справа №380/284/21
29 липня 2021 року
Львівський окружний адміністративний суд, у складі головуючого судді Ланкевича А.З., розглянувши у письмовому провадженні в м.Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобовязання вчинити дії, -
Позивач звернувся з позовом, в якому просить:
- визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача №405-20 від 21.10.2020 року про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати відповідача визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Посилається на те, що має обґрунтовані побоювання зазнати переслідувань у зв'язку зі своїми релігійними поглядами і членством в організації «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі», яка визнана терористичною організацією і заборонена у Російській Федерації. Позивач зазначає, що відвідував мирні релігійні зібрання і сповідував мусульманську релігію, але за користування фундаментальним правом - свобода віросповідання - гарантованим йому як національним законодавством Росії, так і низкою міжнародних конвенцій, позивача на Батьківщині чекають ув'язнення, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, покарання чи навіть тортури. Крім того, позивач не бажає повертатися до країни походження внаслідок таких побоювань, що є підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У зв'язку з цим вважає, що відповідач прийняв рішення про відмову в наданні йому такого статусу необґрунтовано, без дослідження інформації щодо країни походження. До того ж, оскаржуване рішення, на його думку, суперечить ст.28 Конституції України та ст.3 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року. Також, звернув увагу на відсутність роз'яснень щодо порядку оскарження та причини відмови. Наведене і зумовило позивача звернутись до суду за судовим захистом. Просить позов задовольнити повністю.
Від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому посилається на те, що в результаті всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_1 , а також інформації по країні походження, було встановлено, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованою та має ознаки зловживання (задля легалізації) процедурою надання притулку в Україні, відповідно у нього немає підстав для набуття статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Матеріали особової справи позивача свідчать, що останній є членом політичної партії «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль -Ісламі»), яка згідно рішення Верховного Суду Російської Федерації від 14.02.2003 року №ГКПИ 03-116 визнана терористичною та її діяльність на території Російської Федерації заборонена. При цьому, на момент вступу в ряди партії (2006 рік), позивач знав про її заборону на території Росії та усвідомлював наслідки членства та діяльності у ній, чим свідомо порушував чинне законодавство країни громадянської належності. Звернув увагу, що жодного факту застосування тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання саме до позивача або членів його родини в Російській Федерації останній не повідомив. Проаналізувавши матеріали особової справи, на думку відповідача, неможливо обґрунтувати причину виїзду позивача з Російської Федерації з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ані під час перебування його в регіоні постійного проживання, ані під час перебування за його межами, позивач не зазнавав жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Звернення позивача до міграційної служби обумовлене не потребою у міжнародному захисті, а бажанням уникнути покарання за скоєний злочин на території країни громадянської належності. За наведених обставин, вважає, що відповідач у повному обсязі дослідив матеріали особової справи позивача та дійшов обґрунтованого висновку про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відтак, оскаржуване рішення, на його думку, є законним, а підстави для визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відсутні. Просить відмовити у задоволенні позову повністю.
Ухвалою судді від 26.01.2021 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; справу вирішено розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.
Ухвалою суду від 03.02.2021 року залишено без задоволення заперечення відповідача проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання для розгляду справи по суті з повідомленням (викликом) учасників справи.
Дослідивши докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, повно і всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, якими обґрунтовуються позовні вимоги та заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступні обставини справи та надав їм правову оцінку.
З матеріалів особової справи №2018LV0050 ОСОБА_1 з'ясовано, що позивач є громадянином Російської Федерації, народився в селі Бегішево, Заінський район, Республіки Татарстан, Російська Федерація. За національністю - татарин, за віросповіданням - мусульманин. Вільно володіє татарською та російською мовами.
05.12.2018 року позивач звернувся до ГУ ДМС України у Львівській області із заявою-анкетою №2018LV0050 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як на причину звернення, позивач вказав про свою приналежність до Ісламської політичної партії «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та сповідування релігії іслам з суворим дотриманням усіх постулатів цієї релігії, тричі був засуджений на території Російської Федерації, а з 11.10.2018 року правоохоронними органами Російської Федерації відкрито кримінальну справу за ч.2 ст.205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації, а саме: за участь в діяльності організації, яка згідно з законодавством Російської Федерації визнана терористичною.
Під час співбесіди позивач повідомив, що він прийняв рішення прибути в Україну через страх бути ув'язненим в Російській Федерації через його релігійні переконання.
Дані про особу встановлено на підставі копії паспорта громадянина Російської Федерації для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , виданого 23.01.2018 року підрозділом МВС по республіці Татарстан, код підрозділу 160-010.
27.12.2018 року ГУ ДМС України у Львівській області розпочало процедуру оформлення документів для вирішення питання щодо надання позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, відповідно до наказу ГУ ДМС України у Львівській області від 27.12.2018 року №282 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
За результатами розгляду особової справи позивача, проведених з ним співбесід, 12.04.2019 року ГУ ДМС України у Львівській області у справі №2018LV0050 складено висновок про відмову у визнанні особою, яка потребує додаткового захисту. Вказаним висновком встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Вказаний висновок від 12.04.2019 року та матеріали особової справи позивача №2018LV0050 ГУ ДМС у Львівській області скерувало до ДМС України для прийняття рішення по суті.
На підставі абз.5 ч.1 ст.6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ДМС України дійшла висновку про необхідність прийняття рішення про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» - відсутні.
13.05.2019 року ДМС України прийнято рішення №192-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Позивач оскаржив вищевказане рішення№192-19 від 13.05.2019 року до суду.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26.12.2019 року у справі №1.380.2019.003356 позов громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області, про визнання протиправним і скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2019 року №192-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 . Зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.12.2018 року №2018LV0050, із урахуванням наданої у рішенні правової оцінки суду щодо підстав скасування рішення Державної міграційної служби України від 13.05.2019 року №192-19. В решті позовних вимог відмовлено.
Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02.06.2020 року зазначене судове рішення залишено без змін.
07.07.2020 року ГУ ДМС України у Львівській області №108 видано наказ «Про повторний розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту».
24.07.2020 року між ГУ ДМС України у Львівській області та позивачем відбулася співбесіда.
10.09.2020 року ГУ ДМС України у Львівській області підготовлено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у справі №2018LV0050. Як зазначено у цьому висновку, на підставі всебічного, об'єктивного та неупередженого аналізу матеріалів особової справи позивача та інформації по країні походження було встановлено, що у заявника відсутні умови для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
21.10.2020 року ДМС України прийнято рішення №405-20, яким підтримано висновок ГУ ДМС України у Львівській області про відмову громадянину Російської Федерації ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п.1 та 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні.
Зміст спірних правовідносин полягає в тому, що на переконання позивача вищезгадане рішення від 21.10.2020 року №405-20 прийнято за формальних підстав, без належної оцінки інформації про країну походження позивача і побоювань останнього, а тому є всі підстави для зобов'язання ДМС України визнати його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Вважаючи у зв'язку із цим свої права порушеними та такими, що потребують захисту, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Вказані обставини та зміст спірних правовідносин підтверджені наявними у справі доказами.
Вирішуючи спір, суд застосовує наступні норми права.
Відповідно до ст.14 Загальної декларації прав людини 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VІ (далі - Закон України№3671-VI).
Згідно з п.п.1, 13 ст.1 Закону України №3671-VI, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст.5 Закону України №3671-VI визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до ч.5 якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч.ч.1, 7 ст.7 цього Закону, оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 11 ст.9 Закону України №3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч.5 ст.10 Закону України №3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 цього ж Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п.п.45 та 66 Керівництва, для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно п.195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
За Позицією Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до ч.2 ст.13 Закону України №3671-VI, особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
Одночасно, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов'язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази на підтвердження своїх доводів.
Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Разом з тим, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами і загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною і не суперечить загальновідомим фактам, отже, викликає довіру.
Відповідно до абз.5 п.10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі - Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Згідно з ч.3 ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Даючи оцінку оскаржуваному рішенню ДМС України від 21.10.2020 року №405-20 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд враховує наступне.
Як слідує з дослідженої судом особової справи особової справи №2018LV0050 ОСОБА_1 та протоколу співбесіди із ним, причиною виїзду з Російської Федерації стало кримінальне переслідування його за ч.2 ст.205.5 (тероризм) Кримінального кодексу Російської Федерації, а саме: за участь у міжнародній організації «Партія ісламського визволення» («Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі»), яка у Російській Федерації визнана терористичною і діяльність якої на території цієї держави заборонена. У зв'язку з цим за місцем проживання позивача у Російській Федерації проходив обшук, а також йому надано підписку про невиїзд та ознайомлено про підозру у вчиненні злочину за участь в діяльності організації, яка згідно законодавства Російської Федерації визнана терористичною. Позивач не володіє інформацією, чи перебуває у розшуку.
Суд встановив, що «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» є міжнародною ісламською партією, діяльність якої ґрунтується на законах Ісламу. Метою цієї партії є відновлення ісламської держави, керівником якої був би обраний мусульманами «халіф». Методом діяльності організації є просвіта із закликом до мусульман повернутися до ісламського засобу життя. Своїм завданням «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» вважає виховання моральних та ідейних з точки зору Ісламу людей, без яких неможлива розбудова ісламської держави. Організація декларує виключно мирні засоби роботи серед мусульман. Партія не має військового крила чи озброєних прибічників. Так, речник організації у Великій Британії від імені «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» засудив терористичні акти, що були скоєні у 2007 році у Лондоні. Речник організації у Данії також виступив із засудженням цього теракту. Завдяки цьому, «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» цілком легально діє у всіх демократичних країнах Європи та Північної Америки, за винятком Німеччини, де партія заборонена через свою антисіоністську риторику та критику Ізраїлю. Але й у Німеччині забороненими є публічні заходи партії, при цьому члени «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не переслідуються правоохоронними органами країни. Провідні правозахисні організації світу, зокрема «Amnesty International», визнавали членів цієї партії, засуджених до ув'язнення у країнах СНД, політичними в'язнями та рішуче засуджували численні факти катувань та позасудових страт членів « ІНФОРМАЦІЯ_1 » в цих країнах.
Єдиною країною, де «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» заборонена як «терористична організація» є Росія (рішення Верховного Суду Російської Федерації від 14.02.2003 року №ГКПИ 03-116).
Водночас «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та її члени відсутні в оновленому списку санкцій Комітету Ради Безпеки ООН, запровадженому резолюціями №1267 (1999), №1989 (2011) та №2253 (2015), серед організації, по ІДІЛ, «Аль-Каїді» та пов'язаними з ними особами, групами, підприємствами та організаціями. «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не включено і до оновленого списку іноземних терористичних організацій, що складається Державним департаментом США. Інформація з відкритих незалежних джерел, зокрема, Комітету Ради Безпеки ООН та Державного департаменту США, не відносить діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» до терористичної та/або екстремістської.
Наведене дає підстави характеризувати «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» як не пов'язану з тероризмом ісламську релігійно-політичну організацію, діяльність членів якої не підпадає під критерії виключення.
Суд враховує, що в Україні не існує списку чи переліку організацій, які згідно з чинним національним законодавством віднесені до терористичних чи екстремістських, як і не існує заборони на діяльність «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» на території України.
Управлінням СБУ у Львівській області за наслідками проведеної перевірки не встановлено обставин, за наявності яких ОСОБА_1 не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; тобто його членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є перешкодою для прийняття відповідного рішення.
Згідно відповіді на запит Головного управління Національної поліції у Львівській області (сектор Міжнародного поліцейського співробітництва) станом на 21.01.2018 року серед осіб, оголошених в розшук каналами Генерального Секретаріату Інтерполу, позивач не значиться.
Як зазначалось судом вище, 11.10.2018 року позивачу надано підписку про невиїзд та ознайомлено про підозру у вчиненні злочину за участь в діяльності організації, яка згідно законодавства Російської Федерації визнана терористичною, відповідальність за що передбачена ч.2 ст.205.5 Кримінального кодексу Російської Федерації.
При цьому, суд враховує, що санкція даної статті може включати довічне ув'язнення.
Враховуючи наведене, суд приходить висновку про те, що побоювання позивача стати жертвою переслідувань за ознаками, зокрема, релігійних переконань є обґрунтованими, а у матеріалах справи наявні докази того, що ці побоювання є реальними. Також в матеріалах справи містяться докази загрози безпеці та свободі позивача в країні походження через побоювання кримінального переслідування та засудження за діяльність в релігійній організації, яка за законодавством України не вважається терористичною, з огляду на наведені обставини.
Таким чином, суд вважає, що відповідачем необґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Крім того, повторно розглядаючи заяву позивача, відповідач не врахував наданої у рішенні Львівського окружного адміністративного суду від 26.12.2019 року у справі №1.380.2019.003356 правової оцінки суду щодо підстав скасування попереднього рішення ДМС України від 13.05.2019 року №192-19.
Доводи відповідача про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через тривалий проміжок часу між прибуттям в Україну та зверненням за міжнародним захистом (позивач прибув в Україну вкінці жовтня 2018 року - нелегально, а за міжнародним захистом звернувся 05.12.2018 року) суд відхиляє, оскільки зазначена обставина сама по собі не може свідчити про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань в країні громадянської належності.
Оцінюючи фактичні обставини справи, які були встановлені на підставі системного аналізу нормативно-правових документів та інформації з відкритих і незалежних джерел, в т.ч. щодо загальної ситуації з правами людини в Російській Федерації, які узгоджуються з доводами позивача, суд приходить висновку, що позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він зазнавав переслідувань через своє активне членство у «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» та має цілком обґрунтовані побоювання зазнавати їх і надалі, у разі повернення до Росії.
Умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, що передбачені ст.6 Закону України №3671-VI, судом не встановлено.
За наведених обставин, суд вважає, що позивач є особою, яка потребує захисту в Україні, що свідчить про необґрунтованість оскаржуваного рішення ДМС України про відмову в наданні йому відповідного статусу.
До того ж, на переконання суду, така відмова не відповідає міжнародним принципам, так як позивачем обґрунтовано свою заяву та повідомлено всі важливі факти. При цьому, відповідачем дані факти не визнані неправдоподібними чи такими, що суперечать конкретній чи загальній інформації по справі заявника.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п.53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість таке прийнято лише з формальних підстав.
В контексті конкретних обставин цієї справи та зумовленого ними нормативного регулювання правовідносин, що склалися між їх суб'єктами, суд приходить висновку, що спірне рішення ДМС України від 21.10.2020 року №405-20 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості та пропорційності (зокрема без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія)), визначеним у ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак порушує права та законні інтереси позивача, які підлягають судовому захисту шляхом визнання протиправним та скасування такого рішення.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання ДМС України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, суд враховує, що адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям, не втручається у дискрецію (вільний розсуд) суб'єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями. Завдання адміністративного судочинства полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, без порушень принципу розподілу влади.
Одночасно суд зазначає, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Отже, суд повинен відновлювати порушене право шляхом зобов'язання суб'єкта владних повноважень прийняти конкретне рішення, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.
Відповідно до п.25 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1, суд під час вирішення справи щодо оскарження відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не повноважний визнавати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а може лише визнати рішення відповідного органу протиправним, скасувати його та за наявності достатніх підстав зобов'язати відповідача визнати особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а у разі їх відсутності - зобов'язати повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зважаючи на встановлені судом обставини справи, встановлення наявності підстав для прийняття рішення про визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, і виконання необхідних умов для його прийняття, суд вказує, що захист прав позивача в такий спосіб не є втручанням в дискреційні повноваження відповідача. Тим паче, що оскаржуване у даній справі рішення прийняте за наслідками повторного розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05.12.2018 року №2018LV0050, на виконання судового рішення від 26.12.2019 року у справі №1.380.2019.003356.
Аналогічного підходу дотримується Верховний Суд у постановах від 20.01.2020 року у справі №813/3813/16, від 06.03.2020 року у справі №813/2172/17 та деяких інших і суд не знаходить підстав для відступу від нього.
На підставі досліджених доказів та встановлених на їх підставі обставин, суд приходить висновку про наявність підстав для задоволення позову повністю.
Щодо судових витрат, то питання щодо їх розподілу суд не вирішує, оскільки позивач, відповідно до п.14 ст.5 Закону України «Про судовий збір», звільнений від сплати судового збору і такий ним не сплачувався.
Керуючись ст.ст.2, 6, 8-10,13, 14, 72-77, 139, 241-247, 250, 255, 293, 295, підп.15 п.15 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України №405-20 від 21.10.2020 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 .
Зобов'язати Державну міграційну службу України (місцезнаходження: вул.Володимирська, 9, м.Київ, 01001; код ЄДРПОУ: 37508470) визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 (поштова адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: відсутній) біженцем або особою, що потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Восьмого апеляційного адміністративного суду.
Суддя Ланкевич А.З.