79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128
08.06.2021 справа № 914/3103/20
Господарський суд Львівської області у складі судді Гоменюк З.П., при секретарі судового засідання Юрків М.Г., розглянув матеріали справи
за позовом Товариства з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод", Закарпатська область, Мукачівський район, смт.Кольчино
до відповідача Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, м.Львів
про стягнення 112182,00 грн
за участю представників:
від позивача: Шабан Н.В.;
від відповідача: Жуган І.О.
Обставини розгляду справи.
На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява Товариства з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод" до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях про стягнення 112182,00 грн.
Ухвалою суду від 02.12.2020 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу десятиденний строк з дня вручення ухвали на усунення допущених недоліків шляхом надання суду відомостей про наявність у позивача або іншої особи оригіналів письмових доказів, копії яких долучено до позовної заяви.
У зв'язку з тим, що у межах наданого судом строку від позивача надійшла заява, в якій зазначено необхідні відомості, суд ухвалою від 04.01.2021 прийняв справу до розгляду та відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 01.02.2021.
28.01.2021 через канцелярію суду надійшов відзив на позов Товариства з додатковою відповідальністю «Мукачівський машинобудівний завод» (вх.№2054/21), в якому відповідач просить закрити провадження у справі №914/3103/20 на підставі п.3 ч.1 ст.231 Господарського процесуального кодексу України.
Ухвалою суду від 01.02.2021, занесеною до протоколу судового засідання від 01.02.2021, підготовче засідання відкладено на 15.03.2021.
18.02.2021 через систему «Електронний суд» та 19.02.2021 через канцелярію суду надійшла відповідь на відзив регіонального відділення Фонду державного майна по Львівській, Закарпатській та Волинській областях.
Ухвалою суду від 15.03.2021, занесеною до протоколу судового засідання від 15.03.2021, підготовче засідання відкладено на 29.03.2021.
Ухвалою суду від 29.03.2021, занесеною до протоколу судового засідання від 29.03.2021, продовжено строк підготовчого провадження у даній справі та відкладено підготовче засідання на 19.04.2021.
Ухвалою суду від 19.04.2021, занесеною до протоколу судового засідання від 19.04.2021, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 17.05.2021.
У судовому засіданні 17.05.2021 оголошено перерву до 08.06.2021.
У судове засідання 08.06.2021 з'явилися представники сторін. Представник позивача позовні вимоги підтримала у повному обсязі з підстав, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив. Також представник заявила про те, що підтримує вимогу щодо покладення на відповідача витрат на професійну правничу допомогу, висловила бажання подати докази понесених витрат.
Представник відповідача щодо задоволення позовних вимог заперечила повністю з підстав, наведених у відзиві на позов.
В судовому засіданні 08.06.2021 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Суть спору та правова позиція учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 17.10.2005 між Регіональним відділенням Фонду Державного майна по Закарпатській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (відповідач) та Відкритим акціонерним товариством "Мукачівський верстатозавод", правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод" (позивач), було укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної власності - 40 квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод". На виконання умов даного договору позивачем оплачено вартість придбаного об'єкта в розмірі 112182,00 грн. У подальшому Позивач не в змозі був виконати умови Договору по завершенню будівництва 40-квартирного житлового будинку і рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 р. по справі №5008/1025/2012, яке набуло законної сили, Договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський машинобудівний завод" № 360 від 17.10.2005 р. було розірвано і об'єкт повернуто у державну власність.
Позивач зазначає, що у 2015 році звертався до Господарського суду Закарпатської області з позовом про повернення сплачених коштів. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 04.01.2016 р. у справі №907/980/15, залишеним у силі Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.03.2016 р., Позивачу відмовлено у задоволенні його позову до Відповідача, а також до Головного управління Державної казначейської служби в Закарпатській області та Державної казначейської служби України про стягнення фактично сплачених коштів за об'єкт незавершеного будівництва у сумі 112 182,00 грн.
Відтак, позивач вказує, що об'єкт незавершеного будівництва було повернуто у державну власність, а сплачені за нього у 2005 р. і 2007 р. кошти на загальну суму 112182,00 позивачу не повернуто. Підставою відмови Позивачу стала відсутність законодавчо встановленого механізму повернення коштів на момент ухвалення судових рішень Господарським судом Закарпатської області та Львівським апеляційним господарським судом.
Однак, позивач стверджує, що у вересні 2018 року об'єкт було продано повторно. Дізнавшись про повторний продаж Об'єкту, Позивач у листопаді 2019 р. звернувся до Відповідача з листом із проханням повернути сплачені кошти у сумі 112182,00 грн., посилаючись на наявність рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 р. по справі №5008/1025/2012 про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку № 360 від 17.10.2005 р. Факт повторного продажу вищезгаданого об'єкта Відповідачем не заперечується. Відповідач листом № 11-07-00978 від 20.11.2019 р. відмовив Позивачу, обравши підставою відмови ст.58 Конституції України: закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Відповідач пояснив, що закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності.
Водночас позивач зазначає, що 18.01.2018 прийнято Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна», статтею 26 якого врегульовано порядок та механізм повернення сплачених коштів за об'єкт приватизації у випадку розірвання договору за рішенням суду, що разом із фактом повторного продажу майна стало підставою для звернення із даним позовом до суду.
Також позивач вказує на те, що позиція відповідача щодо того, що на момент звернення позивача до відповідача з позовом у листопаді 2018 року про повернення коштів у сумі 112182,00 грн., правовідносини з органом приватизації відсутні, у зв'язку з чим відповідач не вбачає правових підстав щодо повернення позивачу коштів, позаяк кошти від повторного продажу надійшли до Державного бюджету у 2018 році, є необгрунтованою з огляду на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та, враховуючи практику Європейського суду з прав людини.
Відповідач у поданому відзиві просить закрити провадження у даній справі № 914/3103/20 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу України. Зокрема, відповідач вказує, що позивач звертався до Господарського суду Закарпатської області (справа № 907/980/15) з позовом до регіонального відділення ФДМУ по Закарпатській області, Головного управління Державної казначейської служби України про стягнення 112180,00 грн. Як зазначає відповідач, підставою звернення покупця до суду з вказаним позовом слугувало те, що оскільки договір, на підставі якого він сплатив 112182,00 грн. за придбаний об'єкт розірвано у судовому порядку, а об'єкт повернуто у державну власність, а отже, на думку покупця, він мав право на повернення вказаної суми коштів відповідно до ст. ст. 653, 1212 Цивільного кодексу України.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 04.01.2016 у справі № 907/980/15, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.03.2016, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Відповідач зазначає, що, як встановлено судами у процесі розгляду справи № 907/980/15, спірні правовідносини між сторонами виникли на підставі розірваного у судовому порядку договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної власності - 40-квартирного житлового будинку ВАТ «Мукачівський верстатозавод» від 17.10.2005 № 360. У відзиві вказано, що, як встановлено судами, на момент виникнення спірних відносин, які слугували підставою для звернення до суду, законодавством не було передбачено правових підстав для повернення покупцям сплачених за об'єкт приватизації коштів, і, як наслідок, процедури та механізму такого повернення. Таким чином, суди дійшли висновку, що посилання позивача у справі №907/980/15 на законодавчі акти, які втратили чинність, не можуть бути взяті до уваги при вирішенні даного спору, оскільки не відповідають вимогам ГПК України. Крім цього, суди надали оцінку посиланням позивача на ст. ст. 653, 1212 Цивільного кодексу України.
Відповідач стверджує, що спори у справах № 907/980/15, яка розглядалася Господарським судом Закарпатської області, та № 914/3103/20, яка розглядається Господарським судом Львівської області, є тотожними, оскільки у вказаних справах беруть участь одні і ті ж сторони, є той самий предмет позову та ті ж підстави позову. Так, відповідач зазначає, що сторонами у справах №907/980/15 та № 914/3103/20 є ТзДВ «Мукачівський верстатозавод» (правонаступником якого є ТзДВ «Мукачівський машинобудівний завод») та регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області (правонаступником якого є регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях). Предметом спору у зазначених справах, як вказано у відзиві, є стягнення коштів, фактично сплачених за придбання об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку у розмірі 112182,00 грн. Також відповідач стверджує, що аналогічними є й підстави позовних вимог у справах №907/980/15 та № 914/3103/20.
Відповідач зазначає, що посилання позивача на лист регіонального відділення від 20.11.2019 № 11-07-00978, факт продажу об'єкта приватизації, який був предметом договору купівлі-продажу від 17.10.2005 № 360, та на зміну приватизаційного законодавства у 2018 році (через 5 років після виникнення спріних правовідносин внаслідок розірвання цього договору та повернення обєкта незавершеного будівництва у державну власність), не свідчать про зміну підстав позову, оскільки, як вказано у постанові Касаційного господарського суду Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/1764/17, не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.
Крім того, відповідач звертає увагу на необгрунтованість посилань позивача на положення Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» від 18.01.2018, з огляду на положення ч. 1 ст. 58 Конституції України, якою передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Позивач у відповіді на відзив відповідача вказує на те, що на момент укладення договору купівлі-продажу від 17.10.2005 № 360 у позивача були права на повернення коштів у випадку розірвання такого договору в силу спеціальних норм приватизаційного законодавства. Позивач погоджується, що на момент звернення позивача до суду у 2015 році був відсутній законодавчо встановлений механізм повернення коштів у випадку розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації у зв'язку з невиконанням їх умов, що стало основною підставою відмови позивачу у задоволенні його вимог у справі № 907/980/15. Так, у зв'язку із відсутністю законодавчо встановленого механізму повернення коштів у випадку розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, позивачем було обгрунтовано позов у 2015 році загальними підставами повернення коштів (ст. ст. 653, 1212 Цивільного кодексу Українм).
Однак, позивач наголошує, що повторний продаж об'єкта приватизації - 40-квартирного житлового будинку на момент розгляду позову у суді у 2015-2016 р.р. не відбувався. Також наголошує, що спеціальні норми приватизаційного законодавства з'явилися у 2018 році.
Тому позивач стверджує, що поява спеціальних норм приватизаційного законодавства та повторний продаж об'єкта приватизації є новими обставинами та підставами для звернення з відповідним позовом до суду. Крім того, позивач зазначає про необхідність застосування до спірних правовідносин аналогії закону через застосування норм чинного законодавства: ч. 11 ст. 26 Закону України від 18.01.2018 «Про приватизацію державного і комунального майна», пункту 2 розділу VI Порядку повернення у державну (комунальну) власність об'єктів приватизації в разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затвердженого наказом Фонду Державного майна України від 18.10.2018 № 1331.
Розглянувши матеріали справи, повно та об'єктивно дослідивши докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
17.10.2005 р. між Регіональним відділенням Фонду Державного майна по Закарпатській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (відповідач) та Відкритим акціонерним товариством "Мукачівський верстатозавод", правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод" (позивач), було укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної власності - 40 квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод".
Відповідно до умов договору № 360 від 17.10.2005 р. (далі - Договір) Відповідач зобов'язався передати у власність Позивача об'єкт незавершеного будівництва - 40 квартирний житловий будинок ВАТ "Мукачівський верстатозавод", розташований за адресою: Мукачівський р-н., смт.Кольчино, вул. Фрідяшівська, на земельній ділянці площею 0,4 га, а Позивач зобов'язався прийняти вказаний об'єкт незавершеного будівництва і сплатити за нього ціну визначену, відповідно до умов Договору. Остаточна вартість продажу об'єкта незавершеного будівництва 40-квартирного житлового будинку з урахуванням ПДВ згідно умов Договору становила 24670,00 грн. (п.1.4 Договору).
Актом прийому-передачі від 21.12.2005р., після здійснення Позивачем встановлених Договором необхідних платежів, регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області передало, а ВАТ "Мукачівський верстатозавод" прийняло обєкт незавершеного будівництва - 40-квартирний житловий будинок (на виконання п.3.2 Договору).
12.01.2007 р. сторони підписали Додатковий договір про внесення змін до Договору № 360, яким внесли зміни до п.п. 5.3, 5.4 до Договору № 360 та виклали їх у новій редакції: Позивач взяв на себе зобов'язання протягом 30 календарних днів внести різницю в сумі 87512, 00 грн. (в тому числі 14585, 33 грн. ПДВ), яка виникла між ціновою вартістю об'єкта приватизації під добудову, та вартістю об'єкта приватизації під розбирання, відповідно до додаткових домовленостей між Відповідачем і Позивачем. Позивач також зобов'язався протягом 5-ти років після підписання Додаткового договору завершити будівництво об'єкту та здати його в експлуатацію.
На виконання умов Додаткового договору про внесення змін до Договору № 360 від 17.10.2005р. Позивачем додатково оплачено вартість придбаного об'єкта в розмірі 87512,00 грн.
Пунктом 7.3 Договору сторони передбачили, що у разі невиконання Позивачем умов цього Договору Відповідач має право у встановленому порядку на його розірвання та повернення об'єкта незавершеного будівництва у державну власність за рішенням суду.
Пунктом 11.2 Договору сторони встановили, що у разі невиконання умов цього договору він може бути розірваний на вимогу іншої сторони за рішенням суду або господарського суду, а об'єкт незавершеного будівництва - повернутий у державну власність.
У зв'язку з невиконанням Позивачем умов Договору по завершенню будівництва 40-квартирного житлового будинку, рішенням Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 р. у справі № 5008/1025/2012, яке набрало законної сили 05.04.2013, договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод" № 360 від 17.10.2005 р. було розірвано і об'єкт повернуто у державну власність.
Із метою визначення фактичної вартості об'єкта незавершеного будівництва - 40- квартирного житлового будівництва для повернення у державну власність, наказом РВ ФДМУ по Закарпатській області від 19.09.2013 р. № 00382 була створена інвентаризаційна комісія у кількості 6 чол. Зведеним актом інвентаризації майна обєкта незавершеного будівництва - 40- квартирного житлового будинку від 24.09.2013 р. фактична вартість незавершеного будівництвом 40-квартирного житлового будинку встановлена у розмірі 93485,00 грн.
Відповідно до Наказу РВ ФДМУ по Закарпатській області від 06.11.2013р. № 00453 «Про затвердження Висновку про вартість обєкта оцінки» затверджено висновок оцінювача Федина О.В. (кваліфікаційне свідоцтво ФДМУ № 6403 від 11.10.2008 p.), згідно якого ринкова вартість незавершеного будівництвом 40-квартирного житлового будинку станом на 10.09.2013 р. становила 164048,00 грн.
Позивач сплатив Відповідачу на виконання умов Договору № 360 від 17.10.2005 р. та Додаткового договору від 12.01.2007 р. про внесення змін до Договору № 360 суму коштів, що становить 112 182,00 грн.
У 2015 році позивач звертався до Господарського суду Закарпатської області з позовом про повернення сплачених коштів. Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 04.01.2016 р. у справі № 907/980/15, залишеним у силі Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.03.2016 р., позивачу відмовлено у задоволенні його позову до відповідача, а також до Головного управління Державної казначейської служби в Закарпатській області та Державної казначейської служби України про стягнення фактично сплачених коштів за об'єкт незавершеного будівництва у сумі 112182,00 грн. Підставою відмови Позивачу стала відсутність законодавчо встановленого механізму повернення коштів на момент ухвалення судових рішень Господарським судом Закарпатської області та Львівським апеляційним господарським судом.
Як стверджує позивач та не заперечується відповідачем об'єкт приватизації, повернення сплачених коштів за який є предметом даного спору, продано повторно у 2018 році.
Позивач звернувся до відповідача листом від 29.10.2019 № 493, в якому просив, зважаючи на наявність рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 у справі № 5008/1025/2012 про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод" № 360 від 17.10.2005, факту повторного продажу об'єкта, згідно наявної у товариства інформації, та законодавчо встановленого механізму повернення коштів, повернути кошти в сумі 112182,00 грн.
Відповідач листом № 11-07-00978 від 20.11.2019 р. відмовив позивачу, оскільки станом на момент звернення з листом, правовідносини ТДВ «Мукачівський машинобудівний завод» з органом приватизації відсутні.
Позивач просить стягнути з відповідача 112182,00 грн., сплачених відповідачу на виконання умов Договору № 360 від 17.10.2005 р. та Додаткового договору від 12.01.2007 р. про внесення змін до Договору № 360 у зв'язку із фактом повторного продажу об'єкту приватизації та врегулюванням Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» від 18.01.2018 процедури та механізму повернення покупцям коштів у разі розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації державного або комунального майна, застосувавши аналогію закону.
При прийнятті рішення суд виходив з такого.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч.1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Статтями 11, 509 ЦК України, зокрема, передбачено, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання повинне належно виконуватись відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться.
Відповідно до частини першої статті 177 ЦК України об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.
Як встановлено судом, 17.10.2005 між Регіональним відділенням Фонду Державного майна по Закарпатській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна по Львівській, Закарпатській та Волинській областях (відповідач) та Відкритим акціонерним товариством "Мукачівський верстатозавод", правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод" (позивач), було укладено договір купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва державної власності - 40 квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод".
На виконання умов даного договору позивачем оплачено частину вартості придбаного об'єкта в сумі 112182,00 грн.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
У рішеннях Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 у справі № 5008/1025/2012, яке набрало законної сили, та від 04.01.2016 у справі № 907/980/15, залишеним у силі Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 21.03.2016, встановлено факт розірвання договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський машинобудівний завод" № 360 від 17.10.2005, факт оплати позивачем відповідачу коштів в сумі 112182,00 грн та факт поверення об'єкта у державну власність.
Як стверджує позивач та не заперечує відповідач, у вересні 2018 року об'єкт було продано повторно.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до відповідача з листом від 29.10.2019 № 493, в якому просив, зважаючи на наявність рішення Господарського суду Закарпатської області від 18.12.2012 у справі № 5008/1025/2012 про розірвання договору купівлі-продажу об'єкта незавершеного будівництва - 40-квартирного житлового будинку ВАТ "Мукачівський верстатозавод" № 360 від 17.10.2005, факту повторного продажу обєкта, згідно наявної у товариства інформації, та законодавчо встановленого механізму повернення коштів, повернути кошти в сумі 112182,00 грн.
Відповідач листом № 11-07-00978 від 20.11.2019 р. відмовив позивачу, оскільки станом на момент звернення з листом, правовідносини ТДВ «Мукачівський машинобудівний завод» з органом приватизації відсутні.
Так, у період з 13 січня 2012 року по 18 січня 2018 року мав місце факт неврегулювання на законодавчому рівні процедури та механізму повернення коштів, сплачених за об'єкти приватизації, у випадку розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів державної або комунальної власності.
Суд зазначає, що відсутність протягом тривалого часу спеціальних норм чинного законодавства, які б регулювали процедуру і механізм повернення покупцям коштів у разі розірвання договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації державного або комунального майна, не може позбавляти особу захисту та відновлення своїх прав та законних інтересів. Оскільки це суперечитиме принципу ефективного засобу юридичного захисту.
Суд вважає за необхідне наголосити на тому, що процедура та механізм повернення коштів, сплачених покупцями за об'єкти приватизації державної або комунальної власності, у випадку розірвання за рішенням суду договорів купівлі-продажу та повернення таких об'єктів у державну або комунальну власність, була врегульована на законодавчому рівні до розірвання договору купівлі-продажу між позивачем та відповідачем, та знову врегульована з моменту прийняття Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».
Враховуючи наведене, покупці, договори купівлі-продажу об'єктів державної або комунальної власності з якими були розірвані рішенням суду у період правової прогалини, мають право на захист своїх прав на майно (сплачені грошові кошти) шляхом застосування аналогії закону, а саме ч.11 ст.26 Закону україни «Про приватизацію державного і комунального майна» (чинний на момент розгляду справи) з метою дотримання принципів справедливості та рівності перед законом.
Відповідно до ст. 7 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин; рівності всіх фізичних осіб незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; рівності фізичних та юридичних осіб незалежно від будь-яких ознак чи обставин.
Принцип рівності є логічним продовженням принципу справедливості.
Згідно із ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України якщо цивільні відносини не врегульовані цим кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні правовідносини (аналогія закону).
Можливість застосування аналогії закону передбачена у ч. 10 ст. 11 господарського процесуального кодексу України, яка допускає в разі якщо спірні відносини не врегульовані законом і відсутній звичай ділового обороту, який може бути до них застосований, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - виходить із загальних засад і змісту законодавства (аналогія права).
Застосування закону за аналогією закону допускається, якщо: відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером потребують цивільно-правового регулювання; ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права; вирішити спір, що виник, неможливо, ґрунтуючись на засадах і змісті законодавства; є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований за аналогією закону (правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 909/337/19).
Так, відповідно до ч. 11 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» порядок повернення в державну (комунальну) власність об'єктів приватизації в разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів затверджується Фондом державного майна України. Повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкти приватизації, здійснюється у порядку, встановленому Фондом державного майна України, на підставі рішення суду з коштів, які надійшли від повторного продажу таких об'єктів (зменшених на суму збитків, неустойки, штрафів та будь-яких інших платежів, які належать до сплати покупцем згідно з цим Законом та/або договором купівлі-продажу), протягом п'яти робочих днів після надходження коштів від повторного продажу на рахунок державного органу приватизації. Повернення коштів покупцям здійснюється в сумі, отриманій державними органами приватизації в результаті повторного продажу об'єктів, але не може перевищувати суми, сплаченої покупцем під час попереднього продажу. У разі якщо об'єкт приватизації визнано банкрутом, кошти від повторного продажу покупцю не повертаються. У разі повернення в державну (комунальну) власність об'єктів приватизації орган приватизації приймає рішення про повторний продаж такого об'єкта у порядку, визначеному цим Законом.
Згідно із п. 2 розділу VI Порядку повернення у державну (комунальну) власність об'єктів приватизації в разі розірвання або визнання недійсними договорів купівлі-продажу таких об'єктів, затвердженого наказом Фонду Державного майна України від 18.10.2018 № 1331 повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкти приватизації, здійснюється у порядку, встановленому Фондом державного майна України, на підставі рішення суду про розірвання договору купівлі-продажу або визнання його судом недійсним з коштів, які надійшли від повторного продажу таких об'єктів (зменшених на суму збитків, неустойки, штрафів та будь-яких інших платежів, які належать до сплати покупцем згідно із Законом України «Про приватизацію державного і комунального майна» та/або договором купівлі-продажу), протягом 5 робочих днів після надходження коштів від повторного продажу на рахунок державного органу приватизації.
Крім того, суд звертає увагу на те, що положення ч. 11 ст. 26 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» про те, що повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкти приватизації, здійснюється на підставі рішення суду з коштів, які надійшли від повторного продажу таких об'єктів фактично дублюють положення п. 133 Державної програми приватизації на 2000-2002 роки, затвердженої Законом України "Про Державну програму приватизації від 18.05.2000 № 1723-III, де було встановлено, що повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкт приватизації, провадиться на підставі рішення суду з коштів позабюджетного Державного фонду приватизації або фонду приватизації Автономної Республіки Крим, отриманих від повторного продажу цих об'єктів у порядку, встановленому Фондом, а також положення порядку повернення покупцям коштів, сплачених за об'єкт приватизації, у разі розірвання або визнання недійсним договорів купівлі-продажу, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 15 серпня 2000 №1701, у пунктах 1, 2 якого було визанчено, що при розірванні договору купівлі-продажу повернення покупцю коштів, сплачених ним за об'єкт приватизації, здійснюється лише на підставі рішення суду, арбітражного суду, а джерелом розрахунків з Покупцем є кошти, одержані органом приватизації від повторного продажу об'єкта, повернутого у власність держави.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію з прав людини та основоположних свобод та практику Суду як джерело права.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Федоренко проти України" від 01.06.2006 визначено основні критерії, згідно з якими необхідно оцінювати дотримання вимог статті 1 Першого Протоколу до Конвенції у справах, що стосуються втручання в майнові права особи, а саме: чи мало місце втручання у майно в розумінні Конвенції; чи було втручання законним в контексті положень національного законодавства; чи переслідувало втручання мету, спрямовану на задоволення інтересів суспільства; чи було втручання у право власності справедливим, тобто чи було дотримано "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та вимогами фундаментальних прав окремої особи.
Подібні висновки щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містять рішення у справах "Рисовський проти України","Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Спорронг та Льонротт проти Швеції", "Беєлер проти Італії", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" тощо.
Суд зазначає, що неповернення Регіональним відділенням Фонду Державного майна по Закарпатській області, правонаступником якого є Регіональне відділення Фонду державного майна по Львівській, Закарпатській та Волинській областях на користь Відкритого акціонерного товариства "Мукачівський верстатозавод", правонаступником якого є Товариство з додатковою відповідальністю "Мукачівський машинобудівний завод" грошових коштів, які є предметом спору в межах даної справи, є порушенням прав, гарантованих 1 Протоколом, оскільки така бездіяльність державного органу не ґрунтується на нормах закону та не переслідує легітимної мети, спрямованої на захист інтересів суспільства, окремої особи чи держави, порушує баланс інтересів суспільства та особи, якій певні права було гарантовано законом. Особа не може нести весь тягар негативних наслідків, які спричинені бездіяльністю компетентних державних органів у затвердженні процедури повернення коштів з бюджету.
Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України" суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Беєлер проти Італії", "Онер'їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови", "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок ("Лелас проти Хорватії" від 20.05.2010, "Тошкуце та інші проти Румунії" від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси ("Онер'їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").
Таким чином, бездіяльність держави щодо встановлення чіткого порядку повернення покупцям коштів, сплачених ними за об'єкти приватизації, у разі повернення цих об'єктів у державну власність не може бути правомірним виправданням відмови у реалізації фундаментального права особи мирно володіти своїм майном. Незважаючи на очевидність порушення принципу "належного урядування" в цій частині, дана проблема шляхом прийняття відповідного акта Кабінету Міністрів України вирішена не була.
Європейський суд з прав людини коментуючи можливість двозначного тлумачення норм матеріального права як на користь особи, так і на користь держави, у пункті 56 свого рішення від 14.10.2010 у справі "Щокін проти України" вказав: "Відсутність в національному законодавстві необхідної чіткості та точності, які передбачали можливість різного тлумачення такого важливого фінансового питання, порушує вимогу "якості закону", передбачену Конвенцією, та не забезпечує адекватний захист від свавільного втручання публічних органів державної влади у майнові права заявника".
З огляду на викладене, суд вважає, що, відповідач без достатніх на те правових підстав утримує майно ТзДВ «Мукачівський машинобудівний завод», який є правонаступником ТзДВ «Мукачівський верстатозавод», а саме грошові кошти, сплачені позивачем за об'єкт приватизації - об'єкт незавершеного будівництва - 40-квартирний житловий будинок, у сумі 112182,00 грн, оскільки Договір розірвано за рішенням суду, а вказаний об'єкт приватизації повернуто державі, а також беручи до уваги повторний продаж об'єкта приватизації, що не заперечується відповідачем.
Щодо клопотання відповідача про закриття провадження у даній справі, викладеного у відзиві на позов, суд вважає за необхідне відмовити в його задоволенні, зазначивши таке.
Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.
Підстава позову - обставини (фактична підстава) і норми права (юридична підстава), які у своїй сукупності дають право особі звернутися до суду з позовними вимогами до відповідача. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Слід зазначити, що правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
Отже зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
У даному випадку підставою для звернення з відповідним позовом до Господарського суду Львівської області стало усунення правових прогалин у законодавстві щодо врегулювання процедури та механізму повернення коштів, сплачених покупцями за об'єкти приватизації державної або комунальної власності, а також факт повторного продажу об'єкту, повернення сплачених коштів за який є предметом даного спору.
Суд звертає увагу на те, що вказаних обставин та підстав не існувало на момент вирішення справи № 907/980/15 Господарським судом Закарпатської області.
Крім того, сам відповідач у відзиві на позов стверджує, що підставою зернення покупця до суду з позовом, який розглянуто судом у межах справи №907/980/15 слугувало те, що, оскільки договір, на підставі якого він сплатив 112182,00 грн. за придбаний об'єкт розірвано у судовому порядку, а об'єкт повернуто у державну власність, а отже, на думку покупця, він мав право на повернення вказаної суми коштів відповідно до ст. ст. 653, 1212 Цивільного кодексу України.
Отже, підстави позовів у справах № 907/980/15 та 914/3103/20 не є тотожними, так як є відмінною нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.
З огляду на викладене, спростовуються твердження відповідача про доповнення позивачем підстав позову новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин, що не вважається зміною підстав позову та посилання відповідачем на відповідну судову практику.
Статтею 13 ГПК України передбачено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Як встановлено ч.1 ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Згідно ч. 1 ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Частиною 2 статті 86 ГПК України передбачено, що жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
З огляду на викладене, враховуючи наведені положення законодавства та встановлені обставини, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.
Як передбачено п.2 ч.5 ст.238 ГПК України, в резолютивній частині рішення зазначається про розподіл судових витрат.
Оскільки згідно з п.2 ч.1 ст.129 ГПК України, судовий збір у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, судовий збір підлягає стягненню з відповідача.
Відповідно до ч.ч.1, 2 ст.221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог. Для вирішення питання про судові витрати суд призначає судове засідання, яке проводиться не пізніше п'ятнадцяти днів з дня ухвалення рішення по суті позовних вимог.
З огляду на вимловдений позивачем намір подати докази, що підтверджують розмір понесених судових витрат, після ухвалення рішення у справі, суд вважає за необхідне призначити судове засідання для вирішення питання про судові витрати.
Керуючись ст.ст.4, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 241, 326, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задоволити.
2. Стягнути з Регіонального відділення Фонду державного майна України по Львівській, Закарпатській та Волинській областях, м.Львів, вул.Січових Стрільців, 3 (ідентифікаційний код 42899921) на користь Товариства з додатковою відповідальністю «Мукачівський машинобудівний завод», Закарпатська область, Мукачівський район, смт.Кольчино, вуд.Фрідяшівська, 1 (ідентифікаційний код 05723430) 112182 грн коштів та 2102 грн судового збору.
3. Призначити судове засідання для вирішення питання судових витрат на 29.06.2021 р. о 16:30 год. Засідання відбудеться в приміщенні Господарського суду Львівської області за адресою: 79014, м.Львів, вул.Личаківська, 128, зал судових засідань №3 (2-й поверх).
Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України, та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду протягом 20 днів з дня складення повного судового рішення.
В судовому засіданні 08.06.2021 р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст (з врахуванням відпустки судді Гоменюк З.П.) складено 01.07.2021 р.
Суддя З.П. Гоменюк