права №336/5841/18
провадження №2-п/336/26/21
15.07.2021 року Шевченківський районний суд м. Запоріжжя у складі: головуючого судді Карабак Л.Г., за участю секретаря судового засідання Тимошенко Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Запоріжжі справу за позовом Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,-
27.09.2018 року Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (далі «Приватбанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року.
На обґрунтування позову позивач зазначив, що відповідно до укладеного договору №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року відповідач отримав кредит у розмірі 2 164,80 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 24% на рік на суму залишку заборгованості. Також у позовній заяві вказано, що підписана позивачем заява разом з Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» складає договір кредиту. Відповідач умов договору не виконав, унаслідок чого допустив утворення заборгованості.
Посилаючись на ст.ст. 526, 527, 530, 1054 ЦК України, умови договору №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, просив стягнути з відповідача заборгованість в сумі 44 352 грн. 66 коп., з яких: заборгованість за кредитом (тіло кредиту) 1 835,77 грн.; заборгованість по відсоткам за користування кредитом 21 240,63 грн.; заборгованість по комісії за користування кредитом 276,71 грн.; пеня 18 411,33 грн.; штраф (фіксована частина) 500 грн.; штраф (процента складова) 2 088,22 грн.
На підтвердження позовних вимог до позовної заяви позивачем додано за підписом його представника розрахунок заборгованості за договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, укладеного між Приватбанком та ОСОБА_1 , станом на 03.07.2018 р., копію анкети та копію заяви позичальника від 08.10.2006 року, завірений підписом представника позивача витяг з «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт»)».
Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 19.12.2018 року позовну заяву АТ «КБ «Приватбанк» задоволено, вирішено стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором № ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 р. в сумі 44 352,66 грн. (заборгованість за кредитом 1835,77 грн.; заборгованість по відсоткам за користування кредитом 21240,63 грн.; заборгованість по комісії за користування кредитом 276,71 грн.; пеня 18411,33 грн.; штраф (фіксована частина) 500 грн.; штраф (процента складова) 2088,22 грн.), а також стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ «КБ «Приватбанк» судовий збір в сумі 1762 грн.
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 19.04.2021 року заочне рішення Шевченківського районного суду від 19.12.2018 року скасоване, справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження у судовому засіданні із викликом учасників справи, запропоновано відповідачу скористатись своїм правом на подання відзиву.
27.04.2021 року від відповідача надійшов відзив, у якому відповідач, стверджуючи про незаконність й необґрунтованість позовних вимог, просить суд у задоволенні позову відмовити.
У підтвердження своєї позиції відповідач зазначає, що у 2008 році, на той час ще ЗАТ «КБ «Приватбанк» вже звертався до Шевченківського районного суду м.Запоріжжя із заявою від 25.07.2008 року про видачу судового наказу, в якій просив через неповне і невчасне виконання з боку ОСОБА_1 зобов'язань за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року видати судовий наказ про стягнення заборгованості за цим договором на суму 6 210,10 грн., яка складалася з:
1 835,77 грн. заборгованості за кредитом (тобто неповернуте тіло кредиту);
3 031,15 грн. заборгованості з процентів за користування кредитом;
276,71 грн. заборгованості з комісії за користування кредитом;
1 066,47 грн. пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.
Також у своїй заяві від 25.07.2008 року про видачу судового наказу ЗАТ «КБ «Приватбанк» просив стягнути з ОСОБА_1 судовий збір 31,05 грн. та витрати з інформаційно-технічного забезпечення 15,00 грн. Таким чином, заявлена до стягнення з нього сума складала у сукупності 6 256,15 грн.
08.09.2008 року, суддею Шевченківського районного суду м.Запоріжжя ухвалено Судовий наказ №2-н-1381/08, яким з ОСОБА_1 на користь ПриватБанка стягнуто 6 210,10 грн. заборгованості за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, 31,05 грн. судового збору та інформаційно-технічний збір на суму на суму 15 грн.
Відповідач наполягає на тому, що у стягнену з нього за судовим наказом суму 6 210,10 грн. заборгованості за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року була включена сума 1 835,77 грн. тіла кредиту.
Судовий наказ №2-н-1381/08 Шевченківського районного суду м.Запоріжжя, набрав законної сили 25.09.2008 року, і як виконавчий документ, був виданий стягувачу ЗАТ «КБ «Приватбанк» 16.06.2009 року.
Надалі відповідач зазначає, що постановою старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Харченко О.Г. від 18.02.2011 року на виконання судового наказу №2-н-1381/08, виданого Шевченківським районним судом м.Запоріжжя 16.06.2009 року, за відповідною заявою КБ «Приватбанк» було відкрите виконавче провадження ВП №24679030, і здійснювалися виконавчі дії, за наслідками яких постановою державного виконавця від 19.05.2011 року виконавче провадження ВП №24679030 закінчено на підставі п. 8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у редакції, що діяла на час винесення постанови) у зв'язку із фактичним повним виконанням судового рішення.
Посилаючись на постанову державного виконавця від 19.05.2011 року відповідач наполягає на тому, що ним, як боржником у виконавчому провадженні ВП №24679030, сума боргу сплачена в повному обсязі та перерахована стягувачу - ПриватБанку платіжним дорученням №877 від 05.05.2011 р.
Відповідач позов не визнає і, посилаючись на приписи ст.ст. 599, 1050 ЦК України та правові позиції Верховного Суду у справі №308/2313/15-ц (провадження №61-733св17) від 05.08.2020 року, від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), стверджує, що його зобов'язання за договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року припинилося з моменту перерахування ним коштів у виконавчому провадженні ВП №24679030.
Відповідач вважає, що заявою від 25.07.2008 року про видачу судового наказу Приватбанк скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, тому в нього припинилося право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку.
Також відповідач стверджує, що з «Умовами надання кредиту фізичним особам «Розстрочка» на час підписання ним заяви позичальника від 08.10.2006 року за програмою «Експрес-розстрочка» належним чином ознайомлений не був, і його підпису на поданому суду витягу з «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам» немає, хоча на бланку анкети-заяви позичальника від 08.10.2006 року містяться записи про те, що кредит він отримує в «обмін за зобов'язання з повернення кредиту, сплати відсотків, винагороди, комісії в зазначені в Заяві та Умовах надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка (СТАНДАРТ).
ОСОБА_1 наполягає на тому, що Приватбанк не дотримався вимог, передбачених ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо повідомлення відповідача, як споживача кредитних послуг, про умови кредитування та узгодження з ним саме тих умов, про які вважав узгодженими банк, а відтак, позивач не має права посилатися на такі «Умови», як на частину кредитного договору. У підтвердження такої позиції відповідач посилається на постанову Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16 цс 15). та постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №342/180/17 (провадження № 14-131цс19).
Також на розгляді Шевченківського районного суду м.Запоріжжя перебувала ще одна справа №336/6312/14-ц, у якій Приватбанк звертався з аналогічними позовними вимогами до ОСОБА_1 .
Від ПриватБанка надійшла відповідь на відзив за підписом представника позивача за довіреністю Меркулової В.В .
За змістом відповіді представник ПриватБанка стверджує про обґрунтованість позовних вимог, чинність кредитного договору, наявність у позивача права на нарахування відповідачу до стягнення процентів та неустойки на підставі цього договору. Також наполягає на тому, що банком відповідачу на час укладення кредитного договору була надана повна інформація про умови кредитування. Позичальник, за позицією представника позивача, підписав заяву позичальника і був ознайомлений з «Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка (СТАНДАРТ)» і підтвердив, що такі Умови разом із Тарифами складають кредитний договір.
Представник ПриватБанку у відповіді на відзив просить врахувати висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10.04.2019 року у справі №356/1635/16-ц, від 28.03.2019 року у справі №428/2873/17, від 06.02.2018 року у справі №755/2720/16-ц та від 17.04.2019 року у справі №666/388/16-ц.
26.05.2021 року представником відповідача адвокатом Пушкіним О.В. подані заперечення, в яких він стверджує, що позовна заява подана поза межами строків позовної давності. Так за кредитним договором від 08.10.2006 року відповідачем ОСОБА_1 отримано від ЗАТ КБ «Приватбанк» кредит у розмірі 2 164,80 грн. строком з 08.10.2006 р. по 07.10.2007 р. тобто строком на 1 рік із сплатою відсотків у розмірі 2.0% на місяць на суму залишку заборгованості.
Також представник відповідача зазначає про ухвалення Шевченківським районним судом м.Запоріжжя судового наказу №2-н-1381/08, його пред'явлення стягувачем до виконання та про його повне виконання і, посилаючись на ч. 2 ст. 1050 ЦК України зауважує про припинення кредитного зобов'язання. Посилаючись висновки, що містяться у постановах Верховного Суду від 15.01.2020 року у справі №713/523/17 та від 12.02.2020 року у справі №176/331/15-ц просить у позові відмовити.
12.07.2021 року судом отримано заяву представника відповідача адвоката Пушкіна О.В., про застосування наслідків спливу строків позовної давності.
Всебічно вивчивши обставини справи, дослідивши надані сторонами докази у сукупності, суд прийшов до висновку про відмову у позові.
Суд у своїх висновках спирається на встановлені судом обставини: так 08.10.2006 року між ЗАТ «КБ «Приватбанк», правонаступником якого є позивач, та ОСОБА_1 шляхом підписання відповідачем заяви позичальника укладено кредитний договір №ZPЕ0RX00330214, за яким відповідачем отримано від ЗАТ КБ «Приватбанк» кредит у розмірі 2 164,80 грн. строком на один рік, з 08.10.2006 р. по 07.10.2007 р. включно, із сплатою відсотків у розмірі 2.0% на місяць на суму залишку заборгованості.
Через неналежне виконання зобов'язання ОСОБА_1 у 2008 році ЗАТ «КБ «ПРИВАТБАНК» звернувся до Шевченківського районного суду м.Запоріжжя із заявою від 25.07.2008 року про видачу судового наказу, в якій просив видати судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за цим договором на суму 6 210,10 грн., яка складалася з:
1 835,77 грн. заборгованості за кредитом (тобто неповернуте тіло кредиту);
3 031,15 грн. заборгованості з процентів за користування кредитом;
276,71 грн. заборгованості з комісії за користування кредитом;
1 066,47 грн. пені за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.
Крім того, заява від 25.07.2008 року містила вимоги про стягнення з відповідача судового збору на суму 31,05 грн. та витрати з інформаційно-технічного забезпечення на суму 15,00 грн. Таким чином, сукупна заявлена до стягнення з відповідача сума складала 6 256,15 грн.
Приватбанком до суми стягнення серед іншого була включена сума 1 835,77 грн. неповернутого тіла кредиту, у такому випадку банк скористався своїм правом передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Таким чином, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Тобто, після закінчення строку виконання основного зобов'язання чи після пред'явлення до позичальника вимоги щодо повернення кредиту припинилося право кредитора нараховувати будь-які платежі, а права та інтереси позивача забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові у справі № 308/2313/15-ц (провадження №61-733св17) від 05.08.2020 року, у справі №713/523/17 від 15.01.2020 року, а також з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18).
Банк своєю заявою від 25.07.2008 року про видачу судового наказу скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України, 08.09.2008 року суддею Шевченківського районного суду м.Запоріжжя за наслідками розгляду заяви ЗАТ «КБ «Приватбанк» ухвалено судовий наказ №2-н-1381/08, яким з ОСОБА_1 стягнуто 6 210,10 грн. заборгованості за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, 31,05 грн. судового збору та інформаційно-технічний збір на суму на суму 15 грн. Судовий наказ №2-н-1381/08 набрав законної сили 25.09.2008 року, і як виконавчий документ, був виданий стягувачу ЗАТ «КБ «Приватбанк» 16.06.2009 року.
Згідно з інформацією про ВП 14196836 з Автоматизованої системи виконавчих проваджень, а також відповідно до супровідного листа державного виконавця №445/10 від 11.08.2009 року та копії постанови про відкриття ВП 14196836 від 13.08.2009 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС м.Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Іваниця Ю.О. від 13.08.2009 року у виконання Судового наказу №2-н-1381/08 Шевченківського районного суду м.Запоріжжя, виданого 16.06.2009 року було відкрите було ВП 14196836, але за заявою стягувача зазначене виконавче провадження було завершене із поверненням виконавчого документу 16.10.2009 року стягувачу.
Згідно з інформацією про виконавче провадження ВП №24679030 постановою старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Харченко О.Г. від 18.02.2011 року на виконання Судового наказу №2-н-1381/08, виданого Шевченківським районним судом м.Запоріжжя 16.06.2009 року, було відкрите ВП №24679030 зі стягнення з ОСОБА_1 на користь ЗАТ «КБ «Приватбанк» 6 256,60 грн. з накладенням арешту на майно боржника ОСОБА_1 , що підтверджується копією Витягу про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна №30510476 від 02.02.2011 року.
Постановою старшого державного виконавця Шевченківського ВДВС Запоріжжя ГТУЮ у Запорізькій області Харченко О.Г. від 19.05.2011 року ВП №24679030 закінчено на підставі п.8 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження» (у діючій на той час редакції) у зв'язку із фактичним повним виконанням судового рішення.
В постанові зазначено, що боржником сума боргу сплачена в повному обсязі та перерахована стягувачу платіжним дорученням №877 від 05.05.2011 р. На підставі постанови державного виконавця від 19.05.2011 року в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна вилучено відповідний запис про реєстрацію обтяження майна відповідача.
Відповідно до копії позовної заяви ПАТ «КБ «Приватбанк» від 29.07.2014р. та копії розрахунку заборгованості до позовної заяви ПАТ «КБ «Приватбанк» від 29.07.2014р. у серпні 2014 року позивач звернувся до ОСОБА_1 із позовними вимогами, що були схожими із вимогами у справі, в якій вже ухвалено судовий наказ №2-н-1381/08, виданий 16.06.2009 року із різницею у сумах стягнення заборгованості та періоді стягнення.
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 04.09.2014 року було відкрите провадження у справі №336/6312/14-ц (пр. № 2/336/2804/2014) про стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року.
Ухвалою Шевченківського районного суду м.Запоріжжя від 23.10.2014 року позовну заяву банку у справі ЄУН 336/6312/14-ц було залишено без розгляду на підставі п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України (у редакції чинній на 2014 рік).
Аналізом дослідженого судом розрахунку заборгованості за договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, укладеного між ПриватБанком та ОСОБА_1 , станом на 03.07.2018 р., у порівнянні із розрахунками у справі, в якій ухвалено судовий наказ №2-н-1381/08, виданий 16.06.2009 року та у справі №336/6312/14-ц (пр. № 2/336/2804/2014) прослідковується наявність одного і того самого предмету, одних і тих же підстав вимог позивача.
Також згідно розрахунку у справі, в якій ухвалено судовий наказ 16.06.2009 року, розрахунку у справі №336/6312/14-ц, а також розрахунку заборгованості за договором станом на 03.07.2018 р. вбачається, що вони є частинами цілого у відповідному порядку за часом.
При цьому, розрахунок містить інформацію про надходження від позичальника коштів у сумі 6 256,60 грн., однак, ця сума знаходиться у графі щодо сплати відсотків.
Крім того, встановлено, що станом на 05.10.2007 року залишок несплаченого тіла кредиту складає 1 632,34 грн., а станом на 08.10.2007 року і надалі незмінно - складає 1 835,77 грн., при цьому з 08.10.2007 року графа відображення поточної заборгованості за тілом кредиту та графа з відображення процентної ставки містять нулі.
У період же з 08.10.2007 року включно до 30.08.2009 року записи про рух коштів і проведені нарахування відсутні, а з 31.08.2009 року почали стрімко збільшуватися нарахування процентів на залишок простроченої заборгованості за кредитом, а також пені і комісії.
Таким чином судом встановлено, що з 31.08.2009 року Банком після того, як він вже скористався своїм правом, передбаченим ч. 2 ст. 1050 ЦК України він не в праві здійснювати нарахування, процентів, неустойки.
При цьому у досліджених судом розрахунках не міститься відображення надходження коштів від боржника у виконавчому провадженні ВП №2467903, здійснене ним платіжним дорученням №877 від 05.05.2011 року на виконання судового наказу №2-н-1381/08, виданого Шевченківським районним судом м.Запоріжжя 16.06.2009 року, із розподіленням коштів згідно заявлених вимог.
Натомість у розрахунку за 11.05.2011 року міститься сума надходження від позичальника коштів 6 256,60 грн. що є поверненою сумою боргу у виконавчому провадженні ВП №24679030.
За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно зі ст.ст. 76, 78, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Аналізуючи наявний у справі розрахунок заборгованості за договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, укладеного між ПриватБанком та клієнтом - ОСОБА_1 , станом на 03.07.2018 р. як окремо, так і у взаємозв'язку із іншими доказами у справі суд приходить до висновку про його невідповідність категоріям достовірності, належності та допустимості через невідповідність та суперечливість наявної у ньому інформації фактичним обставинам справи, тому під час вирішення справи не приймає його до уваги.
Дослідивши витяг з «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт»)» суд приходить до переконання про неможливість вважати частиною укладеного між сторонами кредитного договору №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року «Умови надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт»)», витяг з яких надано позивачем, з підстави ненадання позивачем суду належних та допустимих й достовірних доказів на спростування позиції з цього приводу відповідача у справі.
При цьому суд зауважує що наявність підпису у заяві позичальника та відсутність після отримання кредиту з його боку претензій до банку не можуть слугувати достатніми доказами на спростування позиції споживача банківських послуг, ознайомлення його Умовами надання споживчого кредиту фізичним особам.
В даному випадку також неможливо застосувати до вказаних правовідносин правила частини першої статті 634 ЦК України, за змістом якої - договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому, оскільки Умови та правила надання банківських послуг неодноразово змінювалися самим АТ КБ «ПриватБанк» в період - з часу виникнення спірних правовідносин (08.10.2006 року) до моменту звернення до суду із вказаним позовом (27.09.2018 року), тобто кредитор міг додати до позовної заяви витяг з Умов у будь-яких редакціях, що найбільш сприятливі для задоволення позову.
За таких обставин та без наданих підтверджень про конкретні запропоновані відповідачу Умови та правила банківських послуг, наданий банком витяг з Умов, на яких відсутній підпис відповідача, не може розцінюватися як стандартна (типова) форма, що встановлена до укладеного із відповідачем кредитного договору, оскільки достовірно не підтверджу вказаних обставин.
Надані позивачем витяг з «Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») («Стандарт»)», з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останнім і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
У статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 633 ЦК України публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги.
За змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 згаданого Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.
Статтею 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Згідно із частиною першою статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримувати визначені у договорі строки (терміни), а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
За змістом статей 550, 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як констатувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року (справа № 14-318цс18) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд під час вирішення цієї справи не застосовує висновки Верховного Суду, викладених у постановах від 10.04.2019 року у справі №356/1635/16-ц, від 28.03.2019 року у справі №428/2873/17, від 06.02.2018 року у справі №755/2720/16-ц та від 17.04.2019 року у справі №666/388/16-ц., оскільки ці постанови прийняті Верховним Судом за інших встановлених судами фактичних обстави та наданих сторонами доказів на підтвердження позовних вимог та заперечень проти них, що не є аналогічними обставинам й доказам у цій справі.
При вирішенні цієї справи суд враховує та застосовує наступні правові висновки Верховного Суду: у Постанові від 19 травня 2021 року у справі №654/4345/19 (провадження №61-7381 св 20). Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду чинності.
У пунктах 26, 27 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) зазначено, що згідно з пунктом 3 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Подібні висновки висловлені Верховним Судом у постанові від 21 грудня 2020 року у справі № 214/9217/15-ц (провадження № 61-5062cв19).»
У постанові від 16 червня 2021року у справі №487/2563/15-ц (провадження №61-22944св19) зазначено, що згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики. Припис абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.
Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Таку правову позицію висловлено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18, і підстав для її відступу колегія суддів Верховного Суду не вбачає, оскільки строк дії кредитного договору закінчився 10 жовтня 2009 року, а банк наділений правом нараховувати передбачені договором проценти та штрафні санкції лише в межах строку кредитування, висновок суду першої інстанції про безпідставність вимог банку щодо стягнення процентів, комісії та пені, нарахованих поза межами строку кредитування, є обґрунтованим.»
У постанові від 10 червня 2021 року у справі №307/1016/16-ц (провадження № 61-14296св19) зазначено: «Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі закінчення строку кредитування або пред'явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року, справа № 444/9519/12, провадження № 14-10цс18).
Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.
Після пред'явлення позову позичальнику банк втратив право нараховувати передбачені договором проценти за кредитом.
Таким чином нарахування банком заборгованості після закінчення строку дії договору є неправомірним.
Висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені, зокрема у постановах Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 544/525/15-ц, Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц, Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, Великої Палати Верховного Суду від 08 вересня 2020 року у справі № 904/3405/19.»
У постанові 09 червня 2021року у справі №206/1419/15-ц (провадження №61-6045св19) зазначено: за змістом статей 256-258 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п'ята статті 261 ЦК України).
Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
При цьому суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з'ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість. Якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності в разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.
Як констатувала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року (справа № 14-318цс18) право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Саме такі висновки з питань застосування норм права у подібних правовідносинах містяться у постановах від 28 березня 2018 року (справа № 14-10цс18) та від 04 липня 2018 року (справа № 14-154цс18).
У постанові від 02 червня 2021 року у справі №0417/2-3568/2011 (провадження №61-6785св19) зазначено: «Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 11 травня 2021 року у справі №1424/2649/2012 (провадження №61-15180св19) зазначено, що відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
У постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно.
Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов'язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов'язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством.
У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов'язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов'язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов'язання покладається обов'язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов'язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов'язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов'язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов'язання.
У постанові від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (провадження № 12-142гс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що тлумачення умов укладеного сторонами справи договору щодо наслідків порушення відповідачем строків повернення позичених коштів має здійснюватися у системному взаємозв'язку з положеннями чинного законодавства, які регулюють загальні засади та умови настання цивільно-правової відповідальності, в тому числі за порушення грошового зобов'язання, враховуючи, що за пунктом 22 частини першої статті 92 Конституції України засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами України.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові від 13 грудня 2018 року у справі № 913/11/18, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.»
У постанові від 17 лютого 2021 року у справі №643/11603/17 (провадження №61-13894св19) зазначено, що правила надання банківських послуг ПриватБанку, з огляду на їх мінливий характер, не можна вважати складовою кредитного договору й щодо будь-яких інших встановлених ними нових умов та правил, чи можливості використання банком додаткових заходів, які збільшують вартість кредиту, чи щодо прямої вказівки про збільшення прав та обов'язків кожної із сторін, якщо вони не підписані та не визнаються позичальником, а також, якщо ці умови прямо не передбачені, як у даному випадку - в анкеті-заяві позичальника, яка безпосередньо підписана останньою і лише цей факт може свідчити про прийняття позичальником запропонованих йому умов та приєднання як другої сторони до запропонованого договору.
Аналогічна правова позиція про неможливість вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, однак щодо Умов надання споживчого кредиту фізичним особам («Розстрочка») (Стандарт) та, зокрема пункту 5.5 цих Умов, яким установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, оскільки такі не містять підпису позичальника, а також через те, що у заяві останнього домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, викладена у постанові Верховного Суду України від 11 березня 2015 року (провадження № 6-16цс15).
У постанові від 22 квітня 2021 року у справі №175/1053/15 (провадження №61-18160св20) зазначено: «Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України). Однією з таких підстав, встановлених законом, є виконання, проведене належним чином (стаття 599 ЦК України).
У правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 липня 2018 року (провадження № 14-154цс18) зазначено, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що засвідчено в судовому рішенні.
У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.
При цьому, Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1206цс15, та аналогічних висновків, викладених у постановах № 6-1252цс16 від 21 вересня 2016 року, № 6-1047цс16 від 06 липня 2016 року, № 6-1412цс16 від 07 вересня 2016 року, № 6-2096цс16 від 27 вересня 2016 року.»
У постанові від 31 травня 2021 року у справі №686/19440/15-ц (провадження №61-21871св19) зазначено: «Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
За змістом положень статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (стаття 530 ЦК України). Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).
У постанові від 14 квітня 2021 року у справі №357/9237/18 (провадження № 61-19605св19) зазначено, що за змістом статті 634 цього Кодексу договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
У переважній більшості випадків застосування конструкції договору приєднання його умови розроблює підприємець (в даному випадку АТ КБ «ПриватБанк»).
Оскільки умови договорів приєднання розробляються банком, тому повинні бути зрозумілі усім споживачам і доведені до їх відома, у зв'язку із чим банк має підтвердити, що на час укладення відповідного договору діяли саме ці умови, а не інші. Тому з огляду на зміст статей 633, 634 ЦК України можна вважати, що другий контрагент (споживач послуг банку) лише приєднується до тих умов, з якими він ознайомлений.
Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно із частиною першою статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Таким чином, в разі укладення договору кредитного договору проценти за користування позиченими коштами поділяються на встановлені законом (розмір та підстави, стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави, стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі).
Аналізуючи викладені правові позиції Верховного Суду судом на підставі наявних у справі доказів встановлено, що АТ КБ «ПриватБанк» використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, та пені за порушення умов договору, відтак не має права нараховувати до стягнення з відповідача будь-які платежі, обумовлені договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року. В такому випадку права та інтереси позивача в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Водночас, позивач не порушував питання про стягнення компенсаційних виплат відповідно до статті 625 ЦК України, що з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства унеможливлює застосування цивільно-правової відповідальності, передбаченої указаною статтею цивільного законодавства України, за невиконання грошового зобов'язання.
З урахуванням зазначеного та виходячи із фактичних обставин справи, а також враховуючи неможливість прийняття судом до уваги, як доказу «Розрахунку заборгованості за договором №ZPЕ0RX00330214 від 08.10.2006 року, укладеного між ПриватБанком та клієнтом - ОСОБА_1 , станом на 03.07.2018 р. з підстав недостовірності, наведеної у ньому інформації, а також враховуючи викладені вище правові позиції Верховного Суду, суд приходить до висновку про неможливість застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки такі наслідки можливо застосовувати виключно при обґрунтованості позову, а тому у позові слід відмовити за необґрунтованістю та недоведеністю.
Керуючись ст.ст. 15, 16, 18, 267, 599, 549, 625, 634, 1048,1049, 1050, 1054, ЦК України, Керуючись ст. ст. 7, 10, 13, 19, 86-89, 190, 247, 258-259, 263-265, 274 ЦПК, суд,-
В задоволення позову Публічного акціонерного товариства «Комерційний Банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності ЦПК України.
Суддя: