08 липня 2021 року Справа № 280/495/21 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі судді Киселя Р.В., розглянувши в порядку письмового за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
До Запорізького окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 (далі - відповідач, ВЧ НОМЕР_1 ), в якій позивач просить суд: визнати протиправною відмову відповідача щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку за час затримки при звільненні з 02.11.2018 по день фактичного виплати, а саме по 24.11.2020; зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 02.11.2018 по день фактичної виплати - 24.11.2020 шляхом множення середньоденного (годинного заробітку на число робочих днів один, виходячи з двохмісячного грошового забезпечення перед звільненням.
Крім того, просить витребувати у відповідача докази виплати позивачу коштів на виконання рішень суду по справі №280/5923/20, довідку про розмір грошового забезпечення за останні два місяці перед звільненням (02.11.2018) та довідку про розмір отриманих виплат при звільненні.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 04.02.2020 по справі №280/5923/20 зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 02.11.2018. На виконання вказаного рішення 24.11.2020 позивач отримав доплату у розмірі 4182,26 грн. В зв'язку з затримкою проведення розрахунку, позивач звернувся до відповідача із заявою про нарахування та виплату йому середньомісячний заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 02.11.2018 по 24.11.2020. Проте відповідач відмовив йому у виплаті компенсації середньомісячного заробітку за час затримки виплати індексації грошового забезпечення. Позивач вважає вказану відмову протиправною, оскільки статтею 117 КЗпП України передбачено відповідальність власника за затримку розрахунку при звільненні, підставою для якої є факт порушення власником строків розрахунку при звільненні та вина власника. Просить суд задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою від 25.01.2021 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі №280/495/21, розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні). Встановлено відповідачу строк з дня вручення ухвали для подання суду відзиву на позовну заяву. Витребувано у відповідача довідку про розмір грошового забезпечення позивача за останні два місяці перед звільненням з військової служби та інформацію про розмір і складові виплат позивачу при звільненні зі служби 02.11.2018.
Відповідач позов не визнав, надав суду відзив в якому зазначив, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст. 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що регулюється матеріальними нормами трудового права. В зв'язку з чим вважає заявлені вимоги необґрунтованими. Просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
19.03.2021 від відповідача надійшли додаткові пояснення.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 04.02.2020 по справі №280/5923/19 зобов'язано ВЧ НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 02.11.2018.
Зазначене рішення набрало законної сили - 21.08.2020.
На виконання вказаного рішення 24.11.2020 позивач отримав доплату у розмірі 4182,26 грн., що підтверджується платіжним дорученням №3492 від 24.11.2020 (а.с. 10).
09.12.2020 ОСОБА_1 звернувся до ВЧ НОМЕР_1 із заявою про нарахування та виплату йому середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 02.11.2018 року по день фактичної виплати (24.11.2020 року) (а.с. 8).
Листом за вих.№7150 від 21.12.2020 відповідач повідомив позивача, що на військовослужбовців, які проходять чи проходили військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс законів про працю України не поширюється. В зв'язку з чим вимоги позивача є незаконними та безпідставними (а.с. 9).
Не погодившись з таким рішенням (відповіддю) відповідача, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з того, що статтею 19 Конституції України передбачено обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв'язку з виконанням ними конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (частина 1 статті 2 Закону №2232-XII).
Відповідно до частини 4 статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до статті частини 5 статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Статтею 1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 №2011-XII (далі - Закон №2011-XII) визначено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі.
Законодавство про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей базується на Конституції України і складається з цього Закону та інших нормативно-правових актів (стаття 1-1 цього Закону).
За правилами статті 1-2 вказаного Закону військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
Статтею 9 Закону №2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Указом Президента України від 10.12.2008 №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України (далі Положення № 1153/2008), яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
Пунктом 242 Положення №1153/2008 визначено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Суд зазначає, що ані вказаними нормативно-правовими актами, ані іншими нормами права, що регулюють правовідносини проходження військової служби, не врегульовано порядок здійснення компенсаційних виплат за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
Зокрема, приписи Закону №2011-XII не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплата середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Суд зазначає, що за загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
Враховуючи те, що спеціальним законодавством не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні з військової служби, керуючись метою забезпечення рівності прав у трудових відносинах, суд дійшов висновку про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 31.10.2019 у справі №825/598/17 (провадження №К/9901/23837/18).
На підставі викладеного, суд відхиляє доводи відповідача про те, що положення КЗпП України на спірні правовідносини не поширюються.
Згідно з ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум (…).
Відповідно до ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» від 08.04.2010 визначено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до ст.117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень, статті 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст.116 КЗпП України.
В свою чергу, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження до виплати належних при звільненні сум.
Як встановлено з матеріалів справи, наказом командира ВЧ НОМЕР_1 від 02.11.2018 №292 позивач був звільнений з військової служби у зв'язку з закінченням строку контракту, а належна до виплати індексація грошового забезпечення була визначена (встановлена) судовим рішенням від 04.02.2020 у справі №280/5923/19 (набрало законної сили - 21.08.2020), тобто після звільнення позивача.
Таким чином, у даному випадку, відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України.
Аналогічне застосування норм права викладено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 27.06.2018 у справі №810/1543/17 (провадження №К/9901/15731/18) від 07.08.2019 по справі №802/2360/17-а (адміністративне провадження №К/9901/62312/18) та ухвалі від 21 січня 2020 року по справі №560/2342/19.
Частиною 5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до фактичних обставин справи, відповідач станом на день звільнення позивача індексацію грошового забезпечення не нараховував та не виплачував.
За змісту судового рішення у справі №280/5923/19 відповідач заперечував наявність підстав для виплати позивачу індексації грошового забезпечення, тобто право позивача на отримання вищезазначених виплат було оспорюваним.
Отже, обов'язок відповідача щодо нарахування та виплати індексації грошового забезпечення було покладено відповідним судовим рішенням у справі №280/5923/19, тобто після звільнення позивача.
Враховуючи те, що позивач набув право на індексацію грошового забезпечення до судового рішення, суд дійшов висновку про відсутність підстав для зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (невиплати індексації грошового забезпечення).
Суд відхиляє, посилання позивача на постанову Верховного Суду від 30.01.2019 по справі №805/4523/16-а, оскільки зазначена постанова стосується інших (не подібних) правовідносин.
Згідно з частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на викладене вище, позовні вимоги позивача є необґрунтованими і не підлягають задоволенню. Доводи позивача не приймаються судом до уваги виходячи з вищезазначеного.
Згідно з ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
У зв'язку з відмовою у задоволенні заявлених позовних вимог, а також тим, що позивач звільнений від сплати судового збору, питання щодо розподілу судових витрат судом не вирішується.
Керуючись статтями 241, 243-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення у повному обсязі складено та підписано 08.07.2021.
Суддя Р.В. Кисіль