України від 12 листопада 2015 року №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (в редакції Закону України № 720-IX від 17 червня 2020 року, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами). На державних службовців Державного бюро розслідувань поширюється дія Закону України «Про державну службу». Посади державних службовців Державного бюро розслідувань відносяться до відповідних категорій посад державної служби в порядку, встановленому законодавством.
Водночас, принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначаються Законом України від 10 грудня 2015 року №889-VIII «Про державну службу» (тут і далі в редакції Закону України №805-IX від 16 липня 2020 року, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до частини 1 статті 1 Закону №889-VIII державна служба це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо: 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з частиною 1 статті 3 Закону №889-VIII цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Відповідно до частин 1-3 статті 5 Закону №889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Так, згідно з пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII однією з підстав для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є, зокрема, скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Згідно з роз'ясненнями, викладеними в листі Міністерство праці та соціальної політики України від 07 квітня 2011 року №114/06/187-11, скорочення чисельності та скорочення штату - поняття не тотожні. Чисельність працівників - це списковий склад працюючих, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, встановлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.
Відповідно до частини 3 статті 87 Закону №889-VIII суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення.
02 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 12 грудня 2019 року №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.
Зокрема, відповідно до частини 6 статті 49-2 КЗпП України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей:
про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів;
у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті;
не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Отже, після внесення Законом України від 14 січня 2020 року №440-IX змін у Закон України «Про державну службу» норми частини 3 статті 49-2 КЗпП України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Національне агентство України з питань державної служби відповідно до пункту 3 частини третьої статті 13 Закону України «Про державну службу» надало «Роз'яснення щодо процедури вивільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 Закону України «Про державну службу») від 20 лютого 2020 року №86 р/з» згідно з якими при звільненні державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, відповідно до пункту 1 чи пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються.
Суд зазначає, що трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Рішенням Конституційного Суду України від 07 травня 2002 року №8-рп/202 зазначено, що при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосовувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначено основні трудові права працівників.
Однак, суд повторно наголошує, що положеннями частини 3 статті 5 Закону №889-VIII визначено, що дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців в частині відносин, не врегульованих цим законом.
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону №889-VIII на час прийняття оскаржуваного наказу було врегульовано процедуру звільнення державного службовця у зв'язку із скороченням чисельності або штату працівників, то суд доходить висновку, що в даному випадку саме норми спеціального законодавства підлягають застосуванню, а тому доводи позивача про невиконання відповідачем обов'язку щодо працевлаштування позивача, суд вважає помилковими.
Вирішуючи вказаний трудовий спір, який пов'язаний зі звільненням за пунктом 1 частини 1 статті 87 Закону №889-VIII, суд зобов'язаний з'ясувати, чи дійсно у відповідача мало місце скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
На момент прийняття позивача на службу до Державного бюро розслідувань Закон України від 12 листопада 2015 року №794-VIII «Про Державне бюро розслідувань» (далі - Закон №794-VIII) діяв в редакції Закону України № 2720-VIII від 16 травня 2019 року.
Згідно зі статтею 1 Закону №794-VIII за своїм правовим статусом Державне бюро розслідувань (далі - ДБР) було центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
03 грудня 2019 року Верховною Радою України прийнято Закон України №305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» яким внесені зміни до Закону №794-VIII та який набрав чинності 27 грудня 2019 року.
Зокрема, змінено правовий статус Державного бюро розслідувань з центрального органу виконавчої влади на державний правоохоронний орган (стаття 1 Закону №794-VIII).
З 27 грудня 2019 року ДБР є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
На момент звільнення позивача Закон №794-VIII діяв в редакції Закону України №720-IX від 17 червня 2020 року.
Отже, при вирішенні справи суд керується положеннями Закону №794-VIII в редакції Закону України №720-IX від 17 червня 2020 року.
Згідно з частиною 1 статті 10 Закону №794-VIII керівництво діяльністю Державного бюро розслідувань здійснює його Директор, який має першого заступника та двох заступників. У разі відсутності Директора Державного бюро розслідувань його повноваження здійснює перший заступник Директора Державного бюро розслідувань, а в разі його відсутності - один із заступників Директора Державного бюро розслідувань згідно із розподілом обов'язків.
Відповідно до пунктів 4, 5 частини 1 статті 12 Закону №794-VIII Директор ДБР: затверджує структуру та штатну чисельність […] територіальних органів Державного бюро розслідувань; визначає відповідно до законодавства в межах граничної чисельності переліки посад у […] територіальних управліннях Державного бюро розслідувань, що підлягають заміщенню особами рядового та начальницького складу, граничних спеціальних звань за цими посадами.
Згідно з частиною 2 статті 12 Закону №794-VIII повноваження, передбачені пунктами 4 і 5 частини першої цієї статті, щодо діяльності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань Директор Державного бюро розслідувань здійснює за поданням директорів відповідних територіальних управлінь.
На виконання зазначених положень закону Указом Президента України від 05 лютого 2020 року № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань.
Наказом Державного бюро розслідувань від 14 лютого 2020 року № 42 затверджено нову структуру системи Державного бюро розслідувань та визнано таким, що втратив чинність, наказ Державного бюро розслідувань від 21 грудня 2017 року № 1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань».
Наказом Державного бюро розслідувань від 15 жовтня 2020 № 581 «Про затвердження структури та штатної чисельності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань» скорочено посади державної служби.
Наказом ДБР від 20 жовтня 2020 № 202 дек «Про затвердження змін штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі» введено зміни до штатного розпису ТУ ДБР у місті Мелітополь.
Згідно змін до штатного розпису на 2020 рік № 4 Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі, що вводиться в дію з 23 грудня 2020 року, виводиться зі шатного розпису Сектор організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі.
Натомість на 2021 рік, відповідно до штатного розпису вводиться структурний підрозділ такий як «Відділ аналітичного забезпечення та оперативного чергування».
Внаслідок введення в дію вищезазначеного штатного розпису, зі складу структурних підрозділів Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі виведено Сектор організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення штатних одиниць - 4 (завідувач сектору - одна посада; головний спеціаліст чотири посади).
Тим самим відбулось скорочення посади державної служби внаслідок зміни штатного розпису Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі.
З вищевикладеного, суд доходить висновку, що посада державної служби «головного спеціаліста Сектора організаційно-адміністративного та аналітичного забезпечення Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Мелітополі» виведена з штатного розпису, а отже таку посаду скорочено.
Як зазначено в абзаці першому пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці.
З вищевикладеного, суд доходить висновку про те, що у зв'язку зі зміною правового статусу Державного бюро розслідувань (центральний орган виконавчої влади перетворений у державний правоохоронний орган) була скорочена посада державної служби, яку обіймав позивач, внаслідок зміни штатного розпису.
Разом з тим, необхідно зауважити про те, що законом України "Про державну службу" визначено дефініції "суб'єкт призначення" та "керівник державної служби".
Так, відповідно до пункту 3 частини 1 статті 2 Закону України " Про державну службу" керівник державної служби в державному органі (далі - керівник державної служби) - посадова особа, яка займає вишу посаду державної служби в державному органі, до посадових обов'язків якої належить здійснення повноважень з питань державної служби та організації роботи інших працівників у цьому органі.
Пунктом 7 частини 1 статті 2 Закону України " Про державну службу" визначено, що суб'єкт призначення - державний орган або посадова особа, яким відповідно до законодавства надано повноваження від імені держави призначати на відповідну посаду державної служби в державному органі та звільняти з такої посади;
Відповідно до пункту 9 частини 1 статті 12 Закону України "Про державної служби" директор Державного бюро розслідувань:
-призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату Державного бюро розслідувань, директорів та заступників директорів територіальних управлінь Державного бюро розслідувань.
Відповідно до абзацу 8 пункту 3 розділу III Положення про Територіальне управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі затвердженого наказом ДБР від 29 грудня 2020 року № 875 Директор ТУ ДБР призначає на посади та звільняє з посад працівників ТУ ДБР, крім тих, яких призначає Директор ДБР.
Статтею 87 Закону України "Про державну службу" визначено, що звільнення на підставі частини першої цієї статті приймає суб'єкт призначення або керівник державної служби.
Таким чином, директор ТУ ДБР у м. Мелітополі Гаврилюк І.Д. є суб'єктом призначення державних службовців. Тож, наказ ТУ ДБР у м. Мелітополі від 21 грудня 2020 року № 167 о/с виданий у межах наданих повноважень.
Стосовно доводів позивача щодо проявів дискримінації, що полягає у вибірковому підході до поновлення працівників на роботі у Національному агентстві з питань запобігання корупції, суд відмічає, що згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява № 10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об'єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
Наявність правомірної, об'єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Враховуючи, що підстави та процедура звільнення державних службовців визначені Законом, а можливість прийняття особи на роботу після її звільнення на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону № 889-VIII за рішенням суб'єкта призначення, на думку суду, є його правом, а не обов'язком, судом не встановлено наявність ситуації, за якої позивач зазнає менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, а відтак доводи позивача у цій частині є необґрунтованими та не свідчать про протиправність прийнятого наказу.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно пункту 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Частиною 1 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 статті 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із статтею 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до частин 1, 5 статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та враховувати правові позиції Верховного Суду щодо застосування норм права.
З огляду на викладене, а також враховуючи усі наведені обставини, суд приходить до висновку, що спірний наказ є таким, що прийнятий у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для його скасування відсутні.
Як наслідок, відсутні підстави і для задоволення інших позовних вимог в частині поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такі позовні вимоги є похідними від вимоги щодо визнання протиправним та скасування наказу № 167о/с від 21 грудня 2020 року, виданий Територіальним управлінням Державного бюро розслідувань, розташованим у місті Мелітополі, про припинення державної служби та звільнення з посади ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини 1 статті 87, Закону України «Про державну службу».
Керуючись статтями 2, 19, 139, 241, 244, 242 - 246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ; адреса фактичного проживання та адреса для направлення кореспонденції: АДРЕСА_2 ) до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Мелітополі (72316, Запорізька обл., м. Мелітополь, вул. Індустріальна, буд. 89, код ЄДРПОУ 42348993) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга може бути подана до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд.
Рішення в повному обсязі складено та підписано 03 серпня 2021 року.
Суддя Д.В. Татаринов