Провадження № 22-ц/803/5207/21 Справа № 203/869/18 Суддя у 1-й інстанції - Казак С. Ю. Суддя у 2-й інстанції - Куценко Т. Р.
07 липня 2021 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Куценко Т.Р.
суддів - Демченко Е.Л., Макарова М.О.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи апеляційну скаргу
ОСОБА_1 ,
на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2018 року та додаткове рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання малолітньої дитини, -
У березні 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення аліментів та додаткових витрат на утримання малолітньої дитини /а.с. 1-4/.
Позов обґрунтовано тим, що з 21.09.2007 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем, який було розірвано 08.10.2015 року. Від шлюбу мають малолітню доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Донька проживає з нею, ходить до дитячого садочку, відвідує гуртки, щотижня займається катанням на ковзанках. Під час хвороби потребує лікування та придбання відповідних ліків. Відповідач з травня 2017 року не приймає участі у житті та вихованні доньки, не спілкується з останньою, жодним чином не допомагає в утриманні дитини. З травня 2017 року нею було витрачено на лікування дитини - 5 116 грн. 17 коп.; на придбання ковзанок - 1 705 грн.; на придбання одягу - 1 963 грн. 50 коп.; на придбання лижного одягу 2 884 грн. 50 коп.; на оплату дитячого садочку та харчування 23 500 грн. Всього було витрачено 35 169 грн. 17 коп., половина від якої становить 17 595 грн. Таким чином, щомісячно сплачується вартість за відвідування дитячого садочка дитиною в сумі 2 350 грн., половина від якої становить 1 175 грн. В зв'язку з цим, позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь аліменти на утримання дитини в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку доходу, щомісячно, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку; а також понесені додаткові витрати на дитину в розмірі 17 595 грн. Окрім цього, просила в подальшому стягувати з відповідача на її користь додаткові витрати на утримання доньки в розмірі 1 175 грн. до досягнення дитиною шкільного віку.
Рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивачки ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , у розмірі 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 07 березня 2018 року та до досягнення дитиною повноліття.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивачки ОСОБА_2 додаткові витрати, понесені на утримання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в сумі 11 999 грн. 75 коп.
В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь держави судовий збір в сумі 704 грн. 80 коп. /а.с. 44, 46-48/.
Додатковим рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2018 року стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивачки ОСОБА_2 аліменти на утримання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/4 частини з усіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 07 березня 2018 року та до досягнення дитиною повноліття (а.с. 52-53).
Не погодившись з вказаним рішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та направити справу на розгляд до іншого суду за встановленою законом підсудністю, посилаючись на те, що судом порушено норми процесуального права, оскільки рішення ухвалено з порушенням правил територіальної підсудності /а.с. 64-67/.
ОСОБА_2 не скористалась своїм правом передбаченим ст. 360 ЦПК України щодо подання відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Частиною 3 статті 3 ЦПК України встановлено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Суд апеляційної інстанції розглядає апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2018 року та додаткове рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2018 року в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами на підставі пункту 1 частини 4 статті 274 ЦПК України.
Розглянувши матеріали справи, законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених позовних вимог, колегія суддів приходить до висновку про часткове задоволення апеляційної скарги та скасування рішення.
Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони з 21.09.2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано за рішенням Жовтневого районного суду м.Дніпропетровська від 08.10.2015 року (а.с. 13-14).
Від шлюбу мають малолітню дитину - доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка на теперішній час проживає разом із позивачкою та знаходиться на її утриманні (а.с. 11, 12).
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог позивача, суд першої інстанції виходив з їх доведеності та обгрунтованості.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, як таке, що постановлено за порушенням норм процесуального права, а справа направленню на розгляд за альтернативною підсудністю Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області, з огляду на наступне.
Відповідно до положень статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому ЦПК України звернутися до належного за підсудністю суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд, неухильно дотримуючись норм матеріального та процесуального права, повинен забезпечити їх справедливий, неупереджений та упродовж розумного, але не більш встановленого законом строку, розгляд і вирішення з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Підсудність - це розподіл підвідомчих загальним судам цивільних справ між різними судами першої інстанції залежно від роду (характеру) справ, що підлягають розгляду, і від території, на яку поширюється юрисдикція того чи іншого суду.
Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№2,4,7 та 11 до Конвенції», кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) у пункті 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» наголосив на тому, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, і, як зазначено Європейською комісією з прав людини у рішенні у справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12 жовтня 1978 року), термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з (...) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (...)».
Суд, встановлений законом (законний суд), є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя, лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
Поняття «суд, встановлений законом включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Цивільна юрисдикція поділяється на предмету та суб'єкту юрисдикцію, інстанційну юрисдикцію та територіальну юрисдикцію (підсудність).
Територіальна юрисдикція (підсудність) за загальним правилом статті 27 ЦПК України визначається за місцем проживання або місцезнаходженням відповідача за винятком виключної підсудності з приводу нерухомого майна, встановленої статтею 30 цього Кодексу, та альтернативної підсудності певної категорії справ, зазначених у статті 28 ЦПК України, у яких право на вибір суду належить позивачеві.
Відповідно до частини першої статті 27 ЦПК України позови до фізичної особи пред'являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Аналогічне положення міститься у п. 34 постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ № 3 від 01 березня 2013 року «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» відповідно до якої, якщо інше не встановлено ЦПК, позови пред'являються: до фізичної особи - до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування; до юридичної особи - за її місцезнаходженням (стаття 109 ЦПК), яке стосовно фізичної особи визначається відповідно до положень статті 29 ЦК і статті 3 Закону України від 11 грудня 2003 року N1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні".
Місце проживання чи перебування фізичної особи визначається відповідно до статті 29 ЦК України і статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон).
Згідно статті 3 вказаного Закону місце перебування - це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік; місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.
Неповнолітня ОСОБА_3 проживає разом з позивачем ОСОБА_2 , що не заперечується відповідачем по справі ОСОБА_1 .
Згідно ч. 1 ст. 28 ЦПК України позови про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Пред'являючи позов до відповідача ОСОБА_1 позивач ОСОБА_2 вказала адресу свого фактичного проживання: АДРЕСА_1 , однак, остання не надала будь-яких доказів на підтвердження свого фактичного проживання саме за вказаною адресою, а лише надала докази які підтверджують факт її фактичного перебування в м. Дніпро з яких неможливо дійти беззаперечного висновку щодо фактичного проживання позивача в Кіровському районі м. Дніпра.
Таким чином, позивач безпідставно обрала Кіровський районний суд м.Дніпропетровська, який не є судом, встановленим законом, у розумінні положень Конвенції та вказаних норм процесуального права, а отже ухвалене таким судом рішення не може бути оцінено з точки зору його законності та обґрунтованості, оскільки такий суд не є компетентним здійснювати правосуддя у цій справі.
З копії паспорта позивача вбачається, що вона зареєстрована в АДРЕСА_2 (а.с. 7).
Тобто, вказана справа підсудна Куйбишевському районному суду м. Донецьк.
Однак, відповідно до Додатку 1 до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року № 1085 «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження, та переліку населених пунктів, що розташовані на лінії зіткнення» із змінами, м. Донецьк віднесено до Переліку населених пунктів, на території яких органи державної влади України тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Згідно розпорядження Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 02.09.2014 № 2710/38-14 “Про визначення територіальної підсудності справ” Павлоградському міськрайонному суду Дніпропетровської області визначено територіальну підсудність справ Куйбишевського районного суду м. Донецьк.
Оскільки предметом даного позову є стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини та додаткових витрат на дитину, то на нього поширюються правила як територіальної, так і альтернативної підсудності на вибір позивача.
За змістом п. 1 ч. 1, ч. 3 ст. 31 ЦПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду. Передача справи на розгляд іншого суду здійснюється на підставі ухвали суду не пізніше п'яти днів після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги не пізніше п'яти днів після залишення її без задоволення.
З п. 37 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» № 3 від 01.03.2013 року право вибору між судами, яким, згідно із правилом загальної підсудності і правилом альтернативної підсудності підсудна справа, належить виключно позивачеві. Якщо позивач при пред'явленні позову дотримався правил територіальної чи альтернативної підсудності, суд не має права повернути позивачеві позовну заяву з мотивів непідсудності справи цьому суду.
Згідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», інститут підсудності безпосередньо пов'язаний із забезпеченням права на справедливий судовий розгляд, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції, оскільки за його допомогою визначається «належний суд», тобто суд, уповноважений розглядати конкретну справу.
Підсудність за вибором позивача (альтернативна підсудність) - це така підсудність, при якій позивачеві надається право за своїм вибором пред'явити позов в один з декількох вказаних в законі судів. Таке процесуальне право встановлено законодавцем для позивачів у деяких справах з метою зробити судовий захист їх суб'єктивних прав більш зручним.
Колегія суддів наголошує на тому, що спір виник з приводу стягнення аліментів на неповнолітню дитину та додаткових витрат, тобто до даних правовідносин слід застосовувати правила альтернативної підсудності.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 374, частини першої статті 378 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю, якщо рішення прийнято судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності).
Частиною другою вказаної статті передбачено, що справа не підлягає направленню на новий розгляд у зв'язку з порушеннями правил територіальної юрисдикції (підсудності), якщо учасник справи, який подав апеляційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.
Як встановлено, відповідач не брав участі у справі, тому положення частини другої статті 378 ЦПК України застосуванню не підлягають.
За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою законом підсудністю.
Зважаючи на вище наведене, колегією суддів встановлено, що оскаржуване рішення прийняте судом першої інстанції з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), в зв'язку з чим апеляційна скарга відповідача підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з направленням справи на розгляд за встановленою підсудністю.
Доводи апеляційної скарги, які стосуються суті вирішення спору з врахуванням того, що апеляційний суд направляє справу на новий розгляд за встановленою підсудністю в зв'язку з порушенням норм процесуального права, мають бути попередньо розглянуті судом першої інстанції при новому розгляді справи з дотримання правил підсудності, тобто судом встановленим законом.
Оскільки рішення по суті спору судом не приймалося, то відсутні підстави для розподілу судових витрат за розгляд справи апеляційною інстанцією.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 378, 381-383 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 20 квітня 2018 року та додаткове рішення Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 03 травня 2018 року скасувати та направити справу на розгляд за підсудністю до Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду у випадках, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Головуючий: Т.Р. Куценко
Судді: Е.Л. Демченко
М.О.Макаров