02 серпня 2021 року м. Житомир справа № 240/22440/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Токаревої М.С.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом у якому просить:
- визнати протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за 524 дні затримки повного розрахунку при звільненні за період з 10.07.2019 по 14.12.2020 включно, обчислений шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення за останні два місяці служби на кількість днів затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що при виключенні зі списків особового складу - 09.07.2019 відповідач не провів з ним остаточних розрахунків, зокрема щодо виплати компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки.
Зазначає, що остаточний розрахунок з ним, як з особою звільненим з військової служби відповідачем проведено лише 15.12.2020, що підтверджується копією виписки з особового рахунку у банку.
Позивач, вважаючи що має право на нарахування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, звернувся до суду з даним позовом.
Справу призначено до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи.
Відповідачем було подано до суду відзив на позовну заяву за змістом якого він просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування зазначає, що вимога позивача про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні не відповідає нормам чинного законодавства, оскільки позивач проходив службу у Збройних Силах України, то правовідносини, які складаються при її проходженні є публічно-правовими, тому на них не розповсюджуються положення ст.ст.116-117 КЗпП.
Встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу Збройних Силах України - військова частина НОМЕР_1 , а з 09.07.2019 звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.
При звільненні з військової служби ОСОБА_1 у липні 2019 року не було нараховано компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 02 листопада 2020 року у справі №240/6849/20 зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористану додаткову відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2017 року по 2019 рік, виходячи з розміру грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби.
Сторонами незаперечується факт того, що на виконання рішення суду у справі №240/6849/20 військова частина НОМЕР_1 виплатила ОСОБА_1 компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за період з 2017 року по 2019 рік у сумі 18292,89 грн.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вважає, що має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
При вирішенні питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15.
Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі №805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі № 806/889/17.
За наведених обставин, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Зважаючи на викладене, суд відхиляє твердження відповідача, викладені у відзиві на позов, як на підставу відмови позивачу у нарахуванні на виплаті середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум, про те, що положення Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Відповідно до ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно із ч.1 ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Згідно зі ч.ч. 1, 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до правової позиції Європейського суду у справі "Кечко проти України" (рішення від 08 листопада 2005 року), в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах, доки відповідні положення є чинними. Тобто органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Верховний Суд України у своїх рішеннях неодноразово вказував на те, що відсутність чи скорочення бюджетних асигнувань не може бути підставою для зменшення будь-яких виплат (постанови Верховного Суду України від 22.06.2010 у справі № 21-399во10, від 07.12.2012 у справі №21-977во10, від 03.12.2010 у справі № 21- 44а10).
Така правова позиція підтримана Конституційним Судом України у рішеннях від 20.03.2002 № 5-рп/2002, від 17.03.2004 № 7-рп/2004, від 01.12.2004 № 20-рп/2004, від 09.07.2007 № 6-рп/2007, в яких зазначено про неможливість поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
Окрім цього, суд ураховує правову позицію Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов'язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії. Така дія зазначеного принципу пов'язана з іншим принципом - відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань (недофінансування) для уникнення відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію чи прийняли закон, то така держава чи орган вважатимуться такими, що діють протиправно, якщо вони відступлять від такої політики чи поведінки, зокрема, щодо фізичних осіб без завчасного повідомлення про зміни в такій політиці чи поведінці, оскільки схвалення такої політики чи поведінки дало підстави для виникнення обґрунтованих сподівань у фізичних осіб стосовно додержання державою чи органом публічної влади такої політики чи поведінки.
Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні.
Обчислення середньої заробітної плати, зокрема, у випадку вимушеного прогулу визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 (далі - Порядок №100).
Відповідно до п. 2 Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Матеріали справи свідчать, що позивачу, 15.12.2020 виплачено індексацію грошового забезпечення у сумі 18292,89 грн.
Встановлено, що кількість днів затримки розрахунку при звільненні становить 523 день (із 10.07.2019 ( наступного дня після звільнення) по 15.12.2020).
Згідно довідки військової частини НОМЕР_1 № 1740 від 30.03.2020 розмір середньоденного грошового забезпечення складає 434,93 грн.
З врахуванням наведених обставин, розмір середнього грошового забезпечення за затримку розрахунку при звільненні позивача мав становити 227468,39 грн.
Однак, як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, датою закінчення проходження позивачем військової служби є 09 липня 2019 року, а до суду з позовом про нарахування та виплату компенсації за відпустку, позивач звернувся лише в травні 2020 року (згідно інформації, яка міститься в КП "ДСС").
Так, застосування судом критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України викладена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
За висновками Великої Палати Верховного Суду зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст.117 КЗпП України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Тобто, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
При вирішенні даного питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Аналогічна правова позиція викладена Касаційним адміністративним судом під час вирішення справи №806/2473/18 і наведена у постанові від 30.10.2019.
За приписами частини 5 статті 242 КАС України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Враховуючи очевидну неспівмірність заявленої до стягнення суми середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку підлягає перерахуванню та виплаті позивачу у розмірі, що дорівнює сумі виплаченої компенсації за додаткову відпустку, а саме - 18292,89 грн.
До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2020 року у справі №260/348/19.
Частиною першою та другою статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на викладене, позовні вимоги підлягають задоволенню частково.
Відповідно до положень ст.139 КАС України питання про розподіл судових витрат судом не вирішується.
Керуючись статтями 6-9, 32, 77, 90, 139, 241-246, 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, Житомирський окружний адміністративний суд,
вирішив:
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними, зобов'язання вчинити дії задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення остаточного розрахунку з ОСОБА_1 на день виключення його із списків особового складу та усіх видів забезпечення - 09.07.2019.
Стягнути з військової частин НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 10.07.2019 по 15.12.2020 у сумі розміром 18292,89 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Житомирський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя М.С. Токарева