13 липня 2021 року м. Київ
Справа № 22-8872 Головуючий у 1-й інстанції: Яковлєва Л. В.
Унікальний № 359/5804/20 Доповідач- Пікуль А. А.
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Пікуль А. А.
суддів Борисової О. В.
Невідомої Т. О.
за участю секретаря Осінчук Н. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами Державного підприємства обслуговування повітряного руху України та адвоката Казака Кирила Ігоровича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 квітня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги та середнього заробітку,-
У липні 2020 року ОСОБА_1 пред'явив до суду позов до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги та середнього заробітку, в якому просив стягнути з відповідача на свою користь матеріальну допомогу, передбачену п. 6.25.2 колективного договору в розмірі 631 600 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 18 травня 2020 року по 29 липня 2020 року включно, в розмірі 120 897 грн 92 коп. (а. с. 1-9).
Позовні вимоги були обґрунтовані таким. ОСОБА_1 з 03 січня 1994 року працював на різних посадах у відповідача та має загальний трудовий стаж 26 років. Наказом Украерорух № 515/о від 15 травня 2020 року позивача звільнено з роботи на посаді начальника відділу організаційно-технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП «Київцентраеро» Украероруху з 18 травня 2020 року за власним бажанням, у зв'язку з виходом на пенсію за ст. 38 КЗпП України.
При звільнені позивачу не виплачено передбачену п. 6.25.2 Колективного договору між адміністрацією Украерорух та профспілками матеріальну допомогу, яку ні в день звільнення, ні по день звернення до суду з даним позовом ОСОБА_1 не виплачено.
Вказував, що такі дії відповідача є порушенням ст. 116 КЗпП України, а тому вважав обґрунтованими вимоги про застосування до Украерорух наслідків, передбачених ст. 117 КЗпП України. Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні позивачем обраховано на підставі «Порядку обчислення середньої заробітної плати», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (далі по тексту - КМУ) № 100 від 08 лютого 1995 року та який просить стягнути з відповідача по день ухвалення судового рішення у справі.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 квітня 2021 року позов ОСОБА_1 до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України про стягнення матеріальної допомоги та середнього заробітку задоволено частково.
Стягнуто з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 матеріальну допомогу при звільненні у зв'язку з виходом на пенсію в розмірі 631 600 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог - про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відмовлено. Судові витрати віднесені за рахунок відповідача пропорційно до задоволеної частини позовних вимог (т.1, а.с.230-241).
Не погодившись з рішенням суду Державне підприємство обслуговування повітряного руху України подало апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог про стягнення матеріальної допомоги, просило оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі (т. 2, а.с.1-10).
Також не погодившись з рішенням суду адвокат Казак К. І., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав апеляційну скаргу, у якій, посилаючись на необґрунтованість та незаконність рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, просить рішення у оскаржуваній частині скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити та повністю відшкодувати судові витрати позивача за рахунок відповідача (т. 2, а. с. 58-63).
У відзиві на апеляційну скаргу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, представник ОСОБА_1 , адвокат Казак К. І., вказує, що відповідач є фінансово спроможним здійснити всі належні позивачу виплати. Зміни до Колективного договору були зареєстровані 28 травня 2020 року, тому на момент звільнення позивача (на момент виникнення спірних правовідносин) мають застосовуватись положення Колективного договору, чинні на 30 квітня 2020 року. У висновку Торгово-промислової палати України про істотну зміну обставин від 29 липня 2020 року № 2051/1.2. лише досліджуються та аналізуються фактичні обставини, що склались в господарській діяльності відповідача, а не засвідчується настання форс-мажорних обставин (обставини непереборної сили), які унеможливлюють виконання обов'язків відповідачем, передбачених законодавством України про працю. Відтак вказаним висновком лише встановлено, що існували певні обставини, які перешкоджали веденню стабільної фінансово-господарської діяльності відповідача. Проте нестабільна фінансово-господарська діяльність підприємства або відсутність коштів у роботодавця не виключає його вини за невиплату належних звільненому працівникові коштів та не звільняє від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України.
Одноразова грошова допомога при звільненні є, по-перше, заробітною платою, по друге, - відноситься до належних працівникові виплат при звільненні. Нездійснення таких виплат тягне за собою відповідальність, передбачену ст. 117 КЗпП України. Розмір винагороди за надання правової допомоги визначений у договорі у вигляді фіксованої суми не змінюється в залежності від обсягу та витраченого адвокатом часу, а тому не має потрібності у детальному розрахунку та опису наданих послуг.
Заслухавши доповідь судді Пікуль А. А., пояснення учасників справи: адвоката Казака К. І. в інтересах ОСОБА_1 , який підтримав подану ним апеляційну скаргу та заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача; представника Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, Бохана О. Г. , який підтримав апеляційну скаргу відповідача та заперечував проти апеляційної скарги позивача, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи кожної з поданих апеляційних скарг, колегія доходить висновку про те, що апеляційна скарга Державного підприємства обслуговування повітряного руху України підлягає залишенню без задоволення, а апеляційна скарга адвоката Казака К. І. в інтересах ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
При розгляді справи в суді першої інстанції встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 в період з 05 червня 2001 року по день звільнення працював на різних посадах у відповідача. В період з 01 травня 2012 року по 18 травня 2020 року працював на посаді начальника відділу організаційно - технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП «Київцентраеро» Украероруху. Наведене підтверджується записами у трудовій книжці (а. с. 26 - 32, 39).
15 травня 2020 року позивач подав заяву № 2.2-01/1064/20 до Украерорух про звільнення з займаної посади за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію. Наказом відповідача за № 515/о від 15 травня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з роботи з 18 травня 2020 року за власним бажанням з посади начальника відділу організаційно - технічного відділу засобів навігації та спостереження РСП «Київцентраеро» Украероруху, у зв'язку з виходом на пенсію, ст. 38 КЗпП України (а. с. 33).
Також позивач у заяві № 2.2-01/1061/20 від 15 травня 2020 року просив відповідача виплатити йому при звільненні передбачену п. 6.25.2 та 6.25.5 Колективного договору матеріальну допомогу (т.1, а. с. 38).
Листом Украерорух від 18 травня 2020 року за № 1-23.2/6134/20 позивачу повідомлено, що у зв'язку з складним фінансовим станом підприємства та відсутністю наявних коштів у відповідача немає можливості виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу у випадку звільнення працівника за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію (п. 6.25.2 Колективного договору) (т.1, а. с. 34).
Згідно з довідкою Украерорух за № 1-23.2/7690/20 від 20 липня 2020 року середньоденний заробіток позивача становить 2 324 грн 96 коп., а середньомісячний заробіток становить 31 580 грн 00 коп. (т.1, а. с. 37, 40).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення матеріальної допомоги при звільненні районний суд виходив з такого.
При звільненні позивача не виплачено матеріальну допомогу, передбачену п. 6.25.2 Колективного договору. Доказів протилежного суду сторонами не надано.
Наданий відповідачем до суду висновок Торгово-промислової палати України від 29 липня 2020 року є недопустимим доказом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимогОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні районний суд виходив з такого.
Обставини щодо пандемії внаслідок короновірусної хвороби (COVID-19) зумовили і чисельне звільнення працівників, в тому числі звільнення позивача, що визнається сторонами в ході розгляду справи.
У даному випадку мала місце затримка виплати не заробітку позивача, а матеріальної допомоги, передбаченої колективним договором, тобто додаткової виплати.
Позивач не вказує, а матеріали справи не містять даних про втрати ОСОБА_1 , пов'язані із затримкою виплати саме матеріальної допомоги, передбаченої у п. 6.25.2 Колективного договору.
Відтак відсутні підстави для стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку, оскільки всі суми, які підлягали виплаті при звільненні, ОСОБА_1 отримав вчасно, доказів протилежного суду сторонами не надано та наведене не спростовано.
При перевірці висновків районного суду щодо наявності правових підстав для стягнення матеріальної допомоги у контексті доводів апеляційної скарги відповідача апеляційний суд виходить з наступного.
Виходячи з наявних у матеріалах справи та досліджених судом першої інстанції письмових доказів, обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими при вирішенні справи в частині стягнення матеріальної допомоги, є доведеними.
Висновки суду щодо наявності підстав для задоволення позову в частині стягнення матеріальної допомоги відповідають обставинам справи.
Всі висновки суду першої інстанції, мотиви, з яких суд вважав встановленою наявність правових підстав для стягнення матеріальної допомоги, нормативно-правові акти, якими керувався суд при ухваленні рішення в цій частині, повно та послідовно викладені у мотивувальній частині оскаржуваного рішення (т.1, а. с. 231-236).
Обставин, які б дали суду апеляційної інстанції підстави для спростування висновків суду в цій частині, апеляційна скарга відповідача не містить.
Відповідно до ст. 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 КЗпП України колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.
Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації незалежно від того, чи є вони членами професійної спілки, і є обов'язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників підприємства, установи, організації (ст. 18 КЗпП України).
Контроль за виконанням колективного договору проводиться безпосередньо сторонами, які його уклали, у порядку, визначеному цим колективним договором. Якщо власник або уповноважений ним орган (особа) порушив умови колективного договору, профспілки, що його уклали, мають право надсилати власнику або уповноваженому ним органу (особі) подання про усунення цих порушень, яке розглядається у тижневий строк. У разі відмови усунути порушення або недосягнення згоди у зазначений строк профспілки мають право оскаржити неправомірні дії або бездіяльність посадових осіб до суду (ст. 19 КЗпП України).
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про колективні договори і угоди» умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються, а також сторін, які їх уклали.
Відповідно до п. 6.25.2 Колективного договору, укладеного між ДП «Украерорух» та профспілками із змінами та доповненнями, внесеними протягом 2015-2020 років в редакції станом на 01.02.2020 у випадку звільнення працівника за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію адміністрація гарантує надання матеріальної допомоги у розмірі: при стажі безперервної роботи на підприємстві повних 5 років - 6 посадових окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як таку, що збільшує посадових оклад за відповідним наказом; за кожний повний рік роботи понад 5 років - по 2 посадови окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як таку, що збільшує посадовий оклад за відповідним наказом за кожний рік. В цілому максимальний розмір матеріальної допомоги не має перевищувати 20 посадових окладів.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення матеріальної допомоги при звільненні суд першої інстанції правильно виходив з того, що така виплата передбачена умовами Колективного договору, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.
Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що підприємство не має фінансової можливості для виплати зазначених коштів були предметом дослідження при розгляді справи у суді першої інстанції та суд надав належну оцінку цим доводам у сукупності з іншими доказами.
На час звільнення позивача з роботи будь-яких змін у Колективний договір щодо зупинення виплати матеріальної допомоги, передбаченої п. 6.25.2 цього договору, її скасування чи зменшення розміру у встановленому законом порядку внесено не було.
Протоколом робочої групи з оперативного реагування на кризові ситуації фінансово-економічного характеру від 18 березня 2020 року № 2, вирішено задекларувати вимушену необхідність здійснювати лише обов'язкові виплати, які не пов'язані з перевищенням законодавчо-правових норм (заробітна плата працівників та обов'язкові податки та збори), а також запровадження на підприємстві простою не є таким, що вносить зміни до Колективного договору чи обмежує його дію, оскільки ні чинним законодавством України, ні положеннями Колективного договору не передбачено можливості припинення чи зміни порядку його дії за рішенням робочої групи з оперативного реагування на кризові ситуації фінансово-економічного характеру або іншого аналогічного органу.
За вказаних обставин колегія суддів вважає, що рішення суду в частині стягнення матеріальної допомоги є законним та обґрунтованим і не може бути скасоване з підстав, вкладених в апеляційній скарзі відповідача.
Посилання відповідача у скарзі на висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справі № 696/985/15-ц від 06 лютого 2018 року; у справі № 640/19162/16-ц від 11 березня 2019 року; у справі № 520/7043/17 від 21 січня 2020 року, є неприйнятними, оскільки обставини у наведених справах не є подібними до цієї справи, тобто стосуються інших правовідносин.
Оскільки доводи апеляційної скарги відповідача є ідентичними запереченням на позовну заяву у цій частині позовних виог, яким суд першої інстанції надав належну оцінку, висновки районного суду є достатньо аргументованими, апеляційний суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника, при цьому апеляційний суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland, № 49684/99, § 2)).
Разом з тим, висновки районного суду в частині відмови у задоволенні вимоги ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не відповідають обставинам справи та положенням матеріального закону з огляду на таке.
Згідно зі ст. 116 КЗПП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.
З аналізу вказаної норми вбачається, що в день звільнення працівнику мають бути виплачені усі без виключення належні до виплати суми, незалежно від того, чи входять такі виплати до системи оплати праці, чи ні.
Положення ст. 117 КЗПП України передбачають, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В зазначеній нормі Закону також відсутнє будь-яке посилання на те, що така санкція стосується лише заробітної плати чи іншого нарахування, що входить до системи оплати праці. Така санкція застосовується у випадку невиплати будь-якої належної працівнику суми у день звільнення.
Зважаючи на викладене, посилання відповідача на те, що передбачені ст. 117 КЗПП України наслідки застосовуються виключно до виплат, які відносяться до системи оплати праці, є помилковими та відхиляються апеляційним судом як неприйнятні.
У даній справі положеннями пункту 6.25.4 колективного договору Державного підприємства обслуговування повітряного руху України в редакції від 01 лютого 2020 року, тобто чинній на час звільнення позивача з роботи, адміністрацією гарантовано при звільненні працівників пенсійного віку за власним бажанням, у яких при прийомі на роботу в підприємство була оформлена пенсія, надання матеріальної допомоги у визначених розмірах.
Згідно з умовами Колективного договору ця виплата здійснюється при звільненні і не обумовлена фінансовими здобутками підприємства.
Доводи відповідача щодо відсутності вини з невиплати належної позивачу матеріальної допомоги на дані висновку Торгово-промислової палати України № 2051/1.2 від 29 липня 2020 року відхиляються апеляційним судом як необгрунтовані, оскільки відповідачем не доведено неможливість виконання зобов'язання саме через введення карантинних обмежень.
Ураховуючи наведене, апеляційний суд доходить висновку про наявність правових підстав для покладення на роботодавця обов'язку по сплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до положень ст. 117 КЗпП.
Щодо застосування положень ст. 117 КЗпП України у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, викладені наступні правові висновки, які в силу положень ч.6 ст.13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", ч.4 ст.263 ЦПК України апеляційний суд, з метою забезпечення однакового застосування норм матеріального права, вважає за необхідне врахувати при виборі і застосуванні норм права для вирішення даного спору.
Закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Однак встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Законодавство України не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.
З огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.
Велика Палата Верховного Суду погоджується з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:
Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
Ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.
У даних правовідносинах за обставинами справи встановлено, що позивач отримав своєчасно всі суми, які належали йому при звільненні, крім одноразової матеріальної допомоги, передбаченої п.6.25.4 Колективного договору.
За змістом даного пункту Колективного договору адміністрація гарантує надання матеріальної допомоги у випадку звільнення працівника пенсійного віку за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію.
Ураховуючи вищенаведені висновки Великої Палати Верховного Суду у контексті обставин даної справи, з огляду на характер цієї заборгованості (незважаючи на розмір, є лише частиною належних при звільненні сум) та зовнішні, незалежні від волі роботодавця, обставини загальносвітової пандемії в період виникнення зобов'язання по виплаті матеріальної допомоги, апеляційний суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належної при звільненні позивача виплати матеріальної допомоги у сумі 12 632 грн. - 2% від невиплаченої суми (631600 : 100 х 2).
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
За правилами ч.1 ст. 376 ЦПК України самостійними підставами для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права.
Відповідно до положень ч.2 ст. 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
З огляду на викладене, оскаржуване рішення в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову на суму 12 632 грн.
За правилом ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У даній справі, у зв'язку із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з відповідача на користь позивача підлягає стягненню (пропорційно до задоволеної частини позову - за мінімальною ставкою) 2 102 грн. (840, 80 + (840,80 х 150%) = 2 102 грн.) на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Крім того, пропорційно до задоволеної частини позову розмір відшкодування судових витрат позивача на правову допомогу, які слід віднести за рахунок відповідача, підлягає збільшенню до 42 806 грн. ( 631 600 + 120 897, 92 = 752 497,92 (загальний розмір заявлених вимог); 631 600 + 12 632 = 644 232 ( загальний розмір задоволених вимог); 644232 х 50 000 : 752497,92 = 42 806 грн).
Одночасно висловлені у апеляційній скарзі аргументи відповідача щодо недоведеності розміру витрат позивача на правову допомогу відхиляються апеляційним судом як безпідставні, оскільки вони суперечать змісту Договору про надання правової допомоги, яким визначено фіксовану суму оплати.
Керуючись ст. ст. 367-368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу Державного підприємства обслуговування повітряного руху України залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу адвоката Казака Кирила Ігоровича в інтересах ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 05 квітня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 12 632 (дванадцять тисяч шістсот тридцять дві) грн.
У зв'язку з чим, рішення в частині розподілу судових витрат змінити.
Збільшити суму, яка підлягає стягненню з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 на відшкодування судових витрат на правову допомогу з 41 965 (сорок одна тисяча дев'ятсот шістдесят п'ять) грн до 42 806 (сорок дві тисячі вісімсот шість) грн.
Стягнути з Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 2 102 (дві тисячі сто дві) грн на відшкодування судових витрат по сплаті судового збору.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення з підстав, визначених ч. 2 ст. 389 ЦПК України та/або у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.
Повний текст постанови складений 16 липня 2021 року.
Головуючий А. А. Пікуль
Судді О. В. Борисова
Т. О. Невідома