Справа № 756/3191/21
Провадження № 2/756/3590/21
29 червня 2021 року місто Київ
Оболонський районний суд міста Києва у складі:
головуючого - судді Ткач М.М.,
за участю секретаря судового засідання - Бражник Д.Є.,
позивача - ОСОБА_1 ,
відповідача - ОСОБА_2 ,
представника відповідача - ОСОБА_3 ,
розглянувши у загальному позовному провадженні у підготовчому судовому засіданні в залі судових засідань в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя,
У березні 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 27.04.2007 року у міському відділі реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, актовий запис №415.
Від шлюбу сторони мають двох неповнолітніх дітей, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які на даний час проживають із позивачем.
За час перебування у шлюбі між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 придбане майно, а саме: квартира за адресою: АДРЕСА_1 , за договором купівлі-продажу квартири №263 , виданий 16.03.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Єгоровою М.Є.; квартира за адресою: АДРЕСА_3 , за договором купівлі-продажу квартири №636 , виданого 01.10.2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шепелюк О.Г.; квартира за адресою: АДРЕСА_5 , за договором купівлі - продажу квартири; банківська сейфова скринька в АТ КБ «ПРИВАТБАНК» на ім'я ОСОБА_2 , № НОМЕР_1 , в якій знаходяться грошові кошти приблизно в сумі 30 000 доларів США, що дорівнює 841500 грн.; мотоцикл марки «HONDA CMX500A», д.н.з. НОМЕР_2 , власником якого є ОСОБА_2 , що був куплений на спільні кошти подружжя.
Позивач зазначає, що подружжя не може дійти згоди щодо розподілу вказаного майна, тому виникла необхідність звернення до суду. З огляду на зазначене, просить визнати за нею особистою приватною власністю нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ; квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , а також поділити кошти , які знаходяться в банківській сейфовій скриньці відповідача 80% позивачу, 20% відповідачу.
Ухвалою суду від 12.03.2021 року позов прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження у справі та призначено підготовче засідання.
29 червня 2021 року позивач подала у підготовчому судовому засіданні заяву про відмову від позовних вимог в частині поділу коштів, які знаходяться в банківській сейфовій скринці відповідача.
Ухвалою Оболонського районного суду м. Києва від 29.06.2021 року було закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя в частині вимог поділу коштів, які знаходяться в банківській сейфовій скринці ОСОБА_2 .
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та наполягала на їхньому задоволенні.
Відповідач у судовому засіданні позовні вимоги у частині визнання за ОСОБА_1 особистою приватною власністю нерухоме майно, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ; квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ; квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , визнав повністю, просив суд їх задовольнити, наслідки визнання позову йому відомі та зрозумілі, про що подав відповідну заяву.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 49 ЦПК України, позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу.
За змістом ст. 206 ЦПК України, позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Відповідно до ч. 3 ст. 200 ЦПК України, за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення у випадку визнання позову відповідачем.
Враховуючи вказані обставини, суд вважає за можливе розглянути справу та ухвалити рішення в підготовчому судовому засіданні.
Суд, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні у справі письмові докази кожен окремо та в сукупності, повно, об'єктивно та всебічно встановивши обставини справи приходить до висновку про те, що позовні вимоги підлягають до задоволення, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
Судом встановлено, що 27.04.2007 року у міському відділі реєстрації актів цивільного стану Одеського обласного управління юстиції між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений шлюб, актовий запис №415, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_3 .(а.с.13).
Від шлюбу колишнє подружжя має двох малолітніх дітей: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , які на даний час проживають із позивачем (а.с.14-15, 27-28).
16.03.2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу квартири серії та номеру 263, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Єгоровою М.Є., згідно якого остання є одноособовим власником даного майна. (а.с.40).
30.05.2019 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири серія та номер 902, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_5 , що посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Боднар Н.В., згідно якого останній є одноособовим власником даного майна. (а.с.41).
01.10.2019 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_2 укладено договір купівлі-продажу квартири серії та номеру 636, виданого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу м. Києва Шепелюк О.Г., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , та визначено власність ОСОБА_2 в частині 1/3 та ОСОБА_1 в частині 2/3 майна.(а.с.42).
У подальшому, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03.03.2021 року у справі №756/375/21 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було розірвано. (а.с.60).
Слід зазначити, що згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, обтяження щодо спірного майна придбаного у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відсутні.
Позивач посилається на те, що у період перебування у зареєстрованому шлюбі за її особисті кошти, отримані від продажу нерухомого майна і частки коштів, отриманих за договором позики №01/04/2013 року між ОСОБА_9 та позивачем, було придбане спірне майно.
За загальним правилом ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Так, у відповідності до ч. 3 ст. 368 ЦК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статей 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Верховним Судом України у постанові від 07.12.2016 прийнятій у справі №370/443/13ц вказано, що статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам. Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
На підтвердження обставин справи позивач вказала, що 29.05.2007 їй подарували будинок в АДРЕСА_6 за договором дарування (а.с.35).
Відповідно до пунктів 1-4 ч. 1 ст. 57 СК України, особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду".
Верховний Суд у постанові від 12.02.2020 у справі № 725/1776/18 вказав, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Презумпцію спільності майна можуть спростувати докази про: 1) придбання речі до шлюбу; 2) придбання речі на кошти, які належали позивачеві особисто (подарунок батьків, одержання відшкодування за моральну шкоду тощо); 3) придбання речі за рахунок коштів, одержаних від продажу особистого майна;4) придбання речі в період окремого проживання за власні кошти.
01.04.2013 між ОСОБА_9 та позивачем було укладено договір позики №01/04/2013, з метою надання фінансової допомоги для купівлі нерухомого майна в м.Києві, сума позики складала 1158985грн(а.с.31).
Відповідно до договору купівлі - продажу від 11.04.2014 позивач продала земельну ділянку, що знаходилася за адресою: АДРЕСА_6 , продаж здійснено за 394 126 грн (а.с.36).
Як зазначається у позові, за отримані кошти від продажу нерухомого майна та частку коштів отриманих за договором позики №01/04/2013, позивачем було придбано земельну ділянку, про що свідчить договір купівлі-продажу. Ціна договору становила 839 139 грн., в еквіваленті на момент укладення договору 70 000,00 доларів США (а.с.37-38).
У подальшому, як зазначається вищезазначену земельну ділянку було продано.
За кошти отримані від реалізації вказаного майна 16.03.2019 позивачем придбано квартиру АДРЕСА_1 (а.с.40).
Відповідно до договору купівлі-продажу від 30.05.2019 відповідачем була придбана квартира за адресом : АДРЕСА_5 (а.с.41).
Згідно договору купівлі-продажу від 01.10.2019 позивач та відповідач придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_3 (а.с.42).
З матеріалів справи вбачається, що після придбання нерухомого майна виникла необхідність виконання ремонтних робіт, внаслідок чого позивач брала позику у ОСОБА_9 , метою якої була фінансова допомога для ремонту та облаштування нерухомого майна в м. Києві, про що свідчить заключення позивачем договорів позики №01/04/2013 та №01/11/2020 від 01.04.2013 року та 01.11.2020 року. (а.с.31-32). З даних договорів вбачається, що замовником вищезгаданих послуг виступав ОСОБА_9 . На виконання умов договору ОСОБА_9 засвідчувалось Актами прийому-передачі виконаних робіт, послуг №01/2021 від 18.01.2021 року та 27.01.2021 року (а.с.33-34).
КЦС ВС у постанові від 24 березня 2020 року у справі № 367/3800/14- ц зазначає, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" № 11 від 21.12.2007 зазначено, що вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.
Верховний Суд у рішенні від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц вказав, що в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Із вказаних даних вбачається, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 Сімейного кодексу України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, судом встановлено факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були не спільні сумісні кошти.
Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:
1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
У разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя.
Позивачем доведено та відповідачем підтверджено, що під час перебування у шлюбі позивачем під час вчинення правочинів купівлі-продажу належної йому нерухомості, за рахунок належних йому особистих коштів, спірне майно, щодо якого виник спір, не створене спільними зусиллями чи спільною працею сторін, а тому позивач є її єдиним власником.
Крім того, у статті 58 СК України вказано, що і дохід, який приносить річ, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, є також власністю цього з подружжя.
І саме той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей (частина перша статті 59 СК України).
У статті 60 СК України зазначено підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Також вказано, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (частина перша статті 61 СК України).
Можна зробити висновок, що за загальним правилом майно, набуте одним з подружжя до шлюбу, є його особистою приватною власністю, як і доходи, які воно приносить, тоді як спільною сумісною власністю подружжя є майно, набуте під час шлюбу.
Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції», пункти 69 і 73).
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтею першою Протоколу №1 до Конвенції є те, що воно має бути передбачене законом.
Тлумачення пункту 3 частини першої статті 57 СК України свідчить, що у випадку набуття одним із подружжя за час шлюбу майна за власні кошти таке майно є особистою приватною власністю.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована. Один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17.
Ураховуючи встановлені судом обставини, а також те, що спірне майно було набуте в період шлюбу, укладеного між сторонами у справі, при цьому право власності зареєстровано на частину майна за відповідачем, а спірне нерухоме майно придбане за кошти позивача, то це майно дійсно є власністю позивача у справі.
Відповідач заявлені позовні вимоги визнав, жодних доказів на спростування позиції позивача, не надав.
Поскільки суд дійшов висновку про те, що спірні квартири є власністю позивача, ураховуючи також визнання відповідачем позову, обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення є вимоги позивача про поділ спільного сумісного майна сторін шляхом визнання за останньою права власності на нерухоме майно.
Згідно з ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись ст. 76-81, 89, 141, 200, 206, 258-259, 263-265, 273, 354 ЦПК України, суд
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити.
Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 , паспорт: серія НОМЕР_4 , виданий Хмельницьким ВМ Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 02 березня 2005 року; РНОКПП НОМЕР_5 ) особистою приватною власністю нерухоме майно, а саме:
- квартиру за адресою: АДРЕСА_1 ;
- квартиру за адресою: АДРЕСА_3 ;
- квартиру за адресою: АДРЕСА_5 .
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_10 , місце фактичного проживання: АДРЕСА_11 , паспорт: серія НОМЕР_6 , виданий Суворовським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 26 січня 1996 року; РНОКПП НОМЕР_7 ) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 , паспорт: серія НОМЕР_4 , виданий Хмельницьким ВМ Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 02 березня 2005 року; РНОКПП НОМЕР_5 ) витрати по сплаті судового збору в розмірі 5675 (п'ять тисяч шістсот сімдесят п'ять) грн.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги через Оболонський районний суд м. Києва до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення суду складено 07.07.2021.
Відомості про сторін:
Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_5 , паспорт: серія НОМЕР_4 , виданий Хмельницьким ВМ Малиновського РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 02 березня 2005 року; РНОКПП НОМЕР_5 ).
Відповідач: ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_10 , місце фактичного проживання: АДРЕСА_11 , паспорт: серія НОМЕР_6 , виданий Суворовським РВ ОМУ УМВС України в Одеській області 26 січня 1996 року; РНОКПП НОМЕР_7 ).
Суддя М.М. Ткач