28 липня 2021 року м. Ужгород№ 260/1572/21
Закарпатський окружний адміністративний суд в складі головуючого Плеханової З.Б. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (пл. Ш. Петефі, буд. 14,м. Ужгород, Закарпатська область) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Варіанта" (вул. Митрака, буд. 58, корпус А, кв. 5,м. Мукачево, Мукачівський район, Закарпатська область,89600) про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -
Закарпатське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернувся до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Варіанта", яким просить:1. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Варіанта» 26 425,00 грн. адміністративно-господарських санкції та 68,64 грн. пені за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю.
1. Позиції сторін
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не сплатив адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць призначених для працевлаштування інвалідів у 2020 році у розмірі 26 425,00 грн. та пеню за порушення встановлених законодавством термінів сплати адміністративно-господарський санкцій у розмірі 68,64 грн.
26 травня 2021 року від відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Зазначає, що позов є необґрунтованим, а тому позивачу слід відмовити в його задоволенні. Так, відповідач вжив усі залежні від нього заходи для недопущення господарського правопорушення та відповідно не повинен сплачувати адміністративно-господарську санкцію. Товариство регулярно, починаючи з січня 2020 року до листопада 2020 р. подавало (направляло) до Мукачівського міського центру зайнятості звіт за формою №3- ПН, у якому вказувало на наявність вакансії для працевлаштування інвалідів, зокрема, вакансії «кваліфікований бухгалтер». Протягом 2020 року товариство створило необхідну кількість робочих місць і вжило усіх можливих заходів для працевлаштування інваліда на вакантну посаду, а у листопаді 2020 року працевлаштувало інваліда. В той же час, зазначає, що позивачем не надано доказів безпосереднього звернення інвалідів на підприємство з метою працевлаштування, і відмови в такому працевлаштуванні. В той же час, причиною не працевлаштування відповідачем необхідної кількості інвалідів є їх не направлення з боку Фонду соціального захисту інвалідів та центру зайнятості. Отже, як зазначає відповідач, оскільки відповідач вжив всіх передбачених законом заходів для недопущення господарського правопорушення, а інваліди відповідно до встановленого законом нормативу не були працевлаштовані на наявні вакантні робочі місця і посади не з його вини , у задоволенні позовних вимог слід відмовити.
26 травня 21 року відповідач направив відзив позивачу. Відповіді на відзив або доказів в спростування наданих до відзиву доказів позивачем не надано.
2. Обставини, встановлені судом.
Судом встановлено, що Відповідачем 11.02.21 року подано до відділення Фонду звіт за формою № 10-ПОІ річна «Звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю» за 2020 рік. Згідно рядка 03 звіту, кількість осіб з інвалідністю які повинні працювати на підприємстві відповідно до вимог ст.19 Закону становить 1 особа, в той же час, згідно рядка 02 звіту, на підприємстві протягом 2020 року середньооблікова кількість осіб з інвалідністю становила 0 осіб.
Закарпатським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів за результатами звіту зроблено висновок про те, що відповідачем не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, як це передбачено ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".
На підставі викладеного позивач розрахував суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та звернувся до суду із позовом про їх стягнення разом з нарахованою пенею за несвоєчасність сплати адміністративно-господарських санкцій.
За розрахунком позивача розмір адміністративно-господарських санкцій, що підлягає стягненню з відповідача, становить 26 425,00 грн.. та пеня 68,64 грн. .
Судом встановлено, та підтверджується наявними в матеріалах справи доказами, що відповідачем 30 грудня 2019 року було внесено зміни до штатного розпису Товариства та викладено його у новій редакції з 01.01.2020 р. , що стверджується наказом №17 від 30.12.2019 р. та штатним розписом. При цьому у штатному розписі введеному з 01..01.2020 р. для працевлаштування осіб з особливими потребами передбачено посаду «кваліфікований бухгалтер» у кількості 1 штатна одиниця. Також для вказаної посади затверджено посадову інструкцію.
Крім того, товариство регулярно, починаючи з січня 2020 року до листопада 2020 р. подавало (направляло) до Мукачівського міського центру зайнятості звіт за формою №3- ПН, у якому вказувало на наявність вакансії для працевлаштування інвалідів, зокрема, вакансії «кваліфікований бухгалтер».
16 червня 2020 року позивачем був направлено листи до Управління персоналу Мукачівського міського центру зайнятості та до Закарпатського обласного відділення соціального захисту інвалідів сприяння працевлаштування особи з інвалідністю на посаду кваліфікованого бухгалтера.
Крім того, з метою самостійного пошуку осіб з інвалідністю для працевлаштування на підприємстві, відповідач 19 разів на протязі 2020 р. подавало відповідні оголошення до газети «Меркурій» про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів.
Починаючи із 16.11.2020 р. товариством було працевлаштовано інваліда (3 група) інвалідності - ОСОБА_1 на вакантну посаду кваліфікованого бухгалтера. Вказане підтверджується наказом про призначення на посаду від 3.11.2020. р., повідомленням про прийняття працівника на роботу від 13.11.2020 р., копією пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 від 08.05.2012 р. та довідкою МСЕК від 28.12.2011 р. про встановлення 3 групи інвалідності безстроково.
Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2020 рік не встановлено.
Мотиви суду та норми права застосовані судом.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами, є Закон України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-XII (далі - Закон № 875-XII).
Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону 875 забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості. Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону 875 підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 18-1 Закону № 875 визначено, що особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.
Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.1 ст.19 Закону 875 для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Згідно з ч.2 ст.19 Закону 875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Відповідно до ч.5 ст.19 Закону 875 виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з ч. 1 цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Відповідно до ч.1 ст.20 Закону 875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Аналіз вищезазначених норм Закону 875 дає підстави для висновку про те, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані:
- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця;
- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;
- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;
- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
У зв'язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, або за відмову направлених інвалідів працевлаштуватися.
Поряд з цим, фактів відмови зі сторони відповідача у працевлаштуванні осіб з інвалідністю за 2020 рік не встановлено.
Таким чином, судом встановлено, що обов'язок Відповідача зі створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатися пошуком таких осіб для їх працевлаштування. Такий обов'язок покладений на державну службу зайнятості.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постановах від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11 за позовом Тернопільського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства «Продекспорт» про стягнення адміністративно-господарських санкцій та від 26 червня 2012 року у справі № 21-105а12 за позовом Одеського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Одеської залізниці про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені.
При цьому, до обов'язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів в силу приписів ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.2,3 5 ст.19 Закону 875 фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості (бо в силу ст. 21 Кодексу законів про працю України саме наявність трудового договору вказує на виникнення у працівника обов'язку виконувати певну роботу, а у роботодавця обов'язку виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці), а в силу приписів ч.3 ст. 18 вказаного закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Разом з тим, як випливає з приписів ч.3 ст. 18 Закону 875 до обов'язків органів державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію. Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону 875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов'язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст. 18 Закону 875, а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч.ч.2,3,5 ст.19 Закону 875, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом у постанові від 06.03.2018 року у справі № 825/695/17 (№К/9901/15376/18).
Також, Верховний Суд 11.07.2019 року розглянув аналогічну справу за № 804/7412/15, про що, викладена правова позиція, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць осіб з інвалідністю не супроводжується його обов'язком займатись пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування, адже такий обов'язок покладався на органи працевлаштування.
Отже, процес працевлаштування інвалідів повинен починатися із звернення інваліда на підприємство чи до державної служби зайнятості. І лише пряма відмова підприємства прийняти на роботу інваліда чи відсутність реагування на заяву інваліда може бути підставою для застосування санкцій.
Враховуючи вищенаведене суд констатує, що відповідач намагався виконати свій обов'язок щодо вжиття необхідних заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, зокрема, створювало в установленому порядку відповідні робочі місця, інформувало органи державної служби зайнятості про наявність вільних робочих місць та вакантних посад для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також самостійно здійснювало пошук таких осіб.
У разі відсутності необхідної кількості працевлаштованих інвалідів та відсутності попиту на робочі місця, якщо при цьому цей суб'єкт господарювання вжив усіх передбачених Законом 875 заходів для працевлаштування останніх, адміністративно-господарські санкції не можуть застосовуватись.
Суд відхиляє посилання позивача на обов'язковість сплати відповідачем адміністративно-господарських санкцій за те, що середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 Закону 875, оскільки ч. 1 ст. 20 Закону 875 встановлено, що такі санкції сплачуються не тільки за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда, але за призначене і не зайняте інвалідом.
Тобто, суб'єкт стягнення за цією нормою повинен був надати докази, що інваліди зверталися до підприємства з пропозицією укласти трудові договори, однак їм було відмовлено, тобто такі працівники не зайняли робочі місця.
У зв'язку з тим, що у діях відповідача відсутній склад правопорушення, на нього не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування, або за відмову направлених інвалідів працевлаштуватися.
Суд звертає увагу, що обовязок підприємств подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів саме щомісяця був встановлений Законом України від 01 березня 1991 року № 803-XII «Про зайнятість населення», який втратив чинність 01 січня 2013 року, а тому до спірних правовідносин не застосовується.
Отже, з 01 січня 2013 року періодичність подання звітів 3-ПН не була регламентована законом.
Вказане питання врегульоване з прийняттям Порядку подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)», затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 (далі Наказ № 316).
Згідно з Наказом № 316 форма подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії(й). Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.
Наказ № 316 набрав чинності 12 липня 2013 року, а тому з цієї дати встановлено обовязок підприємств подавати форму 3-ПН не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії.
Тобто, на час спірних правовідносин законодавство не встановлювало обовязку підприємств подавати форму 3-ПН щомісячно чи з будь-якою іншою періодичністю. Натомість, існував обовязок підприємств одноразово подавати форму 3-ПН, а саме не пізніше 10-ти робочих днів з дати відкриття вакансії.
Аналогічну правову позицію висловлено Верховним Судом України у постанові від 26.06.2018 у справі № 806/1368/17 (реєстраційний номер рішення в ЄРСР 74992116).
Вищезазначене свідчить, що відповідачем до центру зайнятості протягом 2020 року подавалися Звіти 3-ПН, вживалися всі залежні від нього заходи щодо працевлаштування інвалідів на вакантні посади у підприємстві. Фактів відмови у працевлаштуванні інвалідів при розгляді справи судом не встановлено.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті особами з інвалідністю робочі місця є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у звязку зі скоєнням правопорушення.
Згідно із ч.1 ст.217 Господарського кодексу України, господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки.
Відповідно до ч.1 ст.218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Частиною другою наведеної статті встановлено, зокрема, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Статтею 238 ГК України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Таким чином, адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до учасника господарських відносин за порушення ним правил, встановлених законодавчими актами, при наявності в діях суб'єкту господарювання вини у вчиненні такого порушення та якщо ним не приймались заходи, спрямовані на недопущення господарського правопорушення.
Зважаючи на вжиття Відповідачем усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, суд вважає, що Позивач намагається покласти на Відповідача відповідальність у вигляді фінансових санкцій та пені за відсутність у населеному пункті за місцем знаходження підприємства осіб з інвалідністю, які бажають працевлаштуватись, що є неприпустимим.
З урахуванням вищевикладеного судом встановлено, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Щодо заявленого клопотання представника відповідача, про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу, суд зазначає наступне.
Заяву про розподіл витрат на професіййну правничу допомогу 02 червня 2021 року подав адвокат Олійник Р.Б., який також подав відзив до позову, підписав його та долучив письмові докази , які були вивчені судом. Ордер Серія АО № 1031044 про надання правничої допомоги в даній справі подано адвокатом разом з відзивом.
До заяви про розподіл витрат адвокат долучив квитанцію від 01.06.21 року про направлення даної заяви також і відповідачу.
Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно ст.2 ч.3 п.10 КАС України, основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є, зокрема, відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.
Відповідно до ст.132 КАС України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Статтею 134 КАС України, встановлено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Витрати на правничу допомогу адвоката можуть включати в себе гонорар адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката.
Для того, щоб суд міг визначити розмір понесених витрат на правничу допомогу з метою їх подальшого розподілу, сторона по справі повинна подати детальний опис наданих робіт (послуг) та здійснених нею витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
При відшкодуванні витрат на правничу допомогу розмір судових витрат встановлюється судом на підставі поданих доказів (договори, рахунки, акти виконаних робіт тощо). У такому випадку важливо, щоб договір про надання правничої допомоги був з прозорим ціноутворенням, аби суд міг об'єктивно оцінити вартість та обсяги роботи адвоката. Помічник адвоката повинен також надати детальний опис виконаних робіт з наданням доказів (документального підтвердження) факту виконаних робіт.
Розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних помічником адвоката, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі, сторонам необхідно надати суду такі докази: 1) договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); 2) документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.); 3) докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); 4) інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати, необхідні для надання правничої допомоги.
Отже, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Відповідно до ст.17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
У справі East/West Alliance Limited проти України Європейський суд з прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява №34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).
У п.269 Рішення у цій справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), n. 55 з подальшими посиланнями).
Судом було встановлено, що відповідно договору про надання правової допомоги від 20.05.2020р., рахунку від 27.05.2021 року, акту виконаних робіт №000957 від 27.05.2021 року, сума яку відповідач поніс складає 3000,00 грн.
Згідно з ч.9 ст.139 КАС України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Оцінивши надані представником відповідача докази на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу адвоката, суд вважає, що витрати, понесені відповідачем підтверджуються належними та допустимими в розумінні КАС України доказами.
Суд вважає, що розмір витрат на оплату послуг адвоката у сумі 3000,00 грн. є співмірним із складністю даної справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг, а також значенням справи для сторони, тому вказана сума підлягає стягненню на користь відповідача за рахунок бюджетних асигнувань Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів.
Позивачем не було спростовано правомірність заявленого позивачем до стягнення розміру витрат на правничу допомогу.
З урахуванням вищевикладеного суд дійшов висновку, про задоволення клопотання відповідача про відшкодування витрат на правову допомогу адвоката.
Керуючись ст. ст. 242-246 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (пл. Ш. Петефі, буд. 14,м. Ужгород, Закарпатська область) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Варіанта" (вул. Митрака, буд. 58, корпус А, кв. 5,м. Мукачево, Мукачівський район, Закарпатська область,89600), про стягнення адміністративно-господарських санкцій - відмовити.
Заяву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Варіанта" (вул. Митрака, буд. 58, корпус А, кв. 5,м. Мукачево, Мукачівський район, Закарпатська область,89600), про розподіл судових витрат на професійну правову допомогу - задовольнити.
Стягнути на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Варіанта" (вул. Митрака, буд. 58, корпус А, кв.5, м. Мукачево, Закарпатська область, 89600, код ЄДРПОУ - 33360313) за рахунок бюджетних асигнувань Закарпатського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (пл. Ш. Петефі, буд. 14, м. Ужгород, Закарпатська область, код ЄДРПОУ - 13592841) судові витрати за професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн. (три тисячі гривень).
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення до Восьмого апеляційного адмінсуду.
СуддяЗ.Б.Плеханова