29 липня 2021 року
м.Суми
Справа №583/1175/21
Номер провадження 22-ц/816/1199/21
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Ткачук С. С. (суддя-доповідач),
суддів - Кононенко О. Ю. , Левченко Т. А.
з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа: орган опіки та піклування Охтирської міської ради,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 03 червня 2021року в складі судді Сидоренка Р.В., постановленого в м. Охтирка,
Позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив суд визнати ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 такими, що втратили право користування житловим будинком за адресою: АДРЕСА_1 . Судові витрати покласти на відповідачів.
Свої вимоги мотивує тим, що він є власником будинку за адресою: АДРЕСА_1 . В 2001 році його син ОСОБА_2 зареєстрував шлюб з ОСОБА_2 , яка була зареєстрована за вказаною адресою з грудня 2001 року. Від шлюбу його сина з ОСОБА_2 народилося двоє дітей: ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , які також були зареєстровані в належному йому будинку. Вказує, що з кінця 2013 року ОСОБА_2 разом з дітьми переїхала проживати за іншою адресою з іншим чоловіком, оскільки фактичне шлюбне життя його сина з ОСОБА_2 припинилося. В 2017 році з його сина було стягнуто аліменти на утримання дітей. Вказує, що за життя його сина шлюб між ним та ОСОБА_2 розірвано не було. ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_2 помер. Зазначає, що станом на день звернення до суду обом його онукам виповнилося 14 років, проте в належному будинку вони не проживають, в добровільному порядку на зняття реєстрації відповідачі не погоджуються, членами сім'ї відповідача не являються. Витрати на по утриманню житлового будинку та сплаті комунальних послуг відповідачі не несуть. Вказує, що реєстрація відповідачів перешкоджає йому в реалізації належного йому права розпорядження його власністю.
Рішенням Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 03 червня 2021року позов задоволено частково.
Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такими, що втратили право користування житловим приміщенням, а саме житловим будинком, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживали з 2012 році у спірному будинку без поважних причин, що свідчить про втрату ними інтересу до спірного житлового приміщення, а тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги в цій частині є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_4 суд першої інстанції виходив з того, що останній є членом сім'ї власника житлового будинку (його онуком) та досяг 14 річного віку ІНФОРМАЦІЯ_8 . При цьому усвідомлювати наслідки відсутності у жилому приміщенні понад один рік без поважних причин дитина здатна після досягнення 14-річного віку та лише після цієї дати починається перебіг річного строку за статтею 405 ЦК України. Наразі річний строк з моменту досягнення ОСОБА_4 чотирнадцятирічного віку, ще не сплив.
Не погоджуючись з вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне встановлення судом фактичних обставин справи, застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови в задоволенні позовних вимог до відповідача ОСОБА_4 та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаних позовних вимог.
Доводи апеляційної скарги мотивує тим, що онук з яким він не спілкувався більше 10 років і який з ним не проживав не є членом сім'ї власника житлового будинку. Вказує, що реєстрація у спірному житловому будинку сторонніх осіб заважає йому продати спірний будинок. Вказує, що поведінка ОСОБА_4 свідчить про те, що останній не має наміру проживати у спірному житловому будинку, а буде проживати разом із матір'ю, а тому є підстави вважати його таким, що втратив право користування житловим будинком. Зазначає, що на даний час він не має можливості отримати житлову субсидію на будинок в якому він проживає.
Від відповідачів відзиви на апеляційну скаргу до суду не надходили.
Від третьої особи пояснення з приводу апеляційної скарги до суду не надходили.
Позивач та його представник в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали, просили її задовольнити.
Відповідачі та представник органу опіки та піклування в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином.
Рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не оскаржується, а тому в цій частині, відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України не переглядається.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів цивільної справи, будинок АДРЕСА_1 , відповідно до договору дарування від 25.12.2003 року належить позивачу ОСОБА_1 .
Згідно довідки виданої Виконавчим комітетом Охтирської міської ради Сумської області від 22.03.2021 року, в будинку АДРЕСА_1 , зареєстрована колишня невістка ОСОБА_2 його онуки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Син позивача, та чоловік і батько відповідачів, ОСОБА_2 , який за життя був зареєстрований у вказаному будинку як член сім'ї власника будинку, помер ІНФОРМАЦІЯ_6 .
Позивач згідно довідки про доходи отримує пенсію у розмірі 3233,50 грн. на місяць. У 2006 році переніс оперативне втручання та потребує проведення амбулаторного лікування під наглядом лікаря.
Крім того, позивачу на праві власності належить інше житло, а саме - будинок АДРЕСА_2 , де він наразі й проживає, що підтверджується копією договору купівлі-продажу від 28.08.2012 р.p
Згідно висновку органу опіки і піклування (виконавчого комітету) Охтирської міської ради про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням від 04.04.2021 року, орган опіки та піклування вважає за недоцільне визнавати ОСОБА_2 та ОСОБА_4 такими особами, що втратили право на користування житловим приміщенням, а саме будинком за адресою: АДРЕСА_1 в зв'язку з тим, що до виповнення ОСОБА_4 14 років він не міг самостійно визначити свого місця проживання внаслідок обмеженої цивільної дієздатності, а з моменту виповнення йому 14 років не пройшов 1 рік.
Статтею 47 Конституції України закріплено право кожного громадянина України на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до ч. 4 ст. 9 Житлового кодексу УРСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тими обставинами, що відповідачі разом зі своєю матір'ю добровільно виїхали проживати до іншого житлового приміщення і з того часу та не проживають у спірній квартирі без поважних причин понад один рік, а тому він як власник спірного житлового будинку має право на усунення перешкод в користуванні належним йому нерухомим майном шляхом визнання відповідачів такими, що втратили право на користування житловим будинком.
Згідно ч. 2 ст. 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Водночас, відповідно до статті 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. (ч. 1 ст. 319 ЦК України).
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 64 ЖК УРСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Разом з тим, колегія суддів звертає увагу, що відповідно до ч. 1-3 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.
Згідно з частинами 4,6 ст. 29 цього Кодексу місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Відповідно до абз 5 ст. 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір проживання в Україні» місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини, тощо.
В силу статті 13 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні встановлені обмеження вільного вибору місця проживання. Так вільний вибір місця проживання обмежується щодо:осіб, які не досягли 14-річного віку.
За змістом частин 1,2 ст. 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» дитиною є особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше;
Відповідно до ч. 2, 3 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. Органи опіки та піклування зобов'язані здійснювати контроль за додержанням батьками або особами, які їх замінюють, майнових та житлових прав дітей при відчуженні жилих приміщень та купівлі нового житла.
За змістом частин 1 ст. 401,ст.402 та частин 1-4 ст. 403 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Зміст сервітуту - це сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню.
Питання припинення сервітуту врегульовані ст. 406 цього Кодексу.
Так, частинами 1 2 даної статті цього Кодексу визначено, що сервітут припиняється у разі: поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; відмови від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; спливу строку, на який було встановлено сервітут; припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; невикористання сервітуту протягом трьох років підряд; смерті особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення.
З аналізу викладених правових норм можна дійти висновку, для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням необхідна наявність двох умов: 1) відсутність особи понад один рік, 2) відсутність поважності причин такої відсутності.
Окрім того, колегія суддів зауважує, що питання сервітуту щодо користування чужим майном врегульовані нормами частини 2 ст. 406 цього Кодексу.
Судом першої інстанції було правильно встановлено і це підтвердив позивач, що його померлий син ОСОБА_2 за життя проживав в будинку і безоплатно користувався його приміщенням, а згодом вселилася його дружина та їх діти.
Таким чином, після того, як колишня невістка припинила шлюбні стосунки з сином позивача і забрав малолітнього ОСОБА_4 покинула будинок, останній до смерті батька залишався членом його сім'ї в силу ст. 3 СК України.
Отже, позивачем не доведено, що ним, як власником будинку після смерті сина і батька відповідача було встановлено інший правовий порядок користування його будинком.
Матеріали справи не містять доказів про забезпечення неповнолітнього онука житлом за місцем проживання матері.
Відповідач 02.08.2020 року досяг чотирнадцяти років, а тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку стосовно того, що з моменту коли відповідач ОСОБА_4 набув достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначити своє місце проживання не пройшов 1 рік, а тому сам по собі факт не проживання вказаного відповідача у спірному будинку до цього часу, коли був ще малолітньою дитиною, не є безумовною підставою для визнання його таким, що втратив право на користування житловим приміщенням, оскільки маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВС від 27.12.2018р у справі № 759/19394/15-ц.
Щодо приймання участі у витратах по утриманню будинку, то ця обставина не може бути підставою для задоволення позову, оскільки як передбачено частиною 3 ст. 156 ЖК УРСР тільки повнолітні члени сім'ї власника зобов'язані брати участь у витратах по утриманню будинку (квартири) і придомової території та проведенню ремонту.
Заявник (за доведеності понесення ним таких витрат одноособово) не позбавлений можливості ставити питання про їх відшкодування до законного представника (матері) дитини.
Відповідно до ст. 16 Конвенції ООН «Про права дитини» жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Європейський суд з прав людини констатував, що «згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем». «Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла». «Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не має легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…». «Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування» («KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE», № 30856/03, § 40, 41, 42,43 ЄСПЛ, від 02.12. 2010).
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до глави 23 ЦК України громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Частиною 4 ст. 41 Конституції України встановлено принцип непорушності приватної власності.
За положеннями ч. 1 ст. 317 та ч. 1 ст. 319 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном і він реалізовує їх на власний розсуд.
Згідно із ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Стаття 379 ЦК України вказує, що житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.
Глава 28 ЦК України визначає житло об'єктом права приватної власності. Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України та ст. 150 ЖК УРСР, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд. Обмеження чи втручання в права власника можливе лише з підстав, передбачених законом.
Статтею 391 ЦК України передбачено право власника майна при наявності дій осіб, спрямованих на перешкоджання вільного користування та розпорядження власником своїм майном, вимагати усунення таких перешкод.
На підставі викладеного колегія суддів з приводу доводів апеляційної скарги про існування перешкод власнику майна у здійсненні користування та розпорядження своїм майном зауважує, що позивач обґрунтовує ці доводи посилаючись на постанову ВС України від 16.01.2012р. у справі № 6-57цс11 у якій зазначено, що вирішення питання про зняття особи з реєстрації обліку залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування якої особи житловим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства (ст.ст. 71, 72, 116, 156 ЖК УРСР; ст. 405 ЦК України).
Отже, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред'явивши водночас одну із таких вимог: про позбавлення права власності на житлове приміщення; про позбавлення права користування житловим приміщення; про визнання особи безвісно відсутньою; про оголошення фізичної особи померлою.
Проте позов не містять вимоги власника будинку про позбавлення ОСОБА_4 права користування житловим приміщення через намір продати свій будинок, а тому в силу ст.ст. 12,13 ЦПК України, суд за таких обставин був позбавлений можливості у інший спосіб вирішувати заявлений спір.
По доводах апеляційної скарги щодо припинення сервітуту у зв'язку із припиненням онуком ОСОБА_4 користуватися приміщення будинку, то, як зазначено вище, останній продовжував до смерті свого батька залишатися членом йог сім'ї, незважаючи, що мати, покинуши чоловіка проживати у будинку через припинення шлюбних відносин, забравши малолітнього сина, виїхала на інше місце проживання, а тому відсутні підстави для застосування норми п.4 ч. 1 т.406 ЦК України, а саме - сервітут припиняється у разі припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
За змістом рішень Європейського суду з прав людини тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
У рішенні «Садов'як проти України» ЄСПЛ зазначив, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Національні суди повинні ретельно розглянути наявні аргументи щодо пропорційності такого втручання та надати належне обґрунтування (ст. 8 Конвенції, заява № 17365/14, від 17 травня 2018 року)
ЄСПЛ нагадав, що втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла, та зазначив, що рішення про виселення становитиме порушення ст. 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у п. 2 ст. 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, а й стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Керуючись такою правовою позиціє апеляційний суд, враховуючи, що порушене питання визнання неповнолітнього онука, буде для останнього мати наслідок втрати зареєстрованого місця проживання, що межується з питанням втрати жила шляхом виселення, визнає, що, вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив з балансу інтересів власника будинку, який бажає розпорядитися своїм майном шляхом продажу, але дозволивши сім'ї сина користуватися приміщенням свого будинку на правах члена сім'ї, внаслідок чого на законних підставах вселився його неповнолітній онук, власник будинку створив для себе в силу наведених норм матеріального права тимчасові обмеження у розпорядженні своїм майном, оскільки строк за яким онук, як члена сім'ї померлого сина, можна вважати, що втратив право користування приміщенням будинку у зв'язку із не проживанням без поважних причин понад один рік на час звернення до суду, ще не сплинув.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів визнає, що суд першої інстанції всебічно і повно з'ясував, обставини, що мають значення для справи і доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Охтирського міськрайонного суду Сумської області від 03 червня 2021року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і на неї може бути подана касаційна скарга безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 30 липня 2021 року.
Головуючий - С.С. Ткачук
Судді: О.Ю.Кононенко
Т.А. Левченко